Феномен Его. Проекція особистості.
Бути поетом чи прозаїком, бути грішним чи праведним, кимось або ніким... Яка різниця, яке місце займати в суспільстві, коли ти практично відірваний від сфери його існування? Ні, ти не помер, ти не був репресований або розстріляний, тебе навіть не мучили у концтаборах і — тим більше — не розпинали на хресті. Ти молишся перед іконою, читаєш Божу молитву і свято віриш в Апокаліпсис. Ти навіть живеш... Щоранку прокидаючись, вмиваєш очі, змінюєш білизну, споживаєш їжу, пєш нестерпно гіркий чай, чистиш взуття, чимдуж поспішаєш на автобус, аби не спізнитися на пари, читаєш книжки, іжтщ лекції, лягає/Спати... І наступного ранку знову переконуєш себе: «Я живий!..» Живий... А чи життя це насправді? Чи, може, звичайнісіньке перебування у межах земного простору, елементарне існування в людському середовищі?Дивно, але навіть но вГдіюшеїшір^а себе ти не є собою. Ти — це хтось інший, хтось надзвичайно близький до тебе, до твого Его, але інший. Він зовнішньо абсолютно ідентичний тобі: у нього — колір твоїх очей, твій зріст, твоє обличчя, вуста... Але він тебе не розуміє! Ти заглядаєш у дзеркало, сподіваючись нарешті побачити там себе, але натомість знаходиш у ньому тільки відображення свого двійника. Він усміхається, корти смієшся ти, підіймає руки догори, цілком відтворюючи твої жести, тобто є свідомою проекцією у твоїй душі — свідомою, але вже не контрольованою твоїм власним «Я».
...І знову ти пєш чорний чай, додаючи до нього три ложечки цукру (звичка змішувати відчуття знову перемагає), а потім починаєш шукати істину у відбитках чорнила на папері, котрі поволі перетворюються на речення. В такий спосіб виявляється твій внутрішній бунт — проти самого себе, проти світу, проти життя... Але ти так само, як і раніше, чекаєш зеленого світла, аби перейти дорогу; сумлінно готуєшся до занять; вітаєшся зі знайомими людьми, маючи звичку усміхатися їм у відповідь... за всіма ознаками — ти живий. Але таким тебе уявляють знайомі, родичі, друзі, пересічні громадяни на вулицях, випадкові співрозмовники і навіть той, хто щодня сміється з тебе у дзеркалі. Просто вони звикли бачити тебе таким. Ти навіть намагаєшся сприймати їх лестощі за щиру правду, глузування — за визнання, обурення — за позитивні враження. Таким чином, вдаючись до І самообману, ти все одно обдурюєш інших: їм здається, що вони знають про тебе абсолютно все, але їм невідомо, що насправді в тобі є хтось інший, той, що є твоєю маскою, твоєю схованкою від їхніх поглядів. І навіть ти сам інколи не помічаєш тієї межі, що відокремлює існування двох особистостей у твоїй душі: починаєш таки сприймати того, хто у дзеркалі, як своє Суперего, ототожнюючи його із собою... Але наступної миті розумієш, що ви абсолютно різні: маєте інші погляди на життя, на реальність — він житиме вічно, навіть коли твоє тіло перетвориться на попіл. Він продовжуватиме існувати — окремо від тебе, твого тіла, твоєї душі. Він буде скрізь, але його ніхто ніколи не помічатиме, бо всі продовжуватимуть вас ототожнювати...
8 квітня 2008 року
Тиша
Телефонний дзвінок обірвав тишу. Зненацька. Нестерпно. Нестримно... Я лежав на підлозі, дивися на стелю і мені було байдуже, що комусь у ту хвилину я був потрібен. До чого уся ця метушня: вони ж не зрозуміють, що я лише намагаюсь бути щирим! Моя щирість виходить за межі адекватності, тому ці спроби марні та абсурдні...
Чи важко отак жити, постійно усамітнюючись? Ні. Не важко. Це навіть цікаво: відсторонено спостерігаєш за світом, вириваєшся з натовпу, затуляєш вуха долонями і мовчиш... Тиша. Знову тиша. Півгодини німої тиші. Солодких тридцять хвилин спокою. Але хтось так несподівано знову обірве^, це відчуття! Навіщо? Невже задля того, щоб знову перепросити за Йешрно набраний номер? Дивно, але знову запитували якогось Стаса... Дивно! смішно, бо це вже пятий подібний дзвінок за сьогоднішній день... Комусь таки дійсно потрібна ця людина — цей Стас. А мені... Хто потрібен мені? Мабуть, усі і кожен... Тільки навряд чи вони так само потребують моєї присутності у своїх душах, у своєму життя... Вони проходять повз, навіть не дивлячись у вічі. Навіть не завдаючи болю! Навіть не змушуючи страждати! Навіть не намагаючись скривдити! Вони — просто байдужі!... Байдужі і чужі... Відсторонені... Вони сильні, а я слабкий, бо потребую їхньої уваги. Навіщо? Просто колись я бачив у їхніх очах блиск, світло, сяйво; ці очі випромінювали надію... Я жив їхніми поглядами. Я божеволію, але мій психічний стан залишається нормальним. Я божеволію, але це відчуття скоро мине — як тільки я заплющу очі. Поступово очікування перетвориться на звичку, божевілля стане хвилинною слабкістю. Знову розриватиметься телефон. Я відповім: "Ви помилились. Це не Стас..." — покладу слухавку і мовчатиму... Хто зна, а може, колись мою тишу так само обірве той, хто проходить повз... Може, тоді взагалі зникне тиша...
"Бажання вічності"
Коли розпечені зорі перетворяться на холодний осад, спопеливши своїм блиском дно порожньої склянки, а втомлені постійним мерехтінням повік знервовані очі припинять розглядати полотно нічної темряви, —відчайдушний крик, зненацька виникнувши в глибинній безодні грішної душі, таки сколихне тоді свідомість мільйонів самотніх сердець, що вже давно чекають щасливої миті фізичного самознищення, миті солодкого забуття і повільної страшної агонії, — сколихне і примусить битися з новою силою, перемагаючи біль, минаючи розпуку, прагнучи постійного самовідновлення, самозбереження й нестримного бажання вічності.
7 квітня 2008
"Вакуум обмеженості"
Тихо та порожньо — ніби у вакуумі: ані жодної зайвої емоції, жодного нервового крику, роздратованого погляду. Теплообмін припинив підкорятися законам фізики — зникло відчуття холоду й тепла. Гарячі долоні вже нікого не зігрівають — від їх дотику все просто обертається на попіл. Розхитаність нервової системи поступово переходить у невиліковну стадію психозу. Розбити вікна, зруйнувати стіни, зірвати важкі ланцюги — і все лише задля того, що звільнитися... від себе, від інших, від усього нематеріального, від обмежень... Навіщо? Невже задля життя? Життя? Життя! Життя... задля того що не потребує категорій простору та часу, наукового обґрунтування буття, — задля реальності. І знову темно і холодно, знову порожня тиша — знову вакуум обмеженості...
23 квітня 2008
Немає коментарів:
Дописати коментар