Олена Лудченко. Прозові мініатюри: Думка про t°, Прогулянка до Пустоти. Вірші: "Ти був правий, i у мене є власне...", Китайська Маґнолія, Лабіринтова Маус, Ніч

Олена ЛУДЧЕНКО

Народилася 25 січня 1976 року в Житомирі. Після закінчення Чернівецького університету працювала учителем української мови в школі №17. Друкувалася у студентській збірці "Геометрія Звуків" (м.Чернівці), літературно-мистецьких альманахах Житомирщини "Зустріч '99 та 2000 - 2001", колективних збірках "Першість" (2001 р.) та "Неабищо" (2002 р.). Працює журналістом обласної ґазети "Ріа-інтер".


Думка про to

Коли хворієш, певно, відростають зайві руки й ноги. Їх не можна помічати. Скільки зігнуто, скільки простягнуто? Цілу ніч запихувала руки під подушку, спочатку ліві, потім праві, та все одно якісь кружляли в повітрі, збаламучуючи темряву. Але то нічого. Родині не подобається: дві-три ноги обов'язково заходять в інші кімнати. Розбігаються. Добре, хоч голова тримається! А руки й ноги - то на стелі, то по стінах. Не допомагає навіть маґічний оцет на лобі.


Прогулянка до Пустоти

Він ступив уперед - підійшов до самої Пустоти. Витягнув руки. Невидиме вібрувало й вертілося. Він відсмикнув руки. Постояв. Пустота сяяла попереду, як ґіґанська порожнє око. Треба було пройти її, аби вийти на тверде. Ноги дрижали, коли повільно та обережно пішов до обрію. Попереду здіймався помаранчевий диск; під ним розтріскувався сонячними променями відсутня опора.
Скоро він загубив напрямок. Втомився. Сів на п'яти, а тоді витягнувся на весь зріст на спині. Витягнув руки. І під ним, і над ним, як масна гусінь, мерехтіли уламки райдуг. Він заснув і опустився все нижче й нижче. Для нього Час добіг свого кінця, сам же він обернувся на крапку Порожнього Простору і знаходить тепер просте задоволення у тому, аби розтріскуватися на сонячні промені.


 * * *

Ти був правий, i у мене є власне проміння.
Може, тому при життi загорталась у попiл?


Китайська Маґнолія

Стиха оговтуюся... Під цегляною Стіною
Спить вітер. У сні муркоче. Ворушить цеглини і
Кульки насіння, якою була і я, аж поки не проросла
Крізь землю, випнувши віття назовні -
Маґнолія під прозорим небом Китаю.

Біля мене зупинився чорношкірий хлопчик із глеком,
По вінця налитим водою.
Постояв у затінку віть,
Втопив мене у крижаній гойдалці
І поніс крізь мовчазний шал,
Закутавши у дзвін обпеченої глини -
Пішов, поставивши глека на голову.
І вже далеко від мене хрипко засміявся -
Ледь не впустив глека, а вода
Краплями
Покапала на землю,
Суху і порепану до божевілля...
І я побачила: у мене зів'ялі і запорошені квіти...


Лабіринтова Маус

Немов розумна миша в лабiринтi,
я рухаюсь у певному квадрантi.
Унд голова моя - PR в квадратi.
Енд стеля не затримує повiтря.

Не лямпи - зорi блякнуть свiтляками
i свiт оф кос народжується знову.
Незатишно, мов сиротi-приблудi,
коли сюди, майн Ґот, заходить вiтер.

Стiкає дощ Нептуновим тризубцем,
Ай лав русалка, бат ай'м нот русалка!
Я скоро стану Ноєм навпаки,
як не навчуся хмари вiдвертати...

Тебе ображу в кличному вiдмiнку.
О данке шон, менi не треба хелпу!
Навiчно тут лишитись, звiсно, мiнус.
Та все ж безсмертя  -  це великий плюс...


Ніч

Розмагнiченим компасом глипає око,
наполохане, сiру вбирає iмлу,
нiби в темнiй норi пiд землею глибоко,
зомлiває i терпне, i тоскно йому

в цiм зашоренім краю, де морок співає,
де на місячне сяйво i цятки нема,
а розлючена тиша по нервах шмагає
нагаєм нез'ясненим i лячних октав...

