вівторок, 31 липня 2018 р.

Ольга Живченко. Вірш: Мрія

Ольга ЖИВЧЕНКО

Народилась 16 липня 1986 р., навчається в 11 класі Киянської ЗОШ. Має публікацію в книзі “Я голосую за мир” (2003 р., м.Рівне).

Мрія

Мрію я пташкою стати,
Приносити радість усім,
По синьому небу літати,
Вітати з весною всяк дім.

Злетіла б тоді я у небо,
У хмарки пірнала б м’які,
Нічого більш пташці не треба,
Як волі і співу в житті.

Я б сіла в садочку на вишні
І пісню співала б дзвінку,
На вітах сиділа б я пишних,
Як мак у дівочім вінку.


Ольга Живченко. Мрія : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.20.

понеділок, 30 липня 2018 р.

Віолета Дмитрієва. Вірш: "Не намагайтесь, люди..."

Віолета ДМИТРІЄВА

Народилась 9 лютого 1986 року в с.Крестьянівка Первомайського району Автономної Республіки Крим. Після закінчення 8-го класу Крестьянівської ЗОШ, разом із сім’єю переїхала до Житомирського району, в 2001 р. вступила до Житомирського обласного педаґоґічного ліцею.

***
Не намагайтесь, люди,
Будувати щастя на чужому горі,
Не намагайтесь, милі,
Будувати щастя на чужих сльозах.
Бо то не щастя, щире і відверте,
То є прокляття, страшне і огидне,
Неправда те, що кохання все поборе –
Воно безсиле перед силою прокляття.
Але незламним і стійким є те кохання,
Що плям не має й латок,
Коли у ньому зрада місця не знаходить,
І смуток в радість переходить.



Віолета Дмитрієва. "Не намагайдесь, люди..." : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.20.

неділю, 29 липня 2018 р.

Богдан Горобчук. Вірші: Сутра про Існування нас, Сутра про прагнення, Сутра про беzґлуzдість світу

Богдан ГОРОБЧУК

Народився 4 червня 1986 року в місті Житомирі.  Закінчив Житомирський технічний ліцей, нині навчається у Києві в Національному університеті ім. Т.Г.Шевченка на факультеті “соціолоґія”. Автор збірки поезій “Книга Дослідів”.


Сутра про Існування нас

 I
zасвідчую свою присутність
zвуками власного імені
все що колись турбувало вбито
тепер настає черга часу
а zа ним буде іще щось
бачено
там тане остання птаха
передвесняної пори
а тут в муках народжується
перший крик тихої краплі
світ що колись був моїм
тепер став більше ніж світом
став мною
в zасвічені вікна
увірвано галасні zойки слів
вони трохи притомились
і жалібно вдивляються в дzеркало
полірованої підлоги
нас врятує вічність
zадовго до створення себе
ми створили щось більше
ми створили головне

II
в проріzях численних гілок
баобаба я бачу очі
z zеленавими білками
і вологими zіницями
очі чогось надzвичайного
що дивиться кріzь нас
і бачить наші душі
я намагаюсь вчинити рентґен
і не постраждати від радіації
мою душу просвітлено
отже вона у мене є
якби player було б увімкнено
тихше ми б роzріzнили спів
цикад на даху
триповерхових хмарочосів
невже не чуєш мого голосу
він zавис у повітрі
упівмиті до тебе
шкода а він так хотів бути
хоч трохи ориґінальним

III
zемля zасвідчує твою присутність
увігнаними в себе слідами
zабагато тисячоліть пройшло z того часу
як ми створили натяк
на наше існування
а кров то лише ненав’яzливе
відлуння рослинного соку
а думки тільки білі і рожеві
метелики у беzжальному
мороці стратосфери
прибери цю гидоту
z мене досить співів
власних крил
zа крок від себе бачиш
своє відображення в моїх очах
правда ж вражає новиzною
ми zмінилися
як zмінюється лише вітер
що zдатен zагубити краплину
дощу або роzтрощити її на півдороzі до нас

IV
zагриzані часом шпалери
посміхаються ліпленими
на них малюнками
т-и-х-о
а то роzбудите свою тінь
у будь-якому випадку
не дивіться так на нас
ми на іншому боці дzеркала
намагаємось zаколисати власні тіні
щоб втекти від реальності
і не накласти на себе рук
на стелі видно відбитки пальців
я там був
я лиzав цю кляту роzпечену
лампочку яzиком
і дихав на карниz
zдмухуючи останні zайві пилинки
zроzумійте
наше життя трохи zбочене
воно просто неможливе
беz свічок

V
відтепер я zнаю про себе усе
я впіzнав у собі тебе

VI
сюрприzи не zакінчуються
відкриттям символічности слова АДЖЕ
zа нашими сутінками
насувається zавтра
беz zвичайних уже тут zвірів
і непередбачуваних існувань
страшно
це коли хочеться
жити

VII
а сонце як zавжди сліпило очі
власною zабороною інших днів
zбудувати щось своє на руїнах
теорій про смерть
zможе хіба що NІХТО
подякуйте мені
я посміхнувся шпалерам у відповідь
тепер ми роzуміємо одне одного
і готові жити одним життям
щось дуже тісно у обіймах
блідо-жовтої підлоги
на рамі нашого вікна
zроблено zарубки
одна друга третя четверта і інші
всі вони скоєні zа одним сценарієм
написаним Богом

VIII
все одно  щось існує
і неважливо де як і коли
це існує для нас і навіть коли z джомолунґми стешуть zайві три тисячі метрів
і zбудують на цьому місці щось ординарне і нецікаве
це існуватиме для нас
АДЖЕ це головне
а головне існує вже zабагато тисячоліть
що ж така його доля
а все одно все буде добре
і це майже головне


Сутра про прагнення
           
I
обличчям пристойности zмішано
фарби
прірва – для спраглих щастя
старі жінки бажають кохання
вони zбожеволіли втратили спокій
ранкові стіни лагідно пахнуть
цеглою потом пір’ям і глиною
стерто межу між сьогодні і zавтра
стерлась межа між сьогодні і вчора
годинник має дванадцять поділок
світ роzриває прагнення раю
в мокрому небі
на мокрій підлоzі
викреши хвилі іz грудочки солі
марніє бруківка і гріє шкіра
zім’ята постіль нагадує крицю
zамучену жахом війною і криком
десь поряд
zаглиблено руки у хмару
а там
кріzь вогонь пробивається квітка

ІІ
щойно народилася нова zірка
в мокрому небі
на мокрій підлоzі
ніжно сягає нога zа межу
марніє бруківка і гріє шкіра
zаглиблено руки у хмару zірки
а там відбувається дух самогубства [беzсмертя]
десь поряд ранкові раю
викреши хвилі іz грудочки солі
цеглою потом пір’ям і глиною
старі жінки бажають кохання
а все ж перед смертю купують одяг

 ІІІ
прірва – для спраглих щастя
ніжно сягає нога zа межу
десь поряд марніє zім’ята постіль
обличчям пристойности zмішано фарби
світ роzриває прагнення квітки
тебе турбує zамучена криця
стерлась межа між сьогодні і вчора
кріzь вогонь пробивається дух самогубства
а тут [беzсмертя] прагне кохання

IV
викреши хвилі z грудочки солі
тебе турбує сьогодні і zавтра
zамучені жахом війною і криком
цеглою потом пір’ям і глиною
вони zбожеволіло втратили спокій
годинник має дванадцять поділок
стерто межу між щойно і поряд
прірва – для спраглих нової zірки
в мокрому небі народжено хмару
лагідно zмішано фарби бруківки
старі самогубства бажають ніжності
щойно відбулося прагнення щастя
а там перед смертю купують одяг


Сутра про беzґлуzдість світу

 І
на столі стоїть стілець
демонструючи беzґлуzдість світу
а вітер рве віти
а діти рвуть квіти

ІІ
телефони-крони диктують свої zакони
беzмежної zони нас-і-біzонів

z-zа кручі Случ zатікає в Zбруч а тут мільярди
таких от круч

на кожній кроною
є телефон а отже існують
мільярди крон

мільярди zон і мільярди законів zаконів для нас
та не для біzонів

 ІІІ
                          кицюні

нервово кусаю губи
хоч може того й не треба
мене ти zвісно ж не любиш
оскільки ти любиш віскас

до тебе zдається і блиzько
на серці сумно і слиzько
але мене ти не любиш
оскільки ти любиш віскас

 IV
квітне літо на підлоzі лежить щось убите біля скроні легко побачити дірку z тіла мертвого крамар zнімає мірку

квітне літо а очі скляні вже не квітнуть світе світе беzґлуzдість твою не убити

 V
zадеренчав старий трамвай
мої повіки склеїв клей
вві сні душа прямує в рай
вві сні цілує гея гей

десь поряд тихо бродить кіт
увесь в лушпинні і сльоzах
поглянь який беzґлуzдий світ
ну як не слати його на х!! ?




