Раїса Кириченко. Вірші: Сьогодні, Депресія, "Найвища в світі нагорода...", Цензору, Слова, Бабине літо, "Цілунки - як крильця метеликів...", Даоцизм, Врода

Раїса КИРИЧЕНКО

Народилась 27 листопада 1957 року в Житомирі. Працювала 20 років у відділі кадрів Житомирського державного технолоґічного університету. Друкувалась у періодиці, поетичній збірці молодих поетів "Первоцвіт".


Сьогодні

Сьогодні прийшло із учора
І в завтра воно піде.
Часу страшна потвора
Життя наше тихо краде.
Що вчора було, не вернеться,
Не знаєм, що завтра чекає.
Комусь, може, доля всміхнеться,
Кого на хресті розпинає.
Ми маємо лише сьогодні...


Депресія

Страшно не вмерти, страшно жити,
Коли не має радости в житті.
Коли не можеш більше ти творити
Заїржавіло серце в самоті.

Коли вуста усмішку загубили,
Забуло горло, як із нього рветься сміх.
Коли свій хрест нести уже не сила.
О, боже, як багато в світі нас таких!


* * *

Найвища в світі нагорода  -
Щаслива доля у дітей.
Здоров`я, розум, щастя, врода,
Любов і шана від людей.


Цензору

Зіткана із павутиння
Пісні моєї душі.
А ви вимагали вміння,
Кремсали мої вірші.

Ви душу їх убивали,
Вставляли слова свої.
Вірші були досконалі,
Ваші були, не  мої.


Слова

Слова, слова, слова...
Частокіл зі слів.
Паморочиться голова...
Горе, радість, гнів.
Минуле й майбуття
Віхола все підхопила.
Губить сенс життя
Слів непотрібних сила.
... ... ...
Та набагато страшніше
Одинокости тиша.


Бабине літо

Сонцем дихало бабине літо,
Тиху пісню співав падолист,
Золоту одягаючи свиту
На пронизаний променем лист.

Синім сяйвом світилося небо,
Павутиння блукало в волоссі.
Осінь зиму благала: "Не треба,
Не спіши, ще не все відбулося".

Осінь марила променем ясним,
Вік дівочий вернути хотіла.
Літом бабиним вбралося красно,
Та природу здолать не зуміла.


* * *

Цілунки - як крильця метеликів.
Важко таке і уявити.
Цілунки - як крильця метеликів,
Що можуть кригу розтопити.

Цілунки - як крильця метеликів,
А серце гупало у скронях.
Цілунки - як крильця метеликів,
А піт виступав на долонях.

Цілунки - як крильця метеликів,
І пестить милий, не кусає.
Цілунки - як крильця метеликів,
Хіба у світі так буває?


Даоцизм

Світла половина душі
Шептала: "Пиши вірші".
Чорна половина сичала:
"Невдах і без тебе чимало.
Світом правлять гроші,
Вони джерело утіхи".
"Вірші твої хороші", -
Світла шептала стиха.
А чорну гризла думка
Розпачливо-єхидна:
"Якщо ти розумна,
То чом ти бідна?"


Врода
(усмішка)

Чом ти, моя врода,
Не пишная квітка?
Горох при дорозі,
Бідная сирітка...
Подивлюсь у дзеркало
Та й скривлюсь нівроку.
Де те миле личко,
Що радує око?
Де ті чорні брови,
Що чоловіків чарують?
А де та фіґура,
Що нею торгують?
Розгніваю Бога я,
Все ж звернусь до неба:
"Думаєш, як розум дав,
то вроди й не треба?"

Раїса Кириченко. Вірші: Сьогодні, Депресія, "Найвища в світі нагорода...", Цензору, Слова, Бабине літо, "Цілунки - як крильця метеликів...", Даоцизм, Врода / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 42-43. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Ольга Караґедова. Вірші: Посвята, Дзвінок із юні, "Яка насолода - шукати слова в словниках!..", Сонет

Ольга КАРАҐЕДОВА 

Народилась 8 грудня 1945 року. Працювала  викладачем з навчально-виховної роботи. У конфліктні часи між Азербайджаном та Вірменією переїхала в Україну, оселившись у Житомирі. Працювала в інституті удосконалення вчителів, літературному музеї.


Посвята

Почавши з літер Букваря,
З азартом, впертим і невпинним,
Вивчаю мову Кобзаря,
Смакуючи її перлини.

Натхненно кличе і зове
Щодня вкраїнське дивне слово.
Нехай завжди тепер живе
Глибинний поклик цей чудовий.

Над тим, що холодило дух,
Я відчуваю перемогу.
До світла відродився рух
З журби похмурого острогу.

У небеса співзвуч і рим
Немов душа моя злетіла.
І раптом словом віршовим
Захоплено заговорила.

За те, що я себе знайшла,
Що ревна туга відпустила,
Шаную мову Кобзаря -
Вона подарувала крила!
1992 р.


Дзвінок із юні
Лії Довжик

Цей несподіваний дарунок
(Із років Юности дзвінок),
Немов од задухи рятунок,
Повітря чистого ковток.

Дзелень! - І спогадів намистом
Прикрасився холодний день.
Здається, лине понад містом
Це надзвичайне ДЗЕНЬ-ДЗЕЛЕНЬ.

Воно безглузді перепони
Зриває, наче динаміт,
Бо дружби вірної закони
Не знають відстаней і літ.

І відступа зивова стужа,
І вабить Юні далина.
Спасибі за розмову, друже,
Як свято споминів вона.

Пера запалююча сила -
Цей несподіваний дзвінок.
Натхненно пишеться рядок,
І знову за плечима крила...


* * *

Яка насолода - шукати слова в словниках!
Утіха яка - відкривати скарбниці чудові!
Здається, пливеш ти по морю безкрайньому мови
І берег знаходиш у перших удатних віршах.

Як радує, що неодмінний є дороговказ.
Лиш він допоможе тобі не блукати у мові.
І ти, наче юнґа, до труднощів всяких готовий,
Натхненно, мов палубу, драїш рядки раз у раз.

Як добре, коли завчасу корабель оснастиш
Усім, що потрібно для плавання в мовнім просторі.
І ритми, і рими здаються ступнево в покорі,
Яка і веде до причалу за назвою "Вірш".

Щаслива я, що подолати змогла Паралель
Законів російської та української мови.
Та знову я чую команду: "Віддати швартові!" -
І знову у плаванні дивному мій корабель.


Сонет
Пам'яті Юрія Ґудзя

Залишивши бентежне слово мрій
Про Істину, Добро і справжню Волю,
Поетом був людського суму й болю,
Розп'ятий на хресті доби подій.

Душа шукала захисту в надій
На кращу-гідну і крилату долю.
Це не було ні позою, ні грою  -
За слово Правди був сумлінний бій.

Постскриптумом пророчим до Мовчання,
Передчуттям фатального кінця
І перша книжка стала, і остання.

Рядки, що приголомшують серця,  -
Як світле і святе навік прощання
Письменника, Поета і Митця.

Ольга Караґедова. Вірші: Посвята, Дзвінок із юні, "Яка насолода - шукати слова в словниках!..", Сонет / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 40-41. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Вероніка Кавун. Вірші: Музі Ерато, "Я сліпий...", "Байдуже стогнуть у спину...", Сіті мого City-3, Ніку

Вероніка КАВУН

Народжена 15 червня 1985 р. у м. Житомирі. Вчилась у гуманітарній гімназії №23,  за конкурсом виграла можливість закінчити школу в Америці. Працює у всеукраїнській ґазеті "Слово Просвіти". Голова Житомирської обласної молодіжної творчої орґанізації "Мистецька ґільдія "Неабищо"". Друкувалась у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001", альманасі "Провінція" №3, колективних збірках "Першість", "Неабищо", "Останнїй zошит постфутуриzму". Автор збірок поезій "Задзеркалля", "Завтра" (вид. "Волинь", 2001 р.), "Зимні інтеґрали" (Вид. "Волинь", 2002 р.). Член Національної Спілки журналістів України.


