Володимир Білик. Ще раз про "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Володимир БІЛИК

Ще раз про "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова
Зважаючи на рівень лицемірства та снобізму, коли мова йде не про розуміння, але тасування іменами та очевидними ознаками, важко починати будь-який ознайомчий матеріал, особливо на хворобливу тему кінематографу.
Про фільм «Тіні забутих предків» чула більшість громадян України. Половина може приблизно розповісти, «що там відбувалось», чверть колись бачила і запамятала окремі образи, одна восьма частина бачила цей фільм з професійних причин. Вище згадані причини прекрасно потворять малозрозумілу більшості сутність картини, витоптуючи кожен з адекватних шляхів до неї.
Завдяки школі, всі знають, що це екранізація. Але, наприклад, з екранізацією «Війни та миру» Толстого Бондарчуком екранізацію «Тіней забутих предків» Коцюбинського Параджановим неможливо порівнювати за жодним з критеріїв. Фактично обидві роботи на полюсах: майже підстрокове перенесення, що доходить до паразитування — використання тексту на рівні опізнавальних знаків, перенасиченість, більшою мірою, офіційних подій — містерія, де кожен глядач дивиться у дзеркало.
Попередні фільми Сергія Параджанова були на іншому рівні. Наприклад, «Перший хлопець» є соцреалістичною «казкою» про колектив, що обєднався в імя світлої мети, між тим, виправляючи нетямущого. Натомість, в «Тінях…» — виведено на поверхню архаїчну свідомость українців.
Знятий у 1964 році фільм був «для святкування ювілею літкласика Коцюбинського». Життя гуцулів, майже у резервації, де збереглись обряди давніх часів. Керівництву історія здавалась таким собі «Ромео та Джульєтта» з класовим відтінком — майнова нерівність двох родин стає причиною трагедії двох молодих людей.
Можливо, фільм планувався бути саме таким. Все змінила зустріч з гуцулами. Змінилось розуміння відсталості, нерухомості колективного несвідомого. Як син антиквара, Параджанов цінував в них закінчену, музейну красу, але перебування у їх середовищі довели життєвість та наповненість змістом. Пошук структури форми змінився на пошук призначення тих чи інших ритуалів та функціональних предметів.
Приклад Параджанова. Знімають поховання батька головного героя, на роль плакальниць запрошені сільські жінки. Вони відмовляються плакати. Чому? Тому що в труну поклали чоловіка, імя котрого не Петро, а інше. Знаходять Петра, знову не те — над поганою людиною вони плакати не будуть. Зйомки почались тільки тоді коли знайшли хорошого Петра.
Повна відсутність умовностей. Ніхто не грає обрядів, просто спілкування з оточуючим світом. Мова адекватна природі. Знак, що зєднаний дією та направлений на визначений обєкт. Буття як мова на котрій говорить людина незасміченою ідеологемами свідомістю.
У соцреалістичному мистецтві героєм є людина, що пробивається з власної недосконалості «німоти та темряви» до «слова та світла». У «Тінях забутих предків» зворотно — людина повертається у дословесну темряву для того, щоби пошукати самого себе, знайти фундаментальні цінноти. На світлі забагато потворного та страшного. Перероблене завжди рушиться. Бунт проти десь вище, де раціональне не може приєднати нитки для керування.

Володимир Білик. Ще раз про "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Стаття / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.140.

Юлія Гуз. Двомова читача з текстами Євгена Концевича. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Юлія ГУЗ

Двомова читача з текстами Євгена Концевича

Чому вона мовчить?
Чому вона мовчить? Це питання, як і всі інші, може стояти різнобоко. Роздратований чоловік доводить свою правоту дружині, а та мовчить. Він, активно жестикулюючи руками, як веслами, вигукує кудись у бік меблів: «Чому вона мовчить? Чому?!». Закоханий хлопак телефонує дівчині, а вона не відповідає. Чому вона мовчить? Син повідомляє матері: «Мамо, я одружуюся!». А вона мовчить. Чому вона мовчить?
Коли хлопчик зрозуміє, чому мовчить його мама, він вперше побачить їх обох — життя і смерть. А вони завжди поруч. Від початку йому йти до кінця. Вони такі близькі, що сприймаються, як одне ціле. Перше зіткнення зі смертю — справжня подія. А смерть матері може змінити напрямок життєвого руху, загартувати або ослабити дух. Це подія-злам. Як воно зростеться?
Подібну розповідь я вже чула. Коли моя мати мала шість років, померла її бабуся. Цукерки, купа вражень, знайомі і нові люди, метушня — весело і цікаво. Хотілося розплющити бабі очі, смикнути за одіж, похвалитися, що принесли гості, — переказувала мені мама. Але бабуся не вставала. Та й без неї було весело.
Усвідомлення смерті тоді не відбулося. Може, тому, що не було зустрічі з ямою на цвинтарі. Може, все нове цілком захопило дитячу свідомість. Відбулося потім: відчуття втрати і порожнє бабине ліжко, відсутність людини, яка приготує обід, коли мати на роботі, тісно заплете волосся східного типу, перед тим змочивши його водою або змазавши жиром.
Діти однаково почуваються в одному віці. То вже потім визріває різниця. Малий Павлик поводиться звичайно: радіє увазі з боку гостей, принесеним гостинцям, робить те, що не дозволялося в інші дні, розглядає машину, що зранку стоїть у їхньому подвірї. Згодом навколишнє відкривається в іншому світлі, не одразу, а немов збираючись із деталей — так конструювалася смерть для Павлика. Такою моторошно-жахливою вона вперше підступила до дитини, постала дуже близько й у всій потворності. У «ту хвилину» Павлик подорослішав.

Голубиний батько
Безмежним обивателям люди, які мають справу свого життя, любов свого життя, якою живуть, дихають, впиваються і знову й знов спраглі її, здаються божевільними. Але я вкладаю в божевілля не те, теперішнє, якесь нещадно деформоване, значення. Божа воля. А вона (хоч я ще й досі далека від Бога, проте стрічаю його, де б то не було) лихою не буває. Може, тому й не буває, що Божа.
Ще тоді, коли людина відділилася від природи, так би мовити, стала вибудовувати навколо цивілізацію, Бог залишив їй одну можливість спілкування з ним і досягнення умиротворення — творення доброго. Кажу так і не навмисне суперечу Едгару Лоуренсу Доктороу, який написав у своєму «Житті поетів»: «Бог перестав мовити людям, коли вони Його слова записали до Біблії». І все ж знаю лиш одне, чи говорить Він, чи то мовчить, на те воля Його. Божа воля.
У новелі «Голубиний батько» Євгена Концевича читаємо репліку, безсумнівно, обивательську: «…А голубівники, ще до того коша і рибалки, і мисливці причисляються, — усі, як із-за рогу мішком прихвачені, усі несповна розуму…».
Рибалки та мисливці — поняття одного ряду. Як перші, так і другі, хто статично, хто динамічно отримують у жертву щось живе і слабше, і менш хитре та кмітливе. Тут роль відіграє не бажання поживи чи голод невсипущий, а бажання вияву сили, утвердження своєї першості у світі природи, інстинктивне прагнення завойовувати і перемагати.
Знаю, є рибалки, які знявши рибину з гачка і потримавши її в руках, незабаром повертають її у потрібне середовище існування. Людина грається протягом всього життя. І згадується поведінка сільських домашніх котів: побіжить десь, притягне якусь мишу нещасну та й грається, аж поки не набридне.
Голубівники — інша справа. Мають захоплення і творять добре. «А, з боку дивлячись, витлумачити це кожний може так, як подужає, на що спроможеться…»
Данило Степанович, Голубиний батько, займається вирощуванням та плеканням голубів — любою-милою справою. І справі цій не тільки вся душа, а й память про сина Григорія, який загинув під час Великої Вітчизняної і залишив батькові свою голубину пристрасть.
Певно, воля Божа така: згладжувати рани власним добром. Проте краще було би, якби в житті було більше щасливих випадків і щоб всі вони несли за собою наші бажання божевільного добротворення.

Дивна пристрасть
У голубятнику живе багато птахів, але лише один голуб має дивну пристрасть. «Щодня, тільки-но в небі зачинають плавитися перші промені і більшість мешканців голубника потягуючись квапляться до годівниць, він же поспішає до виходу і летить в манливу височину тих перших променів дня…»
Із височини птах повертався стрілою, яка не завжди могла втримати обраний напрям руху у своєму неймовірному піднесенні. Електричні дроти, гілля дерев і кущів, твердь землі або дах, а потім феєрверки піря та пуху, кров — ось чим часто завершувалися голубині польоти. Але вони не завершувалися ніколи. Навіть після чергового падіння, знесилений голуб, нездатний навіть підняти крило, поглядав у височіть. «Він не каявся…»
Такі, як той голуб, є й серед нас. Це ті, хто бачить перед собою вищу мету, та не знають, як її досягти. Незнання, переплітаючись із дивною пристрастю, стає небезпечним. Якби ж то могти спинитися самотужки чи з поміччю, прислухатися до чиїхось розважливих слів чи свого розуму. Може, тоді б стало зрозуміло, що на все свій час і Його воля. А якщо немає волі? Що тоді? Стати ожирілим дутишем і загинути, не відриваючись від землі? Ніколи! Що ж! Тоді злітай вище, незмиренний, неспинний Ікаре!

Кришталевий вечір
Такі вечори зявляються неочікувано, але ти завжди радієш кожному їхньому зблиску. Хочеш ввібрати вечорову барвистість, променистість, кожен порух і мимовільний звук. Тоді буває так спокійно і затишно, ніби ти всім тілом занурився у мяку і теплу кожушинку муркотливого кота. Тоді хочеться усміхатися просто так. І це виходить просто так, що й сам того не помічаєш. Здається, кіт усміхається тобі? Але придивись: навіть неуважному і незацікавленому відомо, що котячий усміх, як посміх, насміхання, оскал маленьких і гострих зубів.
У цей кришталевий вечір Юлія пригадала його улесливі слова. І почалося приземлення. Погляд полетів донизу, на тротуар біля овочевої крамниці. Черга, метушня, сварка…
Люди вміють зявлятися неочікувано. Але ж як рідко можеш порадіти їхній появі, як появі смиренного вечора! Люди втискуються у твоє, твоє відокремлене життя, як у чергу за кавунами. Ти не хочеш ні черги, ні кавунів, а тим паче людей, які так безцеремонно можуть взяти і посягнути на ідилію твого спілкування з собою. Так, двірничиха Домна увірвалася і немов вимела з душі Юлії конвалійну музику вечора.
«Сумно одній без людей?» — питає Домна. «Сумно з людьми» — мала б відповісти Юлія. Сумно, коли з подряпиною на долоні оживає спогад про нього і його улесливі слова, коли чиєсь прохання дратує до сліз. Сумно, коли хтось відбирає твій вечір.

Юлія Гуз. Двомова читача з текстами Євгена Концевича. Стаття / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.137-139.