Богдан Горобчук. Сутра про Існування нас, Сутра про прагнення, Сутра про беzґлуzдість світу : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.17-19.

суботу, 28 липня 2018 р.

Наталія Гладкова. Вірш: Чорнобиль

Наталія ГЛАДКОВА

Народилася 9 квітня 1987 року, учениця 10 класу ЗОШ №28 м. Житомира. Навчається у музичній школі №1 ім. Б.М. Лятошинського.

Чорнобиль

Чорнобиль – тюрма для життя.
Чорнобиль – вікно в небуття.
Обеліск той “Чорнобиль” для тих,
Що в пекло пішли за живих.

Та життя переможе, і знов
Розквітне за стіною любов.
Зашумлять віковічні ліси,
І озвуться птахів голоси.

Оживе почорніла земля,
Забуяють житами поля.
Заблищать у промінні ставки,
Голоси залунають дзвінкі.


Наталія Гладкова. Чорнобиль : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.16.

пʼятницю, 27 липня 2018 р.

Яна Гічиновська. Проза: Диявольський будинок

Яна ГІЧИНОВСЬКА

Народилася 22 січня 1986 року в с.Климентіївка Баранівського району. З 1986 року сім’я переїхала в смт. Полянка. З того часу навчається у Полянській ЗОШ. 

Диявольський будинок

– Давайте в щось пограємо, – запропонував Клід близнючкам, що сиділи поруч.
Дівчаткам було по шість років. Але на відміну від Кліда, вони відчували себе юними леді.
– А в що? – поцікавилась Калюті, дивлячись на нього своїми блакитними, як літнє небо, очима.
– Ну, давайте лазити по деревах, – трішки подумавши, відповів Клід .
– Та ти що! – здивувалась Улула. – У нас же нові сукні. І сьогодні неділя.
Калюті та Улула були схожі, як дві краплі води. В обох – чудові блакитні оченята і довге кучеряве волосся золотого кольору. Сьогодні вони були в сукнях того ж кольору, що й очі. Дивлячись на них, можна було подумати, що вони казкові юні феї. Клід замислився, в що їм пограти. А дівчатка цим часом розглядали все навколо себе. Сиділи вони на лавочці в дворі двоповерхового будинку, в якому проживало десять сімей. А ще поруч стояв старий будинок з горищем.
У вівторок тут сталася величезна траґедія. Вона сколихнула всю округу. Приблизно опівдні трирічний хлопчик Маро, граючись з іншими дітьми в хованки, забіг у порожній будинок і не повернувся. Дорослі хотіли туди зайти, та двері виявились замкненими зсередини. Чоловіки спробували їх вибити, та де там. Після всіх спроб склалося враження, що будинок зачарований або там живуть демони, адже через вікна не лише не було нічого видно і чути, а й вони не бились. Двері на горище теж не піддались. На другий день двері відчинились, але коли дорослі все обдивились. Маро там не було. Правда, одні двері були замкнені, але звідти не доносилось жодного звуку. Після цього траґічного випадку дорослі замкнули двері й наказали дітям ні за яких обставин навіть близько не підходити до того злощасного будинку.
До дітей підійшла чотирнадцятилітня Фіа. Вона була двоюрідною сестрою зниклого Маро. Траґедію вона пережила дуже важко. Але оскільки вона була відмінницею у навчанні, то не підтримувала версію дорослих щодо того, що в будинку живуть демони, або він зачарований. Все це вона вважала казкою. Щоб довести свою версію, вона тихенько взяла в батька ключ від будинку, а на його місце поклала інші.
Тепер вона йшла до будинку, але оскільки в дворі були діти, вона підійшла до них.
– Довго ще тут сидітимете? – запитала, бо свідків їй не було потрібно.
– Хочете піти зі мною в старий будинок?
– Ні! – відповів Клід. – Батьки казали, щоб ми туди не ходили, тому що там живе зло.
– Ну, якщо так, то я сама зайду, а ви почекаєте мене надворі, – просто так, – відповіли діти, не замислюючись.
 “Діяти потрібно швидко, – подумала Фіа, – а то ще батько побачить підміну”. А вголос сказала:
– А що ж ви робитимете?
– Нічого, – відповіли близнючки.
– Тільки нікому ні слова. Гаразд?
– Гаразд, – погодились діти і пішли слідом за нею.
Хоч вони і пішли з Фіа, та до будинку все ж не підійшли, залишились віддаль. Фіа легко відімкнула замок. Двері тихо відчинились. Перед нею був невеличкий коридорчик, троє дверей і, в самому кінці, сходи на горище.
Фіа переступила поріг. В коридорі було світло і зовсім не страшно. Вона пішла далі. Але, ступивши три кроки, почула, як щось позаду неї стукнуло.
Дівчинка швидко повернулась і завмерла: двері буди зачинені.
Вона злякалась і кинулась назад, рвонула за ручку. Двері не піддалися. Вдруге, втретє – нічого...
“Зараз я їх покличу”, – подумала Фіа і кинулась до вікна. Та скільки вона не стукала, не гукала, діти її не чули і не бачили. Вона була ізольована від навколишнього світу. Вона знала, її не шукатимуть. Діти за її проханням скажуть, що вона поїхала до бабусі. Але, згадавши, як вони намагались врятувати Маро, втратила всяку надію на порятунок. Хіба що вона сама знайде вихід.
Ця думка привела її у відчай і вона, впавши на підлогу, розридалась.
Плакала Фіа довго. А коли закінчилися сльози, вона глянула у вікно. Сонце вже хилилось на захід. Дітей ніде не було. На лавочці сиділи два її сусіди.
Фіа розуміла, що бачить їх востаннє, проте малесенька надія все ж лишилась у її серці. Вона подумки попрощалася з усіма і пішла оглядати кімнати, адже зовсім скоро стемніє.
Фіа відчинила перші двері. В кімнаті було порожньо. І що дуже дивно, хоча тут вже п’ять років ніхто не живе, ніде непилинки. Підлога чиста, наче її щойно вимили.
В кімнату Фіа не зайшла, адже не знала, замкнуться за нею двері чи ні. Вона зачинила двері й пішла до наступних. З цим проблем у неї теж не було. Ця кімната вразила Фіа ще більше. В кімнаті стояло два ліжка, покриті чудовими червоними покривалами. Біля вікна стояв стіл з овочами та фруктами і два стільці.
Фіа страх як хотіла сюди зайти, але спершу потрібно заглянути в третю кімнату. Та як Фіа не старалась, треті двері не піддалися. Вона хотіла заразом оглянути і горище, але дуже стомилась і трішки боялась. Дівчинка повернулась у кімнату. Двері за нею не зачинились, що її підбадьорило. Вона повечеряла і лягла спати. Сон миттєво її переміг. Останнє, що вона подумала це: “Ранок мудріший за вечір”. Перше, що їй спало на думку після того, як відкрила очі, було як грім серед ясного неба.
“Цього не може бути, – твердила Фіа дивлячись, як на столі замість овочів стоять салати і варена картопля. – Сюди хтось приходив. Але хто?”
Хоч Фіа цього і злякалась, та до столу сіла. “Не вмирати ж з голоду через страх?” – подумала вона.
Поївши, кирпата чорнява дівчина вирішила піднятися на горище. Але двері туди були замкнені. Вона повернулася в кімнату, лягла на ліжко і замислилась.
“Цікаво, – думала Фіа. – Як діють ці замки? Адже якщо вони самі замикаються і відмикаються, значить, між ними є якийсь зв’язок. Але який?”
Думала вона довго, але вихід все ж знайшла. “Все було саме так, – думала дівчинка, – Маро зайшов у будинок і двері зачинилися, як і за мною. Я думаю, він сидів у моїй кімнаті (дивно, відколи це вона моя). А на другий день він зайшов у ту кімнату, що з замком. Тільки двері за ним замкнулися, як вхідні відімкнулись. Ці двері не відпускають лише дітей, адже дорослі вийшли. Я впевнена, якщо я відімкну треті двері, вхідні відчиняться самі.”
Та, видно, не судилось їй так швидко звідти піти. Цілий день намагалась вона зрозуміти механізм замка. Не змогла. І на другий і на третій дні – теж.
Нові страви на столі її вже не дивували. Правда, вона намагалась дізнатись, хто їх приносить. Для цього вона прикинулась, що спить, а сама крізь повіки слідкувала за кімнатою, та нічого не відбувалось. Але варто їй було хоч на хвилинку заснути, як на столі стояли нові страви.
І ось нарешті в п’ятницю, на п’ятий день її перебування тут, Фіа дуже пощастило.
Коли вона вранці знову мудрувала над замком, їй здалося, що хтось відчинив двері на горище. Фіа дуже злякалась, але і зраділа, адже їй можуть допомогти. Вона стояла і не ворушилася. Коли той, на кого вона так чекала, з’явився, то виявилося, що це красивий хлопець сімнадцяти років. Правда, Фіа не була впевнена, що це не привид. У нього було світле волосся і карі очі. Одягнений він був у білі штани і теніску.
Хлопець так сподобався дівчинці, що вона на мить забула, що хотіла попросити. Та швидко опанувала собою і мовила:
– Відімкни, будь ласка, замок.
Він нічого не відповів. Підійшов до дверей, і тільки вони відчинились, хлопець зник.
Тепер Фіа була вільна, але вона вирішила спочатку зайти в цю, третю, кімнату. Ця кімната була точнісінько така сама, як і її. Раптом її увагу привернув якийсь рух на ліжку. Вона кинулась туди. Швидко стягнула ковдру.
– Маро! Маро, ти живий, – в сльозах радості говорила Фіа, обіймаючи братика.
Враз вона згадала, де вони, схопила Маро на руки і помчала до виходу. По дорозі вона подумала: “Дорослі були праві щодо будинку. Його потрібно замкнути, він – небезпечний. Але спочатку віднесу додому Маро.”
Вона швидко перебігла подвір’я. На лавочці сиділи Клід і одна з близнючок, але Фіа так поспішала, що не розгледіла хто. Діти дуже зраділи її поверненню і чимдуж помчали за нею.
Радості дорослих не було меж. Разів з десять переповідала вона, що сталось. Їй було байдуже, повірять вони чи ні, головне, вона казала правду.
Раптом Фіа згадала, що не замкнула дверей. І прожогом кинулася з кімнати.
Вибігши у двір, вона побачила, як Клід і близнючка переступили поріг диявольського будинку.
– Ні! – закричала Фіа й кинулась до них. – Стійте! Не йдіть! – Та здалось, ніби вони не почули. Клід оглянувся і пішов далі.
“Тільки б встигнути. Ще п’ять кроків”. Але двері закрились перед її носом.
– Ні! Поверніться! – у відчаї кричала Фіа, смикала двері, стукала, та вони її вже не чули.




