Я хочу кохатися з місяцем… (Ностальгійно-народницький детектив)
І
Кожного разу, коли у небі зачиналося на повню, душа Тетяни Володимирівни ставала такою повною, що з неї так і хлюпало різноманітними почуттями, думками і мріями. Вона нагадувала тими днями весняну Случ. Спочатку непомітно долалися звичні буденні межі, а там — весело й божевільно пінячись, нахабні водяні змії займали дедалі ширший простір, сягаючи своїх давніх берегів — ще з тієї давнини, коли Случчю ходили великі вітрильні човни. Ніхто тих човнів ніколи не бачив, але вона щиро повірила у цю, може, й цілковиту байку ще у перший рік своєї роботи в нашій школі. І так само, із щирим захопленням і вірою переповідала про це нам — своєму жахливому й цинічному 9-А, який вона підібрала після ряду невдалих класних керівництв молодими вчителями-іноземниками. Ці останні більше року-двох, та ще й із нашим божевільним класом, як правило, не втримувалися у нашій райцентрівській школі і їхали шукати ліпшої долі у більших містах, а дехто й за кордоном. І тільки в цієї майже хворобливо худорлявої високої жінки стало її мрійливого, а подекуди то й зовсім владного і строгого характеру, щоб дійти з нами до випуска.
Коли ж бувала повня — її ріки так і вихлюпувалися із берегів. До неї долинали якісь несьогосвітні голоси, котрі ненастанно щось промовляли. І вона ніколи не могла осягти до кінця, що ті голоси означають. Чи це якась її власна глибока молитва, з якою її душа звертається до життя, чи це сліди отих численних томів книг, які вона, як філолог, колись поперечитувала, а деякі читає і перечитує й нині. Але звідки б ті голоси не долинали, одного блакитного весняного дня вони змусили її занотувати те, що мовили, до записника. У нетерплячому поспіху вона прикрутила тоді педалі свого велосипеда до будинка, швидко злетіла на свій пятий поверх, і вже там, не перевдягаючись і не перевзуваючись, навіть і не згадуючи про обід, допалася до ручки з нотатником і записала:
«…Віють теплі вітри. Змішують духмяності — черемхові, кульбабині, вишнево-яблуневі. Величні грона яблуневого цвіту. Ці суцвіття — наче дитячі кулачки. Ще до кінця не розквітлі, вони погойдуються на вітах, наче погрожуючи комусь дитинно-зворушливо: ось так, ось так, ось так… А пахощі обвіюють лице. Вдихаєш-видихаєш. Хороше. Десь цвіте сакура, цвіте магнолія. А тут — помаранчево-червона тюльпанова плантація. Ба, не плантація, а малесенька оаза на тлі сірого цегляного приміщення. Та моя уява вимальовує безмежний тюльпановий простір. А над усім цим квітом — вітрові прогулянки. І пестощі на моєму лиці. Вдихаю глибше.
Йду, перехнябивши плечі, бо в одній руці — важка тека з паперами. В іншій — портфель. Я йду когось вчити. Бо вчителька. Сіро-чорна, тривожно-трагічна. Вони ось тут, у цьому, залитому сонцем дворі. Обіймаються. Старшокласники… Хтось цілує когось непомітно ніжно. А тут — цілий грайливий гурт. Він стає навпроти неї, обіймає її за плечі і вони розпочинають рух шкільним двором… Широкі вальсові рухи. Два кроки, три… Він притискає її міцніше, перехиляє її дедалі більше, вкладає на спину. За якусь мить двір завмирає від несподіванки. Але блискає сміх. Вона ще лежить, завмерши. Він схиляється, бере її за обидві руки і допомагає звестися. Її обличчя розпашіле, погляди вбік. А йому й байдуже. Тягне її до квітучого дерева. Звідтам — в інший кінець двору, махровий від кульбабиного цвіту.
Я йду, перехнябившись. У серці — пустка. Від чого вона там народжується? Я пробую зазирнути у неї. Тхне льохом. Звисає коріння якихось рослин. А в глибині — непроникна темрява. Чи можна врятуватися від себе? — каже хтось у мені твердо і запитально.
