понеділок, 23 вересня 2019 р.

Яніна Сафан. Вірші та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #11 (2009)

Яніна Сафан

***
Є сонце, літо, море…
Є друзі, знайомі, родичі…
Є колеги, цікаві люди, зустрічі…
Є все…
А однієї миті все зникає.
І залишається пара очей.

***
Бути рабою кохання
Чи бути царівною волі?
Бути вірною дружиною
Чи самовпевненою феміністкою?
Бути пелюсткою троянди
Чи польовою ромашкою?
Бути чиєюсь…
Чи просто бути…

***
Одного дня я прокинусь у пустці,
І покотиться сіра сльоза,
А душа покриє сльотою
Уже неживі вуста,
А у серці не буде муки,
Бо засохне воно і вмре,
І не буде слова «розлука»,
Бо ніхто й не чекає мене.

***
Внесли букет квітів,
Заграли марш Мендельсона,
Одягнули обручки,
Заплющили очі,
І… кожен поцілував свою мрію.

***
У кошику – паперові квіти,
На свято – паперові листівки,
У кімнату – штучну ялинку,
У життя – фальшиву любов.

***
Розплющу очі,
Запах морозного повітря
Такий свіжий.
Омріяний дотик руки
Такий справжній.

***
Остання  осанна у слові,
І швидко розлука, прощання, печаль,
І все завершиться, і новий етап,
І сонце вже сяяти буде не так,
І осінь осіннішим вітром дихне,
І навіть у сні не впізнаєш мене.

***
Втікає тінь, я не змогла буть сильна,
Пливуть хвилини, крапає життя,
Страждання – милість?
Я не жебраківна,
Та виявилося, що й не царівна я.
Години, дні, тролейбуси, маршрутки,
«Я ВАС ЛЮБЛЮ», – співає десь FM.
Сьогодні все таке байдуже й нудне,
А завтра тихо так усе мине.

***
Я не буду ридати й кидатися в ноги,
Цілувати кінчики черевиків і бігти за тінню,
Я просто зберу речі і, голосно
Грюкнувши дверима, піду…
Щоб потім повернутися.


ЯКОСЬ ОПIВНОЧI…
«Відмінність між мною і тобою ще й у тому, що я ніколи не прагнула імені, як ти, що я – невідома, тому мене ніхто ніколи й не дістав. А ти завжди прагнула визнання. Коли позбудешся бажання визнання, то станеш схожою на мене. Бо ім‘я нічого не означає. Ми все одно залишимось перед людьми - невідомими»
Ніла Зборовська «Українська реконкіста»

Вступ
Життя – це очікування смерті. Якоюсь мірою – це пізнання непізнаваного, це шлях до вічності, до світла, до спокою. Прагнення самореалізації – це спроба зрозуміти причину свого буття. Думка про самогубство – це виклик розуму та власній свідомості. Власне  думка – це слово душі, а голос душі – це творчість, а коли душа починає співати, народжується мистецтво. Мистецтво – це вічність. А отже, душа, ВСЕ Ж, безсмертна!