Музі Ерато

Знов моєю ти водиш рукою
І шепочеш: "Мені лиш вір!"
Знов лягають строфа за строфою
З тихим гомоном на папір.
Я належу твоїм долоням,
Я - піщинка тебе - Ерато!..
...Чи не ти цілувала скроні
і бентежила душу Ахматовій?
Чи не ти прикидалась Лаурою?
Народилась з безумства Данте?
Чи не ти покривала мармуром,
Позолотою голос Анни?
Чи не ти уквітчала Марину
Мертвим цвітом цвинтарних суниць?
Ти черпала античні рими
З світанкового сяйва криниць?
Ти, сховавшись у вітру суцвітті
Напинала червоні вітрила?
Ти?
Вона загадково мовчить,
Поправляє натомлені крила.
17.07.00.


* * *

Я сліпий
кожен день для мене
довгий наче метро
замість годинника
тупіт потягів та людських ніг
Я сліпий
щодня мене обіймає
стіна
біла на дотик
Я сліпий
простягаю руки в  тунелі людських душ
а у відповідь маю
дві-три монети
гонорар за те
що замість них
Я сліпий
і слухняно граю свою роль
збираючи в капелюх
чужі посмішки
чи
(значно частіше)
недопалки смутків
та роздратувань
Я сліпий
подайте  кавалочок
своєї байдужости
на хліб
(такий сірий на дотик)
подайте
...
А коли засинаю
в коридорах цього чудного смітника
світу під назвою метро
мені сняться звуки
вони мають
власний запах
колір та смак
і трохи схожі на людей
...
Я сліпий
часом пишу вірші
та складаю їх у нори спинного мозку
як у шухляди
А ще я торкався неба
воно чомусь біле на дотик
(як і моя стіна)
хоча кажуть
має бути блакитним і нескінченним
як лабіринти метро
А ще кажуть
що сліпі перед самою смертю прозрівають
бодай на хвилину
Господи, заради цього варто жити
і сумлінно грати свою роль сліпого
подайте копієчку
замість мене
тут могли би бути ви


* * *

Байдуже стогнуть у спину
переклеєні стіни
Винен
не зовсім винен
хто у трикутнику слини ?
Запатентованим криком
меневідсутнього літа
може і стала би жити
тільки
розмазала світло
чуєш дзвінок у двері?
[чавлять на кнопку страху]
Скільки мене тепер є?
[Це не шизофренія
просто мені
сумно одній]
Тепер придивись поближче
Бачиш рядочки титрів?
Думав, що будемо вічні?
[вимкни з розетки вітер
В землю зашпиль ті зорі
вийми із ока місяць]
Бачиш яка прозора
буде сторінка міста
перечитай уважно
бляклі чорнила будинків
[ти забув наштрикнути час
на голодних бурульок ікла]
І не шукай тут істин
в цьому трикутнику світу
просто й джунґлях змісту
нас буде непомітно
.............................


Сіті мого City-3

У залізобетонній коробці міста
напханій
до країв лахміттям розмов
місиво перетлілого жовтого листя
парасольок
плащів
під'їздів
авто
Стукайте
перед тим як залізти в душу
чи колупатись в замку відмичками поглядів
місто мерзне під мряки холодним 
душем
"ви не потрете спинку
асфальту мокрого?"
Знаєте
місту теж страшенно незатишно
жити в гуртожитках ваших взаємних я
вештатись смітниками
кав'ярнями ратушами
а вечорами ховатись під плед сміття
перегортаючи вулиць потерті обкладинки
я проминаю абзаци мокрих під'їздів
місто
маршрутки
люди
тролейбуси
пам'ятники
і монотонних днів
ластів'ячі
гнізда

Вероніка Кавун. Вірші: Музі Ерато, "Я сліпий...", "Байдуже стогнуть у спину...", Сіті мого City-3, Ніку / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 38-40. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Наталя Зубарева. Вірші: "Простір поля у свічаді...", "Коні часу б'ють копитом..."

Наталя ЗУБАРЕВА

Народилась 11 лютого 1984 року. Закінчила гуманітарну гімназію №23. Переможниця конкурсу на Житомирщині "О мова моя, душа голосна України!" (2001 р.). Друкувалась у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001". Отримала І місце на конкурсі "Я вірю в майбутнє твоє Україно!", 2002 р. Навчається на І курсі філолоґічного факультету Житомирського педаґоґічного університету ім. Івана Франка.


* * *

Простір поля у свічаді
Віддзеркалює дощем.
Ми у зоряній Елладі
Відкриття космічні тчем.
Ген, покошені вітрами,
Хмари весело іржуть.
І загоюються рани,
Витікає з серця ртуть.
І трикутники пташині
Коливаються вгорі,
І в лелечиній пір'їні
Бачу осінь на порі...


* * *

Коні часу б'ють копитом -
В наше серце лине мова.
Українським пахне житом,
Чарівна і барвінкова.
Я вклоняюсь Україні
За її співучі звуки.
За волошки ніжно-сині,
І життя зелені луки.
Хай матусі колискову
Чує кожне покоління.
Вірність дому, вірність слову
Проростає, як насіння!

Наталя Зубарева. Вірші: "Простір поля у свічаді...", "Коні часу б'ють копитом..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 38. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Ромцьо Здорик. Вірші: Присутність, Про білі бемолі, Про неї і трошки сумно

Ромцьо ЗДОРИК

"Народився 23 вересня 1980 року у м. Карцаґ (Угорщина) у сім'ї військовослужбовця. 1987 року вступив до Озерненської загальноосвітньої школи. Саме тут у '93 році вперше зачепив плетиво думок, рим та слів. По закінченню школи пішов у мандри... Ішов-ішов і пришвендяв до Житомирського державного університету. Тепер не жалкую. Намагався вкусити з того чи іншого боку ґраніт науки, втім, не досить активно, бо я народжений не для наукової роботи, а для мистецтва, я народжений бути кращим".
По закінченню Житомирського державного педаґоґічного університету ім. Івана Франка 2002 року, автор пішов працювати на ниву журналістики. Наразі є кореспондентом ґазети "Сільське життя". Автор поетичної збірки "Самотній вітер" (вид. "Жур.фонд", 1997 р.). Друкувався у колективних збірках "Першість", "Неабищо", "Останнїй zошит постфутуриzму", літературно-мистецьких альманахах Житомирщини "Зустріч '99 та 2000 - 2001", часописах філолоґічного факультету ЖДПУ "Філео+Лоґос". Активно займається громадською діяльністю, є головою Житомирської міської молодіжної творчої орґанізації "Мистецька ґільдія "Неабищо".


Присутність

Щовечора до мене приходить одна й та сама
дівчина
із присмаком присмерку,
я жену її геть у нічне безгоміння,
однак вона
постає з нього знову, неначе б нічого не скоїлось.
Очі її переливами міняються у люмінесценції місяця
цятками радощів,
та обличчя гіпсоване, скуте гіперболою болю,
зорить у безвість...
Так відбувається щовечора...


Про білі бемолі

Білих бемолів бриніли пісні...
Бруньками сонця під срібним дощем
стиха сипались ліхтарні вогні,
вмиті краплинами, а не плачем.
Рук твоїх змерзлих трояндовий цвіт
випестив - випустив з полону вуст...
Білі бемолі сховались під спід
вій твоїх віяла й сіяли блюз.


