Нудьга і нудота. Хворобливе життя книголюба
Передмова. Історія задуму
Усе на світі має свою біографію, яку-небудь довідку, історію і ці розмисли теж, жанр яких незвичайний – це історія хвороби, незвичайної хвороби. «Хвороба ця – читання», – я так подумала, коли їхала в тролейбусі на одне зібрання, і коли приїхала, я сказала зібранню так: «І найскладніша, найтемніша, найзаплутаніша, найстрашніша – це третя асоціація, з якою я пов’язую художню літературу. Її читання – це хвороба», а всі, хто палко і віддано… ні, не кохає, а читає, хворі. А коли зібрання розбіглося, залишилися один хворий, один здоровий опонент, який читає, читає багато, однак так, як я, не вважає, а кого ще треба для дискусії? Отже, вона виникла не на порожньому місці та не так давно.
Однак ще раніше, кілька років тому, якоїсь теплої пори, чи то весняної, чи то майже літньої, відбулася ще одна розмова із приятелем, який невдовзі стане філософом. Вона, розмова, тривала стільки, скільки від супермаркету «Вопак» йти неспішним романтичним кроком так, щоб на світлофорі засвітився червоний для машин, тому не доведеться робити різних пауз, у тому числі й психологічних, і таким самим кроком перейти дорогу, та дійти до тролейбусної зупинки імені О. Ольжича. Ось стільки вона тривала, насправді не так довго, як речення, в якому оповідається про її хронометраж і хронотоп. Сам приятель не вилазив із бібліотек, однак часом дивувався із моєї, як йому видавалося, безрозмірної здатності читати. Цьому хлопцю взагалі властиве дещо іронічно-скептичне світосприймання, тому у його дусі він підсумував: «Надмірне читання книжок небезпечне для вашого здоров’я». Пам’ятаю, я заперечила цю думку слабо, мовляв, так, але трохи не так, я заперечила, бо ще була упевнена у користі читання та ще в тому, що, очевидно, марна справа, переконувати людину, яка об’їлася тим читанням, як дитина солодким, тому вона вже має право так казати, якщо такі права та вольності існують. На тому й закрили тему і пішли далі зупинки імені О. Ольжича. Отак ці дві розмови та ще деякі залягли в основу даного опусу, та перед тим, як я вберуся у білий халат, натягну білу лікарську шапочку і почну описувати різні фізичні та душевні хвороби, до спричинення яких причетне читання книжок, спробую коротко розповісти, як захворіла я, як це роблять відомі письменники, пишучи свої автобіографічні твори та розповідаючи про свою історію хвороби в інтерв’ю.
168 слів за хвилину
Хоч я народилася здоровою дівчинкою, із чистою біло-рожевою шкіркою, від самого початку свого життя я була приречена мати справу з книжками: моєю мамою стала бібліотекарка. І далі я росла нормальною дівчинкою, до дітей-вундеркіндів, дітей-індіго, геніальних дітей не належала, і у два роки читати не вміла. Я продовжувала не вміти читати і в три, і в чотири, і в п’ять, і в шість, і в сім років. Упродовж цих років мені читала різні казки та віршики мама, вона замучилася мені їх читати: її виразне читання було єдиною справою, яка мене заспокоювала і заколисувала, а оскільки я кричала день і ніч, то й мамі доводилося читати день і ніч. Як завжди несподівано, прийшов, ні, нагрянув час іти в школу. Потрапити в цей чарівний заклад для дітей я хотіла, однак все ще не вміла читати. Опанувавши сяк-так «Букварик» за серпень, Першого вересня, звичайно, у білих бантах, я пішла у чарівний заклад для діток. Однак й там чарівниця-перша вчителька не могла навчити мене читати, налякана моїми черепаховими темпами читання за годинником, вона викликала маму й ділилися своїми переживаннями з нею. Однак моя мама – бібліотекарка, а тому не приносила ті переживання додому і не морочила ними собі голови, бо знала, що у неї від нечитання повна комора ліків, тобто бібліотека, яка від мене нікуди не втече на відміну від дитинства, то хай поки грається й більш нічого не робить. От я й гралася, непомітно для себе навчилася швидко читати і мої показники з читання дорівнялися до рівня відмінника Кольки, який ось-ось довчиться і буде лікувати маленьких діток. І той момент, коли я зрозуміла, що хоч до відмінника Кольки мені трохи далеко по декількох параметрах учнівського табеля, однак і серед них був один, яким я почала пишатися, я читала 168 слів за хвилину. Із 168 слів за хвилину і почалася моя хвороба: я на власні очі побачила, що читати мені цікаво. І лише згодом, через приблизно п’ятнадцять років, тобто місяць тому, я виявила і протипоказання, і непередбачувані ефекти і від тих ліків, і від того лікування, тобто – книжок і їх читання.