Поки сонце зійде - хоч би перша жарина,
поки з'явиться серпик кривого меча,
у будинку зiв'яне останнiй годинник,
у шухлядi знiмiє остання свiча.

Олена Лудченко. Прозові мініатюри: Думка про t°, Прогулянка до Пустоти. Вірші: "Ти був правий, i у мене є власне...", Китайська Маґнолія, Лабіринтова Маус, Ніч / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 56-59. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Олег Левченко. Вірші: "Нас випадковість зустрічала...", "Горять ніжні повіви світла...", "Крокують впевнені життям...", "Як щиро та гордо...", "зв’яжу малюнки в перевесло...", "Спробуй...", "біля храму...", "Дорога рушником...", "голосіївська осінь...", "тролейбус...", Національна ідея, "Йдучи повз Михайлівську церкву...", "Слухайте поезію, коли її потрібно...", "Розбурхане небо иржею повітря...", "Красна-весно, цілуй білим квітом простори...", "У кожного в світі своя течія...", Заметіль, "Думка жахається власної тіні...", "Яса...", Ця крапка дорівнює вічности, "обличчя рук говорить із вустами...", "не живи себе ілюзіями...", "хотіли бажали і пролетіли...", "Хто за біль платить гроші?..", "Злих людей дурні люди...", "Я сумний і байдужий..."

Олег ЛЕВЧЕНКО

Народився 1 листопада 1978 року в місті Житомирі. По закінченню ЗОШ № 2 м.Житомира, технічного ліцею, вчився режисури в Житомирському училищі культури і мистецтв ім. Івана Огієнка (1999 - 2002 рр.). Активно займається громадською діяльністю, був головою Житомирського обласного елітарного літературного клубу “Перевесло” імені Олени Теліги (2002 - 2003 рр.), заступник голови обласної орґанізації Спілки творчої молоді України “Ліґа АРТІС”. Має публікації у періодичних виданнях, літературно-мистецьких альманахах Житомирщини “Зустріч’99” та “Зустріч 2000 - 2001”, альманасі “Провінція” №3, всеукраїнському журналі “Березіль”, колективних збірках “Першість”, “Неабищо”, “Останнїй zошит постфутуриzму”. Автор поетичних збірок “Подих” (вид. “Житомир”, 1999 р.), “Камертон почуттів” (паралельний переклад з російської українською власних творів, вид. “Житомир”, 2000 р.),  збірки афоризмів, збірки перекладів поетичних творів анґлійською з української “Перетинаючи поглядом / Traversing with a Glance” (вид. “Житомир”, 2002 р.), збірки “Zорова поеzія” (так само), “Ґлосолалія” (бібл. журн. “Косень”, 2003 р.), “Без надсад вічности” (бібл. “Nеабищо”, 2003 р.). 


* * *

Нас випадковість зустрічала.
Ми голі цвинтаря хрести.
Віщунка-доля не вгадала,
Коли тримала терези.

Когось питають: Хто забутий?
Той хтось простує навмання.
Його не душить галабута...
Принишкло дихає свіча.

Над нами наші стались вчинки,
Пройшов не наш експеримент...
Як восени жива рослинка,
Втрачаєм й ми життя піґмент...


* * * 

Горять ніжні повіви світла
На Божих орелях землі,
Раптово зникає проміння
І губиться в сірій імлі…

Дивись, як сміється порочність,
Пітьма додає їй снаги!
Яка в ній уразлива точність!
Яка безсоромність жаги?!?

Зникає проміння із зору,
Натомість - одвічна пітьма…
В очах лиш загоєний морок…
Там місця для світла нема!

Духовну возвишену радість
Всмоктала драговиста тінь,
А досі прихована святість
Шукатиме інших світінь.


* * *

Крокують впевнені життям 
У силу мудрости нового!
Навіщо зрячим вороття,
Як не сліпого мають Бога?
25.07.99.


* * *

Як щиро та гордо 
тримати в устах 
чисту, сильну, ніжну...
...голубити, прикрашаючи 
дорогим камінням 
чуйности-чулости-чутности...
...плекати у глибинах 
свого великого, 
мирного серця, - 
                Мову.
12.11.99.


