Маріча Море. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Маріча Море

Ромашки
Холодно...  На вулиці сонце, а я мерзну...
Холодно і пусто. Білі стіни, білі простирадла, 6іла стеля і цей маленький чорний образ на стіні. Ніби якась картина. Сіра рамка і чорний образ. Можливо... Можливо, це кошеня... Толова болить, навіть не болить, а ниє, тяжко здавлена. Очі печуть вогнем. Дивитись тяжко й хочеться примружитись. Яле той маленький чорний образ захопив і не дається. Якби трішки ще припіднятись... Пекучий біль пронизує голову. Боже правий, легше померти. Кладу голову на подушку й починаю вивчати предмети ближче. Склянка з водою. Прозоре скло, прозора вода, трохи далі — прозорі двері. А там синє. Вода трошки колишеться, ніби дрижить. Мружки змушують двері всміхатись. І те — синє — теж всміхається. Поряд з склянкою листівка, трохи давнішня та доволі мила. Насуплене слоненя і підпис: „Одужуй! Бо я сумую”. Відразу так тепло стає. Я чия вона, ця листівка?
Я не памятаю...
Я не знаю...
Не памятаю, хто б міг мені її прислати.
Не памятаю нікого!
Я нічого не памятаю!!
Перше запитання: Хто я? Пусто...
В голові різко так пустішає, навіть біль притупляється.
Оглядаюсь. Потрібно знайти хоч якусь підказку... В мене ж має бути ім'я?! Заспокоїтись. Все одно ця біла кімната не відповість. Можливо, покликати когось? А якщо це і не лікарня? Оглядаюсь на листівку. Вона самотня. Склянки нема. А за дверима уже біло. І те біле таке холодне...
Переводжу погляд на картину. Той чорний образ досі там. Але тепер він ніби більший і чіткіший. Голова зовсім відпустила. Стало якось пусто й самотньо. Тепер тільки помічаю, що кімната велетенська, і ліжко зовсім маленьке. Я привстаю. Трохи ниють ключиці й ноги ніби ватяні. Тепер картина майже на всю і образ став точним. Можливо, навіть, живим. Це —ангел. Невисокий чорний ангел з замисленим обличчям. Він сидить в самому куточку його величезної картини і зриває пелюстки з чорної ромашки.
— Це, здається, твої улюблені квіти?
— Так...
Повернув до мене своє бліде обличчя, поглянув так серйозно, ніби знає
відповіді на все, лиш думає, казати мені чи ні.
— Що ж це?.. Твої улюблені квіти чорного кольору? — він привстав, дійшов до самого краю, перехилився за рамку і кинув ромашку на підлогу кімнати. Я не поспішаю відповідати, хоча в горлі вже застрягли слова, та...
Він так і лишився звішуватись з рамки, підклавши одну руку під підборіддя, а
друга так безвольно й звисала. Він не зводив очей з ромашки. Бильце ліжка
не давало побачити її.
— Ні, — врешті видавила з себе я, — я люблю білі ромашки на зелених ніжках...
— Я знаю...
— Ти знаєш, як мене звати?.. І де я?
— Це ти сама маєш знати... Але, врешті, ти ж сама вирішила, що не хочеш
цього життя, імені... Сама цього всього зреклася...
— Про що ти?!
Він підняв голову, знову серйозно поглянув на мене і запитав:
— Ти ж не можеш нічого не пам'ятати. В тебе ж є історія, — він показав на
листівку. А сам встав і пішов вглиб картини по ще одну ромашку. Я
простягнула руку і лише краєчком пальців чиркнула по листівці. Та впала. Я майже звісилась з ліжка, щоб її дістати, та не змогла.
— Це від коханої людини?
Ангел стояв по коліна в ромашках і відбирав їх з серйозністю дегустатора. Знайшовши якусь одну, специфічну, він вирвав її з корінцем і повернувся до краю рами. Потім всівся до мене спиною й замугикав якусь пісеньку.
— Ну як, дістала?
Я психувала. Не могла дотягнутись, хоч убий, а там же, певно, щось важливе!
Я вирішила встати з ліжка й взяти її. Це ж так просто — встати і підійти до тумби. Я спустила ноги й поглянула вниз.
Ромашки! Густий чорний килим ідеально рівних ромашок. Лиш зараз я
помітила, що їх тисячі, вони встелили всю підлогу і кожна з них своїм
величезним моторошно-сліпим оком впилася в мене. Звідки вони тут взялись? Ангела вже не було... Він пішов так далеко в картину, що був схожий на дерево, розтинаюче горизонт голим віттям. Я залізла глибше до ліжка, підібрала ноги і спостерігала, як перші чорні ромашки залазили на стіни і двері й подумала, що, можливо, котрась уже мітить своїм цупким корінцем на бильце мого ліжка, єдиного місця, де я почуваю себе в безпеці. Тумба до половини вже заросла темними квітами і листівка віддалялась, повільно та безупинно.
Я заснула. Мене зморювало на сон, коли я спостерігала годинами за рухом цих дивних рослин. Коли прокинулась, ромашки були приємно-сині і застеляли все навкруги. Одна, небесного кольору, лежала на ковдрі, а ангел сидів на бильці ліжка і дивився на мене з якоюсь дивною, але ніжною і турботливою усмішкою. Я привстала, а він кліпнув й усміхнувся тепер широко й доволі любязно.
— Ти гарна, коли спиш... — Ти знову тут? Навіщо ти приходиш?
— Та... забудь. Мене присилають, тому що ти маєш зробити вибір. Ти ж не можеш жити тут...
— Де?! Я хочу знати де «тут»? І який вибір? Навіщо? Я не можу відповісти, бо не знаю питання.., — я ледь не плакала! Як йому можна щось пояснювати. Чому він не відповідає?.. Він спостерігав мене, і я зрозуміла, що він все це знає, прочитав, можливо, в думках...
— Ти даремно так хвилюєшся... Все набагато простіше. Ти маєш просто відчути. Хочеш до мене? Будеш завжди зі мною і я берегтиму твій сон, як сьогодні. Завжди... Ти сама вирішуватимеш, якого кольору будуть ромашки...
— Ти запрошуєш мене в картину?
Він розсміявся, ледь з бильця не впав.
— А звідки я є?
— Була?..
— Ну... Так, була?..
— Ти... Ти ж вже не там, так? Ти десь посередині. Той світ тобі все одно не сподобався. Ти ж хотіла звідси піти... Ось. Ті, що вище, дозволяють тобі... Дають другий шанс, якщо хочеш.
Я сіла напроти нього.
— А ким я була?
— Була, — він ніби зрадів, що я вжила саме минулий час, — ти була людиною, ти жила зовсім трошки і одного ранку прокинулась з бажанням все змінити. Ти ненавиділа той світ, що часто робив тобі боляче. В тебе був кіт... Хочеш, він і тут буде з тобою? Зазвичай, ми такого не робимо...
— А чому з моїм котом зробите?
— Бо він чорний..., — він всміхнувся.
Мені наскучило. Я втомилась слухати і більше вглядалась в рамку картини.
Цікаво, як там?
— А я зможу повернутись?
Він пхекнув.
— Яка ж ти! Яквсі люди. „А мсжна стати боягузом і махнути назад, якщо
стане тяжко”. Ні, не мажеш.
Він, здається, образився. Сів до мене півбоком і поглянув трохи
презирливо. Мені стало соромно за себе і за всіх людей. Яле я чесно не
памятала той світ, яким він був для мене, і ким я була для нього. Я зовсім вилізла з-під ковдри і дотягнулась до ангела. В кімнаті було холодно, а від нього віяло теплом. Я хотіла взяти його за рукав, але побоялась. Тому
сіла на край ліжка, звісила ноги по коліна в ромашки і запитала:
— А червоними вони можуть бути?
— Ти не про те думаєш. Тебе не зможуть довго чекати.
Проте ромашки почали тьмяніти, дійшли кольором до молочного, а тоді знов налились кольором, тепер уже чимось середнім між оранжевим і темно-бордовим.
— Ого... Я тобі вірю. Тому піду з тобою, — я наважилась і поклала свою руку на його.
— Так просто?
— Ну от! Так вмовляв, а коли я згодилась, то вже й не вгодила?!
Він все ж затиснув мою руку і допоміг зійти на підлогу. Ромашки порозбігались навколо наших ніг і я раптово відчула холод лінолеуму. Зявилось гаряче бажання забрати листівку, якшо вже є шанс. Ангел пхикнув. Одним кроком опинився біля тумби, трохи грубо шурхнув по ромашках і дістав з-під них листівку. Ті обурено побагровіли. Ще крок, і листівка опинилась в моїх руках
— Відкривай. Ну... Читай... Боїшся? Ти боїшся паперу?.. Він взяв мої руки в свої і поволі відкрив листівку:
„Сонце... Ти маєш бути зі мною завжди... Бо ти — це я, а я — це ти... Твій Ангел.”
Він посміхнувся, заглянувши в очі
— Це ж не ти цей «Ангел»?
— Ні... не я. Яле серед нас двох ангел — саме я.
— А він мене любить?
— Любив... І, можливо, згадуватиме з теплом у серці. Але він уже змирився.
— Змирився, що я помираю в цьому світі?
— Ага. В той момент, коли він перестав вірити в те, що ти прокинешся, в картині з'явився я. Він ненав'язливо вів мене до рами.
— Любов — остання цитадель, що завойовується смертю. Він уже стояв у картині і подавав мені руку.
Я сумнівалась. Листівка стала якоюсь чужою. Те, що мало б тягнути мене назад, тепер викликало почуття жалю й болю. Я викинула її з огидою і переступила рамку...