Євген Концевич. Літературна довідка з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Літературна довідка
КОНЦЕВИЧ Євген Васильович

Народився Євген Васильович 5 червня 1935 р. в с. Млинище на Житомирщині в родині колгоспника.
У віці 9 років, невдало пірнувши, зламав хребет і втратив здатність самостійно пересуватися.
Рятуючись від голоду, 1947 року родина Концевичів переїхала до Житомира. Заочно закінчив середню школу і 1963 року вступив заочно до Житомирського педінституту на філологічний факультет.
В 1964 році після видання збірки новел «Дві криниці» вступає до Спілки письменників України.
У 1960-1970-х роках його переслідував КДБ «за зберігання та читання антирадянської літератури». Двічі виключали з СПУ, зрештою був у ній залишений, але без допуску на сторінки преси.
В 1999 році за твори, опубліковані в антології «Вечеря на 12 персон: Житомирська прозова школа», нагороджений всеукраїнською премією в галузі літератури й мистецтва імені Івана Огієнка.
Помер 21 липня 2010 р. в м. Житомирі. Похований 22 липня на Смолянському цвинтарі, біля батька.
Визначну роль у становленні Євгена Концевича як майстра слова відіграв Борис Тен. Помітивши неабиякі здібності у хлопця, Борис Тен залучив його до літератури і посприяв творчому дебюту — вмістив кілька гуморесок, перших літературних спроб Євгена, до альманаху «Перший сніп» (1957). За кілька років Концевич заявив про себе як про цілком зрілого і самобутнього прозаїка — 1964 року виходить його збірка новел «Дві криниці», того ж року він став членом Спілки письменників України.
Завдяки своїй могутній життєвій енергії, мистецтву спілкуватися та гуморові молодий письменник привабив до себе цілу плеяду творців — літераторів, журналістів, художників, покоління яких уже тоді називали шістдесятниками. Його оповідання публікувалися в газеті «Літературна Україна», у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Україна».
Знайшов свій неповторний шлях у літературі. Винятково уважний до всього, що його оточує, письменник тонко відчував психологію, найменші порухи душі, риси поведінки. З дивовижною точністю він змальовував внутрішній світ своїх найменших героїв — дітей, відображав делікатний і водночас надзвичайно складний процес пізнання світу «дорослого». Загалом, герої творів Концевича — наші сучасники, прості люди, яких щодня зустрічаємо на вулиці, впізнаємо в своїх знайомих, родичах, сусідах, з усіма їх чеснотами та вадами.Прозаїк, автор новелістичних збірок «Йдучи вулицею» (1985), «Вона йшла усміхнена…» (2002), «Голубко моя сиза» (2003), мемуарно-критичної книжки «Тутешня кава» (2000), книг перекладів із польської та російської мов.

Авторські книги Євгена Концевича

• Дві криниці. Новели.— К.: Молодь, 1964.— 84 с.
• Йдучи вулицею. Оповідання.— К.: Радянський письменник, 1985.— 160 с.
• Дві криниці. Новели.— К.: Дніпро, 1990.
• Таємна зброя Валерія Шевчука // Голос громадянина, № 13.— 1990.— Серпень.
• Чому вона мовчить? Голубко моя сиза // Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа / Упоряд., передм., літ. ред. В. Даниленка.— К.: Генеза, 1997.— С. 97—116.
• Тутешня кава. Статті, есеї, спогади, теревені, хармани, світлини.— Житомир: Бібліотека журналу «Авжеж!»,— 2000.— 240 с.
• Вона йшла усміхнена… Новели. Оповідання. Етюди.— Житомир: ПМ М. Г. Косенко.— 2002.— 216 с.
• Голубко моя сиза.— К.: Неопалима купина.— 2003.— 64 с.
• Мамо!.. Мамочко!!. Прокинься!!!. Літературно-мистецьке видання новели Євгена Концевича «Чому вона мовчить» (12-ма мовами). Худ. Микола Соболівський.— Житомир: Метелик.— 2004.— 56 с.
• Клекіт глухоти. Зібране. — Житомир: «Рута», 2010. — 640 с.

Євгеній Концевич. Літературна довідка / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.136.

Віталія Власюк. Життя як бренд. Княгиня у полі. Статті з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Віталія ВЛАСЮК

Життя як бренд
Кожен з нас має свої маленькі слабкості. Одна з моїх — вивчати людей. Завжди хочеться знайти в оточуючих щось, що робить їх іншими, не такими, як усі. Один з моїх гарних знайомих каже, що в кожній людині можна розгледіти дух. Він каже, що люди, грубо кажучи діляться на дві категорії: ті, котрі живуть так, як усі і ті, які все своє життя шукають свій шлях. Вона була з другої категорії, вона шукала…
Люди — дивні істоти. Здавна моя улюблена фраза. За оцими типовими дівочими повадками і справді ховалася дивна істота. Вона була людиною-брендом. Дивлячись на неї, згадуєш усі ці картинки шикарного життя кінозірок та такі несправжньо-щасливі очі дівчат з реклами. Все в ній було так точно підібрано, що здавалося на неї працювала бригада стилістів, а вона лише слідувала їх забаганкам. Ідеальне волосся, ідеальна постава, впевнена хода.
Всі люди асоціюються з чимось. Вона була для мене жовтою трояндою. Типовою трояндою, але жовтою. Ніби чіплялася своїм плетючими колючками- гілочками за міцну опору життя. І приваблювала усіх цим кольором щастя та багатства. Хоча насправді залишалася лише трояндою. Дивлячись на неї усім хотілося доторкнутися до життя людини-бренда. Здавалося, що лише доторкнувшись до неї ти вже станеш чимось більшим.
Довгокоса блондинка на підборах — перше, що я подумала, коли її побачила. І довго не намагалася шукати чогось глибшого в ній. Занадто вже глибина була добре схована. Вона здалася мені чимось не живим, навіть шаблонним. Я чітко уявляла собі, як вона сидячи у кафе розповідала подругам про новий манікюр. І, здавалося, що там вже більше нічого немає.  Лише мішура чи фантик. Таке собі миле озерце посеред мільйонів інших. Мені здавалося, що я навіть бачила все її життя з самого його початку. Маленька родина, гарний будинок, єдина донька і купа грошей. У 23 — тато купить їй нове авто, а вона так ніколи і не стане нормальним водієм. А в 24 вона вийде заміж за місцевого олігарха і буде зовсім задоволена його пересічним рівнем інтелекту. І влітку вони поїдуть засмагати на морі, ніби задля того, щоб відпочити. Хоча їх життя буде і так одним великим затяжним відпочинком. Я навіть поступово втрачала інтерес до її персони. Шаблон, думала я…
Передчасні висновки часто бувають передчасними, як не банально це звучить. Я бачила її в двоповерховому будинку в тихому  районі міста. А вона прокидалася щоранку в маленькій халупці в центрі. Я  гадала, що вона має басейн або принаймні душову кабіну з гідромасажем. А вона щоранку вмивалася холодною водою з криничного відра, яку матір приносила для неї. І оця маленька халупка в центрі була усім їхнім сімейним багатством. ЇЇ матір була ще досить привабливою жінкою, але життєве розчарування, здавалося так і висіло над її головою. І її донька була для неї єдиною надією на порятунок. І тому усе їх життя, ніби завмерло в очікуванні того прекрасного принца, котрий витягне їх з життя, яке було зовсім не їхнім. Вона, дівчина-бренд, так не вписувалась у цю маленьку халупку. Усе, що вони з матірю мали  — це лише віру. Однак, принц, чомусь все не зявлявся. І ставало все більш зрозумілим, що доля, чи, може Господь, мали для них інший шлях. Який варто було будувати самим.
Її ранок мав би починатися з багатого сімейного сніданку. А вона навіть не встигала випити чашку кави, бо не могла змусити себе прокинутися до цього неймовірного виру життя вчасно. І вона бігла працювати…Не у шикарний офіс в центрі міста, біля якого припаркує маленьке авто. Ні, її щоденний шлях нарахував десятки маленьких продуктових магазинчиків, де продукція її компанії повинна була стояти на кращих місцях і продаватися завжди. І потрібно було вміти слухати пересічних продавців, вміти розуміти власників магазинів, вміти казати і обіцяти їм саме те, що ті хотіли чути…
Здавалося, що чоловіки мали б їй дарувати оберемки квітів і водити її в ресторани. Вона мала б навчатися у престижному вузі і при цьому не знати нічого. А вона не ходила до вузу, а заробляла гроші на навчання. І єдиним від чого вона не мала сил відмовитись були вечірні посиденьки у маленькій кавярні у центрі міста. Вона не мала сотні чоловіків навкруг, хоча, я певна, приваблювала багатьох. Оце її сяйво успіху не лишало нікого байдужим.
Про що вона мріяла… Мабуть, про каблучку та вінчання в маленькій сільській церкві. Але її мозок казав їй, що дівчині-бренду потрібен олігарх. Їй було потрібно оце сяйво успіху, за яким вона женеться усе своє життя. І вона ховалася від справжніх почуттів, насправді лише прагнучи зрозуміти свою власну душу. На високих підборах вона цілий день бігала по місту, виглядаючи так, ніби тільки-но вийшла з лімузину. Хоча насправді працювала в компанії, яка продавала горілку. І оце горде обличчя дівчини-бренда стало невідємним козирем в роботі. Вона вміла бути простою милою дівчиною. Однак, завжди намагалася приховати в собі оцю глибоку дитячість, прикриваючись маскою, яку сама і створила.  Вона була людиною-брендом, який позиціонував себе високо.
А вночі їй іноді здавалося, що зупиняється її серце. Дитячі травми давали про себе знати. І вона так боялася, що оце маленьке життя великого бренду зупиниться завчасно.  Так і не встигне вона стати всесвітньо відомою. І не розпуститься повністю її бутон. Будучи молодою та наївною, вона вірила, що щастя у достатку. І вона так чітко бачила себе у шикарному костюмі від кутюр у маленькому червоному Ферарі.
І ось вона проходить повз магазин зі швейними машинками. Зупиняється на хвилину. Її кредитна картка вже давно стала вірним джерелом задоволення потреб. А гаманець — напівпустим. Але ще й досі щось каже їй, що дитячі мрії повинні збуватися.  І вона несе її додому, куплену в кредит, дитячу мрію, дівчини-дизайнера. І їй здається, що тепер бренд оживе, засяє своїми талантами. Всі вихідні проходять у муках творінь. Нічого не виходить одразу.
Вона посеред ночі прокидається з картинкою маленької білої сукні в голові. Мати сварить її за ввімкнене світло посеред ночі, каже, що вона абсолютно позбавлена глузду. А вона дивиться на неї поглядом людини, яка свято вірить у фільм Секрет. І каже: «Ти бачиш наш будинок, так от через чотири роки у нас буде новий..» Оці палаючі очі і впевнене мовлення могли б змусити кого завгодно повірити у її слова. Вона вміє підіймати голову до небес і точно знає, що небеса її не залишать. Вона любить казати, що Господь хоч і всесильний, однак не такий дурний, щоб просто змарнувати її. Бо вона не може лишитися там, де їй не місце.
І наступного дня маленька біла сукня вже рекламує новий бренд в усіх  продуктових магазинах міста. Справжня модель дефілює впевнено по своєму подіуму життя. Бо як же можна виглядати як картинка з реклами, а жити у фільмі жахів.
Отаке воно життя дівчини-бренда, який неминуче стане тим, як себе позиціонує… Віра ніколи не буває безпідставною.