* * *

зв’яжу малюнки в перевесло
зігнеться неба коромисло
і повикльовує чепурність
квітами всіяна чарівність
сузірь зриватиму я ґрона
зчавивши сік у келих Ґраля
і дух пашний* згустивши ружу
молочну сонячність розріже
18.10.00.


* * *

Спробуй 
життя увібрати 
в маленьку цяточку!..
Ну, і як відчуття 
тримати його 
на кінчику авторучки?
23.02.00.


* * *

біля храму
продають природу
Неділя Вербна
для охочих
гілля освятити
за так
купуємо Бога
верзеться
духовно ростемо
щоб доторкнутися святого
прозвітувавши
опісля літурґії
розпродаж
24.04.00.


* * *

Дорога рушником.
Всі йдуть по ній сміливо.
Комусь вже мулять ноги
Яскраві візерунки - 
Символи духовні
На батьківській землі;
А хтось зійшов давно,
Порізавши і душу.
14.05.00.


* * *

голосіївська осінь
голос
        сіє
           всяка осінь
гола
       сива
               як   осінь
 красива
у           вас   осінь
максиме
21.05.00.


* * *

тролейбус
крізь панораму вікна
замордовані сексом
вивіска
кінотеатр
україна
2.07.00.


Національна ідея

Україна - Я!
Україна має своє “Я”!
Україна пишається своїм “Я”!
Як гордо бути Собою!
31.08.00.


* * *

Йдучи повз Михайлівську церкву -
запах кадила:
народження та смерти,
вічного!
17.09.00.


* * *

Слухайте поезію, коли її потрібно бачити;
коли немає критеріїв працюють почуття.
Загляніть у компактність душі!

Збагнувши цінність павз,
зберігайте право голосу,
бо важко дивитися на правду…
А усвідомити її?
Спіткнувшись обличчям об наріжний камінь,
чуйте слова Івана Багряного:
“Ця декорація, цей фарбований фасад -
від політики.”
“Ламаючи лезо думки…”

Все на хвилинностях тримається.
Що не гниє - те розвивається!

Не пульсуй по сторінках…
Не дихай… Йди на компроміс.
23.10.01.


* * *

Розбурхане небо иржею повітря,
Гурчанням заліза вповита земля.
Нагоду отримала штучна клітина,
Природа зникає в технічних дивах.

Усе ідеально у ґрафіках ліній,
Розумно підкованих цвяхом ідей.
Попереду йтимуть скарлючені тіні,
Позаду горітиме часу Помпей.

Чутливо здригається тіло природи,
В нестерпному болі хиріє душа,
І ми пізнаємо: в могутності –  кволі,
А в нашій ґлобальності – ґлоба життя.
16.01.99.


* * *

Красна-весно, цілуй білим квітом простори,
Навкруги википай ароматом медовим.
Барвосніжно розпінься густими садами
Над травою, що пишно лягла килимами.

І заграй, мов симфонія в чистім повітрі,
Трепетливо оживши у сонячнім світлі.
Напувай розквітаюче мальвами серце,
На душі віддзеркалься, немов у люстерці.

Хай чарівність вселенська твоя не погасне,
А буяє завжди дивовижно прекрасно,
Наливаючи спокій в розбурханість віку,
Огорнувшись у подих гарячого квіту.
20.01.99.


* * *

У кожного в світі своя течія,
Свої перепони й кінцева межа.
Своє розуміння, власне, мета,
Свій жарт, своя музика – доля своя!
4.02.99.


Заметіль

Снігом дрібненьким вкривай, заметіль,
Сіру оголеність журних садів.
Віти пухнасто вдягаючи в шати,
Сяєвом чистим гори чарувати!

Наче мозаїка, ти в кольорах
Ллєшся в прозорих зими корогвах,
Любо пойнявши незвичністю вроди...
Грай легкокрила у струнах природи!
6.02.99.


* * *

Думка жахається власної тіні,
Бо несвідома того, що учинить.
Йдемо на берег постійного «буде»,
Ми поміж небом та «світлим» минулим.

Мабуть збудований світ інших бачень,
Бо повноцінність: не маємо, значень;
Десь загубили двокрапку чи кому,
Щоб прочитати усе по-новому?
11.02.99.