Я прийду додому. Візьму свого нотеса і напишу про все. Я запишу собі перелік справ на тиждень-місяць-рік-десятиріччя. І відчую себе при житті. Я побачу за списаними аркушами обличчя рідних, близьких, друзів. Вони усміхатимуться, вони торкатимуться до мене. Хтось обійматиме, хтось промовлятиме мені якісь слова. Яка різниця: любові чи ненависті, радості чи смутку? Вони наповнять моє життя світлом моєї-їм-потрібності. Але будуть дні, коли я, така, як сьогодні, сіро-чорна, перехняблена і тривожно-трагічна, зникатиму між рядками свого нотеса, розчинятимусь у вуличному асфальті, у весняних пахощах і запитуватиму себе: а чи така вже й неминуча моя присутність тут? Чи такі вже конче важливі ті справи, якими я заповнюю свої дні тимчасового тут-перебування? Зрештою, яка різниця між там і тут, між ти і я, між дорогою і деревом, що росте обабіч? І чи справді є якась відмінність між нашим тут-триванням і вічністю?..»
Тієї ночі була повня. А за кілька днів перед тим вона познайомилася із дивовижним чоловіком…
ІІ
Так, Тетяна Володимирівна була вчителькою. Такою, знаєте, що з рафінованих і райцентрівських. Довгі смарагдові намиста, бісерні браслети, вишукані каралі, перлові сережки. На сухорлявій постаті — у шотландському стилі строгі сукні, сірі ділові костюми, а іноді — щось блакитно-прозоре, розмаяне, романтично-елегантне, вітровійне. Гарні доглянуті нігті на доглянутих довгопалих руках. Таке ж, як і постать, сухорляве лице: відкритий чистий лоб і глибокі великі очі. Ніс прямий, а губи — трохи затонкі — ховають разок дрібних зубів. Якщо у профіль — схоже на мишку, чи вихудлого пацюка.
Вона мене любила. Правда, майже лєрмонтівською любовю. Памятаєте ж, як цей російський класик писав було: «Люблю Россию я, но странною любовью…»? Дивна й непередбачувана ця любов — вчительська, літературна, російська. Вона захоплено хвалила мої шкільні творчі роботи: будь-то перекази, чи роздуми на вільну тему, хвалила добре розвинене російськомовне мовлення. А іноді розпікала і ганила, часто цілком безпідставно, за цілий наш божевільний і цинічний, до неможливого розпущений і хаотичний клас. І не тому, що я була старостою чи командиром піонерського загону. Ніким таким я ніколи не була і, певно, не змогла б бути. Але їй чомусь завжди здавалося, що вже сама моя присутність у класі мала б когось чомусь учити, когось стримувати, а когось і присоромлювати.
Може, так було через мої підліткові скутість і замкненість, може, через побільшений, як для школярки, самоконтроль, а може, через прихильність до її предметів. Бо таки поначитувалася я на ту пору російських класиків з ХІХ століття: Пушкін, Лєрмонтов, Толстой, Тургєнєв, Бунін, Гончаров, Чєхов… І не тому, що хтось спрямовував, а тому, що призбиралося їх на домашній етажерці чималенько, то й читала підряд усіх тих хлопців, що були під рукою. Навіть крізь призму їх розімліло-дворянського світогляду позирала іноді на своїх різношерстих однокласників, котрі, на відміну від мене, навіть не намагалися видушувати із себе якихось там напівуявних рабів чи культивувати у собі дух аристократизму, чи хвилюватися через свій (знову ж, напівуявний і тому насправді смішний) нігілізм. Та й загалом, це нетипові, як для радянського школяра, проблеми чи фантоми. Я й сама не знаю, чому вони вже тоді крутилися у моїй голові. Бо й дотепер я їх не позбулася. Та й чи позбудусь коли?
