Внутрішня форма її імені – засніжене поле.
Прізвище – чітко й енергійно виведений стрункий ієрогліф.
А ще – яскраво-червоний замашний розчерк.
У пору ясної юності ми грали в таку напівпсихологічну гру, де потрібно було відповісти на запитання, не знаючи, з чим ці запитання пов’язані. «Ти йдеш дорогою, і бачиш перед собою ліс. Який це буде ліс?» Не знаю, чому я відповіла – джунглі. Можливо, вже тоді передбачала, що буду займатися роботою, яка потребує від тебе душевної віддачі, інтелектуального й емоційного розчинення, фактично – спосіб життя. Водночас про цю роботу більша частина людей думає, що це якесь нікому не потрібне пусте заняття (а щодо української літератури – що це взагалі неіснуюче заняття) або – що це ж так просто – ляпати язиком, або – що ця робота – така собі синекура, де нічого не треба робити, крім як рахувати хабарі чи бариші, якщо ти видаєш підручники.
Отож – джунглі. Неймовірно красиві, багаті й інформаційно наснажені в «нешинал джеогрефік», де захоплені дослідники з благополучними доглянутими обличчями в білому, як сніг, вбранні, повна відсутність цивілізації – повна неможливість нормального людського (в традиційному розумінні) життя. Їх приємно відвідати на екскурсії (зробивши перед цим усі необхідні щеплення), але жити там – ? Про них можна розповісти й показати класні фото — але зрозуміти сторонньому?
Етимологічно – Дмух – це про стиль життя. Цей сніжний повів звихрює події, ідеї, людей. Тому й отой замашний розчерк – боляче не буває, а буває так – палюче червоний розмах. Бо Овен розкручує квітневе зодіакальне колесо. А в очах – синій лід. І то не оманлива кірка, а ледова гора. Бо з тієї гори через двоопуклу оптичну лінзу досліджується серце – власне. За ним не встигають судини, але встигають думки і малюють химерний білий гобелен залюбленої в Слово жінки у чоловічому світі, жінки із повними синього льоду очима і гарно розмаяним на вітрі русявим волоссям. Бо ж етимологічно – Дмух...
До джунглів, як пам'ятаємо, потрібно було ще дійти. Серед пустелі Ви знаходили пляшку з водою і – що Ви з нею зробите? Вип’ю, скільки захочу, а далі заберу з собою. Це «розшифровувалося» як перше кохання. Було, хоча нумерація кохань уже тоді здавалася мені химерною. Перше, яке можливе було, бо мені про нього нагадувала подруга, – в дитсадку. Перше з поцілунком – влітку на відпочинку. Перше, коли тебе вважають богинею і ти в це віриш – у школі. Перше нещасливе – на першому курсі інституту. Перше щасливе – на другому курсі. Перше, яке щасливе й потім нещасливе, – багато років потому. Перше виключно самовіддане... Тут треба зупинитися, бо «перші» тривають, а місце для друку обмежене☺. Зацікавлених просимо звертатися до відомих класифікацій любові й нумерувати в довільному порядку. Бо друга пляшка, яку ми знаходимо в пустелі, – теж кохання, друге. Потім ми ще в цій пустелі знаходили коня – і це був друг. (Я знаю, що Вам ця пустеля вже подобається, хоча другові краще не казати, ким його тут назвали). Друзі – яке полегшення – не нумерувалися й не підраховувалися. Але при нагоді можна й пригадати. Найстаршій моїй дружбі (це ж таки обопільний процес), що триває, – 35 років. Дві подруги з часів школи стали моїми кумами, тож тепер прирівнюються до родичів. Є молодші й дуже молоді дружби, дуже активні, які приносять величезне задоволення й зобов’язують. Є друзі чоловіки. Майже все життя найближчою подругою є бабуся. Є дружби пунктирні, як із москвичкою, з якою потоваришували в 14 років в «Артеку», але раз на кілька років здзвонюємося або з’їжджаємося і розповідаємо одна одній про все, що було за рік. Або з поляками, з якими познайомилися в аспірантські роки, але двічі на рік вітаємося з Різдвом-Великоднем і обмінюємося новинами. Все частіше дуже близькою подругою є донька. Брат, сестра, батьки, куми – також і друзі.