* * *

Яса...  
    Овва!  
  Яка душа!
Струмить блакитна течія.
Мовчи.  
   Дивись.    
Сади весни...
Усе – безмежні береги.
Вервечка-березіль пливе
Та косу променів плете.
Хлюпоче сонячне вино.
Збагну красу!..
  Малюю скло.
7.03.99.


Ця крапка дорівнює вічности

лишайте крила на гербарій
пів жмені сонця на ножі
кохання бавить динозарій*
ліричних куль наглядачі

ти хочеш встигнути любити
собачка виє на весну
людину паніки створити б
у цей апофіґей всьому
12.05.02.


* * *

обличчя рук говорить із вустами
тут інша ситуація зі світлом
я можу забезпечити любов’ю
або піти до горщика з попсою
з підлоги визирає серце кволе
знебарвилися квіти із очима
бери подарунковий псевдоспокій
і подих ніжний за плечима
ти маєш влучно чути тишу
заходиш в неї як у тостер
смакують подиви колишнє
а серце хлюпає од вишень
збочення
ти маєш влучно сполохати тишу
ти чуєш розніжений збуджений тостер
смакують поети на подив колишнє
і серце хлюпоче смакуючи вишні
13.05.02.


* * *

не живи себе ілюзіями
виколупавши
залишок гріха
з пуповинної фантазії

верліброві думки
постфутуристичного
минулого
серійних людей
зі
стерильною ситуацією
без утисків
вживали у комфорт

із вицвілими очима
делікатесні місця
згубили кохання
наче невинність

наша закуска
на нас
дивиться
із насолодою
як
на сяйво здорового глузду

пошуки та порівняння
альтернатива сумлінню
без сумнівів
весна виснажує
дивно і одиноко
втручанням у декоративність

зламаних крил
зустріч
навипередки з реальністю
чекають
годинникового вибуху

зґвалтовані емоції
фатальної брехні

усі масово почали бачити повітря
за
уповільненим ходом свічок
за 
уповільненим ходом думок
зухвало
вам
бісоногі ритми і рими
ніж для квітів і катів
ділі буде
19.06.02.


* * *

хотіли бажали і пролетіли
по-українськи смерть волає
від ситуації сумліє*
вона з ходою самурая

говоритиму мертвою ніжністю
за останнім діаґнозом дзвоника
за природним порядком невинности
завбачають на прапорі слоника

пахне дівка і потом і матом
і в ґазеті некролоґ цар здох
соловейко втомився кохати
ти чудово спрямований бог

лежить на небі туша сонця
й спрацьовує на нім рефлекс
пупка паняночки для хлопця
постфаталісти хочуть сХ
20.06.02.


* * *

Хто за біль платить гроші?
Болем ситі по шию!
Закорковуйте в жила
шилом
сміх.
Гроші хочуть радіти!
У гаман не ридати!
За святковість, любов і красу
і лиш краплю роси
на щоці!
2.01.02.


* * *

Злих людей дурні люди 
Дарують мені.
Для людей маю душу.
7.01.02.


* * *

Я сумний і байдужий.
Ніч пахне теплою скибкою хліба і молоком.
3.02.02.

Олег Левченко. Вірші: "Нас випадковість зустрічала...", "Горять ніжні повіви світла...", "Крокують впевнені життям...", "Як щиро та гордо...", "зв’яжу малюнки в перевесло...", "Спробуй...", "біля храму...", "Дорога рушником...", "голосіївська осінь...", "тролейбус...", Національна ідея, "Йдучи повз Михайлівську церкву...", "Слухайте поезію, коли її потрібно...", "Розбурхане небо иржею повітря...", "Красна-весно, цілуй білим квітом простори...", "У кожного в світі своя течія...", Заметіль, "Думка жахається власної тіні...", "Яса...", Ця крапка дорівнює вічности, "обличчя рук говорить із вустами...", "не живи себе ілюзіями...", "хотіли бажали і пролетіли...", "Хто за біль платить гроші?..", "Злих людей дурні люди...", "Я сумний і байдужий..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 56-59. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Наталя Лаптик. Вірші: "Мені не потрібні...", "Перев’язаний дощем...", "Прозора осінь...", "Спогади...", "Прокинулася..."

Наталя ЛАПТИК

Народилася 2 липня 1984 року у Житомирі. Навчається у Житомирському державному педаґоґічному університеті ім. Івана Франка на факультеті іноземних мов. Шанує панк-рок, класичну музику, театр модернізму.