Ще й нині у моєму розумінні життя — це гра фантомів на затіненій сцені нашої уви. Інколи пробиваються туди промені свідомості — і фантоми гинуть. Особливо живучі самі стають променями. І кожна людина має вибір: довірятися цим фантомам, чи апріорно відкидати їх. Якщо їх відкинути — залишиться сірий і нудний осад буденності. А якщо у них вірити, то віра потягне за собою надію, любов, мудрість — і життя заграє веселковими барвами, наповниться радістю і сенсом. Правда, фантоми у кожного — свої. Хтось прочитав про них у книжках — і повірив. Хтось довірливо прислухався до того, що говорили старші. А хтось перейняв їх у ровесників. Проте їх походження не важливе, важлива їх присутність. І важлива туга, що поселяється у людському серці, коли вони зникають.
Та туга формує у серці якусь пустку, котра, як і кожне порожнє місце, німо прагне чимось заповнитись. І людина заповнює ту порожнечу певним фантомом. Тішиться ним, страждає від нього, інколи тяжко переживає його смерть, коли здається, ніби із його корінням по-живому рвуться серцеві тканини, і не віриться у поновне зцілення. Та дивовижною здатністю наділені наші серця — вони зцілюються завжди. І найбільш цілющий вплив на них мають саме фантоми. Бо коли людина переживає смерть якоїсь актуальної фікції, то найліпшим ліком цієї трагедії є — чим хутчіш вигадати собі фікцію нову. Аби пустка не боліла. І так від фікції до фікції, від ілюзії до ілюзії рухається наше духовне життя. Або ж як психологи мудро кажуть — відбувається становлення раціональної дорослої особистості.
Проте інколи хочеться вперто спинитися і сказати: все, баста, не хочу такого становлення, хочу реальності іншої — своєї. І занурюється людина на якийсь час у свій ілюзорний світ. І добре, якщо таке занурення її годує — приносить духовну втіху, чи як письменникам і журналістам — матеріальний статок. А якщо ні, то ревнива реальність дуже скоро приводить мрійника до тями якимсь черговим дзвінким щиглем по голові, якщо не брутальнішою якоюсь акцією. І мрії відлітають тоді сполоханими птахами у якийсь лише їм відомий вирій. А мрійник стає реалістом і прагматиком. До часу…
До того часу, коли якийсь фрагмент реальності не нагадає наново про мрії. І тоді вони оживають, повертаються, готові знову полонити тебе і забрати з собою у якусь лише їм відому безвість. Та якогось дня ти кажеш їм: «Не вірю. Ви всі — не більше, як ілюзія. У реальності цього всього нема і ніколи не буде. Реальність ліпша від вас, і мені тут добре. Тут стільки несподіванок, стільки нерозкритого, а ваша нудна гармонія набридла мені. Ліпше я залишуся тут. Тут щодня діється щось нове, а часто — непередбачуване. А ви — такі вічні і постійні, такі симетричні і передбачувані, що мені нудно серед вас, і мені зовсім не хочеться споживати ваші плоди, як не хочеться готувати страви до сніданку чи обіду з муляжів фруктів та овочів». Чи залишиться щось добре у душі після такого себе із себе вичавлювання? Невідомо. Але люди, яким знані такі миті, думки і переживання, легко ідентифікують одне одного здалека. «Жук жука бачить здалека», — каже сербське прислівя.
Отож, певно, відчуваючи мою повсякчасну внутрішню боротьбу з фантомами та ілюзіями, а ще переконливіше — мою зачарованість і перейнятість ними, — ця рафінована Тетяна Володимирівна і відчувала до мене якусь тільки їй до кінця зрозумілу прихильність. Але йдеться мені не про прихильність і навіть не про рафінованість чию-будь. Йдеться мені про таємничі зигзаги і парадокси долі. Рік тому я довідалася, що вона померла. Померла страшною і не своєю, як кажуть (можна подумати, що бувають випадки, коли вона є доброю й очікуваною, або стає чиєюсь приватною власністю?..) смертю.