***
Коли по кімнаті розлився панічний звук зупинки серця, в палату ввірвалися дві медсестри та лікар. Штучний масаж серця, електрошок, гул, гамір... Все даремно. Спираючись на дверну раму, до кімнати повільно ввійшов високий, блідий хлопець...
Його здивований погляд повз по підлозі, ліжку, стінах, меблях, що горіли, встелені криваво-червоними ромашками.

Маріча Море. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.51-55.

Галина Левченко. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Галина Левченко 

***
хвилі травневі душу розтріпують
дратує своєю передбачуваністю
щастя якого очікуєш надто довго
в очі набивається сухий пісок
кишкові виверти виноградної лози
набухають твердими гронами болю
чорне проміння
виїдає серцеву вологу
напередодні апокаліпсису
що позавчора уже був

***
знесилює
дим пуху тополиного
просвітлює
прошу звільнення у слова
і слово
тілом вогню стає
заслинюється
стіною паперовою
тополею
так банально і радісно
у небо
самоспалюється

***
Нікому надихнути мене
на сузіря.
Втома.
Падає сонце
вже вкотре
у порох днів
незмінний,
незаймано-зміїний.
Паралізуюча невинність
Благовісту,
якого нізвідки не дочекаєшся,
проникає терпкими пахощами
у хворе минуле.
Я — тут.

***
А він таки прийде по мене.
Простелить білу стежечку,
Притрусить м'ятою,
Ясміновими квітами,
Візьме за руку
Й скаже,
що завжди тут був:
із медом і вином
у покручах моїх емоцій.
Причастя смерті
Світиться в долонях,
І я — лиш квітка, дерево, трава —
Висновую зі зболеного серця
Безцеремонність поглядів на речі.
Бо межі стерті.
Біль і страх,
І сором, і зухвальство
В егоцентричних спалахах комети
Торують шлях
До свого раю.
І торба лиш з гріхами
Лежить горіхом
Твердим на душі.

***
На дні глибокого колодязя
сидить вовк.
Світить вогняними очима —
насміхається:
„Жила собі людина,
почувалася сучасною,
і не помітила,
як одного дня
несподівано
стала минулим...”

***
І гори, і орли, і черепахи
давно стали нудними і нецікавими.
Сповіді звозяться на смітник минущого.
Запевняєш, що живий?
Я не з тобою.

***
Життя — сон.
Але кому він сниться?
Життя — гра.
Та хто у неї грається?
Життя — абсурд.
Хто йому назву вигадав?
Життя — вічність.
Хто її прожив?

***
Життя — довгий скляний тунель.
Ніби й сонця багато,
Ніби й повітря тепле,
Та відлуння губить всі надії:
Від стін відбиваються
слова,
погляди,
Навіть думки щоразу повертаються назад
Великими знаками запитання.
І хто тобі тут чим зарадить?

***
починаєш день кавою
повіривши в рожеву ілюзію ранку
розбавляєш його молоком
посміхаючись своєму відображенню
в очах коханого
завершуєш чаєм
згадуючи цвітіння сакури
у японському саду

***
якщо тебе повчають старші
не поспішай з відповіддю
слова — полова

***
хочеш брутально вилаяти це життя?
занотуй свою лайку на папері
переживи катарсис
хочеш поскаржитися комусь на долю?
піди в пустелю й зазирни у вічі
палючому сонцю
хочеш полюбити ближнього?
вийми з грудей серце
і заховай його на самому дні
найпотаємнішої скрині
воно не знадобиться тобі
найближчого тисячоліття
хочеш бути щасливим?
забудь про лайку
про пустелю
і про свою любов
не забудь тільки
забути про те
що ти про це все
якось уже забув
і забудь ще раз

***
плюєшся отрутою
на склі
залишається прозора слина
хворої змії
скидаєш стару шкіру
обличчя
приміряє незвичні гримаси
новий звір
вчиться жити зі старим
болем

***
у цьому житті
все треба робити вчасно
народжуватися і вмирати
плювати в лице і підставляти ліву щоку
витирати ноги і вмивати руки
задирати носа і прихиляти коліна
підставляти плече і повертатися спиною
цілитись в око і жалити у п'яту
читати Еклезіяста
і ставати Христом

***
виготовте собі з мене витинанку
виліпіть пластилінову змію
або глиняного свищика
сплетіть про мене макраме
складіть із мене орігамі чи ікебану
зібгайте мене як ні до чого не придатного
списаного аркуша
вкиньте до корзини зі сміттям
уявіть
слухняною й гнучкою у ваших руках
та все ж
вислизну кожного разу крізь пальці
стану іншою
обтрушуся калиновим цвітом
розлечусь кульбабиними парашутами
обсиплюся осіннім листом
випаду Різдвяним снігом

***
утри мені носа
поцілуй у чоло
доторкнись посмішкою
тільки нічого не кажи
я давно вже не мию вуха
хочу втратити зір

***
намалюй мені
як сонце притягує до себе траву
намалюй мені
як травневий вітер розтріпує листя дерев
намалюй мені
як я щиро
кохаю тебе
уже багато років
нічого не бачу
намалюй мені

Вона
жінка — чоловіка
народжує
вигодовує грудьми
зігріває тілом
тішить нащадками
хоронить у землю
молиться й плаче над могилою
Він
чоловік — жінці
дарує сімя
розгризає до крові груди
заламує руки
кидає в лице лайку
сповідається в найтяжчих гріхах
лишає пустку

***
невідома страшна буря
повикорчовувала дерева
дівчина з розмаяним на вітрі
темним волоссям
намагається впіймати авто
якась ніжна пара
у маленькому фургончику
наївно цілується і п'є вино
спускаючи на світ криваву пелену
проїхала небом чорна колісниця

***
вони бігли назустріч одне одному
гублячи дорогою шматки сердець
обдрипуючи кров'ю перехожих
заламували від болю й нетерпіння руки
коли тіла на радощах сплелися
затріпотіли свіжим цвітом
в порожньому небі народилося сонце
блакить квітла й обіцяла плоди
прокинувшись якось уранці
побачили себе
старими сухими деревами
що ростуть поруч
мовчки слухаючи скрип
та гудіння протягів у гіллі

***
хворий мозок
перебиті ключиці
потрощений таз
з очниці черепа
виповзає вуж
лащиться до спорохнілих рук
відчуваєш мою крихкість?
я — горстка попелу
з крематорію
який збудують через
сто вісім років
у твоєму місті

Галина Левченко. Вірші/ Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.45-50.