Серед колег – друзі, але – не побоюся цього специфічного для нас слова – вчителі насамперед. Знаєте, про кого найбільше згадують мої однокурсники? Про Пивоварського, бо про нього не можна не згадувати. Про Власенка, бо він ідеально давав матеріал і вимагав ідеальних знань. Про Білобровця, бо наш куратор. У мене ж – Ванда Тадеушівна. Бо це саме вона прикликала нас трьох із групи й запропонувала для курсових такі теми, що ми аж облизувалися. Моя тема була – «Проблема гріха в українській літературі кінця XIX – початку XX ст.». Після того, як ця курсова плавно переросла в дипломну, а також у роботу на конкурс студентських наукових робіт, Леонід Тимофійович Пивоварський, який мене за швидкий спосіб пересування і за ім’я прозвав «Завірюха» або «Мєтєліца» («О, о, о, вже летить, летить, Завірюха!»), почав нас із Вандою Тадеушівною прозивати «грішниці». Для нього, викладача старого гарту, тема звучала неприйнятно, але він ніколи не висловлювався категорично проти, лише доброзичливо й дотепно кепкував.
Провінційний вуз – як доля – рідне й чуже патріархальне царство. «А жінка серед збору хай мовчить…». Вона не мовчить. Вона не мовчала вже у напружені 90-і. Студентські акції протесту, допит у міліційному відділку, човникові перебіги в Москву, Польщу і назад з метою вижити (і матеріально теж). Її тендітна слабкість оманлива. Вона легко перекине через себе удвічі важчого від себе самої дорослого й добре вгодованого чоловіка. Так уже було. То працює східна мудрість дзюдо, що парадоксально вивертає західну логіку раціо, а якщо треба – перекине саму себе у новий ландшафт, сміливо стане босими ногами на новий шлях…
Обросла мохом давнини, але невмируща легенда про те, що я – донька Леоніда Семеновича Монастирецького. Коли таку несподівану версію вперше почув мій тато, – жартома образився: «Що ж це таке? Ми з мамою мріяли про дитину, народили собі. Я тебе ростив, я тебе годував-виховував, а тепер, як виросла, на тобі!!!»
Цілком філологічна лоХіка: Леонідівна. За такою логікою досадно: Леонід Брежнєв, Леонід Кучма, Леонід Биков і ще багато Леонідів – всі мої батьки – і ніхто з них... для рідної кровинки... (тут помістити дуже заплаканий смайл, мовляв, я гірко ними розчарована).
Леонід Семенович – хрещений батько моєї кандидатської дисертації, а не мій батько – не туліть тут метонімій! Наприкінці буремних дев’яностих, коли я тяжко сумнівалася в своїх науково-дослідницьких здібностях, Леонід Семенович методично і – увага – таки по-батьківськи, шукаючи мислимі й немислимі аргументи, – не стомлювався повторювати, що потрібно вступати до аспірантури й писати кандидатську. Переконав! У той кучерявий час могло бути два керівники, тож на початках так було і з моєю роботою – Леонід Семенович і Григорій Максимович Штонь, нині професор Київського національного університету, а тоді – Інституту літератури. Коли ж законодавство змінилося й міг бути лише один керівник, Леонід Семенович вирішив цю болючу до розпачу для мене проблему з фантастичною делікатністю, за яку я йому понині вдячна. Як вдячна й Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України, особливо моєму любому відділу української літератури XX століття, де закінчила аспірантуру й захистила дисертацію «Образна символіка в творах Тодося Осьмачки» і, звичайно, Григорію Максимовичу, який уважно вичитав роботу (помітив, наприклад, що в одному з епізодів я помилилася в підрахунках, «набавивши» Осьмачці 10 років) і блискуче виступив на захисті.
Колись, як буду старша й мудріша, запишу спогади й про Петра Васильовича Білоуса, Володимира Федоровича Шинкарука, Марію Володимирівну Масловську – знову треба спинитися, бо – чому лише наша кафедра? А «мовники»? А «зарубіжка»? А «психологи», «педагоги», «історики», «філософи»? Є кому бути вдячною.
Перед нею має бути білий гобелен, щоб писати по ньому вишуканими перами червоні й золоті ієрогліфи. Червоні – бо її малюнки йдуть дорогою серця, золоті – бо Злата – сонячна донечка.