Прості «непрОсті»:
фізичні та душевні хвороби від читання
Зараз пора довгих зимових вечорів, а отже, час філософських питань, приміром, чим пепсі відрізняється від кока-коли, або що спільного між книголюбителем і могилокопачем? Відповідь: книголюба та могилокопача об’єднує горбата спина. Зараз пора довгих зимових вечорів і не складає проблеми здогадатися, який із чотирьох кутів помешкання книголюба найулюбленіший. Той кут, у якому стоїть торшер чи світильник у формі глобуса, а поряд ліжко, диван, тахта, м’який куточок, розкішне велике крісло, словом, хто чим багатий. Ось таке зимове щастя книголюба: у тихому куточку читати цікаву книжку. У тому щасті книголюб тане, м’якшає, набуває обрисів подушки чи дивана, а потім і застигає у тому щасті, як новорічна заливна риба. Навіки щасливий… кривий хребет, хіба ні?
Часом або часто трапляються заплутані епізоди чи ліричні відступи, які зараз чомусь не хочеться розплутувати, у книжках, які зараз чомусь не хочеться читати, однак вони роблять погоду у читацькій кар’єрі, тому для їх опанування сила волі підкріплюється чаєм із лимоном, бутербродами, печивом, пирогами з маком і горіхами, принаймні сухарями із родзинками. А якщо книжку не просто варто, а треба прочитати сьогодні на сьогодні, то чай із різними смаколиками стає меню на всі випадки життя: на сніданок, на обід, на чай о п’ятій, на вечерю, ще кілька прийомів їжі залежно від індивідуальності читача та кількості бермудських трикутників у авторському тексті, як ось цьому. І так два чи більше днів без хліба єдиного, тільки духовний. Читацький піст особливий: він не лікує шлунки і не відбирає зайві кілограми і ще не знати, як впливає на об’єм мозкової коробки, точніше, того, що в ній. Та це ще не все. Книголюб – людина-подушка або людина з диванними обрисами має не тільки пошкоджену ту торбинку в животі, яку медики називають шлунком, а й дефектні манери поводження в домашніх умовах, бо не книжку він несе на кухню, щоб вкотре випити чаю читаючи, а цілу тацю з чаєм і до чаю – до книжки, яка знаходиться в улюбленому кутку. Чай додає книжці смаку, після якогось ковтка (теж індивідуально) книжка стає смачнішою, ніж сам чай, написане ясніше від білих полів, автор – як твій найближчий друг, як однодумець на всі сто… І добре, коли чашка вчасно поставлена на журнальний столик чи взагалі якусь горизонтальну поверхню, наприклад, підлогу, до інсайту. А якщо ні, то, ви ж знаєте, рука – не механічний держак, рано чи пізно втомлюється, почне тремтіти, спочатку поволі, потім сильніше – найсильніше – сильніше від усього на світі, відключена від розуму, бо той перебуває в стані інсайту, розум перетік в авторську свідомість, роздратована і нервова, вона повертає чашку догори дном і ще на один побутовий клопіт більше. Та не плями на одязі чи на лежанці викличуть розчарування у справжнього, істинного книголюба, а 1) попецькана книжка, якщо вона таки втрапила під тремтячу руку з чашкою-гантелею; 2) вихід з інсайту. Щоб намацати його двері знову, доводиться відволікатися: прямувати на кухню готувати чай, якщо ще чайник і холодильник не перенесені у кімнату, точніше улюблений куток.
Про те, що окуляри, лінзи і біноклі – чи не перший атрибут філологічної освіти, я взагалі мовчу, бо мені добре відоме ім’я Гемгольца. Однак не приведи Боже дізнатися ще й імена винахідників слухових апаратів: коли стомлюються очі, коли вони стають вогняні, як у казкового дракончика, важкі й несвідомі, як у наркомана, є вихід: тепер ще й можна слухати книжки. Коли вуха перевантажені, наче ті вагони, в яких все кидали і кидали наприклад, цеглу, і нарешті його заповнили так, що й нікуди сонячному промінцю впасти, є вихід: очі, вони вже відпочили і тепер можна почитати. І так до ранку: то очі, то вуха, то вуха, то очі.