Про неї і трошки сумно

Пелюстки пальців
плелися у вальси -
їм було боляче розлучатися...
Час тане і тоне
у морі твоїх долонею...
Солоні
сльотаві спалахи сліз
доводять життя теорему: там, де вичерпується твій під'їзд -
знову розпочинається са-мот-ність...

Ромцьо Здорик. Вірші: Присутність, Про білі бемолі, Про неї і трошки сумно / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 37. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Микола Єлькін. Вірші: "Я, іскорка...", "Зустрічі, надії, розтавання..."

Микола ЄЛЬКІН 

с. Бірилівка Ружинського району Житомирської області.


* * *
Я, іскорка
у полум'ї життя,
що закрутилась
у поривах вітру.
Той зліт короткий -
це моє буття
вплітається
у душ людську палітру.

Злетить у вись
згораючи до тла,
миттєвим блиском
сутінки освітить.
Віддасть комусь
Лиш часточку тепла,
і більш ніхто
її вже не помітить.

Впаде до долу
клаптиком крихким,
змішається
із попілом багаття.
Тож мрію я
Прожить життя таким.
як іскорки
незбагненне завзяття.


* * *
Зустрічі, надії, розтавання,
Радості, тривоги і печаль.
Безтурботність, сумніви, чекання
Поглинає років сива даль.

Нас життя кидає в різні боки,
В перехресті тисяча доріг,
Залишивши потаємні роки
Про які забути ти не зміг.

Збігло все, плин часу неупинний,
Та назад немає вороття,
І ніхто крім тебе неповинний,
В тому, як живеш своє життя.

Микола Єлькін. Вірші: "Я, іскорка...", "Зустрічі, надії, розтавання..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 36. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Олександр Дубовий. Вірші: Чекання, Мова, Україно, Знов стежина наснилася юности

Олександр ДУБОВИЙ


Чекання

У своєму гніздечку лелеки
Ще невміло стають на крило
І бентежиться щемом далеким
В їх серцях Материнське тепло.

Щоб поривами чорного вітру
Вам не збочилась летова мить,
Лелечата! Ріднесенькі діти
Долетіть! долетіть! долетіть!

Ви вітрила блакитного моря,
Лелечата мої чарівні,
Кружеляйте! Лелійте простори,
Вам співатиме Ненька пісні.

Нехай міряють мамині очі
Зрілим хлібом прозору блакить,
Щоб у снах ви літали щоночі
І летіли, щоб знов прилетіть.

Кличе вас височінь наче море,
Кружелить непізнана краса.
Вам туди, там де сонце і зорі,
Де вербиченьки довга коса,

Де тополя вичісує коси,
Де берізка висушує сльози,
Під вікно, де червона калина,
Де чекає на вас Україна.


Мова

Відбілю я тебе, відмалюю,
Відколишу в калиновім сні,
Відкохаю тебе, відцілую,
Заплету в твої коси пісні.

Кришталем із дитячої втіхи
Діамантом - сльозинками вій,
Пересиплю тебе щирим сміхом,
Зачарую дарунками мрій.

Щебетушко ласкава й вродлива,
Журавлиний омріяний лет,
Будь весела, струнка і зваблива,
Хай зіп'є твою чашу поет.

Розливайся довкіл самоцвітом,
Шелести на коханих устах.
Материнська моя, така рідна,
Моя Мова, мій злетовий птах!


Україно

Щебетушко моя, чарівничко,
Вишиванки мережива світ.
Чого в тебе засмучене личко?
Чом змарніло ідеш до воріт?

Може ти з козаком не мирилась
І він десь забарився, не йде?
А тобі яничари наснились.
Що плюндрують життя молоде?

Де блукаєш рідненький козаче?
Залишаєш на кого одну?
Подивись, як змарніла та плаче!
Звесели її душу сумну.

Заплети нерозчесані коси!
Відцілуй! відкохай! відігрій!
Нехай вроду не зраджують сльози,
Козаченьку, ріднесенький мій!


Знов стежина наснилася юности

Знов стежина наснилася юности
Та хатина, і верби, і став.
Знов до мене ти ніжно горнулася,
Вальс гармошки і теплі уста.

Щемом зваби із теплого літечка
Стан дівочий та шелест верби,
Не зови, не гукай мене, дівчино,
Пожалій, не цілуй, не губи!

Вже літа журавлями над вербами
Зрахували десятки ключів.
А серденько щемить, б'ється лебедем,
Бо забути тебе не зумів.

Ой Марічко, розрадо, русалочко,
Над водою вербичка журби.
Обминай мої сни, полісяночко,
Пожалій, не зови, не губи.

Вальс гармошки далеко над річкою,
Зачаровують ніч солов'ї.
В травах роси, стежиночка стрічкою,
Неціловані губи твої.

Ясен місяць вмивається росами,
Я бреду по стежині журби,
Не духм'янь мене в юність покосами,
Пожалій, не зови, не губи.


Бабусі

Понесу кобзарем поміж люди
Мої думи і мрії мої,
Квіт полів, чебреців, м'яти-рути
Перевеслом на руки твої.

Засіваю єднання та радість,
Зраду, розбрат - зношу в бур'яни.
Щоб згорала до тла чорна заздрість!
Щоб нестало ні сліз, ні війни.

Ріжу тельба в запроданській шкурі,
Яничар полосну до сідла,
Бо незраджу козацькій натурі,
Бо козачка бабуся була!

Олександр Дубовий. Вірші: Чекання, Мова, Україно, Знов стежина наснилася юности / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 35-36. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Валерія Дмитрук. Вірші: "Вам все одно? Скінчилися казки...", Ноктюрн, "Старий ставок уже не кличе...", "У нас і рай і пекло зібрані в одне..."

Валерія ДМИТРУК

Народилася 1978 року. Закінчила Високопіцьку середню школу №2, бібліотечне відділення Житомирського училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка, з відзнакою. Працює у обласній універсальній науковій бібліотеці. Автор поетичної збірки "Втеча Пегаса" (бібл. "Nеабищо", 2003р.).
Життєвим орієнтиром для Валерії є слова Ф.М.Достоєвського про те, що "краса врятує світ". Тому й шукає краси в навколишньому світі, у стосунках з людьми, у мистецтві.


* * *

Вам все одно? Скінчилися казки.
Їх не покличеш знов у тихий вечір.
Холодний вітер наляга на плечі,
З його кишені випали зірки.

А ви байдужо дивитесь у даль.
Сухі слова беззвучно опадають...
У світі іншім, може, пригадають
Старої казки лагідну печаль.

Для нас усе згоріло, відійшло,
Це все уже - не музика для серця, -
Воно, принишкле, ледве-ледве б'ється...
Вмирає казка... Так, вам все одно.


Ноктюрн

Десь мріють квіти, і летить
Сумна мелодія Шопена,  -
Мов тихий легіт, що на мить
Єднає вічність безіменну.

Букет конвалій на вікні
Дивись у сутінки прозорі,  -
Там за вікном туман принишк,
Він спочиває. Гасли зорі.

І аромат конвалій тих
Сплітав із нотами серпанок...
...Та ось ноктюрн повільно стих,
І знов прийшов на землю ранок.


* * *

Старий ставок уже не кличе,  -
Поснули квіти на воді,
Де відбивалися обличчя,
Колись такі ще молоді.

А може, образ залишився
В дрижанні тихому води...
Он клен, він спогадами впився,
І тихо кличе нас: - Ходіть!

Я підійду, я все згадаю;
Сумним свічадом спить ставок...
О як далеко нам до раю!..
Як жовкне пам'яти листок...