Дмитро Кондрацький. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Дмитро Кондрацький

Апостол
Апостол хороший пес, неслухняний кучерявий друг. Його на привязі ніхто не тримав відтоді^як він втік від свого першого хазяїна. Апостол вже немолодий, але гарчати як всі собаки навчився лиш місяць тому. І, варто сказати, це в нього виходило на славу. Він цілий день гаркотів на все живе— не зі злості, просто він так балакає. А бояться його тільки незнайомці.
Не любить коли на вулиці дощить і дядька, який відстрілює бездомних собак. По-справжньому не любить. Апостол не бездомний, хоч і звик жити вільно.
Воля нічого не забирає, лиш дарує: їжу, красиві світанки, будяки, кляті будяки, що чіплялися до Апостолових кучерів. А ще Тетерів, кращу ріку на світі, пісок, теплий, аж гарячий, пісок, мокрий пісок, пісок з пилюкою і без неї, ґудзик, що хтось його загубив у піску, пісок в роті... Птахи, хвилі, хмари, зелений колір, блідо-рожевий, синій. Ходити і балакати, співати, гарно співати, місяць і відлуння, великий пузатий світ.
Якось Апостола напарфумили— справжня для нього халепа. Гірша з можливих халеп, окрім вогнепальної зброї і будяків. Довелося довго качатися в траві, бігти проти вітру і знову качатися. Шкода в нього нема кишень: трави ще й з собою набрав би. Пізніше його дочекалася більша халепа.
Коло котрогось з памятників, куди він забрів, стоїть будівля, висока і стара. «Велична,— подумав Апостол,— мало таких. Зведена тоді, коли, навіть, мене ще не було. Більша за мою мрію і вся в тріщинах, як я люблю. На ній живе собачий бог». Апостол зловив себе на тому, що гарчить, дивлячись на святу споруду. Його обминають перехожі— бояться. От і чудово, значить, не заважатимуть.
Такий шанс не варто упускати— ось він, момент істини, квиток до раю, знак долі— драбина на самісінький верх. Треба поспішати, інакше грішні повернуться з обідньої перерви й не підпустять до святині.
Апостол не здавався, він знав, легкого шляху до щастя немає. Було страшно, але надія не покидала його. Драбину колихав вітер, очі сліпило сонце. Невже скоро фінал? Ні, лише третина шляху. Знаєте, тяжко лізти по драбині коли ти собака.
Лиш надія додає сили, язиката слинява надія хорошого пса Апостола.
Сходинка ще одна сходинка Зверху— верх, знизу— низ.
Вулицею йдуть люди, небагато, всі курять і плюють на дорогу, памятник височить над ними, не курить, відкидає тінь. Стільки всього видно, а бога нема. Як і драбини.
Доліз.
А зрештою все срайно, тільки небо таке ж далеке. /Апостол не сумнівався: драбину повернуть, аякже, повернуть, люди такі ж собаки, дарма що говорити не вміють. А вміли хоча б слухати— він стільки всього повідав би. І про світанки, і про будяки , і про Тетерів... Навчити б когось говорить!
Апостол гарчав на даху, люди його не помічали.
Зате можна мріяти, говорити з небом, робити все те, що роблять собаки на дахах будинків.
На другий день пустився дощ. Апостол не любив дощ, зате тепер спрага не мучила. І все ті ж люди, все той же гранітний памятник. Одна новина: А постола помітив дурний собака, що ходив поблизу. Він не говорить, вічно шукає їсти. Гавкнув раз другий і побрів далі. Апостол думав про нього, йому їсти хотілось теж. Коли прийде бог, коли поставлять драбину? Ввечері зїв дохлого горобця, виблював і знову зїв. Може завтра пощастить хоч одного живого впіймати.
Ранок, навколо будинку з десяток дурних собак, всі гавкають на А постола, сперечаються: стрибне— не стрибне. Серед них і вчорашній знайомий. Коло памятника двоє людей. « Спробую заговорити, може вони зрозуміють?--подумав Апостол,—Допоможіть мені, я в біді, будь-ласка, рятуйте, зніміть мене!»— прокричав що є сили. Апостола вже знімали. На камеру. Де ще побачиш собаку на даху? Друзям сподобається.
Ввечері ледве не впав, ганяючись за горобцями. Жодного не вполював, і бог не допоміг.
Людей і тварин більшало з кожним днем. Всім хотілось побачити Апостола. Стрибне— не стрибне. Розібється— не розібється.
Апостол втомився ловити горобців. Відчуття, наче вони з кожним днем жвавішають. Зверху бога нема, доведеться йти донизу—стрибати.
День видався туманним, наче хмари спустились на землю. До повітря хочеться торкнутися, обняти його лапами, вкусити його. Десь там знизу є памятник. І людей не видно, тільки чути— все накрилось білим мороком. Стало місцем втрачених надій.
І Апостол стрибнув. Стукіт серця міряв час не днями і не годинами,— долями секунди. Він летів і не бачив куди летить; як би хотілось не падати, а підійматися! Чужі очі, зуби, вигуки, потім, голови, плечі, спини, руки, знову голови, гамір. Ось він асфальт, по якому ходять люди, твердий, як ніколи. Хтось кричить— пес його випадково подряпав, хтось гавкає, хтось виграв, а хтось програв. Чиєсь тіло виявилось на диво мяким.
Апостол йшов крізь туман, усміхнений і мовчазний— який йому сенс говорити. А йому назустріч— бог.

8.05.08.

Петрусь і його світ
Одного разу жив Петрусь. Займався рибалкою, майстрував глиняні свистульки. Жив в будинку на Вербній, біля млина. Раніше там жили його батьки й діди. Петрусь любив свій дім, хоч він і знаходився на брудній вулиці брудного міста брудного світу.
Скрізь, куди не глянь була грязюка й сміття. Темно-зелене царство моху й плісняви. Мох був всюди: на деревах, будинках, ржавих металевих конструкціях, що стирчали прямо з землі і були невідомо для чого призначені. Дехто думав, що вони ростуть як дерева і трава, як і сміття, що береться хтозна звідки. Незримий Художник посрарбував цей світ у вицвілі кольори, навіть небо було блідим і похмурим. Куди не кинь— болото.
І, навіть тут жили люди, на диво привітні й зайняті роботою, кожен своєю, хоч і схожою одна на одну. Прибирати сміття, копати нову сміттєву яму, осушувати всесвітнє болото.
Петрусь сидів у човні і мріяв стати фотографом. Фотографував би все в чорно-білому, а потім розфарбовував як захочеться. І поле, і дерево, і ліс за полем. Оленку і її кавярню лишив би без змін, а сонце і місяць він не знав як зробити яскравішими.
На горизонті мінилась веселка: і чорним, і менш чорним, і металевим, і ржавим металевим, і коричневим. Веселка вісниця гарного дня, Петрусь піднявся щоб краще роздивитись її. На завтра обіцяють опади, доведеться ховатися. Минулого разу ледь на вбило. А поки що можна спокійно рибалити. Шкода тільки, вже третього гачка обірвав. Знати б хоча за що він зачепився, та не видно—каламутна вода може й потяга сховати. Хочеться знати, що там на дні, старі кажуть, справді потяги й дороги. Скоріше б вже осушили цей безмежний тванистий океан.
Кучерявий пес Апостол сидів на березі і спостерігав за Петрусем. Він часто так робив. Коли Петрусь припливе—поділиться з ним рибою. А ще тут весело, ціла хмара мух танцює у повітрі. Вона завжди на щось схожа, на тварину, предмет, одну величезну муху. Тепло й ніхто не набридає.
Апостол помітив як Петрусь відплив далі. Мабуть, комарі йому надокучили. Підвівся на ноги й знову закинув вудочки. Одноманітна справа, якою займалися
всі, хто жив на Вербній. Апостол було відвів погляд, як побачив щось дивне: Петрусь стрибнув у воду. На поверхні забулькотіло і Апостол зрозумів, що риби сьогодні не буде. Він зірвався й хотів бігти щоб когось повідомити, та ніхто не вміє говорити. Він довго сидів і спостерігав, але Петруся не міг побачити. Стало сумно, вечоріло.
Петрусь вже проклинав свою ідею коли пявки обліпили його тіло. Треба швидше пливти, аби його не помітило ще щось, окрім пявок. Петрусь знав, воно вже народилось і розмножилось у цьому болоті, тепер чекає гостей. Він пірнав глибше і глибше, йому хотілось знати що там, на дні. Крізь водорості й густу суміш всього, в чому не хочеться плавати, бруд, мул, якісь колючі шматки чогось колючого. А далі ще гірше. Хочеться вдихнути повітря, невідомо чи можна встигнути випливти. Стало моторошно і Петрусеві руки ще швидше почали боротися з підводними пастками.
Далі— холод і пустота. Пустота і нічого більше. Пливти стало легше, от би ковток повітря!
А ось і він. Очі відкрились самі. Дихати— це так чудово! В голові поморочиться, носом йде кров. Вона крапає у воду і розчиняється в ній, прозорій, чистій, чарівній воді. Теплій і незвичній, лагідній як липневий день. Петрусь ніколи не бачив стільки чистої води. Він подумав, що потрапив на зворотній бік землі. Так воно й було.
Він пив її і боявся прокинутись, дивився в далечінь: безкрайні простори найчистішого океану. Неподалік берег, на березі місто, над містом небо, таке ж чисте і яскраве, як і все на цьому дивному чужому світі. Петрусь ступив на сушу, нерозуміючими очима дивився на металеві чудовиська— машини, що вкидають сміття в океан. Навіщо вони це роблять, невже так хочеться зіпсувати навколишнє диво? Тим не менш, океан наче нічого не помічав. Він просто забирав все, що в нього кидали і продовжував блищати на сонці.
Петрусь привітався з випадковим перехожим. Останній мовчки пішов далі, навіть не помічаючи Петруся.
Місто було красивим і не менш дивним. Смітили скрізь і всюди, але тут же зявлявся металевий монстр, ковтав сміття і випльовував його в океан. Петрусь зрозумів, що воно падає не на дно, а в його рідний світ. Все просто, простіше нікуди. Він помітив, люди тим і займаються, що їдять і смітять, смітять і їдять.
Якийсь час він марно намагався з кимось поспілкуватися. Всі зайняті, всім треба кормити металевих монстрів. Вони снують всюди і якщо вчасно не звільнити дорогу, то можна й самому опинитись серед сміття, такого ж лінивого, як і люди, які його розкидають.
Петрусь помітив залізні конструкції, ті ж самі, що й в його рідному світі. Всі вони зводилися в широкій, теж металевій споруді на окраїні міста. Петрусь в ній ночував, це єдине місце, куди його впустили. До ранку він добре встиг її роздивитися. Шестерні, одна більша за одну й тонни проводів переплітались між собою і утворювали серце бездушного механічного диявола. Одна деталь здавалася лишньою: дріт, що намотався на одну з триб. Мабуть, неакуратний від природи механік і не помітив цього. «Зроблю добру справу жителям дивного світу»— подумав Петрусь і почав відмотувати дріт. Механізм заскрипів, загомонів ржавим гопосом. Одна шестерня закрутила другу, друга третю, третя четверту і скоро все навколо почало свій загадковий машинний танець.
На плесі кришталево чистого океану виступили перші брудні плями— світ перевертався.

