Балада про бруківку
1
Тиша прокралася
кішкою чорною
в теплу оселю ночі.
Всі ліхтарі
Сплять упокоєні
Скорені сном охочим.
2
падає промінь - мідно
б'ється о ґрати клопотів.
Крізь переходи літні
Він переводить відьом
По стежці тіней.
з
тук-тук-тук...
розлітається по каменю
до болю знайомий звук
бернардинів...
4
слизький
від сліз
асфальтовий покрив серпня.
Поздовжній зріз -
Крізь стіни вилазить терня.
5
зітхає старезне Місто,
даруючи кожному - щось.
Студентам - вакації,
Дітям - намиста,
Поетам, художникам - Музи
І дощ;
І чухає часом шкіру,
Драконову луску
Об колеса тре
Веде до дверей квартири
Й об ноги вдаряє
Мов море старе.
6
або Епілог
А часом хтось
Тоненьким пензлем часу
Розмалювати спробу
видавить із себе
І та бруківка стане їй за мапу
Або на грифі переконливим баре.
Epizodyka
1) ...Епоха рок-концертів
з поспіхом добігає кінця,
полишаючи порожні зіниці,
достиглі суниці,
холодні помешкання
та її -
ту,
що й досі вірить в казки
сучасної демнології,
ту,
що бере початок
в полум'яному серці
середньовічних лицарів
та Його химер,
замкнених з ним
в одній кімнаті,
де є лише вікно
і Його погляд
крізь розпач шибки.
а тіні з її легенд
мовчазно вартують її,
доки дитинно
спочиває на Його плечі
її ніжність
та не-логічна відвертість рухів.
час пролетить по колу,
доки вона виводитиме
для Нього
новий Всесвіт,
з одної крапки на папері снігу,
щоб у тому світлі оселитися
і залишити свої серця
на сховок,
на знак
взаєму.
2) вона змінила яскраву
Осінь на чорні гуаші
та контури за пензлі постали
їй чиїсь мри, згорнені на манер
модернового стилю.
треба бути серйозною...
треба бути логічною...
треба бодай бути.
а йому все стає однаковим
без неї
і ходить десь диким звіром
із вовчими очима
той, хто для неї став - Життям,
та сказавши їй «ні»
ступив за край
межі,
свореної ним самим
для інших.
не впізнав її,
а міг же бути
просто й відверто щасливим.
ось така
трагічна романтика
Р.S.: ми завше боїмося
справджувати власні мрії
3) ...дівчинка сидить на підвіконні,звісивши ноги у простір повітря,
свідомо, бо звикла
до всякої всячини
на кшталт власної приреченості
і відсутності страху.
телевізор кидає із себе попсові
(чи радше попсовані) голоси,
хочеться плакати.
сентиментальність? Хто зна.
точне в ту мить лише те
знайомо соло-не відчуття
що скиглить між серцем
і долонями вітру
б'ючись маленьким бонгом об спогади, знесилене прагнення
затримати сон.
хочеться кричати.
чи бодай просто підійти
і поставити Його
post factum
а далі - ? (знак питання)
і новітній за часом
злам у серці
поряд з подряпиною.
хочеться втекти від себе
(одвічне людьське) від незміру вітру,
що запанував у самітній долині снів -
таку нині назву має душа.
хотілося вмерти.
хоч знано - не допоможе.
і навіть холод honoru polskiego
тут безсило марний.
все невчасне, коли твоє серце
належить уже не тобі.
* * *
... і знову я пишу тобі присвяти
на склі своїх вагань
і ста передчуттів
це Місто - Камелот напіврозп'ятий
мої думки ховає в храм
і не дає згоріти серед снів.
...Не знаю, чим скінчить тепер ця Втеча
це коло повертань
в новітній млі
але не ризикнути саме в цей час
не вперше, та востаннє -
не мій стиль.
Ти просто - будь,
Ти просто поряд дихай.
Ти просто так - літай.
Ірена Криворучек. Вірші: Балада про бруківку, Epizodyka, "... і знову я пишу тобі присвяти..." / Неабищо : поетичний збірник / Ред.: Михайло Жайворон. - Житомир : Житомир [видавництво], 2002. - 20 с. - С. 8-9.
Немає коментарів:
Дописати коментар