* * * 

У нас і рай і пекло зібрані в одне,
Єдина суть змішала біле й чорне.
У дзеркало, неначе у вікно,
Подивишся - і темрява огорне.

І у тумані вже не відрізнить,
Чия рука торкається обличчя.
Яка крихка оця єдина мить,  -
Ось знов її розбили протиріччя.

І тихо тінь відділиться твоя.
Востаннє їй подивишся у очі.
"Я кров твоя, я маячня твоя",  -
Прощаючись, крізь сутінки шепоче.

Розбите скло... Ці сльози крижані...
Тут плакала душа закам'яніла.
А тінь твоя пішла крізь ночі й дні,
Й роздвоєність оцю тобі лишила.

Валерія Дмитрук. Вірші: "Вам все одно? Скінчилися казки...", Ноктюрн, "Старий ставок уже не кличе...", "У нас і рай і пекло зібрані в одне..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 34-35. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Наталя Дзюмак. Вірші: Моє село, Я тебе зустріну, Не барися, "Болить душа? - Не треба, ой, не треба..."

Наталя ДЗЮМАК 

Народилась 25 травня 1953 року. Живе і працює в смт. Баранівка.


Моє село

Іду селом, таким до болю рідним.
Знайомий двір, стежина в споришах,
Ген осокори з шелестом привітним
Мені назустріч дружно так спішать.

Блищить ставочка гладь між очеретів,
Все та ж верба, похила й мовчазна.
Невтомний рейвах жаб'ячих концертів
В сріблястий вечір лине допізна.

Тонуть садки в духмянім шумовинні,
Вслухаючись у пісню солов'я...
Моє село, в цей теплий вечір нині
Тебе, хвилюючись, зустріла знову я.

Ця долі мить - прекрасна і врочиста.
Бентежить душу тихий-тихий щем.
Іду селом, дорогою дитинства,
Де слід проріс зеленим споришем.


Я тебе зустріну...

Обійнявши Случ, притихлий вечір
Ніжно колискову шелестить.
З-за хмаринки на дівочі плечі
Місяць зачудовано зорить.

У вінок з холодного смеркання
Соловейка б пісню заплести...
Я тебе зустріну, мій коханий,
Поцілунком сонця золотим.

Сяють трави в росянім серпанку,
Світ бентежить солов'їний спів.
Задрімавши, молодий світанок
Знов хміліє від солодкий снів.

Розсипало небо зір намисто
В темних плесах сонної ріки.
На долоні маревом вогнистим
Теплий дотик рідної руки.

Принеси мені в своїх долонях
Зоряні замріяні світи.
Із забутих снів в моє безсоння
Ти до мене, милий, прилети...


Не барися

Заснула ніч, а думка
Тривожить, будить серце:
Знов - теплі рідні руки,
І слів віночок в'ється
Із вуст твоїх ласкавих.
І ніжить дотик плечі,
І в чистих росах трави
Й такий чудовий вечір,
І ти, і я, і щастя
Сміється місяць в небі,
А зорям мальви сняться,
Коханий, я ж до тебе
Листочком припадаю,
До вуст твоїх тулюся,
Вмираю, оживаю,
І плачу, і сміюся.
А ти із срібла ночі
Весільний вельон вяжеш.
Чому ж сумують очі -
Не кажеш, ой, не кажеш.
І вже світанок в барви
Вдягає світ холодний,
І мокнуть в росах трави,
Шепоче листя сонно,
І ти мені лиш снишся...
Я знов одна, без тебе,
Мій рідний, не барися,
О, як мені ти треба.


* * *

Присвячено Ю. Р. 

Болить душа? - Не треба, ой, не треба.
Пройдуть роки - пекучий біль розтане.
Для тебе знов розквітне сонцем небо,
В цілющих росах вигояться рани.

На гомінкому людному розпутті
Ти - дикий звір, нескорений і гордий.
Такий самотній у своїй спокуті,
Лиш в серці біль бринить важким акордом.

Підступна Доля крила обрубала -
Та ти здолаєш біль гіркий, я знаю.
І не суди себе. Вини її так мало!
Не треба, друже мій, тужити, я благаю.

Наталя Дзюмак. Вірші: Моє село, Я тебе зустріну, Не барися, "Болить душа? - Не треба, ой, не треба..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 33. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Оксана Демінцева. Прозова мініатюра: З листа... Вірш: Реквієм (Світлій пам'яті В'ячеслава Чорновола присвячується)

Оксана ДЕМІНЦЕВА 

Закінчила Житомирський державний педуніверситет ім. Івана Франка. Працює вчителем української мови та літератури.


З листа...
...Хотілося б розпочати цей лист у радісному світлі, у світлих тонах, уплести поміж його рядків білосніжний цвіт садів, духмяні пахощі квітів, солодкий солов'їний спів, адже навколо весна, і все буяє, цвіте, розливає тонкий і п'янкий аромат. Та чорною стрічкою трауру оповила душу звістка про смерть Чорновола. Незабаром мине два місяці, як не стало одного з найкращих синів України. Кажуть, час заліковує рани. Та це не так, коли йдеться про таку людину, як пан В'ячеслав. З часом біль від втрати такого ґеніальго політика ще більше загострюється, а незагоєна рана кров'ю дзюркоче по стінках душі, залишаючи на них страшний напис:
"Немає... немає... немає..."
Гіркота, біль, сум сплелися у тісний клубок і вирвалися назовні ліричним сплеском під назвою "Реквієм". Цей вірш, народжений у горнилі пекучого болю, - моя данина пам'яті В'ячеславу Чорноволу. Нехай і він скромною квіткою зблисне у вінку слави дорогої всьому українському народові людини. На жаль, вінок слави став для пана В'ячеслава траурним. На жаль... Чомусь уже так повелося, що часто лаври переможця оповиті чорною стрічкою. Закономірність історичного розвитку? Коли ж людство отямиться і перстане розпинати своїх героїв? Історія суспільства упродовжтисячоліть проходить під знаком ротонди, і впродовж усього часу лунає сумний реквієм.
Сумно і страшно, коли з-під пера з'являються не легкі пасторалі, а випинається чорний і важкий оксамит реквіємів.


Реквієм

Світлій пам'яті 

В'ячеслава Чорновола 

присвячується

Зупинились віки.
Зупинились роки,
Помережані снігом білим.
І впилися в вінки
Чорним гаддям стрічки.
І лягли на холодне тіло.

Обірвалось життя...
Мов сирітське дитя,
Бродять світом засмучені цілі.
Хто убив? Не питай,
Бо нема вороття
Із розбитого автомобіля.

Будь проклятий повік
Цей ХХ-й вік,
Що купався в озерах кривавих,
Люто голови сік,
Закидав ними тік -
Тік людський (?!) для людської ж (?!) слави!

Цвіт нещадно топтав,
Убивав - не питав,
Хто згасав в задубілому тілі:
Чи то майстри октав,
Чи герої держав, -
Смерть скрадалася в автомобілі.

Плаче траурний дзвін,
Сльози струшує він
І низає на нитку печалі.
Обмине того тлін,
Хто Вкраїну з колін
Піднімав словом гострим - без сталі.

Він не вмер, він не згас,
Він живе серед нас!..
Безкінечне життєве коло...
Знаю: прийде ще час,
І з безликости мас
Зрине усмішка Чорновола.