9.05.08.

Дмитро Кондрацький. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.40-44.

Юлія Гуз. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Юлія Гуз

***
Чую шепіт, бачу зорі,
Тебе відчуваю поряд.
Тендітно, майже без краю
До нестями тебе кохаю.
Тихо-тихо шепчуть зорі,
І холодні твої долоні
Майже дивно, трохи ніяково
Забирають тепло від моїх долонь.
По-грайливому, якось лукаво
Махає вітер безладно руками.
Я розчулилась, як ніколи.
Прощавай, бо я уже вдома.

***
Унеможливлений голос чужої прикрої думки
Крізь зачинені штори влазить в немічну сумку.
Скрізь висить павутиння, хочу рвати наосліп
Все, що память лишила, все, про що кричить голос.
Тіньово і злочинно прокрадається сяйво.
Добре, що в павутинні хоч воно не застрягне.
Десь на іншому боці в дуже стомлену трубку
Я почую твій голос, не скажу ані звуку.
Довкола багато зайвини, нам потрібного мало.
Павутиння не рватиму — не я будувала.
Візьму немічну сумку, відійду, розмахнуся.
В темноті тихо стукне, я піду, розвернуся.
Думаю, що в кишені все, що треба носитиму.
Ти візьми трубку ще раз — я тепер говоритиму.

***
Тремтячими руками беру вчора,
Кидаю об камінь потворний.
Чи краще воно — сьогодення ?
Його поки мало, лиш жменя.
Якщо я і справді людина,
Подібна до Божого Сина,
Навіщо всю справжність ховаю,
Як владу благеньку, та маю ?
Дарована щедро батьками
Завжди щось шукаю руками.
А може не їх то заслуга :
Є Бог і природа-подруга.
Аж соромно часом буває,
Коли до тла гріх почуваю.
Гріх, наче камінь потворний,
Душить всю святість і гордість.
Я висновків ще не робила —
Сама породила і вбила.
Не треба ганьбити вчора,
Сьогодні бо ще невідоме.

***
Не журюся ні про що,
Що було пройшло,
А що буде перебуду,
Розібю, мов скло.
Залежалий ранок,
Той же все світанок,
А я не журюся,
Гірш, як ніч настане.
Вірую частково,
І живу частково.
А я не журюся,
Не журюсь ніколи.
Без мети, з метою
Піду за тобою.
...Йдемо ми часткові,
Бо нема любові.

***
Сльози не долітають до землі
У своїй первісній формі.
У захололій душі
Побивається град об поле.
Майже мимовільно ніжно
Здригається лякливий колос.
Така складність така очевидна:
Необізнана молодість.
Більше не варто скиглити
Посеред стиглого поля,
І хай перестануть блискавки
Лякати людей довкола.
Втуплена й обезсилена,
Виплакана і майже щаслива.
Досить кумедний випадок —
Я —злива.

***
Невидимі грати
Ніяк не розбити.
Я хочу тримати
Твоїх рук відбитки.
Душа віддається,
Пролазить крізь щілі,
І серце так бється
В закоханім тілі.
Ти наче тут поряд,
Лиш декілька кроків,
І хвилі, і море
Між нами навіки.
Я чую твій подих,
Торкаюсь вустами.
Хіба перепони
Можливі між нами ?
Якби я навчилась
Робитись прозора,
То вмить опинилась
Далеко за морем.
Я б стала повітрям,
Яким би ти дихав,
І сонцем, і вітром —
Усім би на світі.
Я б стала такою,
Якою хотів ти,
І навіть водою,
Якщо хочеш пити.
Але я не можу,
І ти не навчився
Розбить огорожу,
Мене до дна пити.
Я спрагла тобою,
В тобі є потреба.
Ти поряд зі мною,
Але ти далеко.
Так мало тебе.
Лиш теплі відбитки.
І ніч сльози пє,
Солоні і гіркі.
Рятуй мене ніжно,
Бо час наш іде.
Рятуй, ще не пізно.
...Так мало тебе...

***
Піщаний годинник ти ніс у руках,
Щоб дати мені нове бачення,
А я нерозумна гадала дістать
І нести твій час до призначення.

Сліпну, втрачаю реальності.
Крізь щілини вийти нестримно
Я хочу, не бути зайвою,
Я хочу нести твій годинник.

Ізвідси туди пісок сиплеться.
Жагуче болить мені спина :
Привязана тугими нитками
Я сонце несу за плечима.

І так, я ні в чому не каюся,
Реальність замінюють сни.
Живу, вірую, сподіваюся
І часу не прагну знайти.

Піщаний годинник ти ніс у руках
І дав мені нове бачення.
Я з легкістю сонце своє понесла —
Ти виконав своє призначення.

***
Я хотіла зайти в світлий день без дощу,
Та знов сльози на моїм обличчі.
Я шукала любов золоту-золоту,
Та із нею, як з днем, все не вийшло.

Не буває життя без утрат і розлук.
Плачу, щоб швидше виплакати хмари.
Хай чека золота, я ще неї знайду,
Як знайшла мене осінь з дощами.

Зайвий раз повторю, що все буде гаразд,
Що спіраль переверне все знову.
Непомітно колись всохне дощ на очах,
І засяє в них погляд любові.