* * *

Мені не потрібні
Шматки
Вашого жалю.
Не хочу вгамовувати
Ваш інстинкт
Співчуття.
Мої плечі
Не для того,
Щоб ви плескали
По них,
Травмуючи крила,
З кожним ударом
Повертаючи
На землю -
Кладовище
Ваших мрій.


* * *

Перев’язаний дощем
Хвилястий вітер
Поодягав вогні
Химерної цівілізації,
Заховав немодне сонце
У кишеню снів
І причепив натомість
Скляний каламутний
Місяць, що
Ледве дихав серед
Хаосу кроків,
Сирен та парасоль.
А холодні перлинини неба
Прикрашали моє волосся,
Радіючи, що вже не
Стануть калюжею,
В якій втопилося
Обличчя місяця
Та чийсь самотній
Гаманець.


* * *

Прозора осінь.
Павутиння.
Шовкове листя.
Облисіння.
М’який асфальт.
Повільні хмари.
Приємний альт.
Жовтневі мари.
Тонкий озон.
Гнилі калюжі.
І я кохаю
Тебе дуже.


* * *

Спогади...
Потоки напівстертих
Слів.
Жмені барвистого
Лахміття,
Загорнуті
У ковдри днів.
Калейдоскоп
Сірих тіней.
Вибухи теплого
Смутку.
Невміло розкроєні
Мрії про щастя.
Мої зім’яті
Сльози.
Ти ще пам’ятаєш
Мене?


* * *

Прокинулася
Від холодних крапель
Твоїх слів,
Що змили
Цукрову ґлазур
Наївних сподівань.
Настав ясний день
Ляпасу прозріння,
А в мені оселилася
Грозова хмара,
Що плаче
Від найменшого
Випадкового погляду
Недосяжного тебе.
Кажуть,
Надія вмирає
Останньою,
Але вчора я
Поховала її
На цвинтарі
Твого еґоїзму.
А сама ще
Живу.
Дивно...

Наталя Лаптик. Вірші: "Мені не потрібні...", "Перев’язаний дощем...", "Прозора осінь...", "Спогади...", "Прокинулася..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 55. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Евеліна Кучеренко. Вірші: Дух спогадів, "Верба на річці вірші пише..."

Евеліна КУЧЕРЕНКО

1950 року народження, житомирянка, соціальний працівник по обслуговуванню інвалідів і самотніх пенсіонерів. Підготувала до друку поетичну збірку "Цвіт блискавиці".


Дух спогадів

Сніги, сніги із поля рідного
Вернули юності літа
І біля вогнища побідного
Стою, немов коло Хреста.
На тім святім карбі різьбленім
Горять святих діянь вогні.
У спогаді наскрізь черленім
Відлуння йде в минулі дні.
З правічности вогонь зоріє
Крізь снігопади й буревій,
І дух святий полум'яніє
Луною збуджених надій.
Садочок біло заквітує
Посеред спогадів зими.
Вкраїні-матері віщує.
"Засяє сонце із пітьми!"


* * *

Верба на річці вірші пише
Про неосяжну благодать.
Про те, що серцю наймиліше.
І мріє все закарбувать,
І передать красу природи
В чарівнім погляді весни:
Бурхливі хвилі-хороводи
Несуть кудись туманні сни
В обхід двадцятого століття.
Гучніше плеса стугонять,
Верба друкує протиріччя,
Які в тумані не сховать.
Верба на річці пише вірші
Гіллям-промінням осяйним.
Слова звучать, звучать гучніше,
Лунають в серденьку моїм.

Евеліна Кучеренко. Вірші: Дух спогадів, "Верба на річці вірші пише..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 54. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Борис Кульчицький. Вірш: Чорнобил-Чорнобиль

Борис КУЛЬЧИЦЬКИЙ

м. Житомир


Чорнобил-Чорнобиль

Жителям м. Чорнобиля і чорнобильської зони і всім тим, хто від цього постраждав, всім хто брав і бере участь у рятувальних роботах, і тим хто наклав своїм життям і здоров'ям у цій страшній і жорстокій траґедії нашого народу і братніх нам білоруського і російського народів - присвячується.