Оксана Демінцева. Прозова мініатюра: З листа... Вірш: Реквієм (Світлій пам'яті В'ячеслава Чорновола присвячується) / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 32. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Вікторія Дем. Вірші: Мамлюки, Бракороби, Кому - що, Обідрали, Громадська думка, Заздрощі

Вікторія ДЕМ

Народилася 11 вересня 1934 року в селі Озерах Брусилівського району Житомирської області. Закінчивши Житомирський педінститут ім. Івана Франка та Житомирське музичне училище ім. Віктора Косенка, працювала вчителькою. Нині мешкає в м. Житомирі. Друкувалась у місцевій періодиці. Авторка книжок "Великоднії дзвони" (збірка віршів та прози), "Люстерко" (збірка гумору, вид. ґаз. "Місто", 2002 р., ) також окремими книжками п'єси "Щастя", "Доля", "Небесні гостинці", "Два крольори", "Гурачок", "Місісіпонька" ( вид. бібл. "Nеабищо") . 


Мамлюки

Куди це щез будиночок,
Де Ольжич народився?
Га? Може, дім утік од нас
Й за морем приземлився?
Бо в нас-таки, хоч сядь та й плач,
Не діждешся ремонту,
То дім собі шамуль-шамуль -
Й злиняв за горизонтом.
Дивується поет з небес:
- А щоб той мер упився! -
Ну хоч би позначку лишив,
Де я на світ з'явився...
Зате у місті мамлюки
Давно звили кубельце,
Довженко, Ольжич - "тьху" для них,
Їм - лиш би сало з перцем.
Мовчить громадськість, як німа,
Дріма еліта в міражі,
Святині Ольжича нема -
Там вже кайфують гаражі.
Лютий 2002 р.


Бракороби

Дізнався я, що в Моцарта-творця
Тому мелодії лились дзвінким потоком;
Що не цурався Амадей винця
І келишок тримав напохват збоку
Узявши тую думку за взірець.
Притурив я "шампани" пляшок зо сто,
Сів за рояль, заклав за комірець
Та й оперу почав, готовий доста
Питво скінчилось, в опері  -  фінал,
Поніс її до Спілки гордим левом
Там підняли на сміх - Оце ориґінал!
Нам вуха геть порізав диким ревом.
Я голову ламав: - Чому така невдача?
Винце ж я попивав, А музика  -  осляча...
Нарешті правду відкопав:
Продукт неякісний вживав.
Не вміють в нас сучасні винороби
Путящих вин створити. Бракороби!


Кому - що

Чоловіченьку, проснися
Та навколо подивися:
Одяглось жіноцтво в шуби,
Понаприндювало губи.
Я ж в старім пальті зіпаю,
Хоч мужчину в хаті маю.
Як не втнеш мені дохи,
Ми навіки - вороги!
– Заспокийся, Ксеню люба,
Завтра буде в тебе шуба,
Модна, довга аж до п'ят...
Мені ж взамін - жени "Фіат".


Обідрали

Таня ходить по кімнаті,
злістю закипає:
Вже півночі, а Романа
й досі ще немає!
Мабуть, знову до любаски
стрибнув милуватись,
З'явиться - того бульдога! -
не впущу до хати...
За годину в предпокій
дзінь-дзінь-дзінь! - тихенько,
Тоня кинулась змією
до дверей хутенько.
Спершу глянула у вічко:
- Діво ж моя мила! -
На площадці стоїть Рома...
в чім мати зродила!
– Ага! - крикнула дружина, -
славно догулявся?
Іди ж туди ночувати,
де і роздягався!
Чоловік простяга руки:
- Не був я в кумасі,
Це мене так обідрали
в податковій касі.


Громадська думка

Усюдисущий журналіст,
непосидющий зрання,
До перехожого прилип
з нагальним запитанням:
– Шановний Петре Іллічу,
вже незабаром свято:
Нового президента ось
ми маєм обирати.
Признайтесь всім, не боячись,
кого б ви привели до трону,
Кому б сказали: Друже мій!
Ти чесно послужи Закону?
Петро замислився, відтак
підняв до неба очі,
Губами цмокнув, облизавсь
і відповів охоче:
– Отак-ото помізкувавши,
на душеньку гріха не взявши,
Віддав би зразу голос я
за Джона Мілтона,
чи Білла Клінтона -
така позиція моя!
Щоби, прикинувшись уранці,
себе відчуть американцем,
Хоч раз - бадьорим і сміливим,
хоч на один деньок щасливим!
Тут запитальник посміхнусь,
убік відвівши мікрофона:
– Такі ви, пане, пречудні,
мов білая ворона.
Бо маєте, як мовиться,
надмірні апетити,
Вам заманеться ще й Вкраїну
заморським штатом об'явити.


Заздрощі

– Якщо оця страшна холера, -
Кипів розлючений Сальєрі, -
Ще далі житиме між нами,
То я піду у світ з торбами!
І, голослівним щоб не бути,
Підсунув Моцарту отрути...
А сам ще рясту зім'яв багато,
Заживши "слави" Герострата.
Людей не переробить час -
Такі "сальєрі" є і в нас.

Вікторія Дем. Вірші: Мамлюки, Бракороби, Кому - що, Обідрали, Громадська думка, Заздрощі / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 30-31. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Олена Деркач. Вірші: Коли я чую слово "Україна", Не затуляймо долонями очі, Ліні Костенко, "Україно? З тавром на грудях...", "Сурми - за горою..."

Олена ДЕРКАЧ 

Студентка Житомирського державного педуніверситету ім. Івана Франка.


Коли я чую слово "Україна"

Коли я чую слово "Україна",
То зразу ж уявляється мені
Безмежно поле, свіжий запах сіна,
І тихий шум крислатих ясенів.

І шлях крутий, запилений од віку,
І рев корів, й дзюрчання джерельця,
Й хлоп'яча позолочена голівка -
Маленьке сонценятко в пшеницях.

І свіжим молоком запахне вечір,
Білява мати вийде до воріт,
І чудно так, неждано й недоречно
Притихне світ.

А понад річку, де тумани білі,
Полине пісня, як чаїний сум,
І обеліски, з роду посивілі,
Хитнуться під вагою давніх дум.


Не затуляймо долонями очі

Так довго ми скніли в темниці,
Що стали боятися світла,
І боляче ріже зіниці
Та Воля, що сонцем розквітла.

Не затуляймо долонями очі?
Тільки спочатку прикро нам буде.
З часом відвикнемо темряви ночі
Й жити почнемо як люди.


Ліні Костенко

Всі Ваші вірші - дотик леза,
Немов натягнута струна
Високочолі, як береза,
Дзвінкоголосі, як весна.
Всі Ваші вірші - крик душевний
І море щастя чи журби,
А коли біль, то вже пекельний,
Холи ж бо радість - без хвальби.
Коли ж любов - то вже до краю?
Як пить отруту - то до дна.
Я Вас глибоко поважаю,
Бо Ви у нас така одна.


* * *

Україно? З тавром на грудях....
Україно! З хрестом на серці...
Україно! Жива ти в людях.
Безчестя згине! Тобі ж не вмерти!


* * *

Сурми - за горою,
Сурми - попід гаєм.
Коник вороненький
Копитами грає.
За ворота з хати
Вийшла стара мати:
"Ой скажи, синочку,
Де тебе чекати?"
А дівчина люба
Йде коло стремена:
"Глянь, мій чорнобривий,
Ще хоч раз на мине?"
В полі на роздоллі
Чорний ворон кряче:
"Маю я на тебе
Чорну ніч, козаче?"
"Гей ти, чорний ворон,
Гей ти, чорний пташе,
Глянь, як копитами
Кониченько креше!"