***
На сьогодні вільна.
Разом на край світу, ви не проти?
Майже готові крила,
Майже готові ноги.
З собою візьмемо сонце,
Вітру візьмемо трохи.
Сонце нехай нас водить,
Воно ніколи не проти.
Сонце нам стане в пригоді,
Як нашій планеті-мачинці.
В душі у мене неспокій,
Як тихо в її серединці.
Маленькі чудні зернятка
Будемо кидатись словами.
То мрії, а то вже згадки.
І сонце, і вітер з нами.
А ще по-дитячому хочеться,
Щоб наша химерна маківка
Знову згадала молодість
І запалала лагідно.
То ви, як бачу, не проти.
Але де ж той край світу?
Куди поведе нас сонце,
Там ми розцвітемо, як квіти.

***
Поважна, мов пава,
Сувора, мов грім.
Такою я стала,
Та справа не в тім.
Бо міниться з часом
і тіло, й душа,
а мрію прекрасну я ще не знайшла.
Ловлю сонця промінь
І запах пянкий черемшини,
І світ без утоми
Хапаю очима.
Може десь поряд,
Може вдалині
Чека мене доля
Блискуча, мов грім.
Надія тріпоче
В руках перемін,
Вмирати не хоче,
Та справа не в тім.
Сонце яскраве
По небу пливе,
Лише зрідка хмари
Бентежать мене.
Із неба, мов поклик,
Захід червоний розлився.
Не чую я втоми,
А світ вже втомився.
Поважна, мов пава,
З поглядом в нікуди
Я в неба питала,
Питала, що буде.

***
Не називай мене так —
Незаслужено.
І забудь моє імя,
Відкинь його.
І забудь все на світі,
Що мене стосується.
Не смій вхопити —
Я розчаруюся.
Йди наосліп,
Шукай свого,
А з мене досить,
Мене не було.
Не називай мене так —
Незаслужено.
І забудь моє імя —
Не вбивай його.
Хай лиш сива тінь
Знов згадає щось,
А в твоєму житті мене не було.
Ні, мовчи, не кажи,
Не картай мою,
А з твоєї душі
Я піду безіменною.
…Пригорнула мене тишина,
Сива тінь побрела.
Я була чи не була?
Де запишеться моє імя?

***
Сміх і втома,
Береги і дно.
Я неначе вдома
Бачу вічний сон.
Де лише надія
Споглядає час,
В те, що бачу вірю,
Думаю про нас.
Днями і ночами
Дотик, потім звук.
Вічними ділами
Власних грішних рук.
Лясне по обличчю
І кудись втече,
Бо тобі те звичне,
Що мені пече.
Грішно і безкарно
Твій знайомий сміх
Вічними снігами,
Холодом обпік.
Нерви й ейфорія,
Безлічі питань,
Кліпаючи вії,
А очі без дна.
Я не маю часу,
Я не маю слів,
Я удома наче
На оцій Землі.
Знову сміх, зітхання,
Береги і дно.
Не мої чекання,
Сам сюди прийшов.
Розсіяна память,
Синхронність подій,
Бо я тільки наче
Вдома на Землі.
Не дивися гірко,
Смійся, як сміявсь,
Бо тобі те дивне,
Бо твій дім Земля.
Хочу попрощатись.
Йди і відпусти.
Страждати, сміятись —
Вічні мої сни.

Юлія Гуз. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.33-39.

Олена Юрчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Олена Юрчук

***
Сніг восени особливо морозить губи
які давно ніхто не цілував
Вони лопають у кутиках
язиком злизуєш кров
Безвихідь
Але ти не з таких
У магазині купуєш гігієнічну помаду
бо знаєш
що восени завжди так
коли сніг
коли нікого ніде
лише гігієнічна помада

***
За три хвили до кінця світу
намалюю на твоєму тілі яблуко
Я не помилюсь
коли все розпочнеться спочатку

***
Візьми олівець і намалюй щось
У куточку залиш білого і забудь
Прийду я і домалюю там веселку
Нехай кольорове переможе

***
Чи існує ключ від усіх дверей?
Не знаю.
Чи існує ключ від усіх сердець?
Не знаю.
Чи існує ключ від твого серця?
Знаю — ні.
Бо на твоєму серці — стигма.
Дозволь мені витерти кров.

***
За цигарковим димом
згустками слів і думок
сховане життя
у якому вони ніколи не будуть разом.

***
Листок заплутався у павутині
Він був непотрібний ні дереву ні павукові
Дивився вниз сумними очима
Земля посміхалася до нього
Життя інколи закінчується

***
Пропонувати тобі яблуко небезпечно
Ти вже навчилася тлумачити знаки
що зявляються вночі на твоєму тілі

***
Він заглядає у шибку моєї душі
пише тонким пальцем на темному склі
Я вже воскрес. А ти?

Олена Юрчук. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.31-32.

Олександр Трохимчук. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Олександр Трохимчук

Феномен Его. Проекція особистості.
Бути поетом чи прозаїком, бути грішним чи праведним, кимось або ніким... Яка різниця, яке місце займати в суспільстві, коли ти практично відірваний від сфери його існування? Ні, ти не помер, ти не був репресований або розстріляний, тебе навіть не мучили у концтаборах і — тим більше — не розпинали на хресті. Ти молишся перед іконою, читаєш Божу молитву і свято віриш в Апокаліпсис. Ти навіть живеш... Щоранку прокидаючись, вмиваєш очі, змінюєш білизну, споживаєш їжу, пєш нестерпно гіркий чай, чистиш взуття, чимдуж поспішаєш на автобус, аби не спізнитися на пари, читаєш книжки, іжтщ лекції, лягає/Спати... І наступного ранку знову переконуєш себе: «Я живий!..» Живий... А чи життя це насправді? Чи, може, звичайнісіньке перебування у межах земного простору, елементарне існування в людському середовищі?Дивно, але навіть но вГдіюшеїшір^а себе ти не є собою. Ти — це хтось інший, хтось надзвичайно близький до тебе, до твого Его, але інший. Він зовнішньо абсолютно ідентичний тобі: у нього — колір твоїх очей, твій зріст, твоє обличчя, вуста... Але він тебе не розуміє! Ти заглядаєш у дзеркало, сподіваючись нарешті побачити там себе, але натомість знаходиш у ньому тільки відображення свого двійника. Він усміхається, корти смієшся ти, підіймає руки догори, цілком відтворюючи твої жести, тобто є свідомою проекцією у твоїй душі — свідомою, але вже не контрольованою твоїм власним «Я».
...І знову ти пєш чорний чай, додаючи до нього три ложечки цукру (звичка змішувати відчуття знову перемагає), а потім починаєш шукати істину у відбитках чорнила на папері, котрі поволі перетворюються на речення. В такий спосіб виявляється твій внутрішній бунт — проти самого себе, проти світу, проти життя... Але ти так само, як і раніше, чекаєш зеленого світла, аби перейти дорогу; сумлінно готуєшся до занять; вітаєшся зі знайомими людьми, маючи звичку усміхатися їм у відповідь... за всіма ознаками — ти живий. Але таким тебе уявляють знайомі, родичі, друзі, пересічні громадяни на вулицях, випадкові співрозмовники і навіть той, хто щодня сміється з тебе у дзеркалі. Просто вони звикли бачити тебе таким. Ти навіть намагаєшся сприймати їх лестощі за щиру правду, глузування — за визнання, обурення — за позитивні враження. Таким чином, вдаючись до І самообману, ти все одно обдурюєш інших: їм здається, що вони знають про тебе абсолютно все, але їм невідомо, що насправді в тобі є хтось інший, той, що є твоєю маскою, твоєю схованкою від їхніх поглядів. І навіть ти сам інколи не помічаєш тієї межі, що відокремлює існування двох особистостей у твоїй душі: починаєш таки сприймати того, хто у дзеркалі, як своє Суперего, ототожнюючи його із собою... Але наступної миті розумієш, що ви абсолютно різні: маєте інші погляди на життя, на реальність — він житиме вічно, навіть коли твоє тіло перетвориться на попіл. Він продовжуватиме існувати — окремо від тебе, твого тіла, твоєї душі. Він буде скрізь, але його ніхто ніколи не помічатиме, бо всі продовжуватимуть вас ототожнювати...
8 квітня 2008 року