Яна Гічиновська. Диявольський будинок : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.13-16.

четвер, 26 липня 2018 р.

Олена Гироль. Вірші: "Я чую шелест трав...", "Чому не хочеш ти мені сказати..."

Олена ГИРОЛЬ

Народилась 6 жовтня 1986 року в с.Норинськ Овруцького району. Учениця 10 класу Норинської ЗОШ. Має публікації у періодиці.

***
Я чую шелест трав,
Спів солов’я,
Де на траві шовковій
Росте ота троянда.
Що разом ми садили,
Що разом поливали,
Де босоніж ходили,
Де ти сказав: “Кохаю”,
Де я сказала: “Милий”.
Ось там росте троянда,
Де ми і розлучились.
Тепер я поливаю
Сама оту троянду,
В яку роса спадає,
Немов сльоза кохання.

***
Чому не хочеш ти мені сказати
Оті слова завітні і жадані?
Чи довго буду я іще чекати
Того признання у твоїм коханні.
Скажи мені, хоч слово – зрозумію
І знати буду, що мені робити.
І чи плекать у серці ще надію,
Чи вже без тебе треба звикнуть жити.


Олена Гироль. "Я чую шелест трав...", "Чому не хочеш ти мені сказати..." : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.13.

середу, 25 липня 2018 р.

Анюта Василюк. Вірш: "Дивлюсь я в неба голубінь..."

Анюта ВАСИЛЮК

1986 року народження, учениця 9-го класу Липненської ЗОШ.

***
Дивлюсь я в неба голубінь,
На вітром заколисані ліси.
Куди б то зором ти не кинь –
І погляд від краси не одвести.
Це все мене з дитинства огорта,
Усе це зву я просто – Батьківщина,
Для мене ти єдина, ти – свята,
Навіки в серці ти моєму, Україно!


Анюта Василюк. "Дивлюсь я в неба голубінь..." : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.12.

вівторок, 24 липня 2018 р.

Леся Бур'ян. Проза: Ш.М.В. «Воно дихало і бачило...», Б.Л.В. «Ти знову несеш її сюди...», М.О. «Її посмішка...», Б.Т.В. «Зараз воно хворіє...», Г.Т.В. «Дві сонячні краплинки впали тобі на руку...», Б.Л.В. «Вона сиділа, притулившись лобом до прозорого льоду...», «Я рвучко підняла руку...», Ш.А. « - Коли перестанеш малювати квадратні кола...», «Вони лежали спокійно, поки не випав сніг...»

Леся БУР’ЯН

Народилася 14 грудня 1981 року в с. Половецьке Бердичівського району Житомирської області. Навчається на філолоґічному факультеті Житомирського державного педаґоґічного університету ім. Івана Франка.

***

Ш.М.В.

Воно дихало і бачило, і, може, відчувало… Воно знало, що ця зірка може впасти і тоді буде золотою в багнюці. Невесело? Воно подумало, що в’язка синя темрява впаде на нього і накриє зеленими голками чорного сонця. Подумало… Погано, що ніхто цього не взнає. Ні! Ні? Ні…
Знову вони. Вони біжать летючи, сидять ходячи, самі того не помічають. Дивно, вони – не зірка.
Воно знало, що зірка потребує його дотику, але – боїться їх. Воно намалює ніжність самотнього холоду, і їм-йому і зірці – буде темно при світлі, що належить їм, і яскраво-червоно в темряві вічності. І вона це знає, але впаде. Впаде; так і залишиться мережаним осіннім листком, на який з темного тротуару поглядало зірчасто-білими очима невідоме нам тепло…

***

Б.Л.В.

Ти знову несеш її сюди. А може, це вона веде тебе вже вкотре? Вона.., вона… В такі спалахи саме вона – і знову сюди. Вона… А ти?..
Тут можеш впасти біля білих зірчасто-прозорих плям, і тебе накриє ціле небо. Вгадуєш вічність думок, думки вічності, але зовсім про це не думаєш.
Чудово! Класно! Вони знову танцюють! Зовсім не дивно. Через прив’ялі, жужмом зібрані тонкою павутинкою, фіолетові стебельця трави – бачиш. А вона відчуває. Вона.., вона… Дивно, що саме вона, ти і ці дивні танцюючі русалки – дерева?!!
Все починає кружляти… Припиняєш. А вона? Вона виривається і, звільнившись від тяжкої ноші мумії, падає. Знову злітає – падає… Ти стримуєш її. Не дивно: бо ти – людина, а вона – твоя душа…

***

М.О.