Княгиня у полі
Наші предки залишають в нас багато чого. І тут вже не важливо хто ти і де ти. Вони стоять за тобою, як стіна, яка або підтримує тебе у страшні години, або тягне тебе у них. Вона походила з знатної польської родини, яка була за щось покарана і переселена в маленьке село. Але оцей їх гонор та піднята високо голова ніколи не давали забути оточуючим про холодні камяні стіни вкраденого родинного замку. І вже ніхто не памятав насправді чи ота дивна легенда про цікаве минуле сільської родини була правдою. Та ще й досі усі в селі помічали їхню незрозумілу принциповість та порядність. Здавалося б, жінка, що доїть корів та не вміє читати ніколи не могла б бути знатного роду.  Та її найкраще вибілена хатина в селі й неймовірного порядку обстановка в ній, і оця природна короткість і одночасно самоповага багато кого переконували у правдивості легенд. Вона не була сільською простачкою ніколи. З нею не проходили лайливі жарти, та й ніколи ніхто не намагався з нею жартувати погано, бо як з княгинею — жартувати погано. Вона не вміла читати, та звідкись знала польську. Вона доїла корів на фермі, але найповажніші люди, що заїздили до села віталися з нею поважно. Усі в селі ще й досі побоюючись  називали її на імя та по-батькові.
Їх переслідували незрозуміло за що, чи за те, що вони були й дійсно знатного роду, чи за те, що їх впертість та намальована на обличчі аристократичність була не до смаку жодній владі. Їх репресували і забирали в них усе майно. Дітей їх роду стабільно залишали без батьків. А вони через три покоління знову підіймалися. Хто зна, та щось вони знали ці люди.
І вона була з їхнього роду. Добре потріпана життям, вона нагадувала авто у стилі ретро. Вже трохи застаріле, однак таке ще й досі несамовито сповнене шарму і сенсу. Було видно, що чи то роки, чи то гени багато чого заклали в неї. В ній було стільки глибини, що варто було бути і справді сміливим, щоб насмілитися заглянути у ті темні глибокі води, що насправді були із найчистіших джерел.  І скільки разів і вона сама і оточуючі намагалися зламати в ній оцю аристократичність, та не вдавалося. Вона не була із тих, що носитимуть біжутерію замість справжніх прикрас, вже краще — нічого. Їй не варто було хизуватися, ні, варто було навпаки ховати оцю інтелігентність. Вона не вміла бути гнучкою. Всі казали, що її можна гнути, гнути, але вона не зламається — прогнеться трішки — і випрямиться відкинувши усіх, як жердина. Здавалося б, у двадцять першому сторіччі вже давно відсутні усі аристократичні манери та й не мають вони значення. А вона щей  досі називала людей, які погано щось робили — безрідними. І так було у всій їх родині. Вони знали звідки і  куди йщов їх рід.
Життя навчило її багато чому. І її діти росли без батька. І вона сама попри всі негаразди виховала двох дітей. І тепер вона сама копала картоплі в полі. Чому? Не тому, що діти її покинули, не тому, що їй воно було потрібно. Ні, тому, що оця впертість не давала їй сил просити когось про щось, чекати від когось чогось. Життя могло б бути набагато легшим, якби вона вміла пливти за течією, якби вміла хоч трохи обманювати і прогинатися. І тепер оцей дух їх роду був в її дітях. І вони так само рвалися куди тільки можна було рватися. І вони так само не вміли бути там і з тими, хто був не по їх смакам.
І їй іноді так хотілося сказати їм, щоб вони не робили таких же важких помилок. Вона так прагнула розплавити у них оцю жесть вигнанного роду. Іноді їй би хотілося, щоб вони вміли бути такими як усі. Щоб вміли лишитися в селищі. Вміли радіти життю і заробітку в 800 гривень. Вміли бути такими як усі. Ну хоч трохи остепенилися. Щоб не працювали по 15 годин на добу. Не мусили проходити важкі уроки життя. Може, навіть, щоб вони не мріяли. Щоб вміли знайти собі пару серед простих людей, розуміли їх і приймали. Щоб не читали ночами занадто розумні книжки. Не намагалися просувати свої ідеї. Їм би легше було.
Та серце так і грілося від того, що її діти — її роду. Вони не здадуться. Вони не сидітимуть на одному місці, а в часи революцій таких як вони або карають першими, або роблять королями. Лишилося лише дочекатися. Її рід мав своє продовження і далі він піде. І рано чи пізно, душі усіх повернуться до спокою вкраденого маєтку.

Віталія Власюк. Життя як бренд. Княгиня у полі. Статті / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.129-134.

Вадим Жалюк. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Вадим ЖАЛЮК

Воля
Що той кумарь говорив вчора про відповідальність? Що нібито  ми щось зобовязані? Морозяно. Не піду сьогодні до школи. Гайда з старшокласниками до закинутого садочку. Там весело, вогнище. Не забути  б сірники. А там звечора зосталось? Так, якщо мати не перевіряла кишені. Бо від мене таки тхнуло вчора димом і не схоже на дим від деревини чи паленої шини. Ні не піду до школи: знову будуть доскіпуватись за прогули. А я що? А там — вогнище, весело...
Дивний сон з дитинства... А чи було воно? Сьогодні як і тоді морозяно. Та зараз я знаю, що у людини поруч з її вибором йде й відповідальність за цей вибір, що від передозування наркотиків щодня в світі помирає сила-силенна людей, як от мій сокамерник. Безглузда ціна за химерну  ейфорію. Це як вчинок, що породжує врешті-решт звичку, бранником якої й стає людина. Хочеться все більше і більше свіжості й гостроти відчуттів. Сьогодні й сонце світить якось по-особливому, а ти стоїш, переминаючись з ноги на ногу на цьому клаптику позбавлення волі, вдячний єдиному, що є у тебе — обмеженій дійсності, обмежений навіть в своїх думках, а воно світить якось по-особливому зловтішно, оскалює своє проміння, чеше тобі щоку, засліплює брунатним світлом очі.
Сьогодні я виходжу на волю...
Місто запорошено вдивляється в очі. Зелень, що ледь пробилась, вмивається від сну й надірвано кричить: ”Вже весна! Як ви можете не помічати її?”.

Жвачки
Жмичка людей за вікном вечірнього тролейбуса. Масік дрімає у мене на плечі.
Все одвічне підкорене спокійній таємничості, що ледь вчувається у кроках снігопадів, у меланхолії спадаючого сонця. І радісно, коли визирає зі шпальт календарів твоя посмішка, така поодинока в морі людського розчарування, занепокоєна подіями минулого дня, непідвладна чварам, тому і чарівна, що ледь розпачлива — і все підкорено в цю мить їй — увесь той всесвіт, що в тобі і маленький атом життя, яке вирує навколо тебе. Залишилось так мало і, водночас, так багато: звільнити свої переживання, заскорублі від частого пережовування та перемішування потайки у тобі, що сновигають лабіринтами твоєї душі і просяться, скавучи, вирватись назовні. Задосить. Я загубився за мішурою днів, годин, хвилин. Я знову подолаю цю вічність. Натомість — втішна посмішка, що пригортає все довкола.
Мимоволі ловиш на собі погляд дівчини на передньому сидінні. Вона жує. Зупинка. Їдемо чимало. Заходять двоє дівчат.
Що у вас за проїзд? — потойбічний голос кондуктора.
Жвачки.
Новий рік... Жмичка людей за вікном.

Мисик
Здавалось, що це мав бути звичайний день, якби не моє знайомство з Мисиком. Ми просто стояли в гастрономі і пили каву. Власне, все сталось значно пізніше. Ми затримали таких саме як і він: чумазих, заляканих, жебракуючих. А йому було достатньо пройтись поглядом по коридору, коли його вели на освідчення — вихопити і закарбувати в своїй свідомості мисик простору; і без того виринаючий в його спогадах, що поновлювались щоразу, набуваючи щось нове, напевно, дорослішання.
Є мережа, є покриття, є сітка: покриття всевидячим оком пантрує нас по закавулках, мережа давно вже запанувала їхньою свідомості, а сітка перетворила їх на кіберменів, що звечора побираються, вдаючи з себе обділених блазнів, і лише вночі проявляється їхнє справжнє агресивне єство, що готове щомиті вибухнути слізьми:
„Я більш не буду. Мене примусили старші...” — соплі — безглуздий вид стрілялки: примусити повірити в дитячу безневинність, хоча непевне знаєш, що з часом виловиш його там само.
Скільки ж невимовної туги було в цих очах! А десь там був омріяний Інтернет-клуб, до якого дітлахи так і не потрапили цього  дня.
На їх чекала інша, і вже не віртуальна, а спорожнююча реальність, хоча в ній теж були вікна залитого світлом нічного міста.

Вадим Жалюк. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.127-128.

Марта Тарасова / Марян&Марта. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Марта ТАРАСОВА

Обмеженість   
Як не страшно, коли почуття зникають. Ти стаєш байдужою. Тебе не трусить, коли хтось зявляється десь закутків твого світу. Тебе не хвилюють його переживання, його почуття. Зруйнувалася надія, а разом з нею наївність. Ти більше не плачеш від розпачу нездійсненного кохання. Від тепер ти не живеш його життям, знайомишся зі словом «егоїзм». Всі хвилини, що прожила, що пронесла, залишаються в минулому і не містять в собі проекцію на майбутнє. Як вже не страшно це усвідомлювати. Цинічна особа підкрадається до тебе занадто близько і не визнає нічию силу почуттів. Тепер тобі не зрозуміти закоханих людей.  Від сьогодні ти обмежена особистість. Як це трапляється? Сила зусиль.

Маша
Більшість думок… Вони просто вкрадені… Вкрадені у безвиході, у непотрібності… Більшість відчуттів… Їх не можливо осягнути, це бездонна чаша. Чаша нестримної радості, безупинного розпачу. Вітер тягне мене за собою, каже, що так буде краще. Не здатний до рішучих дій. Зупиняю повітря. Я ходила по небу, купалася у враженнях, милувалася  світанком. Побачила його… Ти був такий гордий... Ненавиджу цю якість. Я заговорила до тебе. Ти злякався моєї рішучості. Пообіцяла собі, що то було востаннє, коли я дозволила собі прояв слабкості.
Він приїжджав до нас, ходив по тій же траві, дивився на те ж чорне зоряне небо. Він цінував його. Він вітався з морем, з чайками і зі мною.., та я не обернулася. Я не помічаю людей таких, як він. Я любила життя, і все, що повязано з ним. Я не витрачала час на дурнів. Мене любили, я ставала вищої в своїх очах. Я так високо злетіла…
Якось я все втратила. Я заперечувала будь-який прояв кохання, я розучилася дружити, цінувати. Люди здавалися звичними, місто примітивним, діти нерозумними. Я вже не ловила подих, не блукала у власних фантазіях. Прагматична, цинічна особа. Ось хто я. Він мав багато друзів. Якось він хотів допомогти мені. Та я не потребувала нічиєї допомоги. Самовпевнена. Я виправдовувала себе. «Хіба можна приймати допомогу від гордих людей? Дати їм ще один привід для сміху? Зміцнити їх самолюбство? Ніколи!»
Приїхала Вона. Я стала помічати їх разом. Вони гуляли берегом, насолоджувалися життям. Це була ідилія людей, які розуміли один одного, навіть коли мовчали. Вона була акторкою. Він божеволів від її гри. Вона…все для нього. Здається, так люди кажуть, коли людина ловить подих іншої. Вона посміхалася, це те, що не було притаманно мені.  Вона раділа. Те, чого не знала я. Вона жила, а я механічно рухалася. Мої дії були автоматизовані, розписані за планом.
Вона померла…. Відтоді він став схожий на мене. Та на відміну від нього у мене не було виправдання. Я так багато разів хотіла підійти до нього, сказати, як сильно я переживаю за нього, як хочу допомогти… Та щось мені заважало. Я переконувала себе, що не хочу спілкуватися зі зверхньою людиною, не хочу принижуватися. Мені здавалося, що я  добре знаю його, насправді ж я так сильно помилялася.
Він поїхав. А мені здалося, що я так нічого і не зрозуміла. Я зненавиділа себе. Я навіть не могла виконувати ті мої механічні рухи. Я не дивилася на сонце. Я вважала, що воно занадто хороше для мене. Я не заслуговувала навіть на дощ. Якщо мені інколи вдавалося заснути, мені снилися кольорові сни. Там я бачила будиночок на березі моря. Знаєш, там були ми…

