ДОЛІ
Даруй мені, доле, високу любов -
До пари високій печалі...
Подалі тримай від порожніх розмов,
Котрі не зараджують справі.
Даруй мені, доле, визнання людське.
Дешевої слави - не хочу!
В житті, що нехай би й було нелегким,
Не трапила б доля пророча...
Даруй мені, душе, молитву святу,
Що лиш поміж щедрими ходить.
Даруй мені мудрість, якщо упаду,
І з безвісти душу підводить.
Даруй мені, доле, спокус не зазнать
Лихого, лукавого роду.
І Бога в дорозі зуміть розпізнать,
І віри не втратить в народ свій.
ЧОРНОБРИВЦІ ЦВІТУТЬ
Чорнобривці цвітуть - вереснева пора.
Запашне оксамитове море!
Урочисті букети несе дітвора,
Наливаючи трунком простори.
Чорнобривці мої, цвіт добра і тепла
В не надуманих мріях дитинства!
Стільки бачила квітів, та їм не змогла
Так, як вам, - променисто, - радіти.
Чорнобривці років, чорнобривці надій.
Чорнобривцями пахнуть турботи.
Чорнобривці для мам, для бабусь, для синів -
Для всього працьовитого роду!
... Чорнобривці цвітуть. Заступили жнива,
Хлібороби в поля поспішають...
І хоч скажуть по тому:
"Хліб - всьому голова" -
Чорнобривцями хліб заквітчають.
* * *
Наснилась осінь раннього дитинства:
Далекий грім... антонівки в росі...
Й бабусина жалка сирітська тризна,
В скупій єдиній вилита сльозі.
І рушники із оксамитом квітів,
На них стьожками - щедрості шляхи.
Їх збережу в собі, цілому світу,
Щоб в вишиванках слова донести
Древлянську пісню, з правіку воскреслу,
Шуми гаїв й стодоли золоті
Веселки в небі житнє перевесло,
Що зманювала душу у світи.
Спливають роки. Людність кличе в місто.
Та серце не прийме його яси...
...Наснилась осінь раннього дитинства,
Далекий грім й антонівки в росі...
* * *
Спить Случ у сповитку німої криги,
Очеретами заблукала тиша.
Руда полівка між осок прошмигне,
День іній на лозині заколише...
Спить Случ... То що ріці з віків наснилось -
Древлянські гони? Половецькі стріли?
Тут сонце Перунове закотилось,
Дажбогові сліди в росі згубились.
Тут сходила зоря живої віри.
Щоб... висвітить на пращурах кайдани...
Викрешувались гнів і біль безмірний
Солоними кріпацькими сльозами.
Добро звитяг й державності твердь цільну
Кували запорожців дужі груди...
Спить Случ... Нехай їй сниться Україна,
В якій не нам, то дітям - гідно жити!
З МОРОКУ СЬОГОДЕННЯ
Кажуть: діти на янголів схожі,
Їхні сльози - то божа роса...
Ну, а з чим їх буття ототожнить,
Гірше пекла? Живцем - в небеса б.
Кволі плечка і руки тендітні,
І голодні думки і серця...
На майданах, сільських і столичних,
Скрізь їх руки, що просять хлібця!
Скрізь їх долі, жахаючі болем -
Недитячим, скорботним, німим...
Скрізь їх долі, скривджені долі.
Як же ж, певно, обниціли ми,
Що майбутнє своє дозволяєм
Безборонно колічить безпуттям
І губити їх страхом жебрачим.
Нам такими під Богом - не бути...
...а допоки - на ранки до діток
новоспечені йдуть Миколаї
із державних палаців великих
і дарують... обіцянки раю.
Немає коментарів:
Дописати коментар