Її усмішка… Чому про неї сперечаються? Її люблять і ненавидять, наслідують і шматують, але не розгадують…
Посмішка осінньої грози, весняного дощу, літнього сонця? А може, це – посмішка жінки!!! Ні болю, ні радощів, ні смутку – жінки.
Осіннім небом весняного дощу впаде вона на його очі.., а він? Ница істота!!!
…Сміється. Сміятиметься завжди, бо це – посмішка жінки, яка пізнала радість материнства і… чоловічу зраду…

***

Б.Т.В.

Зараз воно хворіє. Лише іноді намагається підняти дві згасло-блискучі зірочки – бачити їх.
Жахливо! Чому? Воно віддавалось їм у руки, але золоте павутиння врізалося в його вічні спалахи. Вже обережніше – не дивно!
Вони хапають його обома руками впиваються ненажерливими іклами в прозору хмаринку тільця, залишаючи по собі жовто-зелені плями радості-насолоди.
– А воно?
– Воно хворіє…
– А якщо загине?
– Загинуть і вони…
– А ліки?!!
– Вони не зрозуміють…
– Чому?
– Вони – лише люди, а воно – щастя…

***

Г.Т.В.

Дві сонячні краплинки впали тобі на руку… Ніби росинки, а може, – дві піщинки. Сонячне де рево затремтіло стовбуром, торкнулося віттям по-дитячому безмежних очей. Розумієш, що вони ніколи не зрадять тебе. Стає затишно-дико… Вони супроводжують навіть в залізних пазурах сьогодення!.. Бо ж вони єдине, що тримає тебе і тут…
Раніше все було навпаки. Золото осіннього листя, срібло сліпучого снігу, діаманти сліз, перлини дощу. А зараз? Відчуваєш, що живеш цілу, нікому не потрібну, вічність – погромлений мурашник: безлад, бруд, уламки.
Невже ж ти зневіришся? Кинешся в цю мілку безодню?.. Ступаєш майже впевнено, як по власному серцю. Підходиш…
…Вони ніби виринули з темряви… Відвертаєш очі від тисяч тих, хто стоїть над прірвою, і, захлинувшись, повзеш назад…
Іноді так і трапляється – спогади рятують тебе від темної безодні…

***

Б.Л.В.

Вона сиділа, притулившись лобом до прозорого льоду блакитного скла… Різкий ніж жовтого променя різонув її зіницю – вона вгледіла тамуючі зірки: метушня…
Забула, поринула в сіру безодню зелені – світ справді позеленішав від довгого вибілювання зими. Чому? Чому вони знову зробили це з нею? Чому? Вже так було, не раз було… Не хотіла, відмовлялася вірити – заплющувала пусті очі: леді Реальність виїла їх.
Він, він, він… – вони і з нею, і знову… Навіщо? Навіщо вони зрадили?!!

***

Я рвучко підняла руку. Потемніле сонце кинуло промінчик на гостре лезо. Темрява. Спалах. Дикий оскал зубів. Затрималась… Ні, варто. Повітря задрижало спокійними нервами. Судорожна сльоза змочила палець. Я міцніше стисла кулак-удар!!!
Як дивно, я й не думала, що Надію так легко вбити…
Тонка цівка блакитної крові пробилась з-під блакитного одягу і пофарбувала ще живі, неохололі вуста. Вона подивилась на мене моїми очима.., подивилась востаннє.., подивилась криштально-чисто, без осуду.
Я ніби подивилась у дзеркало, подивилась востаннє.., і навіщо я вбила свою останню надію?..

***

Ш.А.

– Коли перестанеш малювати квадратні кола й називати їх трикутниками – тоді й поговоримо?!! – сказало Суспільство і викинуло Мене за двері свого життя…
Нічого, зависла. Не те, щоб метушня, або бездіяльність, якось ніби затишно, спокійно!!? Поклала руку на пухке повітря Позажиття. Космос! Ха! А вас тут нема, і.., не буде (зітхну).
Десь далеко внизу Маленький Принц розмовляє з Лисом…
Чому це він вирішив, що ми маємо відповідати за тих, кого приручили. Це ж бо не лише ми? Це і вони. Не можемо ж приручити їх без них. Смішно? Зовсім ні… Нав’яжуться нові, повиснуть сонячними намистинками, а тягнуть донизу. Потягли, зламали та… ми ще й маємо відповідати.., цікаво?
Ніжна ручка вигребла з корінням напівздохлу ромашку і відкриває пелюсточки. Недозрілі жовті насінинки галасують, аж надриваються, від чого серце Квітки здригається в корчах.
А я зависаю. Давно вже. Добре оце так, без галасу.
… Чому це мені не байдуже? Байдуже?
Ще й як! Просто байдуже і байдуже, аж вже байдужить…
= Йди…
– З байдужістю, в чорне коло Всесвіту, як всі?
= Йди…
= І що??
– А що – пішла.

***

Вони лежали спокійно, поки не випав сніг. Тоді рука Творця потяглася за Сірниками, щоб запалити Вогонь вічності. В коробці їх було багато, і вибрали перший навмання, вхопивши задубілими пальцями. Боляче шкрябнули серцем по душі коробки, від чого виник Вогонь Роздратування. Спробували увімкнути комфорку, але Сірник догорів – роздратовано викинули на підлогу...
Треба взяти другий. Він був такий же, тільки трохи довший. Викресав. Він був слухняний, і його поклали на коробку, хоч і напівзгорілого...
Поки Він набирав Воду в розбите коло чайника, Хтось загасив Вогонь. Спокійно блиснули звірячі оченята, і блиск їх зупинився на Коробці. Руки усією довжиною потяглися до неї і висмикнули останнього Сірничка. Швидко запалили на всю міць і спробували, стоячи на відстані невеликої Вічності, викинути недопалок в Сміття. Крила не виросли – Сірник впав на лінолеумну Землю...
Так вони лежать: хто на підлозі, хто на верхівці Коробки, а хто – з самого низу – ледь не на смітнику. Але то нічого. Вони вже відпалали, догоріли і все одно опиняться в Смітті, заметені прибираннями Творця...



Леся Бур'ян. Ш.М.В. «Воно дихало і бачило...», Б.Л.В. «Ти знову несеш її сюди...», М.О. «Її посмішка...», Б.Т.В. «Зараз воно хворіє...», Г.Т.В. «Дві сонячні краплинки впали тобі на руку...», Б.Л.В. «Вона сиділа, притулившись лобом до прозорого льоду...», «Я рвучко підняла руку...», Ш.А. « - Коли перестанеш малювати квадратні кола...», «Вони лежали спокійно, поки не випав сніг...» : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.9-12.

понеділок, 23 липня 2018 р.

Ольга Бортнікова. Вірші: Трьома рядками, Ода яблуневому цвіту, Земле моя. Проза: Сила любові (новела)

Ольга БОРТНІКОВА

Народилась 21 квітня 1981 року. Працівник редакції Червоноармійської районної ґазети “Вісті”, студентка факультету “соціальна робота” Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”. Лауреат Поліської відзнаки “Срібна вежа” за 2002 рік у номінації “Засоби масової інформації”. Член Національно Спілки журналістів України.

Трьома рядками

***

Легенько, аби тишу не збудити,
Я, озирнувшись, двері зачиню,
Піду, блукаючи по світу...

***

Сонце золотить моє волосся,
Пада промінь скошеним колоссям.
Щастя мить... Та ні, усе здалося.

***

Обтрусився яблуневий сніг
На обличчя стежечок-доріг
І духмяним покривалом ліг.

***

Блакитний смуток в зоряних очах.
Самотність синя висне на плечах.
І лиш у серці ще горить свіча.

***

Єство наповнене передчуттям,
Що станеться ось-ось щось незбагненне,
І зміниться усе моє життя...

***

Фантазії, о коні неслухняні,
Не зупинити вас, не вгамувать!
Несете ви мене в краї незнані.


