І брови, і вуса у нього чорні. А ще — примружені карі жаринки-очі і захована у вусах посмішка. Вже із першого погляду на його обличчя не зможете позбутися враження, що десь ви таке лице вже бачили. І повірте, що бачили таки, і часто… Коли уявляли собі Кулішевого Кирила Тура чи Стороженкового проклятого Марка, коли намагалися збагнути характерництво козака Мамая, а то й просто, коли розглядали оті мило заокруглені чубато-вусаті, крутолобі і круглоокі лубяні зображення архетипних українських дядечків і козаків. Це він — Володимир Володимирович Білобровець — ліричний характерник і пародист; переконаний патріот і футболіст (у різні роки відбувся переломами однієї й другої ніг на футбольному полі); хокеїст і співак, випускник філфаку і призер обласної олімпіади з математики (у шкільні роки), найкращий серед кураторів і старший викладач кафедри українського літературознавства та компаративістики.
Його дід, Іван Лаврінович Дмитрук, книголюб і випускник Київського університету, повернувшись із восьмирічного увязнення в Красноярському краї (хоч засуджений був на 25 років), з українською завзятістю крутив у своїх кишенях дулі, стоячи на Московській Красній площі перед могилою Сталіна. Так-таки: а хто кого? У цьому — доля й характерництво їхнього роду: жити довше, ніж їхні вороги, в цьому неймовірно щільно залюдненому земному світі. Дід передав дружині Олімпіаді Володимирівні з увязнення тонісіньку, писану на цигарковому папері цидулочку з іменем зрадника. Відтоді, передане в рубчику носової хустинки імя темним тавром передавалося від діда-баби до батьків, а від них — онукам. Той зрадник Соколовський працював разом із мамою в одній школі, всіляко намагався шкодити, вимагав від начальства звільнення Олімпіади Володимирівни. Підлість людська невичерпна… І вже аж онукові — Володимиру Володимировичу — випало випадково наткнутися на житомирському смолянському цвинтарі на могилу дідового ворога. Коло зла замкнулося таки на самому собі. А світ укотре виявився навдивовижу тісним.
Жив, як і всі жили в ті далекі (не так у часі, як у разючій інакшості світосприйняття) радянські роки. Народжений у бунтівливі 60-ті, зростав у сімї свідомих українців. Протистояння з системою далося взнаки не лише дідові, але дідовому братові Івану Лавріновичу Дмитруку, котрий був репресований через публікацію у газеті «Голос Волині» статті «На устах народу» (про справжній радянський фольклор із колгоспами, Сталіним і т.д.) та поезії «Колискова», присвяченої сімям репресованих радвладою людей. Мама Алла Іванівна і батько Володимир Семенович — вчителі. Сімї вдалося зберегти від конфіскації дідову бібліотеку. Читання заборонених тоді українських кних і розмови дорослих замикалися проте сімейним колом. Діяв інстинкт самозбереження. Він і досі діє, бо Володимир Володимирович не поспішає називати імена найближчих друзів і найрідніших людей. Найсокровенніше захищається мовчанкою. Легко ословити минуле, але не актуальне буття. Та й чи варто? Чи не мудріше прикрити його мовчанням?
Найближчим другом дитинства Білобровець називає діда. Той народився, як і Шевченко — в чотирнадцятому році, щоправда, століттям пізніше. У родині, як легенда, передається сон, бачений іще дідовим батьком перед народженням сина: наснився ремінь без язичка. І прадід витлумачив: навіть якщо й розумний син народиться — толку з нього не буде. Але саме від діда — любов до української філології, від діда — триб до колекціонування, від діда характерницький, дещо ірраціонально-споглядальний, не цілеспрямований, а спонтанний підхід до життя. Живи, як живеться. Мрій, але не плануй. Як от у перших рядках присвяченої дідові збірки поезій «Окрушини смутку»:
А ти знаєш, що нас нема?
Що з тобою ми навіть не тіні?
Не забілить снігом зима,
Не засипле нас лист осінній…
У цьому земному триванні цінуються лише актуальні живі стосунки і речі: дружба, кохання, насолода від праці і творчості. Навіть колекціонерські хобі: від постмодерного колекціонування цигаркових пачок до позачасової, частково успадкованої від діда шевченкіани — насамперед, емоційно повязуються з певними людьми, людськими долями й історіями. Тому колекції не тримаються на видноті, і лише в особливі миті, коли зі схронів памяті зринають дорогі серцю постаті і важливі події — експонати виймаються з їхніх сховків і кімната заповнюється невидимими тінями з минулого. І Шевченкові бюсти та значки, привезені з різних міст і країв — з Росії, Узбекистану, Прибалтики — нагадують діда і новорічну ялинку у Київському палаці спорту, батькові хорові гастролі, милу серцю жіночу сильвету… Кохання порівнюється з багаттям — традиційно: і спалахи почуттів, і напади ніжності, і просто вибухи — його варто берегти і ним варто жити:
Рука з ніжними пучками на пурпуровому столі.
На стіні картина (невідомий художник) —
Зорі в імлі.
Двері відчинені і можна вийти,
Але не хочеться —
Зі мною ти.
У спадок від батька отримав гарний голос і вміння грати на музичних інструментах — піаніно і баяні. Мріялося про майбутній фах музиканта, але на заваді стала зламана в 4-ому класі рука (невдало стрибнув із дерева). З поезією роман завязався рано. У 5-6 років було написано вірш про діда Уласа і санчата, покладений згодом на музику батьком. Повернувся до лірики після армійського дембелю. Бо службу в армії прирівнює до занурення в первинний хаос, недаремно ж кожної армійської ночі йому снився невпинний фантасмагоричний лет зоряними світами. В цьому частково ізольованому від зовнішнього життя солдафонському світі вражала величезна товкотнеча, концентрація у малому просторі великої кількості людей, коли кожен постає духовно оголеним перед іншими, і сховатися у власні думки, сформувати більш-менш дистанційовану свідому позицію щодо подій, що відбувалися, і людей, що оточували — було ніде і ніколи. Тому й вичерпний означник того дворічного періоду в житті: божевільня. Як і має бути з усіма, хто пройшов реабілітацію в схожих закладах — він одужав від ідеалізму, і наче в нагороду — у його життя вступила поезія:
Я беру поезію в долоні.
Зігріваю руки, тіло, душу.
Я в полоні.
Цей осколок виверженої магми
Ще теплий, і
В моїх долонях він не захолоне —
Моя кров циркулюватиме у ньому.
Зігріваю поезію, грію…
Мрію… Мрію..
Мрію
Не роби того, чого не хочеш, — каже Володимир Володимирович про творчість. Не роби іншому того, чого не хочеш, щоб робили тобі, — про стосунки з людьми. Але все, що людина може, мусить робити, — про обовязки. Дещо іронічно про начальство: якщо команда виграє, то виграв тренер, якщо програє — програла команда. Хоч і важче робити те, чого не хочеш, аніж робити те, чого хочеш, — це вже про гармонійні взаємини з власною Самістю…
Задивлялася на козачі брови
Галина Левченко
Немає коментарів:
Дописати коментар