четвер, 2 серпня 2018 р.

Вероніка Кавун. Вірші: "...слова [гнили] під стільцями...", Wait on [мікропоема], "Я сліпий...", "Байдуже стогнуть у спину...", [ -?!?- ] /цикл/, "Попереписуй усі свої слабкості...", "Двома пальцями...". Проза: N е о, Тигри

Вероніка КАВУН

Народилась 15 червня 1985 р. у м. Житомирі. Навчалась у гуманітарній гімназії №23,  за конкурсом виграла можливість закінчити школу в Америці, зараз навчається у ЛНУ ім. Івана Франка на факультеті “журналістика” Голова Житомирської обласної молодіжної творчої орґанізації “Мистецька ґільдія «Неабищо»” (2002 - 2003). Друкувалась у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини “Зустріч 2000 – 2001”, альманасі “Провінція”, колективних збірках “Першість”, “Неабищо”, “Останнїй zошит постфутуриzму”. Автор збірок поезій “Задзеркалля”, “Завтра” (вид. “Волинь”, 2001 р.), “Зимні інтеґрали” (вид. “Волинь”, 2002 р.).  Член Національної Спілки журналістів України.

***
Я сліпий
кожен день для мене
довгий наче метро
замість годинника
тупіт потягів та людських ніг
Я сліпий
щодня мене обіймає стіна
біла на дотик
Я сліпий
простягаю руки в  тунелі людських душ
а у відповідь маю
дві-три монети
гонорар за те
що замість них
Я сліпий
і слухняно граю свою роль
збираючи в капелюх
чужі посмішки
чи
(значно частіше)
недопалки смутків та роздратувань
Я сліпий
подайте  кавалочок
своєї байдужості
на хліб
(такий сірий на дотик)
подайте
...
А коли засинаю
в коридорах цього чудного смітника
світу під назвою метро
мені сняться звуки
вони мають
власний запах
колір та смак
і трохи схожі на людей
...
Я сліпий
часом пишу вірші
та складаю їх у нори спинного мозку
як у шухляди
А ще я торкався неба
воно чомусь біле на дотик
(як і моя стіна)
хоча кажуть
має бути блакитним і нескінченним
як лабіринти метро
А ще кажуть
що сліпі перед самою смертю прозрівають
бодай на хвилину
Господи, заради цього варто жити
і сумлінно грати свою роль сліпого
подайте копієчку
замість мене
тут могли би бути ви

?Аритміка? 
/пам'яти невинно загиблого вірша/

Плюнь вгору в небо і розітри
[Здається, вийшла галактика]
Поза цинізмом існує ще стрип-
тиз і розпатлана свастика
кубик за кубиком дихає вниз
So крикоруко і болісно
[поза живими існує стриптиз]
кубик за кубиком
впорснули
Очі захрипіли
і голос опух -
Знову закашляюсь поглядом
Поза стриптизом існує ще…
[Душі повгрузали в підлогу]
Епілептично здригаються ме-
гаполіси наших недуг
поза душею існує ще не-
жить як настирливий друг
тож аритмічно під хрипи вина
піт витанцьовує самбу
Плюнеш донизу?
[Здається, це народилась
іще одна правда]


Wait on    [мікропоема]

зачекай на мене
я ще трохи посмикаю за ниточки власний маріонетковий спокій
простелю скатертиною його слухняні кінцівки
виколупаю з його вух
зумисне підслухані
злузані
телефонні розмови
зачекай на мене
все одно нікуди поспішати й ніч на всіх одна
й повітря на всіх одне
навіть зрештою що ми відчуваємо
теж давно зачовгано й відполіровано
тисячами мов
які здається теж одні на всіх
до чого переживання
зайва пробіжка для стрілок
зайві пікселі
зайві літери отруять і без того замацаний кисень
[він колись плентався легенями динозаврів
і зараз не надто радий виконувати стару
обридлу за мільйони митей роботу]
йому не до смерти
в нього обов’язок
на  нього чекають ще стільки мегаполісів альвеол

