Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00.
Хто вчинив: Молодіжний театр «1-а студія». Ролі виконували: Світлана Поліщук, Олег Яценко, Сергій Артеменко, Дмитро Зіневич; режисер — Андрій Май.
Місце — житомирська «Кавоманія».
Скільки: 20 гривень.
Серед глядачів: Галина Левченко, Людмила Золотюк, Катя Марчук, Олександр Трохимчук.
Автори тексту — Людмила Золотюк, Галина Левченко.
Людмила Золотюк:
— Уже по дорозі кожен із нашої глядацької команди міг сподіватися на нетипову для міста Же (Житомир) подію. Звісно, дорожні-подорожні знаки ми вже дотямили після події. Скажімо, та ж я: коли підходила до «Книго-кавоманії», наткнулася на такого персонажа, який стовпом стояв на місці посеред дороги, не зрушив із місця навіть тоді, коли наблизилася до нього досить приватно, ще він пильно дивився в очі, вони, очі, так само незворушно стояли, як і його ноги: не кліпали. «Булгаков… — згадалося, — якийсь його невиписаний персонаж». Утім, мова піде зовсім не про Булгакова, а про менш знаного для нас, проте, не кепського німецького драматурга Маріуса фон Маєнбурга. Ще для довідки: його, Маріуса, зараховують до представників одного із напрямків драматургії New Writing, із чого і почався так званий вербатім (лат. verbatium — дослівно), або документальний театр — вид, техніка театральної вистави; типологічно співвідносний із літературою нон-фікшн. Матеріалом для таких спектаклів слугують інтервю з представниками певної соціальної групи, наприклад, солдатів, жінок-вязнів тощо. Ці розшифровані інтервю і складають діалоги, канву документальної пєси (вербатіму).
Те, що Маріус фон Маєнбург має бути вдатним митцем, ми в невеликому, але тісно-щільному колі, постановили в незвичний для міста Же спосіб: виставу наче бачили і не бачили, наче читали і не читали, наче (актори) грали і не програвали. Справа в тім, що молодіжний театр «1-а студія» запропонували експеримент — жанр «читання пєси» або «читки пєси». Отже, ця справа відбувалася так: чотири актори в чорному (одязі), який заради художньо-сценічних акцентів змінювався чи доповнювався білим, читали з екранів ноутбуків свого персонажа. Цей драматичний квартет наче зібрався на домовлену годину записувати аудіокнигу і всі бажаючі могли подивитися на цей процес.
Про що читалося і слухалося? Сюжет сучасний і постмодерний, як і його автор (Маріусу близько сорока років): пан Летте робить пластичну операцію, стає красунчиком таким, що й власна дружина не впізнає, і має того від того успіх; його, успіх, має також і пластичний хірург, який бере перекроєного Летте за зразок і «шиє» таких Летте, як на фабриці, тож і сам, справжній Летте не може розібратися, чи це ще він, чи вже не він… До того ж до такого сюжету легко застосовується інтертекстуальність: нам, філологам, чимало згадалося: легенда про Галатею і Пігмаліона, пєса Бернарда Шоу, Оскар Уайльд, зрештою, мені згадався модерний Володимир Винниченко тощо-тощо; спрацює на цій пєсі «Бридкий» і психоаналіз: пєса заторкає і тему гомосексуалізму, і тему інцесту, і тему нарцисизму, і тему Тіні-Персони тощо-тощо.
Після вистави актори запросили глядачів до дискусії: чи змогла би житомирська публіка сприйняти такий чи схожий до «Бридкого» мистецький продукт?! Не відразу актори почули ствердну, точну відповідь, очевидно, через певну розгубленість: нове, незнане, небачене в різній мірі приголомшує, відбирає мову; аби не мовчати, люди щось кажуть; тоді і там комусь заважав робочий шум, хтось погано сприймав на слух, третій насторожений до гомосексуалізму, четвертому у перекладі (до речі, переклад Наталі Сняданко) муляли якісь галицизми, пятий шукав традиційного театру, тобто ось у таких коментарях визрівала думка: так або ні. Наш глядацький квартет дав своє «так», решта теж видала більше «так», таких, які категорично не сприйняли, була меншість. Отже, «Бридкий» виявився не бридким.
Галина Левченко:
— Читка нової чорної комедії «Бридкий» німецького драматурга Маріуса фон Маєнбурга нагадала мені деякі призабулі, трохи дитячі враження і сюжети, котрі тонкими невидимими нитками пронизують загальну життєву спіраль особистісного становлення багатьох людей, і мене самої передовсім. Для мого дитинства то був звичний і наболілий сюжет: коли починалася гра, вимогою й нормою здавалося — гратися за правилами. «Як же без правил?» — думалося мені малій. Якщо нема правил — нема гри. І я навідріз відмовлялася гратись із тими ровесниками, котрі хоч раз показували мені, що гратись за правилами стомлюються чи й взагалі не вміють, а надто — коли не хочуть того робити. У дорослому житті інакше. Тут чи не щодня долинає з вуст знайомих, колег, друзів, а не раз і сам застановляєшся над тим, що щось у цьому світі пішло не так, і бавитись за правилами — не лише не варто, але й не можна. Бо апріорно приймаючи правила — ти мимоволі стаєш учасником чужої гри, навязаної тобі певними «суспільно-економічно-політичними-etc.» чинниками і людьми, котрі сприймають тебе як засіб для досягнення певних своїх, дуже віддалених від твоїх життєвих цілей і намірів. Вступаючи в ті ігри, важливо зберігати опірність — а власне, вірність собі, власну ідентичність. Щоб не було так, що на якомусь етапі ти вже не просто є учасником чужої гри, а вже живим мертвяком, маріонетковою лялькою, котру ляльководи майстерно сіпають за потрібні ниточки і натискають на потрібні кнопочки, приводячи в рух увесь цей твій живий організм-механізм, котрий, за ідеєю (чиєю? отим давнім Божим замислом-провіденцією? нехай так!), задуманий був людиною із живою душею і вільною волею, вільними думками.