Казка
Ти йшов.  Дорога здавалася довгою. Та ліс вітав тебе своїми обіймами. Разом з собою ти приніс казку в його життя. Небо було безхмарним. Тебе здивувала квітка, яка протягувала свою голівоньку до тебе. Ти знав, що її краса затьмарює усю красу світу. Ти хотів їй щось прошепотіти на вушко, та замість цього пробурмотів: «Вона і так  знає, що вона гарна. Мої слова будуть зайвими».
Не зупиняючись не на хвильку, ти продовжив свій шлях і побачив пурпурові ягідки. Ти так хотів їх спробувати та потім подумав: «Вони і так кожному за смаком, не буду масою». І не покоштував ані однієї.
Далі ти відчув неймовірний аромат. Він був настільки заманливий, що жоден не міг пройти повз нього. Та ти подумав, що нічого немає  більш неординарного, ніж ти сам. Ти підняв очі і побачив величне дерево, яке вражало всіх своєю могутністю. Та раптом ти помітив один засохлий листок на ньому і промовив: «Не може бути сили там, де є хоч один недолік».
Пройшовши ще трохи, ти почув солодкий спів пташки, яка вабила своєю наївністю. Та вона була так високо… Тож ти сказав: «Оскільки вона не може спуститися до мене, вона не варта, щоб я дістався до неї. Занадто  багато зусиль…»
Ти побачив сонце, якому було нестримно спекотно, і воно лише просило опустити його промінчики у річку. Та ти не зміг це зробити. Ти вважав, що тобі було і так нелегко, навіть гірше, ніж йому. Ніхто не дав йому ради.
Виходячи з лісу, в темряві ти побачив ліхтарик, підійшовши ближче ти впізнав дівчину, яка сиділа сумно біля вікна, ніби чекаючи якогось дива. Місячне сяйво виблискувало її шовкове волосся. Посмішка була сповнена суму, очі — безмежністю. Ти хотів підійти до неї і сказати, що знаєш її, що вона змінила твій світ, що вона та, заради кого ти живеш… Ти повернувся спиною і пішов далі, залишаючись без сонця, без звуків, без запахів, без дива, без краси, без любові… «Я задоволений тим, що маю, і те не варте моїх змін», — тільки промовив ти.
                                           
Інфікована свободою
Мармурові штори вже відверто дратують. Були думки, щоб заклеїти вікно газетами. Аби не бачити той товстий і обвислий місяць, аби не дивитися на зірки, які танцюють під його дудку, аби не пронизуватися себе тим чорним, нецікавим небом, аби не чекати того, що не буде. Бо дивна якась це і без смислу річ. Чекання перетворюється на маніакальне бажання. Ще трохи і мені буде ввижатися, що я чую рингтон «Холодно» О.Е., бачу його імя на дисплеї пошарпаної мотороли… Я люблю його імя, воно найкраще… Люблю його обличчя, не сплутаю не з ким.. Люблю Набережну, там відчуваю себе такою вільною, такою коханою… Чекала тієї зустрічі, як літо дощу в найспекотніший день. Кожне те наше рандеву було імпровізацією з несподіваним кінцем. Я постійно втікала від тебе. Я знала тільки слово «Я». Боялася того невідомого «Ми». Ти говорив про плани на наше спільне майбутнє. Як же я була далека від цього! Напевно, ти це відчув. Тому і не дзвониш. Ненавиджу своє вікно, ненавиджу себе. Дзвінка не буде. Зрештою я вже давно хотіла позбутися цього телефону, занадто багато некрутих спогадів. Тоді у мене зявиться одна перевага. Я вже точно буду знати, що не побачу твоє імя на дисплеї. Це краще, ніж розглядати кожний недолік своєї кімнати. Буду жити так, як жила до тебе. Адже мене повністю влаштовувало моє життя. Навіщо все змінювати через пересічного хлопця? Ого, такий звук. Сподіваюсь, він нікому на голову не впав. Цікаво, а що сьогодні по тєліку показують?
О, ні… Знову в минуле… Але це реальність. Знову ці чотири сірі поверхні безжально давлять на мене. Чорно-біле будення, рутина… Годинник… Тікання цього механізму все більше і більше травмує мене, нагадуючи, що проходить та мить, яку ніколи не вернеш назад. Мабуть, вона вже і забула про моє існування. Кляті стереотипи…дзвонити має хлопець… Занадто горда? А може вона думає, що то я є таким? Та я би вже зробив сотні дзвінків, але… Чому це сталося саме зі мною та ще й зараз? Де ж я міг загубити телефон? Мабуть, в метро. А може хтось поцупив? Він зник і всі кольори в моєму житті враз пропали також. Бісовий науково-технічний прогрес! А міг написати номер на папері або врешті-решт в свою память занести, але ж ні… Місяць… Голубувато-сіра сфера дивилася мені прямо у вічі. Спогади знову і знову почали атакувати, мені здається, вже хвору мою підсвідомість. А саме під повним місяцем ми познайомились. Геть! Не хочу минулого! Воно ранить… Тепер буду лягати спати до появи цього віковічного свідка і прокидатимусь, коли його вже не буде. Але ж я не зможу її забути… Забути цю щиру, яскравішу променів сонця посмішку, ці широко відкриті, допитливі очі кольору весняного неба, цей голос, що змушував моє серце битись в ритмі гоа. Все це навіки залишиться тавром у мені… Вона стала для мене таким собі персональним наркотиком. Не зможу забути…А вона мене? Чого не подзвонить на домашній? А може ще подзвонить? Крихти надії все ще продовжують жевріти в мені. А у відповідь — тиша і серцебиття. А ще ці її дивакуваті правила: ніякої адреси, прізвищ… зустрічаємось на мості, на Набережній. Я вже третій день туди ходжу. Блукаю пустинними вечірніми вулицями в надії зустріти її. І що? Хіба що поповнив список знайомих серед безхатьків. Вони її не бачили. А скільки всього я їй хотів розказати. Почав навіть будувати плани на наше майбутнє. А тут все враз луснуло, немов мильна кулька, що занадто високо злетіла вгору. Кожна хвилина тягнулася жахливо довго. Час, ніби зненавидів мене і тік десь у височині з безкінечною повільністю. Повне розумове виснаження і нездатність щось вдіяти стали моїми близькими друзями. Усвідомлення безпорадності ще більше почало дратувати мене. Краще посплю. Сон — найкращий засіб для втечі з реальності, новокаїн для душі...
— О, Боже, Сашо, невже це ти? Я думав, що ми безнадійно загублені назавжди... Уявляєш, у мене, як би то банально не звучало, поцупили телефон, але це вже тепер неважливо...як життя, як ти, як все? Я стільки тобі хочу розказати… Таке враження, що минула вічність.
— Та все нормально… А у тебе що там?
— Точно все нормально? Ти кудись поспішаєш?
В принципі так. Одна людина зацікавилася моїми малюнками. Я обіцяла принести сьогодні, тому так…
То давай разом пройдемося?
Та ні, не варто, ти ж кудись йшов…
Та я так… в нікуди…. Що з тобою?
Та наче все нормально. А що зі мною?
Наче ти, але і не ти…очі…вони якісь не такі…і голос, що з ним? Що змінилось?
Час іде, життя змінюється, ми змінюємося...
Невже так швидко все змінилось? А як же ми з тобою? Наше майбутнє?
Мені смішно, Максиме, з твоїх слів. Чому ж ти не дзвонив? Прям, одразу після нашої зустрічі вкрали телефон.
Мені потрібно було подумати про наші стосунки… Я подумав і все вирішив, але саме тоді вкрали той бісів телефон…
Я рада, що ти все вирішив, але пізно...
Чому пізно? Сашо, що ти таке говориш? Я не вимагаю чогось більшого, ніж бути просто поряд з тобою…слухати тебе… Я знаю, ти любиш свободу…Я не проти, але дозволь бути поряд.
А з чого ти вирішив, що я хочу бути з тобою поряд, що взагалі у мене є до тебе почуття???
Ти що, з глузду зїхала? Ти про що? Я не вірю! А як же ті наші зустрічі ??? Вечірні прогулянки? Розмови??? Чи це для тебе все гра???
Вважай, що так, гра. Творчі люди, знаєш, мають таку властивість: швидко закохуватись і так само швидко холонути, так що вибачай.
Я просто не вірю твоїм словам... Благаю, скажи, що ти жартуєш!
Я вже запізнююсь, тому...
Невже ні крихти не зосталось того теплого почуття??? Так, ти лід!!! Думаєш, сховаєшся за своїм мистецтвом??? Думаєш, це тобі допоможе стати щасливою, як ми колись були??? А може, ти зустріла когось іншого? Іншу іграшку???
А навіть якщо і так, яка тобі різниця?
Яка різниця??? Ти ж для мене не була і не є просто цяцькою, якою бавляться, коли є настрій!!! Ти для мене була і є всім!!! ..Хоча тепер вже не знаю чи є… Бо це не ти.., це копія в негативі... егоїстичне створіння!!!
Сам егоїст, думаєш лише про свої почуття, а мої знецінюєш. Максим, мені дійсно потрібно йти. Якщо ще хоч щось залишилося до мене, просто відпусти…
Хм…іди… Але ж ти залишися самотня зі своєю свободою?"
Нехай…

Автори: Марян&Марта

Діагноз!
Голова болить від постійних зітхань комарів. Чого їм бракує? І так вже понадкушували всю мене. Шукаю необхідні ліки. Та коробки порожні. Навіть кава безсильна, та і вона вже закінчується. Мозок — в якійсь незрозумілій для мене мережі, мучає мене, спотворює, робить сильною, а потім викидає. Кому потрібен результат божевілля? Хіба що таким же «божевільникам».  А поруч з цим відчуття холоду. Так, це своєрідна постійна температура — мій захист, щоб не набратися усіляких вірусів, яких було придостатньо моєму організму. Так, хвороби бувають різного ґатунку і різної дії. Ця діє на свідомість, підсвідомість, раціоналістичне мислення, волю — на мою кров. Роблю буденні речі, без яких неможливо небуденне життя. Ніколи не претендувала бути богемою — не тієї крові. Не люблю цей колір, бо він — блідий, сухий, без майбутнього…

В  трамваї
Це було у Львові. Місто згорало від вогненних кольорів осені.  Вночі.  Світло від ліхтарів впивалося в око, їх чомусь було занадто багато. Вони заважали ночі бути ніччю, бути собою.. Вони все псували. Бруківка відбивала незграбні будівлі.
Трамвай плентався, ніби упирався нечіткому майбутньому. Я сіла чомусь окремо від друзів. Я була занадто збуджена через стильність міста. Мабуть, через це я не помічала хлопця в чорному пальто, який протягом декількох хвилин спостерігав за мною. «Ти — не місцева. У тебе божевільні очі і занадто галасливий сміх як для тутешньої. Звідки ти?» — пролунало десь справа.  Він був схожий на Чадова, в його очах так багато можна було побачити. В руці він тримав пиво. Незнайомець багато розповідав, розпитував мене. Говорив, що зрідка вживає наркотики, і це йому допомагає повірити, що світ кращий, безтурботний…  Пояснював, що йому набагато цікавіше подорожувати самому, бо тоді людина більше помічає, вона залишається наодинці зі світом; світ повністю твій, і ти маєш законне право на нього. «Твої друзі…вони кличуть тебе», — перебиваючи самого себе. Я обернулася і побачила їх, вони були такі веселі, такі радісні, такі справжні… Я відчула, що він би все віддав, аби мати хоч одного такого. «Бувай», — сказала я до нього». Я підійшла до друзів, і ми вийшли на вокзалі. А він поїхав далі, трамвай зник в сірому тумані.