Чорнобил! Чорнобил!..
- Що ти за рослина?
Чом, скажи, твоїм ім'ям
У лиху годину,
Між Прип'ятю і Ужем
Названо місцину?

Чому пращури далекі,
Вісім століть тому,
Тобі дали це наймення
І селищу свому?
Чорнобилем стали звати.
Звідки назва взялась?
Хоч до цього довгі роки
Ти Пружем звалось.

Хто тебе в минулі віки,
Зруйнував і знищив,
І від тебе залишив
Сумне попелище?..
Чорнобил, чорнобил...
Ти схожий, до болю,
На розтріпану й високу
Лісову тополю.

Ти на згарищах ростеш
І на попелищах,
На угноєних тілами
Страшних бойовищах
Ти відроджуєш життя
На мертвому тліні
І ховаєш біль і жах
Під своїм корінням...

Чи ж не звідси твоя назва,
Чорнобилю - місто,
Що траґедія твоя,
Всьому світу звісна?
Розлютилась доля зла
За часів Батия, -
Ти був спалений до тла,
За тобою й Київ.

Литва тебе руйнувала,
Польща катувала,
Час настав, разом з Богданом
Люди твої встали
За велику Правду й Віру
Для своєї країни,
Через сльози й крови ріки
По всій Україні.
Знову тебе зруйновано,
Людей перебито,
Знову тебе чорнобилом,
Чорнобиле, вкрито...

Відродився!.. Встав із попелу,
Та у твоїй хаті
Тепер уже хазяйнують
Цареві солдати...
Нема сили, щоб стерпіти
Ту наглу наругу,
Та й повстали з Плієм
На Петра катюгу.

Два роки трималися,
Волю боронили,
Та тебе, як і Батурин,
Кровію залили,
Ну а потім, з усіх боків,
Тебе запалили
І знов тебе, Чорнобиле,
Чорнобилом вкрито.

Довго, довго ти вставав,
Спинався на ноги
І настирливо шукав,
До правди дороги...
Та не встиг,  -  бо час настав,
Великого горя,
Час нечуваних знущань
І голодоморів.
Час насилля над людьми,
Безправ'я й терору,
У жорстку і страшну
Більшовицьку пору.
Знову тебе підхопила
Кривавая хвиля,
Опиратися гутабам
Вже не стало сили...

А ще друга світова,
За чотири роки,
Мов соломи у жнива
Набила нівроку,
Твоїх славних земляків,
Сиріт наплодила,
А дружин їх молодих
Вдовами зробила.

Час поглинув і війну,
І Сталіна ката,
І поплічників його
Жорстоких, проклятих,
Що принесли невимовне
Горе в кожну хату.
Та фатальної біди
Не довго чекати
Залишилось Чорнобилю...
Дали людям знати,
Що на Прип'яті потрібно
Місто збудувати,
І ім'ям тієї річки
Те місто назвати.

Скажем прямо - не велике,
Але й не маленьке...
Поряд нього, як не дивно,
Звели потихеньку
Величезну та потужну
Атомну махину,
Мовляв шкоди ніякої,
Тиха, мов дитина,
Хоч клади її у ліжко
На подружнє ложе,
Небезпеки ані крихи,
Борони вас Боже.
"Комсомольською", - будову
ту чомусь назвали,
хоча все те у загалі
в'язні збудували.

До Чорнобиля від неї
Двадцять кілометрів,
Через Янів, Копані
І веселий Лелів...
Дивно! Чом твоє ім'я
Тій станції дали,
А не Прип'яті ім'я,
Що тут збудували?
Чом твій дім і твою долю
З нею пов'язали?
Мабуть, наслідок фатальний
Вже передбачали.
Певно, вже тоді хтось знав,
Що скоється лихо,
Що звалиться знов біда
На обійстя тихі.
Що вижене з рідних гнізд,
По світу погонить
Люд безвинний... Боже ж мій,
Понад три мільйони!
Безжально пошматує,
Поділить на зони,
Північнії Батьківщини,
Області й райони...

Час ішов. І та ЧАЕС
Шпарко працювала,
І енерґію від неї
За кордон збували
Та валютою казну
В Москві набивали,
А вже там її тихенько
Верхи розкрадали,
Із ґенсеками разом,
Що всім керували.
Саму ж станцію у пресі
Тільки вихваляли,
Небезпеку ж за словами
Пустими ховали...

