середу, 1 серпня 2018 р.

Тетяна Іващенко. Проза: Три дні

Тетяна ІВАЩЕНКО

Народилась 1 березня 1988 року  в с.Короченки Чуднівського району. Після закінчення 8-ми класів пішла на навчання в Житомирський педаґоґічний ліцей.

Три дні

Дівчина плакала, коли мама знову зайшла в кімнату. Її виразні карі очі були сповнені смутку, вона змарніла, плакала якось дуже тихо, кволо, здавалось, що сили покидали її. Мама в руках щось тримала. Вона сказала:
– Досить! Коли ти оце перестанеш? Мені набридло. До тебе має прийти лікар, дай собі лад. І тобі прийшов лист.
Дівчина подивилась на неї і ледве чутно мовила:
– Від кого? – але мати не почула.
Вона кинула лист на ліжко і вийшли з кімнати. Лист був від товариша з Москви, з яким вона познайомилась влітку, коли була з мамою в Росії. Вона його навіть любила. Він теж до неї був не байдужий. Зараз він закінчував школу. Дівчина, незважаючи на свою кволість, розпечатала лист. Вона жадібно його читала, розбирала кожне слово, перечитувала його по декілька разів. Він пропонував їй приїхати в гості. Дуже чекав її і писав, щоб швидше їхала. А дівчина не могла. Лежала на ліжку і плакала. Не рухалась. Кара! За що їй така кара? Вона ладна була скоріше покінчити із життям, ніж бути в такому стані. Зараз прийде лікар і точно поставить діагноз. Для неї він стане вироком.

***
Коли мама з батьком і лікарем стояли на кухні, вона старалась почути їхню розмову. За вікном було дуже красиво, звідти віяло свіжістю, весною. Але все-таки вона думала, що буде дощ.
З кухні вийшов лікар, мама, видно, плакала. Вони провели його до дверей, і лише декілька слів почула хвора:
– Я думаю, більше трьох днів не протягне. Я не знаю, що це таке.
Три дні? Як? І це все? Кінець! Вона не витримала і заснула.

***
Вночі була гроза. Дощ заливав вікна, тарабанив по підвіконню. Грім бушував щораз голосніше. Від блискавки в кімнаті ставало видно, як вдень. Несподівано вікно в спальні дівчини відчинилось, і в кімнату забіг холодний весняний вітер. Він погуляв по столі, відкрив двері шафи і прибіг до ліжка хворої. Спочатку пощипав її руки, потім погрався волоссям, дихнув на її обличчя. Від цього у дівчини по шкірі пробігли мурашки. Вона прокинулась. У кімнаті стало холодно, дощ заливав стіл, що стояв біля вікна.
– Мам! – але мама не чула.
Дівчина підвелась із ліжка і, хитаючись від кожного подиху вітру, пішла до вікна. Цей вітер приніс на своїх крилах якусь незвичайну силу. Силу життя, свободи. Вона відчула себе птахом. Ступала вперед, і з кожним кроком їй ставало ще легше. Вдарила блискавка, її осліпило, і дівчина мало не впала. За вікном було холодно і темно. Може, не мучитись, не вагатись, а вистрибнути із вікна? Так! Вона вистрибне. Ні, помиляєтесь, бо не має стільки духу. А може, вона не помре? Може, справді, це не про неї лікар так казав? А якщо помре, яка різниця якою смертю?
Вітер скинув з ліжка білий листок. Хвора оглянулась. Це був лист із Москви. І тут в її голові з’явилась нова думка: поїхати в Москву! Так! Коли ж вона його побачить?
Швидко одягнулась, наскільки це можна для хворої. Вона давно відкладала гроші. Тепер можна було їх використати. Писати записку чи ні? А якщо будуть шукати? Хай краще не шукають, якщо вона захоче, то сама приїде. Нічого не треба. За три дні вона повинна була встигнути.
Усе! До побачення! Зустрінемося потім, а може, і не зустрінемось! Яка різниця?
На вулиці йшов рясний дощ. Ніде не було ні машини. Вона сіла на лавці і чекала, йти не було сили.

***
У зручному таксі вона почувала себе безпечно. Згадувала матір, батька. І тут замислилась, чому мама не давала їй вставати з ліжка? Чому завжди годувала сама, батько нічого не робив?.. Мама її, напевно, дуже любила. Так.
Саме так. Любила, піклувалась про неї. Все, досить. Водій зупинився:
– От і залізниця.