Щастя не буває насамоті 
Ця тепла вода, яка торкалася кожної клітинки моєї безпорадності, нагадала мені день, який міг би відбутися. Я памятаю той неймовірно теплий вечір, який вимагав бути незабутнім. Він манив провести його з тобою. Він не хотів нічого особливого, просто бути… А потім пішов дощ, та він би не заважав. А лиш доводив, що справжнім почуттям нічого не може зіпсувати. Не могло б… Я дивилася на ці калюжі, які з плином часу ставали все більше і більше. Дивишся в них і бачиш спотворене зображення людей. Які начебто хочуть бути опроміненими добром, а не радіацією. Хочуть, щоб їх оточували чесні люди, та чомусь самі зловживають брехнею. Вони думають, що так буде на краще. Кому? Людям? А чому б не спитати у людей, що для них краще?  Я тоді не прийшла… просто боялася розчаруватися. Ти тоді не прийшов…. Просто боявся розчарувати мене. ..
Ця тепла вода, яка торкалася кожної клітинки моєї безпорадності, нагадала мені день, який міг би відбутися…

Complicated Feelings
Тільки ти міг так солодко мене ненавидіти. Іншим — байдуже. Вони  навіть і не любили мене ніколи, щоб ненавидіти. З тобою все по-іншому.  Твоя ненависть була активною, такою дієвою. Я відчувала кожен її шматочок, кожен присмак… Я дивилася в нікуди і кричала пошепки про те, що винна… Не виправдовуючись, не говорячи не слово, не думаючи, я приймала ЇЇ. Я дала дозвіл на знищення мене. І ти цим скористався. Все було сплановано.  Я допомагала тобі в цьому. Ми робили розрахунки, щоб не помилитися, не схибити… Все це було без слів. Бо тоді б ти передумав. А я цього не хотіла, не хотіла, щоб ти мене жалів… А далі  — намір. Вбивство. Вдалося.

Марта Тарасова. Марян&Марта. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.121-126.

Віталій Климчук. Містечкові щоденники. Весна і літо. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Віталій КЛИМЧУК

Містечкові щоденники
Весна і літо

1...
Сонце світить. Сонце палюче й болюче. Парить. Повітря загусло і заволожилося. Я пливу киплячою Михайлівською вулицею, вдихаю випари розжареного асфальту, торкаюся поглядами майже оголених дівчат, що струмують навколо мене прохолодними потічками. Мимо проповзають брили будинків, теж оголені, бо обрізано гілля дерев, що багато років приховувало їх голизну.
Передчуття чогось незвичного, бажання чогось прекрасного, нового і незнайомого не покидає. Місто бавиться зі мною, кожного ранку даруючи сподівання, і кожного дня це сподівання марнується. Все завершується: прощанням назавжди під виглядом простого “Бувай! Я тобі зателефоную!” (може, колись, потім, коли буду самотній далі нікуди); ніччю фізичної насолоди і винуватим ранком (тоді тихцем покидаєш квартиру, ще раз позирнувши на сплячу “красуню”, яку цілувати чомусь уже зовсім не хочеться); розчаруванням з першого слова (доводиться тихо зникати, імітуючи терміновий виклик на роботу чи чорт зна ще куди). Місто бавиться мною. Для нього я чергова іграшка, на яку воно звернуло свою увагу. Я знаю — воно побавиться і викине. Але все одно, я піддаюсь його заклику, і йду його вулицями, бо вірю, страшенно хочу вірити, боюся не вірити його обіцянкам. Бо це передчуття, передвідчуття та передпочуття міцно пустило корені у моїй душі, міцно засіло у серці і росте, росте, росте...
Погляд сфокусувався на чомусь красивому. Пускаю слідом за поглядом свої сприймання, і бачу: йдуть двоє. Обнялися. Молоді і стильні. Насолоджуюся видовищем. Вони якісь нетипові, не місцеві мабуть. Якісь європейські, чи що? Вона — чорнява, він — білявий, обоє довговолосі. Порівнюємося. Мені так і хочеться посміхнутися...
Я єму суке гаварю: шо бля за фігня! — каже дівчина.
Хлопець обнімає її. Сонце яскраво вилискує на її чорному волоссі.
Передчуття-передпочуття зникає. Місто знову посміялося з мене.

2...
Напружено мовчать фонтани,
                   слухають, як
                            кігті віників шкребуть по шкурі міста.

Завмерло холодне повітря,
                   прозору і легку прохолоду
                            вливає воно у легені.

Повненький і лисий читач
                  надолужує свій
                            інформаційний голод, непогамований звечора.

Такий він,
                  один із житомирських ранків,
                            зненацька захоплений моєю свідомістю.

3...
Ранкове місто. Саме тоді, коли всі ще сплять, коли фонтани ще не прокинулися, але вже відчувається їх готовність вибухнути оргазмом шуму і прохолоди, коли зникає межі між ніччю та днем, коли чорні мітли починають шкрябати шкуру міста, — саме тоді можна відчути його поклик. І я знову йду за ним...
Йду від башти на Пушкінській, через якусь Нову церкву, по ледве вловимих хідниках вздовж доріг, спускаюсь широкими і незручними сходами, через зарослий бадиллям сквер виходжу на Любарську і піднімаюсь нею до Малої Бердичівської, занурююсь у провулок між синагогою та драмтеатром і крученими гранітними плитами, попід кронами велетенських дерев виринаю на площу Перемоги, простую крізь неї, незважаючи на розмітку, — машин ще мало, йду прямо, мимо Картопляної хати, магазину Ельдорадо та будинку Наташі, магазину із тканинами, Укрсоцбанку, Першого кредитного банку, Ощадбанку аж до вулиці Якіра, повертаю ліворуч, і йду цієї вулицею вниз, зліва — якийсь промисловий обєкт, пункт прийому склотари, справа — будинок Вєти, яка була моїм перукарем і є прихожанкою Нової церкви, через що і перестала бути моїм перукарем, за будинком — біла нова споруда обкладена силікатною цеглою під-розшивку, із офісом якоїсь партії та якоїсь енергетичної компанії, далі вулицею починаються старі три-чотири-поверхівки, — вони викладені зі старої червоної цегли, з претензією на архітектурний стиль, підмурівки їх розсипалися, а самі будинки нагадують розвалини часів Другої Світової, але в них живуть люди, мають свої радості і біди, мрії і бажання, — колись я про них напишу книгу, а зараз я йду далі, попереду — спуск, улиця стімко падає донизу і зупиняється біля мосту через Тетерів, це — Подільський міст, справа — будинок Центру дитячої творчості із схованим усередині Університетом Сучасних Знань, зліва — Подільська церква, в яку я ще ні разу не заходив, а також кілька якихось розбитих півтора-поверхові будинки, виходжу на міст, далеко внизу тече темно-зелений Тетерів, вгору по течі — круті скелі, що тягнуться далеко-далеко (по них я лазив в Денишах) і Житомирський пивзавод, пива якого я ні разу не пробував.
Міст пустий. Повітря холодне. Сонце потроху піднімається, і тіні, спочатку довгі і тонкі, стають коротшими. З того боку мосту вулиця знову дряпається нагору. По дорозі назустріч мені їде яскрава червона машина. Схожа на Феррарі. Дорогуща. Їде дуже швидко, але різко гальмує, перетинає зустрічну смугу і зупиняється коло мене. Опускається скло, — і я бачу висячого на кермі, абсолютно пяного небритого мужика. Він мутним поглядом дивиться на мене, і щось бурмоче з питальною  інтонацією. “Що-що?” — перепитав я. “Г-д-д-е тут дор-р-р-ога к сч-ч-астью?” — нарешті вдалося мені розібрати, і я ошелешено відповідаю: “Та прямо!”. Скло піднімається і машина з писком і ревом рве з місця, так і лишаючись на зустрічній смузі. Відчуваю запах горілих шин.
Дійсно, де ж та дорога, яка веде нас до щастя? Мабуть, таки прямо. Та оскільки всі ми рухаємося у різних напрямках, то і “прямо” — у кожного своє. Те, що для мене позаду, для когось — попереду.
І я йду своїм “прямо”.
Місто таки має якийсь задум щодо мене...

4...
Таємні бажання
                       тому і таємні,
що страшно зізнатися
                                     в них
                                                  навіть собі.

Таємні бажання
                  так збуджують серце,
тремтливо торкаються
                  плоті й... 
                                зникають.

Таємні бажання,
                   коли все ж збуваються
стають всім огидними?
                   Навіть собі?

5...
Задуха і  спека. Повний тролейбус людей. Їх вогкі тіла торкаються одне одного, від того стаючи ще вогкішими. І я разом з ними. Я торкаюся їх, вони торкаються мене, і нікуди від того не втекти, не сховатися. Я мушу. Мушу їхати разом з ними, вдихати їх піт, відчувати на язикові солоний смак власних губ. Мушу вогкішати і розпливатися, мов пластилін, під променями сонця, що увіпялося у цей тролейбус і заповзялося його розплавити. Хтось продирається вперед, хтось повзе назад і тягне за собою чорну брудну сумку, з якої смердить оселедцями. Він проходиться тією сумкою по ногах усіх, хто є у тролейбусі, і хтось із тих, хто таки є у тролейбусі, не стримується:
Да что жє єто такоє? Шо за вонь?
Да! Как так можно? С такой гадостью и в тролейбус?
Ми же тут все задихньомся!
По спині потекли холодні потічки. Хтось із смердючою торбою подав голос:
Так ви окно одкройтє!
Ви шо? С ума сойшли? Нас же сквозняком продуєт! От ненормальний!
Зачинався скандал. Я вирішив переповзти подалі, і опинився в самому кінці тролейбуса. На черговій зупинці Хтось із торбою таки вийшов, і все затихло. Мене зовсім заштовхали в куток, а потім хвилями тіл прибило і притисло до мене струнку білявку. Її притисло до мене всім тілом, і вона вибачливо посміхнулася, мовляв, так вийшло.
Я опустив погляд нижче...
Мені відкрився краєвид із двох чарівних півкуль ідеальної форми. Краплинка поту застигла між ними, і ніяк не могла зірватися донизу. Я так довго дивився на ту краплинку... Вона народилася десь у околі шиї, і шлях її мав простягтися десь униз, до тонкої тканини, що тісно стягувала дівочий стан. І там вона мала розтанути... Дівчина простежила мій погляд, почервоніла і вирішила розвернутися.
Розвертаючись, вона торкнулася мене ногою. А потім її міцно притисло до мене попою. Збудження приховати було неможливо.
Вона відчула це, і... почала плавно рухатися вниз та вгору, в такт рухам тролейбусних ресор. Стало зрозуміло — та спека, яка щойно була навколо, ніщо у порівнянні з жаром, що охопив мене. Серце забилося. Звільнивши одну руку, долаючи тремтіння. Я все ще не вірив у те, що відбувається. Опустив руку донизу, просунув між тілами, і торкнувся її живота. Вона відповіла на мій дотик поворотом голови і трішки прикушеною нижньою губою. Я опустив руку нижче, нижче, нижче-е-е-е...
Почув її ритмічне глибоке дихання. Її вільна ліва рука потяглася назад і почала намацувати блискавку на штанях... Ритм мого дихання злився її ритмом, зник дискомфорт, я перестав чути сморід, зникла спека, лише червоні плями перед очима. І страшенна, нелюдська-надлюдська насолода, що межує з екстазом... Ось вона дісталася блискавки, намацала собачку і потягла донизу...
Ви посмотрітє, шо вони делають! — громом прозвучало у вухах. — Ізвращенці!
Місто може і обламати. Канкретна так обламати...