потихеньку
потрохи
просуваюсь крізь желатин музики
зачекай на мене
я зараз
ось тільки знайду
хоч найменший привід аби
вибратись із цегляного
кахельного
залізо
цементно
бетонного
я
і посмикати за бороду сонце
най трохи побуде золотою рибкою
поплаває в мене в акваріумі
артерій
і до вени
крізь капельницю поту
виконає три ба
жан
ня
Жити
!
!
!
зачекай ще трохи
ще одну малесеньку
зовсім трохи нескінченну
хвилю
моря що
стукає в мої двері щовечора інколи
вподобало мою кістляву стелю
їм добре удвох
я й не заважаю
все чекаю
чи ти дочекаєшся
того скоро яке ось-ось
[чуєш як поміж]
буде
[ребер стелі волають мушлі]
лащитись мені
[слідами босих]
до
[ніг]
моїх
[дочекайся!!!!]
[ ] – мене – [ ]



***
Байдуже стогнуть у спину
пере
клеєні стіни
Винен
не зовсім винен
хто у трикутнику слини ?
Запатентованим криком
меневідсутнього літа
може і стала би жити
тільки
розмазала світло
чуєш дзвінок у двері?
[чавлять на кнопку страху]
Скільки мене тепер є?
[Це не шизо
френія
просто мені
сумно одній]
Тепер придивись поближче
Бачиш рядочки титрів?
Думав, що будемо вічні?
[вимкни з розетки вітер
В землю зашпиль ті зорі
вийми із ока місяць]
Бачиш яка прозора
буде сторінка міста
перечитай уважно
бляклі чорнила будинків
[ти забув наштрикнути час
на голодних бурульок ікла]
І не шукай тут істин
в цьому трикутнику світу
просто й джунґлях змісту
нас буде непомітно
.............................


[ -?!?- ]
/цикл/
–2–
тягуча ґумка
гучності
моєї ностальґії
нострадамусом дихає в потилицю
по вилицях тілом і стилем
тече давно перед-чутим і -баченим інеєм
і не є моїм стиглим
яблуком нічогонезнання
я блукатиму містом ком
сто мімічних літер
літр абетки – і не більше
шальки ельби замість терезів
вівторок протверезів середою
серед бою і темряви
мряка тем
метає ікру зірок
зірви одну,
ОК?

–6–
Не можна божеволіти
воліти боліти жестами пам’яти
тім’ям пальцями тілами відчую
чи відмию
власну безсовісність
від весни і снів – безвість?
листів земляної be like us
Нас?
Не нас...
час повзком у траншеях
шиї трахеї наметів еґо-центро-я
строґо ницо я це ти – еротика?
Ти кажеш кордон?
Дно року
коридор
у
...

–7–
Так просто
о сто про нас шурхіт
хитро у шістьох днях і сьомій ночі
ночви історії заколихали Бога
поки він ще маленький та безпомічний
був
меч Ной вічно помаранчево злий
лий зелень
мені на тінь принизливо
Привозили нитки
тиньки
Кинь?
Ти...


***
Попереписуй усі свої слабкості
Десь на поля
привокзального гамору

Димом цигарки
Протяг розпластався
І засмагає у затхлому тамбурі

Переживи непробачене заново
Перечитай
Переплач
Перебійся
Перезбагни: ми ніколи не станемо
Тими, якими вже перезбулися

Передчуття обсідатимуть мухами
(Пророцтва збуваються як ЇМ захочеться!)
Тільки той голос, що знову прослухали
Вже через мозок
Не перекотиться


***
Двома пальцями
Навпомацки підчіплюю слово
Повільно тягну склад за складом
Інколи рядок  висковзує і я мушу
знову намацувати його наосліп
Вузлик за вузликом
Кожна рима б’ється в моїх руках і
намагається вислизнути
волосінь ріже пальці,
з’являється кров
але тут же зникає під гострими язичками
рядків
виловлений вірш тріпочеться у сітці клітин
він ще живий
він ще хоче бути живим
але спійманому в глибинах темної замуленої
підсвідомості, де під страшним тиском
виживають лише монстри,
йому лишається повільно вмирати
літера за літерою
втискаючись у папір
доки чиїсь чіпкі пальці
не відліплять вірш обережно
луска за лускою
і не вкинуть у став своєї власної підсвідомості
де йому має бути так само затишно
як і в моїй