Олена Деркач. Вірші: Коли я чую слово "Україна", Не затуляймо долонями очі, Ліні Костенко, "Україно? З тавром на грудях...", "Сурми - за горою..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 28-29. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Богдан Горобчук. Вірші: Годинникар, "роzвеzяю себе по асфальту...", Сюркава тут, "деінде десь...", Майстер

Богдан ГОРОБЧУК 

Народився 4 червня 1986 року у м. Житомирі. Провчившись у СШ №33, нині закінчує навчання у технічному ліцеї при Житомирському державному технолоґічному університеті. Переможець багатьох олімпіад з обласних та всеукраїнських змагань. Переможець обласного відбіркового туру Всеукраїнського поетичного конкурсу "Молоде вино" (2002 р.). Ґрафіка Богдана прикрашає багато збірок авторів бібліотеки "Мистецької ґільдії "Nеабищо". Автор збірки поезій "Книга Дослідів" (2002 р.).


Годинникар

Люблю копирсатися годинами
у купах беzладно zвалених
пухнастих митей
а потім днями сидіти
zвісивши босі ноги у прірву часу
Люблю роками блукати
горами і долинами циферблату
zішкрібаючи пил
z секундної стрілки
щоб та не zупинила своєї ходи
Люблю тисячоліттями лежати
підклавши руки під голову
і zосереджено вдивлятись
у беzперервно-вічний рух Чумацького Шляху
а ще Люблю дихати часом
а коли набридне  -  поzіхати в кулак
і короткоzоро примруживши очі
дивитись на сонце
я  -  годинникар
і ніщо не відбере у мене
насолоди життям...


* * *

роzвеzяю себе по асфальту
нехай рефлектори фар
освітять! чи
освятять!! мою надубивчу
усмішку..
спіткніться об мене
пані
чи то пак
даруйте!..
панно!..
маю для вас сюр-приz!
усмішка...
від вас вимагаю!
ось!.. осьо-сьо-сьо...є!
до чого ж у нас схожі
усмішки!
усі ми однакові
усі ми єдині
в цьому переповненому
асфальтом вимирі
в своєму
zаасфальтованому вигляді


Сюркава тут

беzперечно між тут і там
є якийсь невловимий ніякими
надчутливими радарами ультраzв'яzок
ось zдавалося б ти сидиш
тут
п'єш невідому нікому
навіть тобі самому суміш
кави пива і лавандової олії
а там
щось відбувається і щось
невидимим
тягарем тисне на твої міzки
та так що zдається тобі та сюркава
не сюркавою а цікавою кавою
і вzагалі усе що є тут тобі zдається
боzна чим але тільки не тим
чим воно є насправді і дійсно воно так
бо те що відбувається
тут
воно нічого і не відбувається воно так собі
намагається відвернути твою увагу від того
іншого такого далекого і недоосвідомленого
там


* * *

деінде десь
в районі свічки
на площині столу
стоїть і ваша тінь
поряд із мільярдами  мільярдів
інших тіней
і їй так хороше там
світло і тепло
і не треба їй
іншого раю


Майстер

займаючись клонуванням Хрестів
у тому сірому
скелястому будинку
хоче майстер досягти
надмайстерности створити Хреста -
шедевра Хреста
найдовершеність
але дзуськи
нічого не може
скособочивши скривлену спину
над мертвими дерев'яними очима
Ісуса вирізає терновий вінок
а виходить [дермовий інок]
скосивши очі до різця має
відтворити Христове тіло
а виходить [Хренове діло]
так
сіючи усюди бруд і сміття по світу
щомиті працює майстер вічним різцем
з пісочним хронометром замість
алмазного леза
клонуючи і клонуючи Хрести
забиваючи їх терновими гвіздками
в серця людей
але не приживаються ці Хрести
гинуть або
перетворюються в бридких покручів
а майстер працює вічно
та чи вдасться йому повторити
свій перший шедевр
він - єдиний [?] !

Богдан Горобчук. Вірші: Годинникар, "роzвеzяю себе по асфальту...", Сюркава тут, "деінде десь...", Майстер / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 28-29. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Любов Годлевська. Вірші: Пісня кохання, Самопізнання, Відлуння паралельних думок, Міс осінь, "Поволі просуваю..."

Любов ГОДЛЕВСЬКА 

Народилася 21 січня 1978 року. Закінчила Житомирський державний педаґоґічний університет ім. Івана Франка. Працювала у обласному літературному музеї. Нині готує до друку власну збірку поезій "Гармонія болю".


Пісня кохання
Легкою тінню, німою ходою
Слідом в молитвах іду за тобою.
Сизим крилом до плеча ледь торкнуся -
Й спокоєм білим на серце спущуся.

Ти не відчуєш, не озирнешся,
Ко?ли біду я спалю своїм серцем.
Лиш від вогню, що гризе мене болем,
Ніжним теплом розіллюсь за тобою.

Раптом долине до слуху тонкого
Дикий крик чайки чи лебедя стогін,
Долею встеленого на світанні...
Ти не лякайся - то пісня кохання.


Самопізнання

Надто вже тихо у Лаврі душі.
В тьмі сьогодення минулим зорять
Поодинокі скелети святих...
Жаль, що минуле лише експонат.

Впевнено йду, хоча й на манівці,
Вільним маршрутом в пізнанні себе.
Творчу свободу стискаю в руці:
Нею мій дух двері в рай відімкне.

Усюди шукаю сократівський смисл.
У нім, тільки в нім суть мого майбуття,
Де страхом обмежений дух не проліз,
Я жваво проскочу... Фатальна ж ця гра!


Відлуння паралельних думок

          "Какая есть - на горнем небосклоне
           Украина на Божеских руках."
                                                  В.Галузинская

Яка вже є -
отруєна брехнею,
Яка вже є -
стверділі небеса.
Фальшивий дзвін
у ситих шлунках "ґеніїв",
Й на битім склі знов контури хреста.

Яка вже є -
з чинопоклонством в генах,
Яка вже є -
у срібних ланцюгах,
яка вже є -
в короні з секонд хенду,
Вкраїна у Божественних руках.

Якою буть? -
їй вільно обирати.
Ведуть до храму істині шляхи.
Я тут коліна й серденько схиляю -
Куди від неї, рідної, іти?

Незнана та непізнана...
та не німая!
В забутій, занехаяній юрбі
Я тут свій дух утомлений схиляю -
Тут перемога, на моїй землі!

Там десь течуть брудні валюдні ріки,
Й мед демократії по горлу шкряботить.
Звичайно, там не падають лелеки,
Там хмарочоси боїнг решетить.

Там різне кажуть... Що нам з того взяти?
Як в нашім домі оргії брудні.
І я, і Ви покликані прибрати
Цей дикий безлад з рідної землі.


Міс осінь

Її посмішка,
напомаджена bordo,
залишила іронію Джоконди
в осиковім листочку.
Лісова рапсодія Oriflaim
зазвучала в глибокому погляді...

Лиш торкнися її інтересів -
облітатиме бронзою слів.
Жоден фраєр із вічности буднів
шал дівоцтва її не спинив.

Паморочаться барвами пера
в капелюшку примхливої дами.
Вслід за модою мчиться скажено,
оповита шифону туманом.
Яка стильна!
Чарівна!
Шикарна!
Визнаю перевагу твою! -
Так скажу -
і гіркими дощами
Меланхолії в ноги впаду.


* * *

Поволі просуваю
переспілі прагнення
між шпаринками
впертого "Дай!"
Їх плоть спотворюється
спресовуючи порох думок
для вибуху...
Та піт і сльози
псують паливо мрій.
Попри все спопелила
ще перше
посмертний свій посаг...
Приймеш?..
У час посту
душа не попросить
нічого,
крім відповідей...
Не соромся,
що гола і боса,
брудна...
Приходь, поговоримо.
Господи.