Тиша
Телефонний дзвінок обірвав тишу. Зненацька. Нестерпно. Нестримно... Я лежав на підлозі, дивися на стелю і мені було байдуже, що комусь у ту хвилину я був потрібен. До чого уся ця метушня: вони ж не зрозуміють, що я лише намагаюсь бути щирим! Моя щирість виходить за межі адекватності, тому ці спроби марні та абсурдні...
Чи важко отак жити, постійно усамітнюючись? Ні. Не важко. Це навіть цікаво: відсторонено спостерігаєш за світом, вириваєшся з натовпу, затуляєш вуха долонями і мовчиш... Тиша. Знову тиша. Півгодини німої тиші. Солодких тридцять хвилин спокою. Але хтось так несподівано знову обірве^, це відчуття! Навіщо? Невже задля того, щоб знову перепросити за Йешрно набраний номер? Дивно, але знову запитували якогось Стаса... Дивно! смішно, бо це вже пятий подібний дзвінок за сьогоднішній день... Комусь таки дійсно потрібна ця людина — цей Стас. А мені... Хто потрібен мені? Мабуть, усі і кожен... Тільки навряд чи вони так само потребують моєї присутності у своїх душах, у своєму життя... Вони проходять повз, навіть не дивлячись у вічі. Навіть не завдаючи болю! Навіть не змушуючи страждати! Навіть не намагаючись скривдити! Вони — просто байдужі!... Байдужі і чужі... Відсторонені... Вони сильні, а я слабкий, бо потребую їхньої уваги. Навіщо? Просто колись я бачив у їхніх очах блиск, світло, сяйво; ці очі випромінювали надію... Я жив їхніми поглядами. Я божеволію, але мій психічний стан залишається нормальним. Я божеволію, але це відчуття скоро мине — як тільки я заплющу очі. Поступово очікування перетвориться на звичку, божевілля стане хвилинною слабкістю. Знову розриватиметься телефон. Я відповім: "Ви помилились. Це не Стас..." — покладу слухавку і мовчатиму... Хто зна, а може, колись мою тишу так само обірве той, хто проходить повз... Може, тоді взагалі зникне тиша...

"Бажання вічності"
Коли розпечені зорі перетворяться на холодний осад, спопеливши своїм блиском дно порожньої склянки, а втомлені постійним мерехтінням повік знервовані очі припинять розглядати полотно нічної темряви, —відчайдушний крик, зненацька виникнувши в глибинній безодні грішної душі, таки сколихне тоді свідомість мільйонів самотніх сердець, що вже давно чекають щасливої миті фізичного самознищення, миті солодкого забуття і повільної страшної агонії, — сколихне і примусить битися з новою силою, перемагаючи біль, минаючи розпуку, прагнучи постійного самовідновлення, самозбереження й нестримного бажання вічності.

7 квітня 2008

"Вакуум обмеженості"
Тихо та порожньо — ніби у вакуумі: ані жодної зайвої емоції, жодного нервового крику, роздратованого погляду. Теплообмін припинив підкорятися законам фізики — зникло відчуття холоду й тепла. Гарячі долоні вже нікого не зігрівають — від їх дотику все просто обертається на попіл. Розхитаність нервової системи поступово переходить у невиліковну стадію психозу. Розбити вікна, зруйнувати стіни, зірвати важкі ланцюги — і все лише задля того, що звільнитися... від себе, від інших, від усього нематеріального, від обмежень... Навіщо? Невже задля життя? Життя? Життя! Життя... задля того що не потребує категорій простору та часу, наукового обґрунтування буття, — задля реальності. І знову темно і холодно, знову порожня тиша — знову вакуум обмеженості...

23 квітня 2008

Олександр Трохимчук. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.28-30.

Яніна Сафан. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Яніна Сафан

***
Ти ненормальна. НЕНОРМАЛЬНА! Істерично шукала в Тел. Книзі хоч когось живого. 99, 100.., все, набридло! Сто номерів, сто імен і жодної людини. Жодної... А лавина афекту все гучніше стукала у виски: "Боже, хто-небудь, помиліться номером!", — волала душа. Здалося, ще мить, і все вибухне. Аж раптом... зтз! Хвиля розпачу призупинила свій хід. Хапаєш мобільник, на екрані..: "чорт, знову оператор". Камінець гніву бризнув слізьми. Ти ненормальна, гукало в голові. Але ще жива, — відповідали вуста. Клацнула пультом і потонула в мильній піні вигаданого життя. Нехай! Година спокою!

***
Ми день і ніч; орел і решка,
А хто є хто — не в тому річ.
Твоя блискуча ВМWешка.
Твої наколки "Я НЕ ВІЧ".
Твої прозорі сині очі,
Затягують, немов то вир,
А ті безсонні, темні ночі,
Коли є тіло, без душі.
Твоє життя — суцільна втеча,
То в пеі, то в барчик, то в метро.
Твоя душа — болюча, мертва,
Хмільна, зґвалтована давно.
Шматок м язистий в грудях рветься,
Ти палиш "ШК8ТОТ” знов і знов,
Ти хочеш щастя, а чи смерті.
Не знаєш сам — і знов вино.
І кожну мить — життя водою,
Блакитні очі — не горять,
Німіє серце — не від болю,
І знову "ШЗТОИ", тіло, спать.

***
"Бути чи не бути "
В. Шекспір "Гамлет "

Літать чи не літать?
Хіба важливо, як?
У мріях чи у сні,
Чи, навіть, в небесах,
Коли буває день,
Похмурий, ніби ніч.
За хмару полетіть би,
В блакитне море снів.
Літать чи не літать,
Коли крил не дано,
Чи це уже кінець
Майбутнього всього?
Чи так важливо нам,
Літати, як птахи.
Хіба не можна мати
Польку у душі?
Хіба не можна в мить,
Коли біда гризе,
Забути про цей світ,
Закритись від гостей,
І в темній тишині,
При світлі лиш свічі,
Закривши очі вмить,
Майнути в далечінь?
Туди, де світ казок,
Де сльози — то вода,
Де люблять "Ескімо",
Й розмови БЕЗ бухла.
Туди, де є весна,
Без "мартовських" котів,
Де ціниться душа,
А не обєм "груди"..
"Такого не бува", —
Почулось з глибини.
Заплющіть очі, мить...
І ближчають зірки.

***
Сірі шпалери, обплетені павутиною, псують інтерєр
Сірий погляд твоїх байдужих очей —псує життя!

Дисонанс кохання.
Прийшла зима, лишень не за вікном,
В душі розтанув лід, а там вже — 5.
Я думаю про нього, і не раз,
Пригадую, що це лише уява.
Прийшла весна, а за вікном сніжить.
В душі спекотна кров булькоче голослівно.
Я бачу його в снах, в реальності німі,
Рутинні дні летять експресами невпинно.
Пробігло літо, за вікном метіль.
Ти зникнув із думок, і в сни вже не приходиш,
"Я думаю про тебе весь мій час", —
Цитую ще в думках Костенко строфи.
Настала осінь, листя/замело,
Засніжило проміння прохолодне,
І лиш ім"я, мов снігу полотно,
Торкнеться ненастроєних акордів.

***
Улюбленій подрузі
Б.В з любовю!

Там, десь далеко, шумить життя,
Там сновигають затуркані люди.
В душі пустота, в очах журба,
Ми знов мовчимо, забувши про будні.
— Ти знаєш, сьогодні...
— Не треба, я знаю.
— Чому? Не цікаво? Не муч ти себе..
І знов філіжанка, розмови за північ,
А час по краплині іде та й іде.

Ти злишся? Не злюсь я"
— Чому..?
Я невдаха
— Боїшся? Боюся.
Тремтіла сльоза.
Холодні навколо оточують дати,
І тижні за днями, роки, мов вода.

— Чай будеш?
— Ти знаєш, боюсь тебе втратить..
— Не треба.
— Нудна я ?
— А цукру нема...

Яніна Сафан. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.24-27.