6...
Місто закликає мене переважно вранці. Та інколи воно ніби струшується, озирається, глибоко вдивляється у себе і розуміє, що і вночі воно живе. І тоді воно кличе мене у свідки свого таємного сюрреалістичного нічного життя...
Початок травня. Близько одинадцятої ночі. Площа. Із темряви виринає дівчинка-першокласниця. У неї за спиною величезний портфель, на голові — сніжно-білий величезний бант, у руках — букет квітів. Вона повільно проходить повз, повертає, переходить дорогу і зникає за рогом будинку...
Тиха нічна вулиця. Ледве блимає ліхтар. Жодної машини, жодного перехожого. Накрапає дощ. Переходжу дорогу — і поруч зі мною біжить їжак. Я сповільнюю крок — він сповільнюється теж. Я прискорююсь — і він дріботить за мною. Нарешті дорога подолана. Їжак голосно сопе, і зникає у кущах...
Вночі...
Вночі місто прокидається і говорить із нами. Та ми не чуємо... Спимо... Місто хоче нам сказати, що ми не одні. Що поруч із нами є ще життя. Паралельні і перпендикулярні світи. Інші виміри. Всесвіти.
Інколи місто мовчить. Лише кидає нам знаки, як кістку собаці. На, гризи! Може, допетраєш? Ха-ха...

7...
Навколо — сірість дощового дня,
                             то хмари
                                           впали
                                                 на землю.
На високому плоті
            балансує хлопець
                                            у сірій куртці.
Він пробує себе
                              і світ
                                             на міцність?

8...
В небажанні йти на роботу таки щось є. Коли прокидаєшся тьмяним сірим ранком, і бачиш за вікном мокру мряку, чуєш стукіт дощу, закутуєшся у ковдру щоб зберегти тепло власного тіла... Може, тоді і варто послати всіх під три чорти і продовжити свій сон? Тим більше, що сьогодні неділя, і навряд чи прийдуть студенти-заочники? Вони ж теж десь лежать у своїх одно-дво-багатоспальних ліжках, і зовсім не хочуть вибиратися із обіймів однокурсників-однокурсниць і йти під цим мрячним дощем... Йти до знань? Ха-ха-ха...
А раптом прийдуть?
Я чую голос Міста, яка каже мені дощем: “Ш-ш-ш-ш... не лишайся тут.... ш-ш-ш-ш-ш тук-тук-тук... Йди за мною, я допомож-ж-ж-ж-ж-ш-ш-ш-у... Йди до мене, тебе знову ч-ш-ш-ш-ш-ш-екає...” 
І я піддаюся чарам, виринаю з тепло-вогкого ліжка, заливаю вівсянку кефіром, ріжу туди ізюм і їм холодну суміш, запиваючи її гарячим зеленим чаєм.
Холодно. Осінньо. Мокро. Мерзнуть пальці. Я ховаю їх у кишені, але там не тепліше. Йду. Університет обнесено залізними ґратами з гострими шпичаками. Під дощем його корпуси стають нудними і пустопорожніми. Підходжу до воріт, і кидаю погляд вгору — на найвищий шпичак хтось надягнув чорну шкіряну рукавичку, причому настромив її саме на середній палець. Всі інші пальці обвисли, тож вийшов досить однозначний жест...
Здивована вахтерка довго дивиться мені услід — відчуваю це спиною.
Піднімаюсь рожевими сходами до розкладу і знаходжу потрібну аудиторію.
Заходжу.
Пусто.
Самотні столи торкаються один одного у бажання хоч якось розрадити цю пустку, підтримати хоч якийсь порядок у хаосі.
Всюди знаки. Чому я довірився місту? Чому не лишився дома, в теплі, затишку і неробстві? Згадалася рукавичка за огорожі, — я повторив жест fuck you пустим столам і повільно поплентався назад.
Дощ пройшов. Лишилася сірість, холод і вогкість. Колючий вітер. Рукам у кишенях задубіли, і я натягнув на них рукава кофти. Проходжу коло Обласної бібліотеки. Не доходячи до неї, повертаю направо, у двори. Йду брудною стежкою. Справа — школа, відмежована від світу сірими залізними ґратами (десь зо два метри висотою). Поверх ґрат наварена залізна ж пластина — щоб діти, коли будуть перелазити через них, раптом не поранилися. Одна секція повністю причавлена до землі, покручена до нестями — то влітку впало дерево. Поверху ґрат, по залізній пластині, балансуючи і широко розвівши руки, повільно просувається хлопець років дванадцяти. Він зосереджено дивиться під ноги і ледве помітно хитається з боку в бік.
Зупиняюсь і дивлюсь на хлопця. Він не бачить мене, він не бачить себе, він бачить лише сталеву пластину під ногами і пустоту навколо. Що він робить? Чому сам? Чому немає навколо дівчат, позеленілих від страху і серед них Однієї, якій найстрашніше, а може найбайдужіше, Однієї, заради якої він і йде двохметровою висотою, опираючись рвучкому вітрові?
А може він йде заради себе? Випробовує себе на міцність?
Ти це мені хотіло показати, Місто?

9...
У місті багато самотніх людей. Чим більше місто, тим більша швидкість просування у ньому пішоходів. Чим швидше рухаються люди, тим менше у них часу один на одного. Чим більше місто, тим більше самотності. Час у малих містах стоїть. Стоїть і застоюється, каламутніє, обростає водоростями, в ньому заводяться слимаки, равлики і жабки. Застояний час смердить. Але в ньому немає місця самотності, бо ж бочку із застояним часом треба комусь чистити? Ось воно, місце для спільної діяльності, спільного щастя чистити час. Вичищати його, надраювати до блиску, до власного засліплення від того клятого блиску!
В Обласній науковій бібліотеці тривалий час вже існує безкоштовний Інтернет-центр. Достатньо показати читацького квитка, і можна записатися на 1 годину інтернету. Кілька разів я теж цим користувався, коли треба було багато матеріалів закачати. В цю суботу я прийшов першим. На 16.00. Згодом місця всі теж заповнилися, і я через один компютер помітив бабусю. Одягнута в коричневі брюки та теракотовий піджак, низенька і худа. Обличчя темне. Вона відкриває пошукову систему Google, щось вводить і через кожні 2-3 хвилини голосно звертається до системних адміністраторів (хлопців по 13-15 років) із скаргами на погану роботу компютерів: “Що він мені тут пише?”, “Як це слово тут написати!?”, “Що він мені якусь порнографію видає!?”. Поруч мене сидить чоловік років під 40 — він тихенько посміюється з бабці. Сисадміни чомусь майже не реагують на її скарги, лише інколи відбиваються: “Ви пишіть далі слово, не звертайте уваги”, “У всіх інколи вилазить порнуха — не звертайте уваги” тощо. Мене трохи це починає дратувати — по-перше, я через шум не можу зосередитися, по-друге не люблю хамства по відношенню до клієнтів. Тож поки компютер закачує черговий мегабайт, ще раз придивляюсь до бабці, — і розумію, що я її вже десь бачив. Намагаюсь згадати де, і таки згадую: в цьому ж Інтернет-клубі! І веде вона себе так само. І мені зрозуміла реакція хлопців — вони просто звикли... Нарешті, годину вичерпано — так нічого і не знайшовши, бабуся йде, перед тим записавшись на новий час.
Можливо, для неї це єдиний спосіб хоч якось поспілкуватися з людьми...
Вирішення дилеми “самотність чи застояний час” Місто покладає на нас.

10...
Фотографія. Зліпок з реальності. Інколи мертва і холодна, як на знятому на мильницю застіллі. Інколи жива, тепла, дотикова — коли зроблена митцем... Сюжетна фотографія — це історія. Це оповідь, розказана однією вирваною з життя миттю. Її можна розшифровувати, інтерпретувати, розкручувати спіраль — і ніякої впевненості у тому, що дійдеш кінця.
Три пухнастих яскравих дитячих коники сумно стоять під магазином у багнюці.
На червоні та жовті троянди впав перший осінній сніг.
Три чоловіки вибирають кран.
Самотня дівчинка у блакитній куртці коло магазину ходить туди-сюди.
Одягнутий у червоне манекен крізь шибку дивиться на школу.
Зазирають до каналізаційної труби двоє майстрів у брудних робах.
Крізь мряку, повз ларьки-вагончики, суне натовп.
Це миті.
Вони прийшли і пішли.
І більше ніколи не повторяться.
Але вони збереглися назавжди. Зашифровані у пікселях, розкладені на компоненти RGB або CMYK, переведені у двійковий код...
Вони завжди будуть зі мною, і ті, хто на цих фотографіях, ніколи в житті не дізнаються — частинка їх уже відколота, і зберігається у моєму компютері.
Зберігається, доки я не натисну кнопку Delete...

11...
Зникла музика. Струни не слухаються,
Втікають, зникають, вмирають, жити заважають.
Торкаюсь душі —
там порожнеча, там порох, там кіптява, дим, попелище.
Згоріли думки, почуття, натхнення...

Чого ти мовчиш? Не кричиш. Лиш мовчиш.

Де згубив ти натхнення? Де втратив ти хист?
Хто спалив почуття? Хто розбив твої мрії?

12...
Хтось великий і чорний живе в місті. Він торкається струн наших душ, і грає сумну мелодію. Він ховається за масками, втікає від наших поглядів, уникає розмов, — він завжди мовчить, цей, великий і чорний.
Він пролазить у серце чорною гадюкою і сичить звідти на наших коханих, друзів і подруг. Він зачаївся до пори, до часу, в кожному з нас, згорнувся клубком і чекає, доки його розбудять. Хоча ні, він ніколи не спить. Він завжди в очікуванні. Він чекає... чекає... чекає... доки його не покличуть на свято ненависті.
Цей великий і чорний — він в нас і поза нами. Він іманентний і трансцендентний, імпліцитний і експліцитний. Він страшний і бажаний, викликає відразу і зачаровує.
Він дуже хоче бути великим, цей чорний. Він всотує страх, жах, сум, депресію — і думає, що стає більшим. Але ж ні, він маліє щохвилини, і замість вивищення отримує приниження. Він насправді дуже малий, цей чорний.
Він дуже хоче бути чорним, цей малий. Він напувається нашої чорноти, всотує отруту з наших сердець — і цим очищає їх. І замість тотальної чорноти отримує сірість, бо ж крім зла, є в нас і добро, і разом із чорним він всотує й біле. Він насправді дуже сірий, цей малий.
Хтось малий і сірий живе в нашому місті. Щодня він малішає і сірішає, й від того стає ще небезпечнішим. Бо ж чим дрібніша сірість, тим простіше їй оселитися в нас назавжди...