Кажуть, що начебто читання, зокрема, художньої літератури розвиває уяву та фантазію, але якщо ці здатності просто розвивати і нікуди не сублімувати, то може трапитися так, що вони набудуть розмірів повітряної кулі, причому, уявіть собі (() кулю без корзини і мішків із піском, читач барахкається у верхній її частині, крутиться в ній у вільному і водночас обмеженому польоті несеться в небо доти, поки вона, куля чи вже тільки кулька, не пристане до неба, як люстра до стелі. Насправді такі польоти вві сні та на яву – це ознака витворення альтернативної реальності, а вона у свою чергу симптом душевного розладу, набутого у процесі читання. До неї призводить чи, точніше, приводить, сидячий (лежачий) спосіб життя за книжкою у тихому куточку довгими зимовими вечорами, коли і куди збираються герої не знати вже якого за ліком роману і починається… їхнє життя, а власне затихає, завмирає, а коли довго і багато читати, то й в якомусь сенсі помирає: людина починає жити чужими емоціями (так каже моя приват-бібліотекар і від цієї думки я довго відмахувалася, але бачу, що вона таки правдива), чужим коханням і звідки ще, як не з книжок, запозичуються якісь принципи, ті вже анекдотичні принци і білі коні та принцеси із фантастичними параметрами, із друкованих сторінок вирізаються і склеюються лекала для костюмів і суконь небаченої краси. Він/вона ходять по вокзалах, як цигани, з тими лекалами, приміряють їх до своїх пасій і симпатій і, о, щастя, коли розміри зійдуться, та й модель згодна носити те лекало. І нещастя, коли не зійдуться розміри, і мають рацію брати Капранові: розмір таки має значення.
Дещо краще, коли пробуджена пара уяви та фантазії має вихід у власну творчість читача – графоманство, письменство, літературознавство. Тим краще, що він щось робить у тому, альтернативному, світі, крім, як мріяти на уявлюваному узбережжі Середземного моря, колихаючись в такт морям в гамаку між двома пальмами… Тоді виникають інші запитання: чим графоманство відрізняється від письменства, хто ти між цих двох огнів, що то за професія така – читати і писати про книжки?.. Є питання – є страждання, є ще теми для розмов.
Книголюб і гроші. Книголюб без грошей
Що відмінного між клубом ігрових автоматів і книжковими магазинами? Відповідь: нічого немає… відмінного. І там, і там грошей кури не клюють. Це речення містить умови економічної задачі, де саме кури клюють більше під час кризи, в ігровому клубі чи книжковому магазині, в столиці чи провінції, та згадаємо книголюба. Насправді «Книгоманія» – це не книгарня, на вивісці якої чітко поділено книги та money, а ще одна болячка. Книголюби – це особливий суспільний прошарок гобсеків-аристократів: вони обкрадають самих себе заради задоволення у тихому куточку почитати цікаву книжку, ще свіжу, майже цнотливу зі зліпленими сторінками, як пелюстки ще не розквітлої троянди… Хіба такі ще є в застарілих фондах бібліотек, а коли й є, то ж дуже сумно для книголюба прощатися з гарною книгою, для нього це все одно, що розлука з коханою людиною. Аристократизм книжкового гобсека проявляється в неохоті обкрадати бібліотеки, не личить йому кримінальний епізод у біографії, тому він часто-часто заходить у книгарні і не просто заходить, а купує книжки мішками, як картоплю, на всі гроші і на всю зиму. А як трапиться таке, що немає всіх грошей, то він прохатиме знижку, а як знижки не дадуть, бо до знижки не дотягує загальна сума, то він гнатиме додому і хоч у такий спосіб розімне солі в хребті. Так, він виборе своє тихе зимове щастя в улюбленому кутку біля лампи-глобуса і пишно накритою тацею. Також аристократизм книжкового гобсека має гуманістичний, навіть саможертовний відтінок: «Ласкаво прошу до моєї хати-читальні», – припрошує він усіх, він не тільки любить книжку, а й свого ближнього, байдуже, що їхні читацькі інтереси можуть розійтися, як залізничні колії: начебто одним шляхом прямують декілька поїздів, однак о котрійсь шостій годині ранку тридцять хвилин і сорок п’ять секунд один із них перейде на іншу гілку… І, здається, така хороша проба гуманізму, проти якої не повстанеш, – збережи іншому і час, і гроші, посприяй розумовому вихованню, і що в тому лихе, злісне та недобре? А те, що аристократичні гобсеки тихо і ненав’язливо садять на книжку так само, як і на голку. Згодна, страшне оксюморонне порівняння, таке життя. Дехто із них відкрито закликає збирати власну бібліотеку, дехто ні до чого не закликає, а вже просто вражає масштабами своєї книгозбірні. У цій справі, як і в рекламі, різні способи маніпуляції вразливою до книг свідомістю. Отже, ця хвороба поширюється, як самотність: коли гуртуватися із самотніми, то й невдовзі й сам почуватимешся одиноким, навіть загубленим у цім світі та в тім раї; коли довго блукати між бібліотечними стелажами і часто заходити в книгарні, то несподівано одного вечора внюхаєш дивний запах від одягу, запах старого й сучасного друкованого слова і вже коли приніс його додому, то перехочеться куди-небудь бігти по ті книжки, а захочеться просто протягнути руку і дістати книжку зі своєї полиці. З цього бажання випрацьовуються різні способи здобуття книжок, розробляється свій google на книжковому ринку, переоблаштовується кімната, ба, навіть квартира. З цього бажання починається хвороба і вже у клубі книголюбів на одного хворого більше.