Любов Годлевська. Вірші: Пісня кохання, Самопізнання, Відлуння паралельних думок, Міс осінь, "Поволі просуваю..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 26-27. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Броніслав Вітусевич. Вірші: Якби у мене плуг такий, Гіркий спогад, Муха в жмені

Броніслав ВІТУСЕВИЧ 

Народився 30 серпня 1927 року. Розпочав літературну діяльність 1949 року. 33 роки переслідувався орґанами КДБ за антирадянські погляди. Пенсіонер. За фахом художник. Автор двох збірок гумористичної поезії "Феба і Беба" (вид. "Волинь", 1999 р.) та вибраних творів "Соборний дзвін" (вид. "Волинь", 2000 р.).


Якби у мене плуг такий

Якби у мене плуг такий,
Щоб ним світ зла й неправди розорати,
Орав би я, не їв, не пив,
Не присідав би спочивати.

Переорав би все у прах,
Ногами злісно потоптав би!
Неправду, кривду, злий закон
В безодню назавжди загнав би!

Піт, обтираючи з чола,
У вірному пориві свому
Я на коліна б впав в той час
Молитись Богові Святому.

Після того було б мені
Нестрашно йти в сиру могилу.
Знаючи те, що мій нарід
Побачив волю справжню, милу!

Якби у мене плуг такий,
Щоб ним світ зла й неправди розорати.
Орав би я, не їв, не пив,
Не присідав би спочивати.
1980 р.


Гіркий спогад

Дуже-дуже посварились
Семен й Семениха.
Собі сваркою тією
Наробили лиха.
Собі лиха, людям сміху.
Всі сміялись з того,
Як Семениха тікала
Від свого старого.
А старий запінивсь! Люто
Кричить, дорікає...
Стара йому дулі тиче,
Злісно поглядає.
На стару старий сердито.
Пожбурив мітлою!
Стара йому прямо в очі
Лийнула водою!
Старий стару макітрою!
Стара після того
Сковорідку запустила
На свого старого!
Старий стару намірився
Схопити за спину,
Стара вислизнула, втекла
В сарай, під драбину!
Увесь свій вік в ложці й мисці
Бідна стара мала
За те, що дівкою колись
З іншим хлопцем постояла.


Муха в жмені

Дід піймав муху на вікні.
Затиснув у жмені.
Сміючися запитав
В своєї баби Фені;
"Відгадай, що у руці?
До трьох раз рахую.
Відгадаєш, знай, за те
Тебе поцілую".
Баба сплюнула у бік:
"Не буду гадати,
Бо не хочу, щоб ти ліз
Мене цілувати!".
Дід муху випустив з долоні.
Подивився строго:
"Це ти така?
Їй Богу
Я не знав оцього!
О, тепер у мене ти
Будеш пам'ятати
Як потрібно в обійсті
Діда шанувати.
Ні води, ні дров тобі
Не буду носити,
Ні клепати сапу, а ні
Онуків глядіти!".
Баба крутить головою:
"Дурницю верзе.
Не будеш ти:
Буде інший
Цілувать мене".

Броніслав Вітусевич. Вірші: Якби у мене плуг такий, Гіркий спогад, Муха в жмені / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 25-26. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Тетяна Василюк. Вірші: Колискова, Струна

Тетяна ВАСИЛЮК

Народилася 17 серпня 1982 року в Житомирі. Випускниця ЗОШ №24. У травні 1999 року стала переможцем ІІ Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю "Собори наших душ". Студентка четвертого курсу Житомирського державного аґроеколоґічного університету. Надрукована у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч'99", альманасі "Провінція" (2002 р., м.Житомир).


Колискова

Темна ніч упала на коліна,
Пишуть зорі в небесах листи,
Вдарить вітер в очі та не сильно...
Надобраніч, мій коханий! Спи!

Хай тобі насниться твоя ніжна,
До якої завтра мусиш йти,
А моя любов, любов невтішна...
Надобраніч, мій коханий! Спи!

Обійми руками темний простір,
Тишу у долонях обійми.
Хай тобі насниться її посміх...
Надобраніч, мій коханий! Спи!

Важко сльози у очах тримати,
Як тебе, кохайний, обійти?
Як тебе, кохайний, обминути?..
Надобраніч, мій коханий! Спи!

Темна ніч упала на коліна,
Срібний місяць, в очі зазирни...
Бачиш?! Там малесенькі сльозини?!
Але спи спокійно, любий, спи!


Струна
(Сергію К.)

Я викреслюю твоє ім'я
Із книги всесвіту, назавжди!
Ти не людина, ти - струна,
Що розірвалась не співавши!

А як же мріяв ти співать,
Щоб чули голос твій в сонетах-
Со-нет?.. Ні!.. Так не можна їх назвать:
Прості, глухі слова з чернеток...

Я не врятую суть твою,
Тобі простити не посмію,
Бо під розірвану струну
Співать, на щастя, я не вмію!

Тетяна Василюк. Вірші: Колискова, Струна / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 25. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Ольга Василюк. Вірші: Троянда, Я шукаю тебе

Ольга ВАСИЛЮК 

Народилася 24 вересня 1984 року у Житомирі. Закінчила ЗОШ №24. Має публікації у періодиці. Надрукована у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч'99". Нині першокурсниця Житомирського державного технолоґічного універстиету.


Троянда

Троянда упала... В прозорій воді
Вона нагадала розлуку.
Коли ти зривав цю троянду мені,
Шипи обпекли тобі руку.

І кров потекла, потемніли сліди,
Троянда упала додолу.
Та тільки від квітки тієї шипи
Не руку, а серце вкололи.

А ти посміхнувся, сказав: "Це мине".
Мине, як минає кохання.
Я все розуміла, не знала лиш те,
Що бачу тебе я востаннє.

Троянда упала... В прозорій воді
Я гілку тобі залишила.
Коли ти зривав цю троянду мені,
То я вже тебе не любила...


Я шукаю тебе

Я шукаю тебе, щоб згубити
У холоднім, зимовім дні.
Сині очі сльозами залиті
І вуста мої досі німі.

Так, я знаю, твій слід обірвався,
І любов твоя скоро мине.
Ти добився, чого добивався  -
Моє серце тепер крижане.

Мої очі шукають кохання,
Та умить залилися слізьми.
Я мовчала тоді, на прощання,
І вуста мої досі німі.

Ти долоньми долонь не торкайся  -
Дотик твій не зігріє мене.
Ти добився, чого добивався  -
Моє серце тепер крижане.

Ольга Василюк. Вірші: Троянда, Я шукаю тебе / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 24. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Леся Бур'ян. Прозові мініатюри: "Вони лежали спокійно...", Моєму земному коханню, "Він ходить за мною..."

Леся Бур'ян. Прозові мініатюри: "Вони лежали спокійно...", Моєму земному коханню, "Він ходить за мною..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 23-24. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Юлія Борисова. Вірші: Подібність, "Синій світ очима дитячої юности..."

Юлія Борисова. Вірші: Подібність, "Синій світ очима дитячої юности..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 23. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Іван Бондарець. Вірш: За одну мить до...

Іван БОНДАРЕЦЬ
смт Попільня


За одну мить до...

Стривай, зачекай, зупинись на хвилинку,
У праці щоденній зупинки нема.
Нічого так просто не діється, синку,
Я вірю не в кількість, а в те - чи дарма.

Буває кохаємо - нас не кохають,
І квіти даруємо лиш у свята.
Ми сильні із Богом та неміч без Нього!..
Не та голова в нас та й Віра не та.

Ми в справах дітей не ті бачимо кроки,
Себе ми за приклади ставимо їм
На свій янгол-день і рахуючи роки...
Здебільшу я хочу не те, що я їм!