Ода яблуневому цвіту 

Білим цвітом, 
Білим снігом,
Білим дивом
Яблуні зодягнулись.
Сонцем умитим,
Серцем відкритим,
Ранком привітним
До мене пригорнулись.

І радісно, і так тривожно
Рука ж до гілки, неслухняна,
Вже тягнеться...Не смій, не можна?
Вона – жива чиясь кохана...

Пахне духмяно,
Пахне весняно,
Пахне так гарно!
Незаплямований рай.
Квітне роса
І небеса,
Цвіт – на косах.
Цвіте душі, не облітай!

Слова всі зношені й чужі
Тьмяніють у безсиллі.
Як тісно й щемно вже душі
В солодкім божевіллі!..


Земле моя

Земле моя!
      Своїми потрісканими долонями
Ти лагідно доторкуєшся до моїх ніг.
І вустами спраглими та солоними
Цілуєш, як любляча мати, стопи мені.

Земле моя! Іду полями твоїми безмежними
Милуюся квітами тихими, ніжними,
Росою на павутинні-мереживі...
Усім, на що лиш гляну, земле, я тішуся!


Сила любові

Новела

– Бабуню, почитай казочку!
Людмила Петрівна сіла у крісло і пригорнула до себе непосидючу онучку. «Жили собі...» – читала бабуся. ІІомітивши, що дівчинка заснула, вона ніжно погладила світлу голівку. На серці було тепло і радісно. «Я дуже щаслива, – повторювала жінка. – Я дуже щаслива...»
– Сашко, я маю тобі щось дуже серйозне сказати.
Чоловік занепокоєно подивився на Люду.
– У нас з тобою буде дитина!
У нього не було від радості слів. Немов пір’їнку, він підхопив молоду дружину і закружляв з нею. А потім обережно притулив до себе і ніжно поцілував.
Місяці летіли швидко, немов діти на санчатах з гірки. Усе до міліметра в оселі було пройняте очікуванням. Тут жила велика любов, якою хотіли огорнути нового члена молодої сім’ї. Усе наче говорило до майбутнього гостя: «Ми тебе чекаємо. Ми тебе любимо».
Ранок. Холодний і похмурий. Такий, як і вчора. Але щось у ньому не так. І світ не такий, як учора, він – безбарвний, перекинутий, чужий і далекий...
Вони мовчки сидять у кімнаті. Все позаду. Небезпека минула. Лікарям вдалося врятувати Люду. Але дитина..,
– Кохана, не впадай у відчай. Ми – молоді. Усе в нас налагодиться. Ми зможемо подолати ці випробування.
Люда дивилася на стіну. Їй здавалося, наче частина її вмерла і тепер те місце болить пусткою. Вона дізналася, що вже ніколи не зможе народити дитину, – і ця правда шматувала серце, яке так прагнуло дарувати материнську любов.
Олександр потерпав від своєї безпорадності і, як слід подумавши, запропонував дружині взяти на виховання сироту.
Оленка лежала в колисці, немов царівна. “Яка ж ти крихітка, – шепотіла Людмила над немовлям. – Як же могла мати від тебе відмовитись? Як могла залишити?”
Подружжя раділо. Адже тепер вони – справжня повноцінна сім’я.
Але знову біда увійшла у їхній дім. Незрозуміло, як сталося, що усиновителям не було відомо, що вони взяли з дитбудинку дівчинку з дитячим церебральним паралічем. Про це вони дізналися, коли обстежили Оленку.
Лікар-педіатр співчутливо запитав у молодих чоловіка і дружини, що вони робитимуть, чи повернуть дитину назад.
– Ні, – в один голос відповіли йому.
Важко, ой як важко було виховувати доньку! Як, проте, раділи, коли вона невпевнено слабкими ніжками зробила перший крок! Здавалось іноді, що не вистачить терпіння, але здатися – то означало зрадити надію, що сяяла в блакитних очах Оленки. І не відомо звідки бралася дивовижна сила, яка долала усі труднощі, перемагала всі негаразди.
Пішла донька до школи. До звичайної школи.
Вчителька дивувалася здібностям дівчинки-інваліда. Тим більше, що спочатку вона переживала чи вийде щось із цього. Адже діти дражнили Оленку, бо вона не була схожа на них. Вони глузували з неї, що її, третьокласницю, ще й досі батьки возять взимку на санчатах до школи і забирають після уроків додому. А згодом по черзі самі почали возити Оленку, щоб допомогти її батькам.
Оленка зростала щасливою дитиною. Бо їй не бракувало любові та уваги, бо до неї доброзичливо ставилися. Фізичні вади, які спочатку відлякували однолітків, згодом у їхніх очах ставали непомітними. Адже дівчинка була веселою, доброю, щедрою і завжди готовою допомогти.
Важко довелося попрацювати батькам та Оленці – і донька закінчила школу, а потім і інститут.
Здавалося, що доля віддячує щастям за минулі страждання. На випускному вечорі в інституті батьки познайомилися з майбутнім зятем. А через два роки вони тримали на руках, немов курчатко, золотоволосу онучку.
Людмила Петрівна сиділа у кріслі, пригорнувши до себе онуку, яка посміхалася уві сні. Щасливі думки бабусі раптом перервав стук у двері. Здивована таким пізнім візитом, господиня відкрила двері. На порозі стояла блакитноока блондинка середніх років.
“Ви – Людмила? – у тремтячому голосі відчувалася нерішучість і втома.
— Я – мати вашої Оленки! Рідна мати...




Ольга Бортнікова. Трьома рядками, Ода яблуневому цвіту, Земле моя : вірші ; Сила любові (новела) : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.7-9

неділю, 22 липня 2018 р.

Юлія Борисова. Проза: Я рахую ліхтарі. Вірш: Я плід модерних сподівань

Юлія БОРИСОВА

Народилася 2 листопада 1985 року в м.Бердичеві, після закінчення 8 класів вступила до Житомирського обласного педаґоґічного ліцею. Виховувалась у Бердичівському Будинку дитячої творчості ім. О.Разумкова.


Я рахую ліхтарі

Хтось рахує дні, хтось людей, хтось гроші, кохання, зірки, а Вона – ні. Чудесна й дивна така, рахує ліхтарі. Такі веселі забаганки трапляються лише у деяких людей. Вперше Вона відчула тепло дощового осіннього епілогу дня, коли не просто сиділа біля Його колін, ховаючись під жовтими віями-соломинками впродовж років так з 12 чи 14, а думаючи про щось дитяче, але таке тоді доросле з трьома: Підвіконням, Шибками і Рамою; іноді у спір заплутувала Тінь, але тоді вона ще не вважалася романтичною, бо була просто тінню. Той Ліхтар малював кола на заплаканому асфальті і викривав усю красу дощу-снігу, що не падає, а просто пролітає. Дивне було знайомство, а головне – міцне.
Настав час, коли вночі можна не спати, а просто дивитися у тимчасово зайняте вікно не своєї кімнати. Минуло ще два роки, а він її не покинув. Вони випили кави ні з чим, декілька годин повоювали зі Сном і десь, серед нездійсненних ілюзій, прокинулись. Її хвилювало ще два запитання: ще один Він і таке застрягле на щербинці долі Воно. Він її чомусь залишив, а речі свої із серця забрати у поспіху забув, і Вона тепер мала клопіт шукати когось, щоб речі ці неодмінно йому повернути. Але ж, знаєте, кожного дня такій легкій і ніжній нести таку важку валізу?!   А те Воно, що зачепилося, уже встигло набриднути, це дитинство соромило її в очах дорослих дітей. Отож, з надією нарешті заклеїти свої тріщини, глянула у вікно – і ось давній друг, якого сьогодні полагодили ремонтники. Він свою маленьку чаклунку, звісно, впізнав, блимаючи кружками, вітру не було... Сонячний зайчик постукав Їй із того краю декартової площини, друг вимкнувся.
Вона тепер найщасливіша. 22 лютого, а Вона вже позбулася цієї причепи і викинула зайві речі, не пам’ятаючи лише куди. Так буває. Тепер одне завдання – felling the gaps1.
Нещодавно Настрій заспокоїв її таким: Ти ж вільна людина, можеш вибирати собі інше майбутнє, або… інше минуле. Минуле мені ще й сьогодні серед болю між ілюзією та дійсністю нагадує позаповненими дірками чи вже прірвами. Та я не хвилююсь, вікно тепер тільки моє, і товариш не витикається аж до дванадцятої.