Її знайшли у вигрібній ямі вкінці власного городу, закупореною у деревяний кадіб. А виявили її тіло там через те, що в кишені її домашнього халата був мобільний телефон. Він ненастанно дзвонив. Рингтон встановлений був теж неабиякий — гімн України. Тож сусіди, обробляючи свої грядки, звернули увагу на загадковий звук, який нагадував їм щось до болю знайоме. А коли вічний оптиміст і чемпіон вулиці з волохатості Джек підбіг до вигрібної ями, раптом в паніці заскавулів, а за мить вже й по-справжньому завив, то сусіди, що кинувшись, було, рятувати свого улюбленця, помітили у вигрібній ямі добре відомого їм кадоба. У тому кадобі їхня сусідка завжди вистоювала березовий сік, щоб тішити своїх знайомих у несезонну для цього соку пору — у червні-липні — прохолодним, різкуватим, настояним на сушених фруктах і лісових ягодах напоєм.
Дядько Толик аж присвиснув: «П... Тут, здаєцє мині, пахне смаленим!..» Вони вже кілька днів здивовано позирали на спорожніле подвіря сусідки. Бо ж так уже воно ведеться, що у таких маленьких містечках, як наш райцентр, сусіди завжди наперед детально звідомляють всіх близьких і знайомих, коли збираються на кілька день залишити домівку: бо ж і курку сяку-таку треба в сарай загнати, і паценяті чи кабанчику сипнути що до корита, та й за домом наглянути. Бо часи якісь непевні настали. А тут раптом ця така легка і говірка, хоч і мило стримана вчителька зникла кудись на два дні і нікого навіть не попередила. І на дзвінки телефонні не відповідає.
Чиїсь діти казали, що іще позавчора пізно ввечері бачили у її вікні світло. І навіть рідкісного гостя — синка Сашеньку її улюбленого помітили, як той виходив на ганок курити. А ще перед тижнем Сашенька теж був тут, і теж курив, а вона стояла поруч у своєму стерильно-випраному, пахуче-голубому і, як всі знали, багаторічному халаті. Дивовижно, як той халат у неї так довго зберігається. Інші жінки вже давно позношували шиті у такому фасоні дешеві шедеври місцевої швейної індустрії, а у неї він і не витягується, і не брудниться наче, і не облиняв зовсім. Декому здається, що в цьому халаті памятають її ще з того часу, як вона придбала собі на їхній вулиці будинок разом із червонощоким вусанем Демяном — масовиком-затійником, що відав якийсь час у нашому Будинку культури спортивною секцією для дорослих, найліпшого друга (по життю, а головно, по чарці) нашого фізрука Льоньчика.
Богові одному відомо, що поєднало їх, таких несхожих і навіть полярно різних: цю бліду і витончену провінційну аристократку і червонощокого круглолицього блондина (чимсь схожого на описаний Пушкіним жіночий типаж Ольги — «Она как глупая луна на этом глупом небосклоне…»), котрий, до того ж, частенько й охоче зазирав у чарку, мав кругленьке черевце і цілу купу схожих на себе за темпераментом друзяк, готових щохвилинно реготатися з анекдотів і заливати у себе будь-що, аби пекло в горлі, та щоб потім можна було довго-довго слухати джмелів у голові і не думати про насущні проблеми.
ІІІ
Цей вусань Демян мав свою «історію», котра з часом обросла легендами. Зрештою, саме через ту історію моїй рафінованій героїні так і не судилося стати його шлюбною жінкою. І бере початок ця історія ще у його давньому дитячому і юнацькому коханні. Він більшу частину свого життя був одержимий дівчиною зі свого села Катериною, що була донькою його сусідів через дорогу. Ту Катерину ще зі школи всі дражнили у селі «Жовтляком», бо колись у молодших класах їй випало перехворіти жовтухою, що неминуче відбилося на кольорі обличчя цієї височенької і худорлявої дівчини. Але для Демяна її худорлявість і, без перебільшення, навіть жовтизна здавалися якраз дуже привабливими. Він був закоханий у неї, скільки себе памятав. Він міг годинами таємно спостерігати за нею з садка своїх батьків, коли вона поралася на сусідському обійсті. Він не раз заступався за неї перед хлопцями, коли ті вже аж надто налягали на отого «Жовтляка» і своїми кпинами просто проходу не давали бідній Каті. Демян був її троюрідним братом, а водночас другом, рятівником і незмінним поклоником. Десь на дванадцятому році життя дівчина відповіла йому взаємністю. А далі життя цих двох підлітків набуло повноти й напруження шекспірівських сюжетів.