Чому книголюби гобсеки і чому вони обкрадають самих себе? Насправді книголюби стають справжніми книголюбами завдяки своїй любові до книги, віри у Беконівську думку, що знання – це таки сила, передусім сила реальної книжки з масними плямами від ковбаси чи буфетівських пиріжків і затертими до невідомості сторінок (бібліотечний варіант), запиленої книжки із впевнено прокресленим ручкою чи салатовим маркером підтекстом поміж рядками (домашній, приватний варіант) і надії у наступному місяці обов’язково придбати вподобану книжку, бо в цьому місяці гроші вже того, тобто тютю. І заради цієї любові, віри і надії вони змушені обікрасти самих себе: щось не доїсти, дещо не змінити чи не замінити, наприклад, сантехніку чи капці, словом, не дожити і все заради неї, коханої, книжки, щоб померти бідним і ще й не знати чи гомо розумним. Як і бальзаківський Гобсек, книголюб живе тихо, скромно і бідно, а його статки вимірюються не грошима і не рахунками в банках, а кількістю книг, поличок, шафок, коробочок для них – це його гроші. Якщо Гобсек Бальзака сам задумав таким свій стиль життя, то український книголюб змушений чинити за цим літературним героєм. У сучасних українських умовах доля багатьох, кому без книжки не жити, кому вона справді потрібна, наприклад, для роботи чи вдосконалення читацької майстерності (і така є) складається так, що їм випадає трохи, зовсім трохи грошей. «Трохи грошей» – це українська зарплатня людей інтелігентних, із якою можна купити тільки те, або те, або он це і не одним більше на відміну від уявлюваної західної чи американської, із якою можна придбати і те, і це, і ще ось таке... Ось таке.
Серйозна післямова
Присутність у цьому тексті передмови, жартівливий із різними присмаками тон цієї балачки штовхає мене висловитися на ще один несерйозний абзац. Кожну професію і заняття людини можна розкласти, покласти на лопатки, у тому числі і читання. Все просто: є заняття, як предмети у школі, які подобаються не знати чому, і заради цього «подобається» терпиться і з точністю до навпаки. І все складно: є моменти, коли ті заняття, які начебто довго, вже майже постійно подобаються, раптом перестають бути такими. Що робити? На початку і в процесі написання цього опусу я обговорювала його творення і думки з друзями. Якось вони запитали те саме, тільки по-художньому: а якісь ліки, рецепти випишеш від тієї хвороби? І тут я розгубилася: мені нічого не спало на думку лікарського, жодних трав, жодних настоянок, зовсім нічого, не спало і не впало, мабуть, з тої причини, що я ще не лікувалася сама. На щастя, виручили друзі. Вони запропонували варіант «парне римування – аабб»: коли їм буде радісно від тисячної книжки і думок про неї, вони підтверджуватимуть їх думками Петра Васильовича, а коли не прийдеться книжка і робота над нею, то згадуватимуть нудьгу і нудоту. Або рецепт «перехресне римування – абаб», оснований на законі компенсації: коли книжка не люба, можна навіяти собі, що книжка і її читання лікує, як укол: багатьом неприємно, але заради здоров’я, злюбиться; а коли книжка приємна, тоді навряд чи є резон відмовляти собі в тихому щасті довгими зимовими вечорами.
Немає коментарів:
Дописати коментар