13...
Чорна дірка, дрібна сварка,
Хочу злетіти —
                    щось не пускає,

Дрібні провини, сірі хвилини,
Мрію про щастя,
                    отримую спокій,

Хочу змінитись, тобі повинитись,
Лечу до неба, —
                    торкаюсь землі.

14...
Містечкова містика. Містичне містечко. Ходимо колами, спіралями, квадратами, паралелограмами, ромбами, але ніколи не прямими лініями. Той, що лісом водить, сидить на шиї кожного, і водить, водить, водить лабіринтами життя, плутає карти, мапи, дороги, події.
Куди?
Життєво необхідно знати життєву необхідність.

15...
Тепло у серці назовні проситься
Хоче вихлюпнутися
                                       на тебе

***
Закохалася сонячно й легко,
І слова поєднались в вірші

Закохалася, — й стала сонцем,
хмарою і дощем,
райдугою і віршем,
піснею, радістю, мрією
Стала чиєюсь надією...

16...
Вечір. Небо сіро-блакитне. Сонце опустилося, а тому освітлює довгі хмари збоку і знизу. Від того їх верх темний, бік — сірий, а низ — білий. А окремі хмаринки — переливаються кольорами райдуги. Ці хмари відбиваються у темно-зеленій річці, що ледве рухається. Від того здається, що і вгорі, і внизу — купа веселок.
Вона стоїть над рікою, вдивляючись то у хмари, то у зелену воду. Вона любить сонце. Сонячна дівчина. Коли у найлютішу спеку усі ховаються в тіні, вона одягає відкритий топ, високі-високі шорти і радісно-сміливо літає по залитому сонцем асфальту... А сонце у відповідь всміхається їй, дарує ніжну засмагу, зазирає у вічі і примушує мружитися... а вона не піддається, сміливо зустрічаючи його широко розплющеними очима...
Тієї ночі був сильний вітер. На ранок, щойно піднялося сонце, одразу стало гаряче. За ніч з акацій коло агроакадемії пообпадав весь цвіт. Він блідо-жовтим килимом встеляв асфальтові доріжки, а двірник згрібав його у великі купи. Я проходив через це акацієве поле, — з кожним помахом мітли у повітря піднімалася хмара густого акацієвого запаху.
І в тій хмарі ми зустрілися...
Я і Сонячна Дівчина...

17...
Час хоче забрати думки і натхнення
Час хоче піти — і забрати мене
Час мріє про рух,
                       про нестримний стрибок
А я все стишую,
                              стишую,
                                         стишую
                                                       кроки

Віталій Климчук. Містечкові щоденники. Весна і літо / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.111-120.

Марія Кобилинська. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Марія КОБИЛИНСЬКА

Бажання Янгола 
Дива трапляються там де в них вірять!
«Ось і 365-а ніч, яку я проводжу сама...» — подумала Геля, дивлячись в замерзаюче вікно. Так її чомусь називали всі. Всі, крім нього... Він же називав її «по-справжньому» — мій янгол. Іншого до імені Ангеліна придумати не міг, і їй це подобалось.
Несподівана смерть коханого ось уже рік не давала дівчині спокою. Після весілля пройшло лише півроку, і в той вечір він поспішав до неї, але, мабуть, не судилося... Зимова дорога забрала його життя, а Геля втратила коханого назавжди.
У будинку стояла дзвінка тиша, лише коли-не-коли посвистував уві сні кіт Маркіз. Ангеліна не відривала погляду від нічного неба — вона намагалася порахувати зорі. Раптом пригадалися рядки невідомого автора: «...Ми із небом зорі рахували, А заснути так і не змогли». Зрозумівши, що поет написав правду, дівчина покинула свою справу. Місячне сяйво пронизувало простору кімнату. На вулиці стояла спокійна морозна ніч. Геля ще з дитинства знала, що чудес на світі не буває, але, помітивши в небі падаючу зірку, швидко прошепотіла: «Я хочу, щоб він опинився поряд». Через кілька хвилин, отямившись від магії ночі, вона зрозуміла, що захотіла неможливого і знову засумувала.
Час на годиннику повільно добігав до півночі, але спати все ж чомусь не хотілося. Ніч була якась незвичайна. Зорі починали помітно мерехтіти. Там, за вікном, щось тягнуло дівчину до себе, вона чула чиїсь тихі слова: «Іди! Іди...». Гелі справді вдома не сиділося, і вона, одягнувши пальто, вийшла прогулятися. Погода була по-справжньому зимова: мороз до мінус двадцяти, сніг біля будинків доходив майже до колін. Таку зиму, без морозного вітру, Ангеліна любила.
Надворі було світло — повний місяць не залишав жодного темного місця. В далині захоплював своєю могутністю густий сосновий ліс. Дівчині чомусь захотілося піти саме туди. На душі ставало спокійно, краса зоряного неба просто заворожувала.
Через метрів пятсот попереду зявився чоловік. Ангеліну охопив страх. Але помітивши, що незнайомець був непогано одягнений і просто милувався нічним небом, вона все ж наважилася підійти до нього. На її здивування хлопець заговорив перший:
— Що, теж не спиться?
Геля мовчки кивнула головою. В його рисах обличчя було для неї щось знайоме, рідне. Невідома сила тягнула дівчину до нього.
Вони обговорили красу зимової природи, а потім мовчки почали милуватися зорями. В нічному небі знаходився безмежний простір, від якого інколи бувало лячно. Але не сьогодні. Цього разу дівчина була не одна. Поруч знаходилась незнайома людина, від якої чомусь віяло теплом і таким жаданим спокоєм.
Час пролітав на диво швидко — годинник показував другу годину ночі. Від морозу ноги просилися в тепло, і треба було повертатися додому. Гелька кинула сумний погляд на місяць, який спокійно відпочивав на ковдрі соснового лісу, і сказала: «Прощавай...» Хлопець не хотів її відпускати, але і зупинити не міг — за такий час він навіть не дізнався її імя. Дівчина пройшла вже метрів з тридцять, і тоді його вуста раптом гукнули: «Янголе!»
Геля повільно повернулася і підійшла. На її обличчі сяяла загадкова усмішка.
— Невже ми більше ніколи не побачимось? — хвилюючись, запитав хлопець. — Я навіть не знаю твого імені!
— Побачимось. Завтра. Я прийду. А імя моє ти тільки що промовив! — відповіла Ангеліна з тією ж усмішкою на вустах.
Над ними повільно пролетіла золота зірка. Після декількох секунд тиші Геля промовила:
— Вір зіркам! Вони виконують бажання твого серця, якщо ти цього сильно хочеш. Сьогодні ти став здійсненням мого бажання. Памятай, що головне в житті — це віра!
Дівчина повернулася і пішла додому. Під її чобітьми по-справжньому зимово сміявся сніг.
— Я — бажання... — прошепотів хлопець і усміхнувся. — Бажання Янгола...

Надія на майбутнє
Із вдячністю Зіновчуку М.М. за вчасну підтримку та віру в моє майбутнє.

Він спав не так, як всі дерева... Його душа і думки відлітали, а поверталися лише на якусь мить. Йому було байдуже — життя втратило сенс. Біль розривав серце на мільйони дрібних частинок, які, здавалося, ніхто не збере докупи.
Сонячна повінь залила узлісся, той мовчазний світ, що страждав. Співчутливе проміння не могли бути принадою ні дубу-велетню, ні будь-чому, що існувало поряд.
Дуб, коренастий, велетенський, зі смутком дивився на своє царство, яке оточувало його з усіх сторін.
Вождь лісу вже не міг нічим допомогти. Вітер гостював не частіше, ніж колись, але ліс не мав змоги витримати його натисків: падали найбільші дерева, ламаючи собою все на своєму шляху. Ліс начебто усвідомлював масштаби лиха — почався хаос.
«Якби мені залишили мої руки...» — забурмотів дуб. І враз йому пригадалися далекі минулі роки — такі щасливі! Пригадалися діти, які колись кожного року згрібали сіно, сміялися, жартували і розмовляли з ним. Вже давно їх тут не було. Він забув їхні обличчя та імена, памятає тільки голос та долоні, що не раз торкалися до його листочків. Засумував...
Сонце сховалося за хмари, і на зміну приємним спогадам прилетіли думки про те лихе, що сталося. Неначе знову зявився чорний силует людини, яка приходила до нього ввечері з сокирою в руках! Навіщо вона це зробила?! Дуб не розумів. Людина не взяла для себе нічого, те гілля так і залишилося лежати поряд.
З того часу багато разів сонце сідало за обрій, а вранці зявлялося знову. Тільки на цій частинці землі нічого не змінювалося. Лісовий світ жив в постійному незвідані. Він втратив свого вождя і наставника, не відчував людської турботи, занепав духом і забув про надію. Там не було життя, а тільки існування. Ніхто не хотів йому допомогти.
Час тягнувся довго, і тільки зимовий сон пролітав, як одна мить. Того теплого весняного ранку дуб не хотів прокидатися. Очі не бачили страждань, і душа не боліла. Але він відчув дотик чиєїсь руки — і все його єство здригнулося. Він побачив хлопчика і дівчинку, які стояли поряд, але не впізнав їх. І лише дотик долоні тієї дорослої дівчинки пригадався йому з далекого минулого. З теплих пальців линула музика, бо вони не раз торкалися клавші фортепіано. Ці діти були з того щасливого життя, але дуб не впізнав їх, бо вони підросли. Піднявши повіки, він помітив всю красу, що була поруч: ніжно-смарагдові листочки берізок, яскраво-зелену травичку, що поросла всюди, усмішки лісу, який знову повірив у нього. І в цю мить дуб відчув у собі силу, побачив, як широко і могутньо розрослася його крона, яка неначе підтримувала блакитні небеса!
Це було початком нового життя. Дотик співаючої долоньки дівчинки і усміхнене обличчя хлопчика створили новий світ щастя і радості, де у живий ліс знову вселилася надія на майбутнє!..