І чорним по білому розмотувати нескінченні разки друкованих літер – статей, навчальних курсів, динамічно розгортати у просторі чорні стрічки залізничних і автошляхів – бо робота і хобі – конференції, переклади, заробітки – Москва – Київ – Херсон – Ніжин – Варшава – Жешув – Каунас – Луцьк – Житомир – Львів – Житомир – Люблін – Житомир…
Подорож від гріха – до Осьмачки – цим маршрутом не вичерпується мандрівка літературознавчими ландшафтами. Протягом 16 років викладання, так склалося, вела курси історії української літератури XIX ст., кінця XIX – початку XX ст., мою трепетно улюблену – XX століття (для непосвячених – це три різні курси), «всю історію української літератури за один семестр» – цей курс дуже сприяє вмінню узагальнювати й виділяти головне, хто не вміє – спробуйте, будете узагальнювати навіть вночі спросоння. Звичайно, історію української літературної критики й сучасний літературний процес. Спецкурси й спецсемінари «Національна ідея в українській літературі», «Проблеми рецепції української літератури» – теж мої улюблені й неулюблений «Жанрово-стильове розмаїття в українській літературі XX століття». Це все повідомляю для того, щоб пояснити «коло моїх наукових зацікавлень». Не вмію розробляти курси за підручниками і, чесно, не бачу в цьому сенсу. Кому потрібен підручник, той сідає і читає його – у списку рекомендованої літератури такі джерела головні. Цікаво ж (якщо в ідеалі є на це час, колись так і було!) подати кілька поглядів або стереоскопічну картинку, інколи навіть у форматі ЗD. Вірю, що студенти здатні сприймати наукову думку в динаміці, а не лише у вигляді зазубрених визначень-фактів-дат (це лише основа). Тож відповідно до курсів – і зацікавлення – творчість І. Франка, Лесі Українки, М.Вороного, О. Кобилянської, П. Тичини, «ланкцівців-МАРСівців», «пражан», М. Куліша, О. Коломійця, модерних і постмодерних драматургів, О. Забужко, Ю. Андруховича. І дещо екзотичне, ви ж не забули – джунглі – Дон Кіхот в українській літературі. Дуже люблю цю тему, якби можна було написати ще одну кандидатську – була б така. Затим – отако нахабно підхоплений у Ванди Тадеушівни синтез мистецтв, а ще – графіті, соціально-політичний міф у українському фольклорі й літературі. Завжди цікавить літературне явище в контексті, мистецькому, культурному, соціальному, або – коли хочете – інтертекст.
Кілька разів протягом роботи доводилося боротися з «комплексом меншовартості» – для більшості українців непереборним. Поділюся одним із рецептів. Якщо Вам здається, що українська література (чи літературознавство загалом, історія літератури, теорія чи критика) чимось невартісне заняття – простори відкриті. Не всім подобаються джунглі, це зрозуміло. Може у когось алергія на яскраві кольори чи на чисту воду або – на папуг чи мавп’ячу шерсть. Вперед на осягнення інших ландшафтів!
Для мене очевидно також, що літературознавство, як і література, –позачасове. Для людей конкретних, структурованих, закорінених у «м’ясо» життя – просто незрозуміле. Джунглі важко знищити, але людина це вже ефективно робить, у наш час симулякрів одна зелень підмінюється іншою зеленню. Прагматикам не дано зрозуміти, що джунглі – легені планети. Чим більше їх нищимо – тим більше задихаємося.
У цій грі не передбачалася наукова діяльність у галузі літературознавства. Який би то образ їй відповідав? Ви знаходите в пустелі мішок із бісером. Що Ви з ним зробите?
Ви не можете розгледіти на білому гобелені малюнка? Не бачите прокладених у білих нетрях стежок? Змініть налаштування ваших зорових аналізаторів і побачите прозору тінь Дон Кіхота. Йому назустріч вже крокує зодягнений у білі шати буддійський ченець. І ви побачите знаки, що ведуть у таємну гущавину джунглів. Там чекає на вас духовний скарб.......
Милувалася гобеленом
Галина Левченко
Немає коментарів:
Дописати коментар