Синдром набутого розумового дефіциту
Загалом, що дає людині розум – істерію, неврастенію, в кінцевому результаті самотність і помутніння. Не тому, що не розуміють інші, а тому, що від розуміння нічого не змінюється. Тролейбуси ламаються, дощ іде, панчохи рвуться. Лише в душі надломлюється прагнення до вищого. І це є ще однією з життєвих криз, яких є:…
- «Діда Мороза немає»
- «І я колись помру»
- «Щоб жити, треба гроші»
- «Для чого я живу»…безліч
Суїцидальні настрої здебільшого переслідують «розум», а точніше, завжди крокують поруч. Кожне нове відкриття, заперечує попередню ідеалізовану сутність і це саме відкриття ламає ще один замок на шляху до самоусвідомлення сутності. А що, якби існувала людина, у якої всі замки зламало відкриття істини? Тому, певно, і добре, що людина всього знати не може. Бо вже досить того, що вона здатна осягнути своїм розумом, щоб стати нещасливою.
 Спроба аналізу «today»
Побутова література, як відображення життя – так писали два століття тому. З‘ява психологічних текстів тоді – це було, все одно, що нецензурної лексики сьогодні. Писати для народу і про народ – такий лозунг, як данина часу і потребам тогочасного суспільства. Але сьогодні ситуація не змінилася, також суспільство потребує боротьби, патріотичного духу, інтелектуальних творів, а натомість все письмо зведено або глибоко в суб’єктивізм власної душі, або в минуле, як засіб переосмислення чужих помилок, які не виправиш, але, і не попередиш, бо навчання на власних помилках (традиційна дилема батьки - діти) дає більш позитивний результат, ніж намагання їхнього уникнення. Купа низькопробної літератури в крамницях в перемішку з вартісною в шухлядах авторів породило замкнутість. Кожний пише не для того, щоб стати письменником, а для того, щоб хоч якось «вимовити себе» [П.Білоус]. Чи, можливо, це результат занадто різкого зняття завіси…багатостолітня ізольованість від світу стала причиною того, що, коли врешті «двері відчинилися» - ринув усілякий бруд, і, наївшись відходів, почало нудити…І лише потім стало зрозуміло, щоб принаймні не нудило, потрібно дивитися на те, що їси. І кожний, тихцем від іншого, почав вибирати кращий кусень. Від такої шаленої кількості всього…відбулася логічна реакція організму «замкнутися» і заховатися у власний панцир до кращих часів.

Суб’єктивний ФЕмінізм…
Жінкам шкодить освіта, рівність і загалом все, що стосується їхнього, так званого, самоствердження. Вже від природи вони наділені колосальною інтуїтивною енергетикою сприйняття світу. А в той момент, коли це неусвідомлене відчуття високого підтверджується доведеними фактами, жінка, сама того не бажаючи, прозріває, подібно немовляті. Як результат, вся ця істина змушує на ще вчора гарні речі дивитися із скептичним засудженням, що, безумовно, шкодить, як і тим речам (вони просто викидаються), так і їхній власниці, бо знання породжують суперечність, а, отже, переосмислення тих чи інших істин, норм, догм.
Недарма приклад Єви довів, що істина для жінки (і, що прикро, лише для неї) згубна, бо врешті приводить її  до вигнання, самотності, страждань та внутрішньої дисгармонії.
Розуміючись суто в побуті – досягається гармонія як у побуті, бо чоловік впевнений у домашній стабільності, і є врівноваженим та спокійним, так і в світі, бо чоловік цю стабільність з родини переносить в суспільство. Та, коли жінка починає вникати у суспільно-світове життя, вона закидає побут, як щось догматичне і примітивне, тим самим руйнуючи фундамент стабільності. І автоматично цей хаос переноситься у космос, де, в силу своєї імпульсивності, не може навести ладу, адже в неї, на відміну від чоловіка, немає «домашнього вогнища з тихим поцокуванням годинника». Вона сама мала бути берегинею того вогнища, але... як вогонь, вирвалася назовні  і тим самим зруйнувала і чуже, і своє. А довівши чоловікам їхню незграбність та недалекість, позбавила їх і себе тієї життєдайної сили та захисту, які вони несли протягом віків самим своїм існуванням, тим самим, зробивши СЕБЕ самотньою і нещасливою. Жіноча емансипація стала пожежею для світу і самозгорянням для жінок власне.

The end
Якщо довго-довго дивитися на зоряне небо, можна відчути себе однією з сяючих світил. Якщо довго-довго дивитися на воду, можна відчути плин часу. Якщо довго-довго мріяти, можна навчитися літати. А якщо на мить посміхнутися… можна зустріти долю.






Яніна Сафан. Вірші та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #11. - 76 с. - С.38-42.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...