В році вісімдесят шостім,
В двадцятім столітті,
Непроханим гостем
Прийшло лихоліття...
Двадцять шостого у квітні
Страшний вибух стався,
На тій станції - махині
Реактор зірвався,
І життєвий шлях важкий
Знову обірвався...

Твій шлях, гіркий Чорнобилю,
Ще й Полісся всього,
Краю мого преславного
Серцю дорогого.
На це раз на довгі роки
Лихо знову вкрило.
Тебе друже, Чорнобиле,
Та не Чорнобилом,
Що відроджує життя
На мертвому тліні,
Що ховає біль і жах
Під своїм корінням,
А атом, що вирвався
З-під контролю гідів,
Що розкидав і розвіяв
Радіонукліди.
І цезію, і стронцію...
Куди від них дітись?
А вони, відомо всім,
Уранові діти,
Що вбивають все живе,
Майже, три століття!..
Чи здолаєш, Чорнобилю,
Ти це лихоліття,
Що ім'ям твоїм назвали,
В краю славнім, тихім,
Не лише національне,
А й всесвітнє лихо?..

Чи відродишся, чи встанеш
Ти знову на ноги,
Чи знайдеш в віках прийдешніх
Щасливу дорогу?..
Чи ж вернуться твої люди
У свої домівки,
Чи пригорнеш до грудей
Дитячі голівки,
Чи почуєш їхній сміх
На тлі дорогому?..
Чи знайдеш в віках прийдешніх
Щасливу дорогу?..

Борис Кульчицький. Вірш: Чорнобил-Чорнобиль / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 52-54. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Олександр Кулеш. Проза: Степан, Подушка, Загадка про...

Олександр КУЛЕШ

Народився 3 травня 1979 року у селі Можари Овруцького району на Житомирщині. По закінченню факультету іноземних мов Житомирського педаґоґічного університету ім. Івана Франка, викладав по спеціальности у Житомирському училищі культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Нині на творчій роботі. Автор книг прози "На хуторі Курина Сліпота" (вид. "Полісся", 2000 р.), "Колодязько" (вид. "Полісся", 2001 р.), надрукований у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001". Член Національної Спілки письменників України.


Подушка

Галка ревла. З її вим'я повільно скапувало недоссане молоко. А з очей лилися справжні коров'ячі сльози. Якби могла - вилилася б сама через огорожу, в щілину, аби знайти та повернути дитя. Маленьке телятко несміливо стояло на нещодавно впалому сніжку і з цікавістю дивилося на безбарвних людей, які вивели його, віддерли від матері. Вперше у житті телятко побачило світ. Живучи під материним вим'ям у хліві із самими тільки стінами та гноєм, воно побачило стільки багато світла, зраділо. Воно відчувало світло кожною клітиною, кожним рецептором, приємно мружачись. П'янке світло! Раптом світло почало тускніти і з кожною секундою більше та більше. На очі телятку пеленою насувався темний біль. Ноги підкошувалися. Нічого не розуміючи, тендітне телятко почало пручатися, вириваючись з тенет безбарвних людей. Вирватися! Побігти до світла - далі, далі... Ні! До матері під вим'я! Щоб більше ніколи не бачити, не відчувати цього нового. Телятко хотіло на свободу. Не судилося... від чергового удару молотком по голові телятко впало у сніг. Ще якусь мить воно дригало ніжками, ніби втікаючи, і важко дихало, здихало... бо із маленьких ніздрів надувалися кров'яні бульбашки.
Галка ревла. Ревла годину, другу. Чекала дитину. Не вірила, що її більше не приведуть. Коли у хліві зібрався вечір, то рипнули двері. Але в них ввійшло не Галчине дитя, а хазяйка. Доїти, здоювати. Галка доїтися не давала. Крутилася, обнюхувала хазяйку, ніби запитуючи найважливіше. Заспокоївшись ззовні, вона не змогла заспокоїтися всередині. Всередині, десь із серця до горла котився згусток болю, що випорскувався ревінням. Поклавши голову на дверцята, Галка думала про втрату і з сумом дивилася у бік відчинених воріт хліва, що показували квадрат світла, замальований частиною двору. Скоро картина двору оживилася людиною. То був хлопчак, який, ставши на порозі хліва між гноєм та землею, простягнув не на повну руку якусь чорну, перев'язану мотузкою подушку. Але то з першого погляду подушка. Галка впізнала, винюхала шкіру своєї дитини. На запитання хлопчика: "Мамо, куди це покласти?", хазяйка відповісти не встигла, бо була потужно гримнута копитом у живіт, бо Галка раптом сповнилася люті. Лють здоровенною силою коров'ячого тіла навалилася на дверцята. Розтягуючи повітрям видиху по нижній губі кров'яно-слинний згусток, хазяйка заверещала: "Біжи!" Хлопчик побіг, ще встиг, поки Галка ламала дверцята, сховатися у хаті. Галка теж побігла. Люд на вулиці лякався скаженої корови, яка з піною на губах, з піднятим хвостом бігла по дорозі ревучи. Але ніхто, ніхто не бачив її сліз.