Прокинься, хлопчику!
Дмитрик біг лісовою насипаною дорогою, радіючи, дивився на яскраві квіти, слухав спів лісових пташок. Йому добре було в лісі, спокійно; він забував про домашні проблеми; душа розкривалась і ніби летіла ввись, до сонця, як отой Ікар із давньогрецького міфу. А потім спускалась низенько-низенько до землі, аж заплутувалась у шовкових травах, вдихаючи запах лісових квітів. Он там, під тим кущем, росли дуже великі суниці, чимось схожі на полуницю, що мама з дідом посадили в городі. Ще колись давно дід Петро показав маленькому Дмитрику цей кущик, і з цього почалися їхні лісові таємниці. Дмитрик назбирав у жменьку запашних ягід, скуштував декілька, залишив для мами, але потім пригадав, що прийшов у ліс надовго, і ягоди, що встигли на сонечку перезріти, він додому не донесе.
" Мені тринадцятий минало..." — чомусь пригадався Шевченківський вірш. То у Великого Кобзаря головний герой ще малий, а Дмитрик уже великий. Він уже дорослий і єдиний мужчина в сімї. Чомусь болісно пригадався батько, що колись постійно приходив вночі пяний, сварився з мамою, а потім завалювався в постіль і так хропів, що в дворі Жучок починав гавкати і смішно підвивати. Хлопчик памятає, як мама після цього вже не спала вночі, ходила по кімнаті, а то тихенько плакала, закрившись ковдрою, щоб ніхто не чув. Одного разу батько взагалі не зявився додому, мама з ним розлучилась. Згодом і дідуся не стало. Мама казала, що його радіація зїла. Помирав дідусь дуже тяжко, але Дмитрика залишив хазяїном, і Дмитрик не підведе, бо дав обіцянку.
Дорога почала крутитися, як змійка. Хлопчику було цікаво, чи зустріне він якесь звірятко лісове, як ото було колись. Пішли всією сімєю до лісу, і мали вже повертатися додому, та дід Петро вирішив нарізати віника, щоб двора підмітати. Ганнуся, маленька сестричка, пішла по дорозі вперед, знайшла їжачка та й грається, аж тут Дмитрик бачить, як виходить кізка, зовсім маленька, на дорогу. Зупинилась біля Ганнусі, нюхнула її платтячко, і тихенько пішла до лісу, ніби боялась налякати маленьку дівчинку. Ганнуся і не бачила лісової гості. А дідусь не повірив, казав, що такого бути не може: давним-давно всіх звірів винищили горе-мисливці.
Десь отут за поворотом повинні зустріти Дмитрика метелики. їх так багато, як у казці. Ганнуся, Дмитрик та мама завжди гралися з ними, а дідусь сміявся. Але ні одному метелику шкоди не завдавали. Мама казала: гріх таку красу знищувати.
Потрібно ще трохи пройти. Саме там ростуть великі гарні чорниці. На цьому місці й радіації немає. Вона всюди є, казав дідусь, але тут найменша. Дід Петро гарно вивчив карту, яку бачив у лісгоспі, і ніколи не дозволяв збирати ні гриби, ні ягоди в тих місцях, де радіація велика. Дмитрик добре запамятав дідові настанови.
Пробираючись через колючі кущі ожини, Дмитрик мріяв про те, що до кінця дня він назбирає чимало ягід, здасть їх заготівельникам, отримає гроші, а завтра піде на базар, купить зошити, ручки, олівці для себе і для Ганнусі. А яка мама буде здивована! Як вона буде радіти, що у неї виросли такі діти. Мама захворіла, але вона видужає і обовязково піде разом зі своїми дітками в ліс, назбирають багато ягід, і за виручені гроші зможуть купити ще й чобітки на зиму. Дмитрик знав, що мама давно мріяла купити собі сукню, але то тато забирав з хати гроші, а то дідусь тяжко захворів, і мрію здійснити не було за що.
Ось тут повинні бути ягоди. Та де ж вони? Дмитрик пройшов далі і побачив геть вигорілий ягідник. Пригадалося хлопчику, як дідусь попереджав, що згодом у лісі зовсім не буде ягід, бо люди гребінками знищували старі ягідники, а молодим ще рости й рости. Походив Дмитрик по лісі, вийшов на дорогу, і вирішив всі дідові місця перевірити. Він знав, що вже сьогодні він не назбирає ягід, але знайде гарне місце і завтра з Ганнусею піде до лісу.
Довго ходив хлопчик, але всюди натикався на ніби спалені ягідники. І вирішив дідусів онучок не послухати дідової заборони: піти туди, де велика радіація. Кажуть люди: в цьому році там такі ягоди, яких ще в лісі ніколи не зустрічали. Страшно було Дмитрику йти до того лісу не тому, що боявся радіації (її все одно не видної, а тому, що вперше в житті порушує наказ діда. Ще страшніше відчувати, що тобі за це нічого ве буде, нікому й насваритися.
Ох, які ж тут ягоди! Хлопчик так зрадів, що й не знав, до якого кущика нахилятися. Відчуваючи втому, вирішив спочити. "Отут, під цією білокорою березою, трохи відпочину..." Незчувся, як і заснув. І присажяося Дмитршояі, як вони з Ганнусею радіють новим черевичкам, мама сміється, кружииочи в новій сукні а поряд з ними свдпь усміхнений дідусь...

Горіть ясно, зорі!
Тиша... Спокій... Я і нічне небо. Здається, зірки так низько, що їх можна дістати рукою.
Те вгорі — окреме життя, існування якого десь далеко, за межами пізнання. Воно розповідає про минуле, теперішнє і майбутнє. Тлумачити життя зоряного неба для себе може кожен по-різному. Я уявляю, що круглий, як сонечко, місяць — то перша вчителька або вчитель, а зірочки — то їхні учні.
Згадую 1-ше вересня 1999 року і помічаю маленьку зірочку біля великої, яскравої — це я і моя матуся. Вона стоїть осторонь і усміхається, бо впевнено віддає мене в руки вчителям. Згадую, як я перший раз сіла за шкільну парту, перший раз взяла в руки ручку і вчилася малювати окремі літери.
В народі кажуть, що зірки холодні, вони не можуть відчувати. Але це не так. Вони мають багато чого спільного з нами, людьми. Зорі поспішають жити, палають якнайяскравіше. Їм, як і людям, хочеться зробити життя таким, щоб потім не шкодувати.
Володимир Симоненко писав, що чари ночі забирають життя вчених, митців, поетів. Але всі ці люди не шкодують, адже саме ніч, зоряне небо надихає їх творити. І після цих старанних зусиль їхні відкриття, твори мають велике значення в житті людей.
Ще вчора був поруч зі мною друг: гарний, талановитий, життєрадісний, але його зірка почала тривожно мерехтіти. Він жив, з усіх сил намагався допомагати іншим, але його зоря дуже швидко згасла. Коли я дивлюсь на небо і бачу блимаючий вогник, то мені стає страшно: а чи не чиєсь життя то догорає? Але ні. Небо шепоче, що то літак прямує за звичним рейсом. Заспокоююсь, починаю мріяти... Ось бачу себе, а біля мене найближчі та найрідніші люди. Наш гурт небо називає Малою Ведмедицею. Ми міцно тримаємось разом, щоб підживлювати одне одного. Адже жодна істота не зможе вижити у цьому жорстокому світі без допомоги інших.
Я бачу зірку, що рухається, і уявляю, як відриваюсь від землі, лечу далеко, — туди, де ще не бувало людське око. Але як би там не було добре, я все ж повертаюся до рідного дому, до рідних стежок...
... Усе це тільки уявлення, і вони зникають. Але залишаються мрії, щоб дружних сімей-гуртів на зоряному небі ставало все більше. Тоді всі будуть жити довго і щасливо.
Отже, небо для кожного — це дзеркало, що відображає життєвий шлях людини. Уважно вдивіться у небо! Кожен там побачить себе, свою родину і друзів. Якомога частіше вдивляюся в ту небесну безодню, і вночі, і вдень, звіряючи сутність кожного свого сліду на нашій матінці Землі.

Музика душі
Стояв теплий осінній день. Легенький вітерець підіймав жовто-багряне листя і кружляв його у мрійливому вальсі, а крізь гілки пробивалися веселі сонячні зайчики. Я поверталася додому з роботи через парк, який взяла у свої обійми магічна осінь. Легені наповнювало повітря із запахом листя і цілющим ароматом ялинової смоли.
Все здавалося таким, яким було завжди. Але за кілька метрів я помітила дещо, що було незвичним для зору. По правій стороні доріжки через кожні кілька кроків стояли новенькі вишукані лави для відпочинку. На одній з цих лав сиділа жінка. Вік її було важко вгадати, але на довгому волоссі вже виблискувала срібна сивина. Її блакитні очі були спокійними і щасливими. Кругом неї стояла купка хлопчиків і дівчаток різного віку, обличчя яких були дуже серйозними. Мабуть, це і привернуло мою увагу. Підійшовши ближче, я почула, як діти дуже просили жінку щось їм розповісти. Я знаю, що підслуховувати чужі розмови некрасиво, але дивна сила не пустила мене піти. Я сіла на сусідній лавці і почула розповідь, яка піднесла мою душу у світ, де чути стогін серця і музику душі.
«... її звали Оленкою. Це була дуже красива дівчинка з очима кольору неба і волоссям, в якому вдень ніжилося сонце, а вночі — небесні зорі. Коли їй виповнилося чотири роки, її батьки загинули в автокатастрофі. Оленка залишилася з бабусею. Жили вони лише за одну пенсію і ледве зводили кінці з кінцями. Але люди розповідали, що ніколи не чули, щоб вони жалілися на свою долю. Дівчинка і бабуся завжди були разом — разом займалися готуванням, прибиранням, разом працювали на полі та в городі. Ще вони тримали корову Рябушу. Ось така була сімя з трьох осіб.
Оленка завжди памятала своїх батьків і вірила, що вони поряд з нею. Мабуть, тому її серце було оповите добром, а обличчя прикрашала осяйна усмішка. З раннього дитинства у дівчинки почав розвиватися талант до музики: вона добре відчувала ритм, запамятовувала звуки, співи пташок. Вона грала на ложках, робила свистунці зі стебел молодого жита, і все, що потрапляло їй до рук, відтворювало музику.
Після того, як Оленка пішла до школи, бабуся вперше в житті побачила в її очах сльози. А засмутила дівчинку тоді любов до фортепіано. Так, саме любов. Повертаючись додому після уроків, вона побачила, як двоє чоловіків заносили в будинок новенький інструмент, а за кілька хвилин з вікна залунала музика. Спочатку звуки лунали голосні і веселі, а потім їх змінила музика, в якій Оленка почула крик душі, сердечний крик долі. Дівчинка не витримала і побігла додому. Вона все розповіла бабусі, але, не дочекавшись відповіді, міцно її поцілувала і сказала : «Я все розумію». Ви ж знаєте, що для навчання в музичній школі потрібні гроші, яких, як відомо, у них не було. Після тієї зустрічі з фортепіано Оленка дуже часто приходила до школи і хоча б годину стояла біля вікна і слухала музику. Ніхто не знав, чому вона там стояла, але ніхто її звідти не проганяв, тому що в цьому не було потреби — дівчинка ж нікому не заважала.
Пройшли роки. Оленка на відмінно закінчила школу і поїхала кудись здобувати професію. Здається, вона навчалася на фінансиста. її бабуся померла, коли дівчині виповнилося 22 роки. Я не знаю, що з Оленкою сталося далі, де вона живе. Але наслідки її любові до фортепіано ви знаєте. Кожного місяця на рахунок школи надходять кошти. Вони йдуть на навчання тих дітей, які не мають змоги платити, але дуже хочуть навчатися музиці. Ніхто не знає напевно, хто надсилає ці гроші, але навіть впевнена, що це Оленка.»
Розповідь закінчилася. Діти подякували і розбіглися в різні сторони. Жінка ще кілька хвилин посиділа, потім сама до себе усміхнулася і пішла.
Я ще довго знаходилася в парку. Мені здавалося, що я потрапила у світ, який давно зник. Виявилося, що цей світ існує насправді. І лише пізно вночі, коли за моїм вікном впала зірка, я зрозуміла, кого зустріла вдень.

Марія Кобилинська. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.105-110.