Буває надію ми в себе втрачаєм,
Нещастя цілком нас в собі поглина.
Тоді ми на Бога усе покладаєм?
Немає сильніших за Бога, нема!

Без батьківських рук було б тяжко прожити,
Самотнім дорога у світі складна.
Ми послані Богом любити, творити!
Немає добріших за Бога, нема!

Дай Боже, щоб радість всю землю укрила,
Щоб проявом Бога - природа була,
Хотів би злетіти у небо на крилах...
Немає мудріших за Бога, нема!

Іван Бондарець. Вірш: За одну мить до... / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 22. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Дар'я Березовська. Вірші: "Відносний вік...", "Вірші слухати...", "Буденність..."

Дар'я Березовська. Вірші: "Відносний вік...", "Вірші слухати...", "Буденність..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 22. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Едуард Барков. Вірші: "Поезія була для мене темним гаєм...", Судний день, Я в острові цім люднім, щоб страждати, Перегортає день сторінку, Моя душа полине в небо синє

Едуард БАРКОВ

Народився 1981 року в м. Житомирі. Закінчив гуманітарну гімназію №23. Був студентом Національного університету "Києво-Могилянська академія". Друкувався в періодиці. Про свою творчість казав так: "...за цей час я дуже збагатив літературу тим, що нічого не написав. Даруйте, звичайно, за таке розлоге пояснення з елементами сатири". Надрукований у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч'99". За траґічними обставинами "чистого четверга" 2000 року Едуард пішов з життя.


* * *

Поезія була для мене темним гаєм,
А нині вона стала справжнім раєм.
Журбу і смуток віршам довіряю...
Прийде пора  -  засяю водограєм!


Судний день

Коли в тобі живе багато віршів і пісень,
Коли сумуєш і радієш разом з ними,
То не страшним для тебе буде судний день,
Коли лягатиме все людство в домовину.

Та день такий надійде, не мине!
Поганого ми наробили достобіса!
У багатьох нас серце, ніби кам'яне...
Говорим "Господи!", звертаємось до біса.

Скрізь плюваки, зневага, підлість, ницість,
Облуда, зрада, маячня, обман.
Людина та над світом має вищість,
В душі якої сонце, не туман.

У цім житті, людина  -  вовк людині,
Хоч декому здається  -  це не так!
Якби були всі мудрими донині,
То не було б Дня Судного ознак.


Я в острові цім люднім, щоб страждати...

У вир життя мене укинуто недбало
І мало не втонув, не захлинувся я!..
Яке вже горе тут мене не брало,
А я шукаю й виглядаю корабля.

Той корабель врятує спраглу душу,
Піснями й віршами наповнить все єство.
Ніхто тоді зневажити не змусить
Усе святе, що раптом розцвіло.

Я в острові цім люднім, щоб страждати.
За віщо? Мабуть просто, просто так...
Не треба мені розкошів і злата,
Та й жити в горі я ще не мастак!

А грішимо на кожному ми кроці
І роздаємо зло на всі боки...
Не треба проклинати і урочить,
І забивать в думки людей гвіздки.


Перегортає день сторінку

Міняє небо всі відтінки:
Рожеві, білі, згодом сині...
Перегортає день сторінку.
Заходить сонце. Може кине
Хоч жменьку променів у серце
І кожен з нас добрішим стане...
А потім, коли день померкне
Із неба ясен місяць гляне.
І знов мінятиме відтінки:
Рожеві, білі, синьо-чорні...
І перегорне ніч сторінку  -
Закрутить ранок сірі жорна...


Моя душа полине в небо синє...

На полотні строкатому життя
Ми вишиваєм хрестиками долю,
Та люди злі псують усе життя
І завдають хорошим людям болю.

Яким нестерпним не було б життя,
Завжди із честю вийди з всього злого!
Не вір брехливим людям, бо сміття
І бруд на тебе викинуть, слабкого...

Перетерпіти! Все перетерпіть:
Насмішки, зверхність, холод і наругу!
У дзеркалі побачить щастя мить,
Подати руку скривдженому другу.

Душа відроджується, бо вона жива
І не потоне у смітті та слині!
І хто б на неї вже не наплював,
Душа полине птахом в небо синє...

Едуард Барков. Вірші: "Поезія була для мене темним гаєм...", Судний день, Я в острові цім люднім, щоб страждати, Перегортає день сторінку, Моя душа полине в небо синє / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 21. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Роман Бабінець. Етюд: Лебідь Васько

Роман БАБІНЕЦЬ
Народився у селищі Полянки Баранівського району Житомирської області, учився у Житомирському педаґоґічному ліцеї. Надрукований у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч'99" (вид. "Житомир", 2000 р.).

Лебідь Васько
(етюд)

Тихий ранок, недалеко від ліцею розіслалася поляна, поруч озеро, поросле очеретом. Сонечко не кожного дня виглядає з-за хмар, а коли й вигляне, то вже не гріє так, як улітку. Коли мені сумно на душі, йду в'юнкою стежечкою до озера. Біля озера тихо. Вербові листочки, повигинавши свої сріблясті хвостики, осипаються додолу. Посеред нерухомого плеса гордовито біліє красень-лебідь з людським ім'ям Васько. Він нібито на когось чекає, прислухаючись до кожного шереху. Сумну Васькову історію я почув тут, у ліцеї.
Весною красень-Васько плавав на озері разом зі своєю подругою-лебідкою. Вони не боялися людей, підпливали близько до берега, кланялись своїми ґраціозними шиями, довірливо брали з рук їжу. Таке єднання дуже зворушувало. Лебеді, люди і природа - повна ґармонія.
Одного разу серед ночі пролунало кілька пострілів... Лебідка спливала кров'ю. Її тіло без ознак життя трималося на воді, аж доки жорстокий браконьєр не схопив пожадливими руками і, злодійкувато оглядаючись, поспішив від озера.
Васько з перебитим крилом даремно кликав свою подругу, а вранці шукав її очима, запливав у всі закутки, тягнучи по воді поранене крило. Кожен раз, коли я бачу Васька, сум і тривога огортає мою душу. А що, коли знову розітне тишу зловісний постріл і обірве життя моєму другові?.. Щоб якось підбадьорити птаха, гукаю: "Васько!.." Почувши мій голос, лебідь, розтинаючи сильними грудьми воду, підпливає до мене, виходить на берег, дивиться і ніби запитує: "Що ти приніс: хлібця чи новину якусь про лебідку?" Я подаю йому шматочок хліба і думаю, як ще втішити самотнього лебедя? Васько ніби читає мої думки, підходить ближче, схиляє свою білосніжну голову і дає себе погладити. Німим докором звисає перебите крило, яке ніколи не злетить у височінь, несучи свого хазяїна. З очей лебедя ллється тихий сум, а десь на дні жевріє надія, що раптом з'явиться його білокрила подруга. Тому Васько не покидає це озерце, де все нагадує йому щасливе життя в парі з лебідкою. Мабуть, він не повірив у загибель красуні-лебідки.
Посидівши трохи, я встаю. Васько смикає мене за рукав, щипає за взуття. Можливо, не хоче, щоб я йшов від нього, але врешті відпускає і сумно чалапає до озера.
Дивлюсь на Васька, а потім на блакитне небо в надії, що там з'являться його друзі-лебеді, спустяться на озеро і хоч якось розрадять самотнього скривдженого побратима.
Думаючи про це, знову згадую рядки з вірша Олександра Олеся:
Тихо-тихо сходив білий лебідь кров'ю,
То, здавивши рани, крила рознімав
І в знесиллі бився... Зграя лебедина,
Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?!

Роман Бабінець. Етюд: Лебідь Васько / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 20. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)