Юлія Демусь. Проза та вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Юлія Демусь

Закохана...
Вона його любила більше ніж життя, а чи любив він її — їй було байдуже.
 Ранками вона вставала перша всіх, щоб розбудити його своїм ніжним дитячим сміхом, щоб заглянути в його великі блакитні сонні очі і понести тепло його долонь поміж людей. Днями вона сідала на підвіконні і милувалася його поглядом — змарнілим, натрудженим,але незмінно улюбленим. Щовечора вона випивала склянку молока і знову спішила йому назустріч, щоб розповісти про свої пригоди, а ще, щоб побажати хороших снів...
 Так день за днем, рік за роком вона відчувала потребу зустрічі з ним. Щодалі, то тим більше дужчав зв"язок між ними.Вона була закохана в нього, а він, як і тоді просто жив її мріями, знаючи, що вони завжди будуть разом.
 Вона дорослішала, та він лишався таким як і колись: для когось непомітним, а для неї ідеальним, бо таким його, власне, створила сама природа.
 ...Вчора вона захворіла і не могла вийти до нього.Від того він цілий день проплакав,хоч так хотів, щоб вона ніколи не бачила його сліз, сліз болі і самотності, бо ніхто, крім неї, не міг його розрадити. Він вже давно звик, що вона поряд — усміхнена, щира і зовсім по-дитячому наївна. Вона його кохала і ніколи не приховувала своїх почуттів, а йому було бентежно відчувати її прихильність. Вона дарувала йому себе, а він навіть неспромігся відповісти взаємністю.
 Для неї не було більшого щастя, аніж розмова з ним, нехай говорить лише вона, а він мовчить, всеодно,важливо, що він її розуміє.
 Всі навкруг називали її дивною, бо вона не могла жити без нього, не могла дихати і відчувати — така трепетна любов навіки поселилася в її серці.
 Закохана в світ, вона доживала останні дні своєї радості...
...В кімнаті було тихо і темно, а за вікном облітало жовте листя і сколихувалось високе небо.
...Сьогодні перший і останній раз в її житті на зустріч спішить він — її єдине кохання — її світ, спішить, щоб сказати, що вона таки була його долею...
  січень 2008р.

Я в Печалі...
 Вчора я знову знайшла на своєму столі лист.Вже п"ятий за цей тиждень.Знову без адреси, а в середині кілька гудзиків і записка: "Кохаю. Буду вранці."
 Мені вже набридло, що Він щодня кудись іде, каже, що на роботу, а я повинна чекати. Мені сумно, бо я одна в невеликій квартирі з старими сусідами.
 Інколи я виходжу в магазин, що навпроти будинку, щоб купити щось смачненьке, а коли повертаюсь, то знаходжу листи від Нього з словами : "Кохаю. Буду вранці." або " Я в друзів.Чекай." А цього тижня разом із запискою я почала знаходити незрозумілі речі: спочатку сухі троянди, потім розбите дзеркало, зіпсовану помаду, розламаний навпіл олівець, а тепер — гудзики.
 Мені страшно...Я боюсь тиші і боюсь світла, а ще боюсь, що одного вечора я повернусь , а листа не буде, і цілу ніч я шукатиму Його поглядом, дивлячись крізь скло на наше подвір"я.
 Вранці Він як завжди повертається, переодягається і, нічого не сказавши, йде,та на порозі вихоплюється : "Сьогодні буду раніше — нікуди не виходь! "
 Цілий день я Його чекала, дивилась на ці листи і не розуміла, що вони означають.Десь о 17 годині я не витримала і вийшла на вулицю, а перед цим відкрила двері на балкон, бо мені здалось, що я задихаюсь від тієї незрозумілості і невизначеності, що триває майже місяць.
 Повернулася десь під ранок — мокра і, здається, простуджена. Мабуть, не варто було гуляти в таку холодну осінню погоду, але інакше я не могла, бо не хотіла зустрітися з Ним поглядом і прочитати в очах : "Ти мені ніхто.."
  На столі лежав лист — шостий і останній, в ньому обручка і записка з словами: "Не чекай мене, Я в Печалі.Твій Гріх."
 Я читала ці слова і не розуміла чому не здогадалась одразу, коли був той, перший лист. А...ще гадала, що Він мій Ангел, а Він таки був Гріхом і спокусила Його моя подруга і розрадниця — моя Печаль.
 Тепер я не чекаю листів і не чекаю Його, але натомість до мене приходить моя нова подруга, та яку не забере ніхто, поки я сама того не захочу — Самотність. Час від часу Вона приходить не одна, а з своїм другом Відчаєм і Нам утрьох весело, бо Ми нерозлучні : Самотність, Відчай і Біль.

Зупинка життя
  Холод б'є наскрізь.Хворе горло добре закутане шарфом , а руки час від часу мерзнуть і вона ховає їх у кишені.
  Добре, що сьогодні йде сніг.Нарешті почалася зима.
  Вона шукає когось незнайомого у кожному більш-менш великому гурті людей. Ні,— його немає.
  На щоках лишаються застиглі сніжинки, а під очима помалу розпливається туш.Куди ж вона зібралася така нафарбована в цей зимовий час? Що змушує її долати кількасотметрову відстань до зупинки, зупинки де вони єдиний раз зустрілися і запали одне одному в душу? Здавалось, що ж тут такого закохалась в незнайомця, адже це кіношна історія, розіграна в ролях не одним поколінням.Але в неї все по-іншому, не так як в кіно.
 Вона бачила його лише один раз і відтоді майже щодня спішить на ту ж саму зупинку аби, можливо, колись зустрітись з ним знову і хоча б запитати ім"я.Їй уже якось звично бачити його образ у своїх найкращих снах, чути його голос посеред вулиці і навіть відчувати його присутність десь зовсім поряд. Але це лише звичка або.. манія.Хто зна? Вона неодмінно написала б йому листа, якби знала адресу, або ж зателефонувала, коли б лишень знала, що та звичайна на перший погляд зустріч була невипадковістю у їхньому житті. Хоча, може й він і не місцевий або вона просто втрачає розум, сама не знаючи того.Але як інакше пояснити те, що за три місяці вони так і не побачились.
 Уже через годину, повертаючись додому, вона думала про щось своє, зовсім не про нього, бо чомусь відчула, що в якусь мить він став далеким, не реальним або просто видуманим, адже мріяти і вірити в мрію для неї було теж саме, що жити.
  І не так вже й важливо, що якусь частину свого життя чи мрій вона лишила на тій Зупинці Життя, де народжуються почуття і помирає віра...
  вересень 2007 р.

Сон Байдужості
  Байдужість вбиває людину.Звичайно, — не одразу. Поступово... "Виїдаючи" з душі найкращі почуття людяності.
 ...Вона ніколи не була байдужою, навпаки, завжди спішила всім на допомогу, бо розуміла, що це її покликання, для якого народжений кожен із нас.
  Однак це було лише до того як...
  Насправді нічого серйозного не сталося, але один єдиний поганий сон змінив її особистість.І вона перестала відчувати, вірити, думати, а невдовзі докорінно перемінилася.
  Сон був такий як зажди: їй знову снилися якісь омріяні країни, але чомусь пусті вулиці незнайомих міст та зловтішні обличчя, зиркаючих людей, снився самотній будиночок — її будиночок, в якому вона одна і про який ніхто й не знає. Всім чомусь водночас стало байдуже як їй живеться.
  А вона й не скаржиться, бо вже давно звикла, що в цьому світі допомоги і доброго слова ні від кого не слід чекати.З цими знаннями вона переживає свій сон, а разом з тим — більшу частину свого життя.
 ...Коли зійшло сонце, а за вікном почулися дитячі голоси, вона прокинулась і, підводячись, мимоволі заглянула в дзеркало, але не побачила там ніжного сонного обличчя, а лише заплакану гримасу навіженої: "Це не можу бути я, хоча б тому, що цей образ з мого сну — образ зневіреної одиначки яка викликає тільки відразу і співчуття...та...байдуже, всеодно час на навчання..." І вона вийшла з кімнати навіть не підозрюючи, що з цієї найпершої краплі байдужості усе почне змінюватися і "ламатися".
 Зазвичай, самотніми стають лихі і байдужі люди, але ж вона ніколи не була такою — все через той сон.Саме через ньго вона страждає і не знаходить собі місця уже двадцять років, бо всі поступово від неї відвернулися, тому що байдужість заволоділа її душею і тілом. Самотній будиночок, той самий, зі сну, вона полюбила і звикла переповідати йому свої переживання. В цьому помешканні вона побачить свій останній сон — Сон Байдужості, але цього разу байдужим для неї стане її жалюгідне існування — життя.І вона тихо залишить цю грішну землю, де ще тисячоліттями будуть народжуватися і помирати такі як вона — Байдужі.