'Заповнити пропуски


***

Я плід модерних сподівань,
Я донька страченого часу.
Мій світ диктує ряд бажань.
І погляд мій одного класу.

Я маю знать, що десь є зло.
Сприймать, робити непрощенне,
Любить й не знать сама кого:
Любов нова – дійство не денне.

Я маю вірить у прогрес,
Дикунство ловлячи очима,
І вірить в те, що це мій хрест,
Торкаючись низів плечима.

Навіщо рій високих дум,
Коли керує всім бентежне,
Знаходжу в попелі свій сум,
Що модернізм цей неналежний.



Юлія Борисова. Я рахую ліхтарі : проза ; Я плід модерних сподівань : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.5-6.

суботу, 21 липня 2018 р.

Юлія Борецька. Проза: Україно, ти для мене диво!..

Юлія БОРЕЦЬКА

1986 року народження. Навчається в 10 класі Тетірської ЗОШ. Голова ради старшокласників рідної школи.

Україно, ти для мене диво!..

Краю мій лелечий! Сторононько рідна! Де знайти слова, щоб сказати про всю любов до тебе? Ні, не просто слова. Хай моя душа співає ніжну мелодію любові. Я залюблена в твої синьоокі озера, стоголосі діброви, мене пестять твої медвяні луги. Ти зігріваєш мене теплом батьківського дому, материнська ласка і бабусина добра казка – це Ти.
Чому ж твої сини і доньки так мало дбають про тебе? Чому далі гарних слів справи не йдуть? А можливо, вони не рідні тобі діти? Їм не болить твоє майбутнє, вони живуть сьогоднішнім днем, а завтра – хоч потоп.
Я вірю в майбутнє твоє, Україно! Воно в руках тих, хто ввібрав любов до тебе з материнським молоком, хто п’яніє від запаху чебрецю і чорнобривців, хто мову твою плекає і голубить.
Закриваю очі і у мріях переношусь на десятки років вперед... ...Яке дивне враження, немов ти знаходишся в іншому світі. Приємно вдихати на повні груди свіже повітря, милуватися блакиттю неба, вслухатися в дивне щебетання пташок. Я – у царстві природи. Та ось до мене долинула краса живого народного слова. Ні, не суржику, а чистого, немов кришталева вода. Слова рідної мови ніби йдуть від самого серця, і це підносить мене до вершин щастя і доброти. Жива, жива ти, мово рідна! Не просто жива, а квітнеш, розквітаєш у всій своїй красі. Нарешті тебе полюбили, нарешті зрозуміли твою красу і твою силу.
Поглянеш навкруги – і зразу ж відчувається, що все в ґармонії. Існують мораль, почуття і науково-технічний проґрес. Так, так. Саме це. Адже неподалік я помічаю якусь дивну споруду, що виблискує на сонці. Так це ж сонячні батареї! Вони замінили атомні станції, що допомогло позбутися загальнолюдських бід, таких, як чорнобильська ніч. Але тут, у селі? А що ж дивного? І село моє рідне вже не впізнати. На полях колосяться небачені врожаї, А їх збирають там не “Джон-діри”, а наші вітчизняні “Лани України”. І комбайнери не замучені спекою, бо в кабіні кожного кондиціонер, холодильна міні-камера, у будь-який час можна поласувати напоєм чи морозивом.
Підходжу до села (насправді це вже ціле селище). І на думку спадають слова Т.Шевченка:
Село на нашій Україні –
Неначе писанка, село!
Так, воно зовсім змінилося. Нові добротні будинки, на яких не видно димарів. А навіщо? Тепер жодного деревця на дрова.
Адже є сонячна енерґія.
Так, все змінилось до невпізнання. І лише багряні кетяги калини і різнобарв’я мальв говорять мені, що це моя батьківщина.
А люду скільки! І все молодь, діти. Отож, не вимерло село, як пророкували, повернулась держава обличчям до Його проблем. Тепер у місто нікого не затягнеш. А навіщо? Хіба що вищу освіту здобути. І швиденько назад у цей земний рай. Тут тобі і перукарня, і лазня, і косметичний кабінет, і ательє мод... А це що за палац?  Спортивний зал?!!
Як ми про нього мріяли! Нарешті збудовано. Ще й який! З басейном, тренажерними залами, працюють різні спортивні секції. Диву даєшся. А школа, моя рідна школа! Саме тобі я  дякую пробудженим інтересом до всього прекрасного, де скарбів духовних мого народу. Тут я пізнала народні звичаї і відчула чудодійні чари  рідної мови та всього, що є рідним і прекрасним на батьківській землі.
З трепетом ступаю  на поріг і відкриваю двері. Класи світлі, просторі. У кожному – комп’ютери, є лінґафонні  кабінети. Адже тепер вивчають аж три іноземні мови!
Адже (вперше?!) треба гарно знати рідну мову, бо українська вже займає у світі таке ж місце,  як і анґлійська.
Діти мають можливість отримати музичну освіту, є уроки хореоґрафії. Невже це загальноосвітня школа? Це ж якийсь ліцей чи гімназія! Ні, все ж таки загальноосвітня. Ось вона тепер яка!
Вчителі лише консультанти. Не треба перевірок ні районних, ні обласних. Всі дані про кожного учня, про його знання і досягнення занесені у комп’ютер.
Лине пісня шкільного дзвінка. Починається перший урок, але спочатку – гімн. Він не просто звучить по радіомовленню. Його співають всі учні та вчителі. Виконують з гордістю, адже є чим гордитись. Ми – українці.
Сон? Казка? Ні, твоє майбутнє, Україно! Я впевнена у цьому, я у це вірю.


Юлія Борецька. Україно, ти для мене диво!.. : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.4-5.

пʼятницю, 20 липня 2018 р.

Микола Бобровницький. Вірші: "Кохання і вино...", "Мамо, Ваші роки пролітають!..", "Може, сніг упаде завтра зрання..."

Микола БОБРОВНИЦЬКИЙ 

1986 року народження, член клубу “Юність Полісся” Житомирського Центру творчості дітей та молоді.

***
Кохання і вино
Холодне серце гріють.
В бокалі видно дно,
Слова думок німіють.
Забути, пам’ятать?..
Весною листя в’яне,
А влітку сипле сніг
В думках моїх, кохана.
Але, мабуть, не варт...
Твій погляд не зі мною:
Вогонь льодових варт
Пече мене до болю.
І кожне почуття,
І разом ми з тобою
У пам’яті життя –
Залишимось любов’ю.

***
Мамо, Ваші роки пролітають!..
Мамо, Ваші роки пропливуть...
Але я єдине, нене, знаю –
Вік твоєї вроди не забуть.

Хай там як з здоров’ячком не склалось,
Ваші руки завжди золоті!
Знаю я: надходить швидко старість.
Ви ж для мене вічно молоді!

За тепло, за ласку, перше слово
Щиро вдячний Вам, допоки жить.
Ваша добра материнська мова,
Мов струмок з-під каменя, бринить.

***
Може, сніг упаде завтра зрання...
Сум з душі відійде на світанні...
Спогад голову п’яну морочить,
Та зозуля долю пророчить.
Як все легко: мрії здійснились –
Я кохав, моє серце розбилось.
І порою згадаю цілунок...
Той... найперший,
солодкий, мов трунок.
Сил налив він у зморене тіло,
Що від щастя співало і мліло.
Збожеволів від радості мозок...
...Якось мовила ти: “Я не можу...”
Потім – холод стояв на світанні...
І закінчилось перше кохання.



Микола Бобровницький. "Кохання і вино...", "Мамо, Ваші роки пролітають!..", "Може, сніг упаде завтра зрання..." : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.3-4.