***
Дівчина сиділа зі своїм квитком. Оголосили прибуття потягу. Вона ще вагалась. Все-таки нічого не втрачала. Поїде, побачить його.
Прибув потяг. Її помістили в купе з якоюсь жінкою. Їхати півтора дні. Повинна витримати.
Дівчина постійно спала, і снились їй якісь химери. І що було дивним, цей сон був для неї цілющим: скільки вдома вона не спала, все одно було погано. А тут все легше й легше.
За вікном пролітали мальовничі місцевості: озера, ліси, міста. Дівчина сиділа біля вікна і рахувала свої години. Потім спала.
Коли прибули в Москву, вона одразу ж подзвонила Сергію. Він дуже зрадів, нічого не розпитував. Лише сказав: “Ларисо, я дуже здивований”.

***
Збіг, як день, тиждень. Цілий тиждень. Дівчина почувала себе абсолютно нормально. Батьки Сергія зраділи її приїзду і просили залишитися. Лариса вагалась. Не могла залишити рідний дім, але телефонувати додому все ж не хотілося. Хай думають, що вона мертва.

Перед грозою мати з батьком розмовляли на балконі. Вона курила, він дивився на небо.
– Навіщо ти це зробила, вона ж помре?
Батьки Сергія щось від неї приховували. Вони дружили з її сім’єю. Та вони не скажуть мамі. Вони не такі. Чому не наполягають на тому, щоб Лариса залишилась тут жити?
– Помре? І що з того? Я теж помру, ти помреш.
– За що ти її мучиш?
– За те, що вона не така, як ми.
– Так. Вона щаслива, бо народилась здоровою.
– Це несправедливо. Чому я нещаслива?
Вона кинула сигарету, і десь далеко було видно, як летів маленький вогник. Він гаснув. Могло погаснути її життя. Ні в чому не винна дитина мусила платити за те, що народилася здоровою.
– Якби не було цієї дитини, я б побачила себе в старості. Я помру – вона помре. Такі правила.
– Правила. Жорстока твоя гра. Ти знаєш, що лікар може взяти у неї кров і визначити причину її хвороби.
– Ну й що? Помру в тюрмі. Мені ще недовго залишилось. У лікарні сказали – не більше року.
– Ти жорстока. Перестань. Ще можна зупинитися. Їй залишилось тільки З дні.
Вона знову витягнула сигарету, її худі пальці тремтіли.
– Брудна лікарня. Вони мене заразили. Як же я спочатку не здогадалась, що це СНІД? А чому вона не заразилась? Я не допущу, щоб вона залишилась.
– Егоїстка! – крикнув чоловік і пішов у кімнату. Він йшов і говорив про себе:
– Ця жінка давала нашій дитині таблетки, від яких їй день у день ставало все гірше. Спеціально замовила їх в Анґлії. Таблетки давала сама, не давала дитині вставати з ліжка. Яка ж вона жорстока! І ще називає себе матір’ю. Я її покину. Іншого виходу немає.

***
Вранці зайшли в кімнату Лариси. Там був безлад, вітер поперекидав усе, скрізь було мокро. Почали її шукати. Спочатку всіх обдзвонили, а потім шукали по всьому місту, і все ж вирішили, що вона покінчила життя самогубством.
Забули.

***
Минув рік. Тепер Лариса, студентка і живе в Сергієвих батьків. Дивні вони люди. Прихистили її, забрали до себе. А якось Сергієва мама розповіла їй, що мама Лариси хвора на СНІД і зараз присмерті. Чому ж мама мовчала? Лариса наважилась їхати.
Знайшли її в лікарні. Немічна, безсила, квола, суха, лежала вона в палаті.
Коли до неї зайшла дочка, вона повернула до неї і мовила:
– Жива? – в її голосі було стільки заздрості і лукавості.
– Так. Мамо, вибач, я не наважувалась!
– Ти повинна була померти. Через тебе...
– Я тебе не розумію.
– Усе йшло як по маслу, аж поки ти не втекла. Залишилося лише три дні. Я не хочу тебе бачити.
Лариса стояла на колінах і плакала.
– За що?
Але відповіді не було. Лариса зрозуміла, що зробила правильно.




Тетяна Іващенко. Три дні : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.21-23.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...