  лютий 2008р.

Юлія Демусь. Проза та вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.19-23.

Світлана Гаврилюк. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #9 (2008)

Гаврилюк Світлана

«Автопортрет із заліза»
І
Важко-важко зітхнула душа від утоми,
Досхочу начитавшись Флобера й Стендаля...
Догорають свічки. Сняться догми й канони,
І уламки розбитої Чаші Ґрааля.

Місяць дивиться з неба, як Бог із ікони;
Он свідомість зірвалась, мов з цепу собака,
Не сприймаючи правил, ні прав, ні законів,
Доки тінь її зловить, повісить на гака.

Хтось замів всі сліди, карти всі переплутав;
Потім зник, так тихенько, невинно зомлівши;
Залишив на дорозі невидимі пута,
Ні хвилиною вільною не наділивши...

Та здалося, неначе вже вічність минула:
Коли часу немає — шукайте замінник...
Важко-важко душа від утоми зітхнула.
На околиці щастя спинився годинник.

П
На околиці щастя спинився годинник...
В центрі вічного часу спливало життя...
Я не знаю, для кого, для чого він виник —
Мій портрет із заліза як символ буття...

Епілог з епізодом, що врізався в память
Певним гострим предметом чи жалом змії
І тепер так фальшиво туманить-дурманить,
Переписує наново вірші мої.

Дивно, правда, чому це думки протистали?
Та подайте мені хоч останню стрілу;
Я їм лад покажу (щоб нечисті забрали)!.
Доведеться тут внести поправку малу...

Швидко зникла ідея і зміст загубився.
Залишились апокрифи, сни і сніги...
На околиці щастя годинник спинився.
Вже змінили калібри німі вороги.

III
Вже змінили калібри німі вороги...
Що тепер? Відстрілятись і грать без упину
В цей трагічний театр, де вхід дорогий,
І літати, щоб впасти на зламану спину?..

Не потрібні ні нерви, ні переживання
Там, де Ферум валентний лежить у основі.
Там наш спокій всевладний замінить чекання.
Подивись: в мені більше заліза, ніж крові.

Дуже довго себе гартували ці очі...
Не підходь — покусаю; зустріну — убю!
Я не маю, не мушу, не буду, не хочу
Розпинать для байдужості душу свою...

Неспалимі в вогні ті, що в казці згоріли,
Спопелились у полумї мрій і надій...
А німі вороги вже калібри змінили;
А мені й досі сниться твій погляд ясний.

IV
А мені й досі сниться твій погляд ясний.
Це єдине, від чого втекти я не можу.
Парадокс. Аномалія. Крик безнадій,
Як мечем, розбиває облогу ворожу...

Я — мов кішка лукава: моїх сім життів
Дозволяють зробити усе, що хотіла.
Моє слово гостріше меча, поготів, —
Подивись: в мені більше заліза, ніж тіла.

Грають блискавки в карти з безколірним тлом...
Я готова змиритися: тан чи пропав,
Хоч і зараз все ж ближче „пропав" з болем й злом.
Твоя усмішка — наче отрут усіх сплав.

Твоє серце — то дзеркало фраз стоголосся...
Ти шукав — ти знайшов щось, а я знаю, що це,
Бо мені погляд твій ясний сниться і досі...
А в світила зявився двійник — то лжесонце.

А в світила зявився двійник — то лжесонце...
Розколовся надвоє, мов амфора, світ.
Обірвався рядок на півслові... Та що ж це?!
Обгоріла душа, наче метеорит.

Залишилась історія, право й можливість
Проклинати без сліз, без жалю і без міри
Цю природу, цю дружбу і цю справедливість.
Подивись: в мені більше заліза, ніж шкіри.

Я так довго чекала — ніхто не повірить.
Не повірить ніхто, що бажає тепер
Толерантність моя — і мені ж яму вирить...
Я іду на останній рішучий маневр.

Перейти рубікон...— курс життя уже звик:
Він сміється над нами, у просторі плине...
А у сонця зявився підступний двійник.
За вікном залишились сполохані тіні.

VI
За вікном залишились сполохані тіні.
За дверима сховалось минуле і спить.
Обірвалася нитка; вогонь згас в каміні...
Любий друже... єдиний... а серце болить.

Обірвалася нитка, яка нас вязала;
Стали довші хвилини за сотні годин,
Бо у тебе — міста, бо у тебе — вокзали,
А в мені лиш мільярди залізних клітин.

Я не знаю, куди заведе ця дорога,
Де неонова блискавка спалює ніч
Й підкрадається тихо до мого порога —
Зачекай. Я не вірю тобі. Йди. Не клич.

Геть іди. Це адреса не та. Помилились.
Ми ж давно і назавжди сліди усі стерли..
За вікном перелякані тіні лишились
І душа того сонця, що вчора померло.

VII
І душа того сонця, що вчора померло
Буде разом з моєю, що завтра згорить,
Довго й пильно шукати строфу ту завмерлу
І знайде, щоб востаннє її оживить.

Промениста зоря простягне мені руку:
Політаємо в снах, не вернемось туди,
Де для неї печаль, де для мене — розлука —
В мені більше заліза, ніж в морі води.

Моє слово вже виросло, стало стрункішим;
Воно мовчки поставило сонцеві хрест,
А мені подало недописані вірші
Й зникло, десь загубившись за тисячу верст.

Паралелі і меридіани спішать
Перетнутись у центрі, летіти у казку...
Того сонця, що вчора померло, душа
Перший раз у житті потерпша поразку.

VIII
Перший раз у житті потерпіла поразку...
Ну й нехай той блаженний, що втрат зазнає.
Не читайте мораль. Не вмовляйте, будь ласка.
Як же важко в житті здобувати своє!..

А згадати: казали, прощались, прощали —
Тільки вітер відлуння глухе рознесе,
Бо слова — горобці, яких перестріляли,
А сльоза — то лиш атом заліза, і все.

Трохи жарко. Не дивно — ну майже як літом.
Мені ангел із пекла приніс той вогонь, —
Мов титан Прометей у оновленім світі
Передав божу іскру з гарячих долонь.

У тремтінні, в чеканні, у сні, в небутті
Загубилась душа; як шукати — не знаю —
Рпіла п0РазкУ Уперше в житті...
А молитва моя десь у небі зникає.

IX
А молитва моя десь у небі зникає...
Моє серце шукає нову собі роль,
Бо втомилась (як це дуже часто буває)
Розпивати старих почуттів алкоголь.

Сон прийшов і пішов, полетів, щез, розтанув,
Просто в ребра мені усадивши ножа...
Та нічого. Жить можна. Його я дістану.
В мене серце залізне, сталева душа.

Довго думали: що б то веселе зробити —
Та й накликали в гості собі сто чортів...
Що за напасть така? Як їх всіх напоїти?!
От компанія — клас! Хто б завгодно здурів...

Ні програти, ні виграти — знов нічия.
Ніч пасьянс розкладає над зоряним шляхом...
Десь у небі зникає молитва моя;
Час до мене вертає утомленим птахом.

X
Час до мене вертає утомленим птахом...
День — як заповідь перша, а друга — то ніч.
Зручно з правдою жити під латаним дахом,
Та незручно брехати їй, ще й віч-на-віч.

Обпікає, мов струмом, грозою з очей,
Як гіпноз, — і не знаєш, куди далі йти...
Час вертає, мов тінь, у безодню ночей.
В моїм серці, як жала, залізні дроти.

Хтивий погляд зорі не сховає від завтра;
І розтане, розплавиться, зникне туман...
Ангел, злий і кривавий, рушає у мандри,
В нього лихо в руках, за плечима — обман...

Вже найдовша остання хвилина спливає.
Ранок. Сонце. Душі розіпятої злет...
Час утомленим птахом мені повертає
У залізнім обрамленні автопортрет.

Світлана Гаврилюк. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2008 - #9. - 56 с. - С.14-18.