четвер, 19 липня 2018 р.

Оксана Бабич. Вірші: Лід, Летять роки, Случ

Оксана БАБИЧ

Народилася 3 квітня 1988 року в селищі Кам’яний Брід Баранівського району. Навчається в Кам’янобрідській ЗОШ. Друкувалась у періодиці та книзі краєзнавчих нарисів “Кожному мила своя сторона” (1998 р.).

Лід

Мороз під ногами тріщить,
Сніжок веселенько блищить,
Лід на річці лежить,
Під льодом вода біжить.
По тонкому льоду не можна ходить,
Бо треба на світі життя ще прожить.

Летять роки

Віє вітер, листя опада,
Спогади дитинства
Принесла вода:
як була маленька,
гралася в садках,
віти на деревах
всі були в снігах...

Случ

Случ пливе,
В Горинь впада
Його могутня вода.
Случ – глибока ріка,
В ній і хвиля он яка!
Й риба ходить не на сміх –
Наловити б цілий міх!



Оксана Бабич. Лід, Летять роки, Случ : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.3.

середу, 18 липня 2018 р.

Палітурка й анотація до альманаху "Зустріч 2002-2003"







Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с.






вівторок, 17 липня 2018 р.

Олег Левченко. Післямова до альманаху "Зустріч 2000-2001"

ПІСЛЯМОВА

Життя іде. І твори молодих людей знайшли своїх читачів та прихильників уже у новому літературно-мистецькому альманасі творчої молоді Житомирщини "Зустріч 2000-2001".
Будь-яке літературне явище у нашому Житомирському краї сприймається як неоднозначно, так із прихильністю. З приводу деяких питань хочу на майбутнє підкреслити: цей альманах зорієнтований на українську культуру, для національно-свідомої молоді у ствердженні творчих потреб.
Коли авторам доводилось представляти "Зустріч'99": по телебаченню, на літературних студіях, клубах, у школах, то доводилось чути перш за все позитивні відгуки та пропозиції, щоб видання було більш доступним. Але, на жаль, наш час робить свої корективи, і тому альманах поки що залишатиметься пріорітетним для бібліотек і освітніх установ, хоч і не у достатній кількості, але з єдиною можливістю: розвиватись якісно і тематично. Літературно-мистецький альманах "Зустріч'99" відбувся: його читають, і судячи словами Михайла Лєцкіна "…прагнення молодих пірнути в глибини мистецького слова й виринути з них збагаченими та оновленими є виправданим, обнадійливим для літератури".
Щиру подяку висловлюємо усім, хто сприяв майбутньому попереднього та новому обличчю цього альманаху. Таких людей приємно багато і це утверджує нашу віру в щасливе життя української культури.
Час минає, а значення творчості та її доробку в історичному аспекті залишатиметься таким, яким ми робимо його зараз. Отож, наше майбутнє в наших силах - у спільності будівничої молоді, яка проводить кожний перший понеділок місяця о 16.00 годині в актовій залі обласної наукової універсальної бібліотеки творчі зустрічі. Нам не байдуже, що буде завтра!

Олег Левченко, заступник голови Житомирської обласної організації Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS", організатор (менеджер) літературно-мистецького альманаху "Зустріч".




Олег Левченко. Післямова / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

понеділок, 16 липня 2018 р.

Художники літературно-мистецького альманаху "Зустріч 2000-2001"

ХУДОЖНИКИ

Какауліна Ліна. 1978 року народження. Закінчила школу №36. Випускниця Житомирського училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка.

Левченко Наталя. Народилась 1975 року в м. Житомирі. По закінченню школи №2 м. Житомира та художньої школи поступила в Харківське державне художнє училище де 1995 році отримала диплом за фахом художник-викладач. Пропрацювавши в школі вчителем малювання нині на творчій роботі.

Носок Сергій. По закінченню двух курсів Житомирського училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка нині є студентом Львівської академії поліграфії.

Олішевська Ірина. 1982 року народження. По закінченню школи №23 м. Житомира та навчання у художній школі є випускницею Житомирського училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Зараз вчиться у Києві.

Соболівський Микола. Народився в м. Житомирі 1974 року. В 1990 році по закінченню школи №23 поступив до ВПУ №17 на факультет "Художник оформлювач". 1993-1995 рр. служба у Збройних силах України. З 1997 року студент Житомирського училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка, образотворчий відділ. В 1998 році був зарахований до Львівської академії друкарства ім. І.Федорова,  фах "Книжкова графіка" заочного відділу. З 1995 року і по нині є керівником гуртка "Різьблення по дереву" Міського центру науково-технічної творчості учнівської молоді.

Хилюк Катерина. Народилась 1974 року в м. Житомирі. Навчалась у школі №10, №20. По закінченню Житомирського технікуму механічної обробки деревини нині закінчує Житомирське училище культури і мистецтв ім. Івана Огієнка.


Художники: Ліна Какауліна, Наталя Левченко, Сергій Носок, Ірина Олішевська, Микола Соболівський, Катерина Хилюк / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

неділю, 15 липня 2018 р.

Олена Юрчук. Проза: Імітатор, Весна, Заблокована романтика, Зґвалтовані сонети

Олена ЮРЧУК

Народилася у Житомирі 1980 року. Студентка філологічного факультету Житомирського педуніверситету ім. І.Франка. Друкувалася у журналах "Авжеж", "Філео + Логос", в альманасі Зустріч'99", автор книги прози "Бігти по небу" (1998). Окремі твори перекладені італійською мовою.


ІМІТАТОР
 

    Я йду вулицею і рахую будинки. Мої думки перетворилися у крапку між півкулями мозку. Залишається лише одне - ловити вітер і свистіти їм у вуха інших людей. Я буду вам співати:
- Ту-лу-ла-ту-лу-ла!
      Старий жебрак кидає мені гроші і просить піти.
… Рухаюсь далі.
     Хлопці миють машини. Підхоплюю легко відро і оприскую красуню по самі колеса. Чоловік у авто радісно киває мені, спілкуючись з кимось мобілкою. Хлопці з цієї хвилини ненавидять мене… Мийники женуться за мною, але я встигаю шмигнути у двері тролейбуса. Рухаюсь далі.
Пасажири чекають кондуктора. В очах радість, адже поки що не чути вимогливого голосу, але ту радість перемагає очікування, і я рятую їх.
 -   Оплатіть проїзд.
 -   За хвилину всі старі квитки з моєї кишені розкуплені і дзвінкі копійки виблискують у долоні. В іншому кінцімене зустрічає водій. Я вилітаю на тротуар, але в кулаці вбереглося десять копійок. Струшую бруд. Рухаюсь далі.
        Бачу натовп. Люди оглядають блідого чоловіка, який лежить із заплющеними очима. Кидаюся у юрбу:
 -   Я лікар, розступіться!
Шукаю пульс і уявляю себе у білому халаті. Чоловік п'яно відригає, і я розумію, що рятувати нікого. Подумки скидаю халат і лечу тікати… але допитливі дівочі очі дивляться на мене. Можливо, що цей раз не імітуватиму:
- Красунечко, як вас звуть?



ВЕСНА

- Тобі не здається дивним, що трамваї не ходять по колу?
- Ні. Я це знав. Вони йдуть від краю до краю.
- А що для тебе трамвай?
- Візочок. Віриш мені?
- Авжеж.


Твоя фотокарточка з мінусовою температурою, тому що ти у шубі і шапці-вушанці.

- Тобі не здається дивним, що тролейбус має роги?
- Ні. Я знав це. Через них біжить струм.
- А що для тебе роги?
- Зрада. Віриш мені?
- Авжеж.

У тебе в руках ще лижі синього кольору і сніжинка на щоці, тому що там, де ти стоїш, іде сніг і холодно.

- Тобі не здається дивним, що у велосипеда тільки два колеса?
- Ні. Я це знав. Колись малим розтрощив ногу, засунувши її в одне з них.
- А що для тебе ноги?
- То десять пальців і синій ніготь на четвертому. Віриш мені?
- Авжеж.