Саме про це, на мій погляд, комедія «Бридкий». Вона ілюструє, як поступово зріє психологічна дисоціація особистості Летте, котра подається у драмі як зримо осяжна, сюрреалістична — згідно одного з центральних правил епічного театру. Ця вся історія підсилюється підтекстовими літературно-архетипними алюзіями, щонайменше, на історії про Пігмаліона та царя Едіпа. Не бракує комедії й суто «чорних» постмодерних ароматів — це й переверсивні інцестуальні стосунки його коханки зі своїм сином, і схиляння тим самим сином пана Летте до гомосексуальних контактів, і підглядання його за статевим життям матері; власне, сам образ жінки похилого віку, котра проте зберігає молодечу вроду й чарівність завдяки великій кількості хірургічних втручань і начебто має побільшену еротичну насолоду завдяки підвищеній чутливості її вкритого шрамами тіла (через чутливість шрамів!!)… — є гротесково потворними.
Сучасна людина губиться в юрбі, в інформаційних потоках, у розмаїттях людських слабкостей, девіацій, відвертих сексуальних збочень, емоційних драглів, політичних ґвалтів, чудернацьких завихреннях доль, екзотичних подорожніх враженнях... Множити рахунок можна без кінця. Пропонується для привласнення безліч імовірних самоідентифікацій та самопроекцій, красивих і потворних, правильних і неправильних, добрих і злих. Та фокус-прикол-парадокс не в цьому безмежжі. Бо здавалося б: це так чудово — безмежні можливості для вибору. Аж ні. Навіть коли субєкт робить вибір на користь чогось начебто позитивного: певної політичної сили, котра відстоює якісь загальновизнані соціальні чи національні вартості, певного місця в загальній соціальній мережі, певної моральної якості, — зрештою будь-чого іншого, на перший погляд, безперечно цінного, — у висліді виходить результат Інший: руйнується ілюзія унікальності, індивідуальності твого вибору. Твій особистісний вибір перетворюється на тираж. Ти не один!!! Так. Але йдеться не про те, що ти не самотній у цьому світі. Мова про те, що ти — тиражований, твоя особистість заздалегідь розміщена кимось невидимим на довжелезному соціальному конвеєрі, і самостійно й вільно обране тобою соціальне лице — це всього-на-всього проштампована у мільйонному тиражі маска. Вдягай! Виходь на вулицю! А тобі назустріч посуне юрба зі сотень і тисяч людей у таких самих масках. Тому фінал пєси — містить хворобливе роздвоєння-розтроєння-дисоціацію особистості головного героя. Він постає людиною, відчуженою від найсуттєвішого, що визначає людську ідентичність (принаймні мені так здалося): від фахового покликання і глибокої особистої привязаності до іншої людини — почуття кохання. Відсутність цих речей чинить людину безликою, слабкою і нездалою до жодного опору навязуваним ззовні правилам гри.
Читка комедії «Бридкий» (що відбулася в рамках проекту «Сучасна німецькомовна драматургія», а перед тим виставу було апробовано 26-28 листопада у Львові на театральному фестивалі «Драбина») проасоціювалася з інфантилізмом у сприйнятті світу та мистецтва ще й через реакцію глядацького залу. Бо якщо випадковому глядачеві, котрий ремствував, що очікував видовищного дійства і платив гроші за виставу, а не за якесь там виразне читання вголос (йому одразу й повернули його, так непомірковано витрачені, 20 грн.:) таке сприйняття можна пробачити, то коментарі присутніх у залі акторів Житомирського театру ім. Івана Кочерги відверто вразили нефаховістю погляду, а висловлені інші враження від читки пєси переконали у глибокій загумінковості нашого провінційного культурного життя. Не забракло навіть коментаря з приводу мови вистави. Мовляв, українська (так!!! у Житомирі!!) — важка для сприйняття при швидкому темпі читання.
Попри те, що вже перед початком читання було оголошено жанр — «читка пєси» — котрий є презентаційним і не передбачає емоційної перейнятості та демонстрації різних афектів із боку акторів, — акторам було закинуто саме емоційно відчужене прочитання. Коментарі, здавалося б, зайві. Але це знаково, бо виходить, що для житомирського глядача театр ще й досі існує в рамках стереотипного уявлення про традиційний театр, де актори мають емоційно-перейнято проказувати свої репліки, вживатися, за Станіславським, у свої образи, мліти й боліти, лити сльози і трагічно заламувати руки. Європейський епічний театр Бертольда Брехта, досвід театру абсурду, зрештою, театральні реформи й експерименти Леся Курбаса — лишилися поза полем зору місцевого обивателя (а були в залі посеред інших глядачів і професійні актори, і філологи…).
Проте втішно, що молодий експериментальний театр робить кроки в напрямі долання цих стереотипів. Так само втішно, що молоді люди, котрі вже є працевлаштованими як актори, продовжують власний творчий, акторський і режисерський пошук, не бояться експериментувати й апробовувати нові форми роботи з драматичними творами.
Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу) /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.153-155-159.
Немає коментарів:
Дописати коментар