Ne o — Ne ja

І. Спочатку була кава. Дуже багато кави – доки не знудить. Кажуть, від овердози кофеїну можна померти – дивно, чому ніхто поки не додумався до такого способу самогубства: елеґантно і зі смаком (це вам не якась намилена мотузка чи повна ванна крові...). А головне – ориґінально. Якщо неможливо чимось виділитись у житті, лишається епатувати смертю...
Потім було бажання написати щось ґеніяльне. Ні, не так – щось ґеніяльно ґеніяльне. Щоб уся решта віршів, поем, новел, драм, романів та все інше кодло просто вдавились від заздрощів. Власне, саме завдяки останньому бажанню перший абзац є нічим, окрім незграбного натяку на епатаж, – якщо я і признаю самогубство, то лише душевне. Після подібних експериментів почуваєшся ніби щойно з душу. Хочеться жити хоча б тому, що ґеніально ґеніяльна річ ще не написана. І, мабуть, ніколи й не буде – інакше чого варта вся її ґеніальність? Але то вже тема окремих філософських трактатів.
І був аркуш паперу. Не один.
І була ручка (майже патріотична – червоно-біла).
І була «Модель» «Океану Ельзи» (попса, але чомусь прогрібає!)
І були клітинки на папері, в які так зручно і затишно вмощуються літери.
І було три чашки кави – одна звичайна, одна «ґлясе» і одна по-польськи... Ні, чотири – ще філіжанка страшенно міцної кави у місцевому ресторані – суцільний кофеїн, хоч ножем ріж! Здається, свою норму на сьогодні я вже перебрала. Серце мало би потихеньку спинитись, а я – потихеньку померти. Дивно. Я ще живу, і мене навіть хилить на сон. Парадокс?
І ще було слово.

ІІ. /Не зовсім ліричний відступ №1/
Писати вірші – це все одно що готувати каву по-польськи: спершу чайна ложечка меленої кави (будь-що, окрім Nescafe!), можна додати трохи цукру – за смаком. Я люблю, коли цукру рівно чайна ложечка без гірки – від солодшої кави мене просто нудить. І все задоволення зникає.
Потім все це треба залити окропом і негайно накрити блюдечком, інакше це буде не кава по-польськи, а фіґня по-американськи (хоча у них там і так все фіґня...). А головне – дочекатися, поки зернятка майже повністю осядуть – якщо цього не зробити, можна зненавидіти каву на все життя.
Ось якраз у цьому місці мало би бути проведення паралелі з писанням віршів. Але ж ви у мене розумні – самі про все здогадались !(?)

ІІІ. А ще була ніч. Банальна штуковина! Всі сплять, хтось бачить сни, хтось не бачить, а хтось підглядає за ними і отримує від того чисто(психо)патолоґоанотомічне задоволення. Не сплять лише дэрні та поети (що в принципі одне й те саме)... До кого з них віднести мене – вирішувати вам, а моя суб’єктивно-обмежена думка тут ніц не важить (ПРИМІТКА: тим, кому вона (думка) дійсно до торшера, читати наступний абзац не рекомендується).
А моя особиста нахабна персона не відносить себе ні до перших, ні до других. Ну, про дурнів, я думаю, особливо пояснювати не варто, а от щодо поетів... Поети ґеніями не бувають, так само, як і ґенії поетами. До кого із цих двох я належу – знову ж таки вирішувати вам. Цього разу вже без моєї суб’єктивно-заанґажованої думки.