Колотун. То тобі холодно. Біля твоїх ніг навалила купу собака. Цікаво, тобі смердить? А я відчуваю запах. Певно, гидка фотка.

- Тобі не здається дивним…
- Здається.
- А що для тебе…
- Для мене.
- Авжеж.

Повирізаю тобі очі. Відтепер ти сліпий і не будеш відчувати те лайно. А тобі затулю носа, бо не хочу бачити твою мінусову температуру. У нас зацвіли перші квіти.


ЗАБЛОКОВАНА РОМАНТИКА

(нічний діалог)

П о е т: Подивись, ні! ти не зрозумієш… Але… Поглянь, як світять ясні зорі.
Я: Дивно. Мені здалося, що сьогодні хмарно. Навіть місяця не видно. Де вони ті зорі?
П о е т: Ні. У тобі вбито романтику, але нічого дивного, ти - дитя свого часу. О, ось їде божественна фея.
Я: Де?
П о е т: Ось. Яка вона чарівна! Неначе летить. Прекрасна квітка саду.
Я: Оце п'яте створіння п'ятнадцяти років? Господи, та вона ще й виблює зараз посеред вулиці. Бр-р!
П о е т: Ти мучиш мене. Невже у тобі й справді зовсім відсутнє почуття лету думок і мрій. Хто заблокував твою фантазію?
Я: Припини. Яка пшеничка! Я хотіла б стати мушкою, аби проскочити в середину і лизнути хоч краплю.
П о е т: От і вся поезія твоєї душі. Навколо тебе буяє природа і дихає весною земля. Дивись, як запашно квітне троянда, вона чекає золоту бджілку…
Я: Ага!.. яка набере меду. Бідолашна навіть не знає, що та пишнота від спалаху реактора.
П о е т: Це гріх! Нічого не маєш прекрасного. Твої думки всохли, як і твої почуття. Невже цей вечір не надихає тебе, якщо не на рими, то хоч на прозу?
Я: Прозаїчних рим не творю і, взагалі, ліпше краще додому, бо хтось ще й по голові дасть цієї тихої, серпанкової ночі.
П о е т: Все! Не маю сил! З мене досить. О музо, дай мужності пережити таке знущання.
Я: Переживеш. Ніхто ще не вмирав від того, до того тобі зарано. Не люби слави, грошей.
П о е т: Лише для душі творю!
Я: Дивись, щоб одна душа і не залишилася з такими успіхами. Їсти хочеш?
П о е т: Небо… зорі… як гарно пахне трава…
Я: На асфальті! Не думаю. То хочеш?
П о е т: …трохи.
Я: Що?
П о е т: Хочу, кажу, трохи.
Я: От і добре. Зайдемо до кав'ярні. Пригощаю. Але за умови.
П о е т: Якої?
Я: До ранку більше ні слова. Знаєш, так хочеться просто закрити очі і … щоб ні слова і тільки марення, і тільки тиша та те, що не лягає римами, дякувати Богові, ніколи.


ЗҐВАЛТОВАНІ СОНЕТИ

Сонет №1
Колись до мене прилітали птахи,
а сьогодні день мух.
Обсіли вікно і гудять
Кожному своє щастя.

Сонет №2
Якщо дивитися крізь нейлонову тка-
нину надвір,
то скельця пташок здаються діа-
мантами.
Сяйво ріже зіниці.
Кожному своє щастя.

Сонет №3
Старі черевики з відбитками чужих пальців -
зручні.
Піт змішується з соком когось іншого.
Приємно чавкне змочена нога.
Кожному своє щастя.

Сонет №4
Півгодини не палити. Паперовий літачок
на голову.
Ножиці блиснуть і ріжуть візерунки.
Літачок наче, але…
Кожному своє щастя.
Сонет №5
Коли свербить у вусі, то можна почухати
і забути.
Свербіло серце. Сірник не ліз.
Хіба це від бруду.
Кожному своє щастя.

Сонет №6
Сум проникає між ноги власними пальцями.
Поруч чутливі чотири стіни.
Кожному своє щастя.

Сонет №7
Маю сірникову коробку, де ховаються мої
мухи,
де блиснуть мої діаманти,
де пахкотять старі черевики і
півгодини хтось не палить.
Там свербить серце і рухаються пальці.
Кожному своє щастя.

6. 06. 2000 року.


Олена Юрчук. Проза: Імітатор, Весна, Заблокована романтика, Зґвалтовані сонети / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

суботу, 14 липня 2018 р.

Петро Щербина. Вірші: "Б'є міцне джерело. Руками...", "Осінь етюдами...", "Тіло твоє під дощем..."

Петро ЩЕРБИНА

Народився 1983 року в селі Сушки, Коростенського району. Навчається у Київському національному університеті ім. Т.Г.Шевченка на філологічному факультеті зі спеціальності "Літературна творчість". Друкувався в районній і в обласних газетах. Віце-президент Центру "Свобода слова" (Київ), член літературно-поетичного клубу "Перевесло" ім. Олени Теліги (Житомир). В альманасі "Зустріч" друкується вдруге.


* * *

Б'є міцне джерело. Руками
дістає до небес криниця.
Водою шліфовані камені
дивляться часу в зіниці.

Степ завмирає холодом.
Скромно росте подорожник.
Калина вплітає бороду
до правди джерел порожніх.


* * *

Осінь
етюдами
та верлібрами
мовчання мовчить
листя падає. Малюнок
теплими рибами
кво вадіс?
мені нагадує


* * *

Тіло твоє під дощем
геть промокло.
Із-за туману виднілись
сірих будинків лиця,
а на городі
впивалась отрутою морква
і падали юні яблука
у грядку стиглої
полу-
ниці.
Тут йшов дощ.
Загриміло на ближні села.
Тулились тіні,
тіло до тіла-а-а: клени.
І екстазно
над пшеницями зійде веселка
семи кольорів,
та яблука
будуть зелені.


Петро Щербина. Вірші: "Б'є міцне джерело. Руками...", "Осінь етюдами...", "Тіло твоє під дощем..." / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

пʼятницю, 13 липня 2018 р.

Любов Шахрай. Вірші: "На кого я перетворилась цього разу?..", "Про те мене ніколи не питай...", "А в грізному кольорі чорної хмари..."

Любов ШАХРАЙ

Народилася 1975 року в Житомирі. Закінчила загальну та художню школи, займалась самоосвітою. Малює (переважно - пастеллю). Улюблена поетеса - Леся Українка.


* * *

На кого я перетворилась цього разу?
На розум, де примхливий вітер
Сміття здіймає в верховіття,
На кригу, що ламається під кінчиками пальців.
Змійливо всі слова з печери підсвідомого,
Улесливо, нечутно торкаються свідомості.
Руйнацію закінчено усього неприродного,
До переконання в кінцевій вагомості!
Яскравий дотик кришталевий
До мого серця.
І ще одна краплина крові з'явилася у Всесвіт.
І ще одна краплина крові у мене є.


* * *

Про те мене ніколи не питай,
Чи ми належимо до цього світу.
З узбіччя відчаю
Я не помічаю
Нічого людського.
Така гонорова,
Зовсім не людська.
Мені ж бо встигнути, застигнути,
Й під поглядом чужих очей
Безсилість така,
Зовсім не людська.
Три перші кроки зими
Біло-іскристі, небо-рожеві,
Щасливі. Сонячний ранок неперевершений.


* * *

А в грізному кольорі чорної хмари
Ввижаються сльози, що їх я жадаю.
Та ні. Я не плачу. Це хмара ридає.
Байдужу й порожню, мене наповнює.
Отим каяттям, перетвореним в камінь,
(Та камінь не має сльози,
Бо камінь немає й полум'я)
Й життям, де лиш хмара осіння
у липкому павутинні,
Життям, де лиш сум невимовний
з глибоким товстим корінням.


Любов Шахрай. Вірші: "На кого я перетворилась цього разу?..", "Про те мене ніколи не питай...", "А в грізному кольорі чорної хмари..." / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...