Згадка про...

Від тонкого рота старої вчительки у всі боки гострими промінчиками розходилися зморшки - сплющене сонце. Наразі воно розплющувалося і звідти теплом викочувалися слова. І не обов'язково вдумуватися у зміст того, що вона говорить. Важливо чути, чути монотонний потік заплетених в орнаменті слів. У шкільному коридорі було чутно, як стара вчителька, несучи плетену торбинку з молодим качаном всередині, шаруділа по червоних дошках підлоги. Школа мовчала. І тільки з дальнього кутка було чутно молодий гомін. Відчинивши заклеєні безконтрольним голосінням двері, вона відразу здивувалася тим, що учні, побачивши її, змовкли. Повісивши торбинку, сіла уважно, без зайвої метушні. Тремтячими, здавалося, від радости руками вона вхопила шкільний журнал. Вчителька вперше за останні декілька років сиділа на стільці перед класом впевнено, відчувала силу, була легкою... У тиші їй, старій, легко. Поправивши на скронях слабкі посивілі пасма волосся, вона полізла у кишеню за окулярами. Їй для чогось треба було роздивитися у журналі прізвища учнів. Прізвища мовчали. Аби їм заговорити, треба мати на висохлому носі окуляри. "Що це таке?" - спитала подумки сама себе стара вчителька, дивлячись крізь окуляри і нічого не бачачи, крім жагучої білизни. Білизна безболісно встромилася їй у очі і мовчала. Зате не мовчали обплутані екстазом веселости діти.
"З чого вони сміються?" - подумала вчителька. З внутрішнього боку прозорих круглячків окулярів були заздалегідь навмисне наклеєні папірці за розміром. Папірці, які, мов скальпель у виразку, врізалися їй у душу. Стара вчителька мовчки сиділа і навіть не відчувала, як щоки розмальовуються слізьми. Під невщухаючий регіт вона, як та гімназистка, вибігла з класу. І тільки окуляри на підлозі та торбинка з качаном залишилася, як загадка про останній урок старої вчительки.

Олександр Кулеш. Проза: Степан + (Подушка, Загадка про...) / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 50-51. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Іван Красько. Вірші: Ми птиці з неволі, "Не люблю німої тиші...", "Так вже ніхто любить не може..."

Іван КРАСЬКО

м. Бердичів


Ми птиці з неволі

Ми птиці з неволі, теплінь голуба,
Як довго нам крила гнітила журба
І серце старіло у клітці страху,
І розум згасав, як вогонь, на снігу,
І пісня родилась - надія одна -
То дуже криклива, то надто сумна.


* * *

Не люблю німої тиші -
В серце злазяться вужі.
Серед бурі спокійніше
Молодій моїй душі.


* * *

Так вже ніхто любить не може,
Як той, хто на Горі розп'ять
За всіх просив: "Прости їх, Боже,
Вони не знають, що творять".

Він міг спинити леґіони...
Невже не знав, що в Царстві тьми
Орлами не стають ворони,
А злякані раби - людьми.

Чого пожертвував ти Сином,
Великий Боже? Хіба кров
Твоєї вічної дитини
Зцілила людство?! Дала любов?!

Іван Красько. Вірші: Ми птиці з неволі, "Не люблю німої тиші...", "Так вже ніхто любить не може..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 50. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)