IV. /Зовсім не ліричний відступ №2/
У вікно зазирала немита мармиза місяця (от бачите, ніякий я не поет – він би написав щось на кшталт «блідий місяць заливав світлом все навкруги»). Ви ніколи не помічали, що місяць зазвичай виглядає дещо небрито і навіть пом’ято, ніби після п’янки?
А зірки – вони взагалі нахабні штуковини. Ніби такі маленькі, гарненькі, світять собі, падають... А як ляпне одна на долоню – тут вам і трикілометрова воронка, як після Тунґуського метеориту. Там, певно, теж хтось так зосереджено бажання загадував.

V. Що ще було? Крісло, гаряча батарея, бардак на столі та у голові. Купа фоток. Смуток (як це не банально). Бажання випити ще зо дві чашки кави і тут же на місці відкинути ласти від такої приємної овердози кофеїну. Бажання написати щось ґеніяльно ґеніяльне (воно за доброю традицією закреслює попередні прагнення). Відчуття чиєїсь присутності (вже звичне). Підлога. Стеля. Стіни. Повітря. Я.

VI. /Зовсім не ліричний, зовсім не відступ, а просто необхідний кінець/
Для тих, хто любить все читати з кінця (до таких належу і я) – можете на цьому спинитись. У всій тій ахінеї, що написана попереду (чи позаду), ви все одно не знайдете сенс буття, сарказм, філософічність чи меланхолію – дивлячись, що вам необхідніше.
Якщо ви – психотерапевт, не поспішайте ставити діяґноз на кшталт «параноїдальна неврошизоманія із відхиленнями в сторону істерії» хоча б тому, що ви в цьому відкритті не перші – до вас я сама собі такий діяґноз встигла поставити.
Якщо ви – критик, до того ж літературний (а таке буває рідко...), то я ліпше промовчу. Вам і так все буде зрозуміло. Вам, критикам, завше все зрозуміло, навіть те, чого сам автор не в силах осягнути своїм скупеньким розумом.

А якщо коротше, то
була ніч,,,,
була кава,,,,
був «Океан Ельзи», папір в клітинку, ручка,,,,
і була я,,,,,
(02:07)
/4.12.2002/


Тигри

Я вмію дресирувати тигрів.
Але я цього зовсім нікому не кажу, бо не повірять. Я ж бо – лисичка. Маленька руда лисичка із білим кінчиком на хвості. А де ви бачили лисичок, що добровільно кладуть голову в пащеку тигрові, а потім відсмикують її рівно за півсекунди до того, як тигр клацне зубами?
Рівно за півсекунди.
Плюс-мінус дві миті (зовсім коротеньких і незначних, за цей час у тигра кислота якраз починає просвердлювати шлунок).
Щоправда, до цього я тренувалась лише подумки. Робіть поправку на те, що маю скажену фантазію – такої навіть у вовків немає, отих, сусідів моїх; ви думаєте, чого вони на місяць весь час виють? Вони уявляють, що то добротно відгодований жирний білий кролик. У розрізі.
Але повернімося до наших тигрів, себто баранів. Так-так, я страшенно люблю називати їх баранами – отак підійду до одного тигрика і лагідно так, ніжно скажу: «Баранчику ти мій, ЧОГО БАНЬКИ ВИЛУПИВ???». А він хрясь! – і відвисла щелепа. Я ж тим користуюсь і швиденько випробовую свої дресирувальницькі здібності – а потім спринтерські, бо тигри, паразити зелені, до біса гарно бігати вміють.
От ви скажете: які тигри з лисичками? Де ви бачили їх в одному лісі, та ще й дресированих, та ще й з білим кінчиком на хвості. А дзуськи! – скажу я. – Ви знову забуваєте про мою феноменальну фантазію! Вона в мене настільки хороша, що інколи здається, що це не я уявляю собі тигрів, а вони мене. Та яка в принципі різниця? Все одно я залишусь маленькою рудою лисичкою, що вміє дресирувати тигрів. 







Вероніка Кавун. «...слова [гнили] під стільцями...», Wait on [мікропоема], «Я сліпий...», «Байдуже стогнуть у спину...», [ -?!?- ] /цикл/, «Попереписуй усі свої слабкості...», «Двома пальцями...» : вірші ; N е о, Тигри : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.24-30.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...