Їхні батьки, і про це у селі всі знали — здавна не те, щоб ворогували, але постійно намагалися одне одного перескочити. Як тільки Сахнюки (сімя Катерини) замінювали собі паркан металевою сіткою, то одразу ж і Конончуки (батьки Демяна) ставили собі високі ковані металеві ворота. Тільки Конончуки придбали собі коня, як тут, дивись, і старий Сахнюк влетів до двора новенькою парою сірих. І так у кожній господарській дрібниці. Через це у них було порівну птиці, худоби, коней, землі і т.д. Демян не раз помічав, як його мати щось тихо і сердито шепотіла собі під ніс, дивлячись на сусідський двір. А от тітка Зоя, котру Демянові батьки не називали в сімї інакше, а лише Зопою, своїм ставленням до сусідів дуже добре виправдовувала це своє прізвисько. Бо коли їм доводилося проїздили повз її огороджений прозорою металевою сіткою город, і вона на той час там працювала, то Демян щоразу мав нагоду для зачудування і різних філософських думок. Тільки добачивши, що сусіди наближаються, тітка Зопа поверталася до дороги спиною, нахилялася вперед і задирала плаття, тріумфально демонструючи сусідам свою зневагу голою масивною гепою. Подивившись на таке диво, Демянів батько мовчки спльовував набік і трохи згодом казав, що Олеська (батька Катерини) бог скарав за пиху отакою безличною жінкою, а мати своїм звичаєм заходжувалася щось тихо шепотіти собі під ніс. А тітка Зопа вже за якийсь час могла зявитися у хвіртці свого двору і, наче нічого особливого не трапилося, миленько розтягувати у посмішці свої тонкі вуста над потрійним підборіддям, поблискувати маленькими терновими очицями і чемно вітатися чи розмовляти із кимось з Демянових батьків. Батьки стримано вели ці сусідські розмови, але у двір до Сахнюків ніколи не заходили. І хлопцеві теж строго-настрого забороняли це робити.
Тим більше, що Демянова мати була переконана завжди, а батько набув того переконання трохи пізніше — що «Зопа щось знає». Мати завжди застерігала Демяна, щоб він, боже його від того збав, ніколи і пальцем не торкався до будь-якого стороннього предмета, що зявлятиметься у їхньому дворі. А такі предмети чомусь, наче з рога достатку безперервно сипалися до подвіря Конончуків: то їхня хвіртка на ранок виявлялася перевязаною якимсь волоссям; то по різних закамарках дворища валялися якісь підозрілі яйця (хоч їхні кури завжди жили у критій великій клітці і на подвіря потрапляли тільки тоді, коли господарям хотілося курячого бульйону, іншого такого шансу в них не було); то Демянів батько натрапив на якісь голки, увіткнені у деревяний стовб, на якому трималася одна частина воріт; то мати зранку мало не наступила на якісь дитячі шкарпеточки, наче невзначай забуті кимсь на порозі. І все це не раз повторювалося, і щоразу ці предмети обережно підхоплювалися лопатою чи виймалися обценьками, так, щоб не торкнутися до них голими руками, після чого урочисто спалювалися на городі. Бувало таке, що на це спалювання щось приводило тітку Зопу, розчервонілу, якось дивно напружену й у такі миті жалюгідну. Вона чомусь не могла говорити, її тонкі губи трусилися, а товсте обличчя наче провисало багатьма складками униз, очі наливалися кровю, наче вона довго і невтішно перед тим плакала. Так і слова не сказавши, вона йшла геть. І тоді Демянова мати вклякала у найбільшій кімнаті їхнього дому перед іконою і довго-довго читала молитви із молитовника, якого подарувала їй була колись ще її бабуся, як вона йшла заміж, разом з тією іконою, до якої вона молилася.
Батько Демяна до материних страхів ставився трохи зверхньо, але після одного прикметного випадку перестав бути аж таким безпечним щодо тітки Зопи. Крім випадків спалення отих загадкових предметів, тітку Зопу ніщо ніколи не приводило у двір до сусідів. Аж от якось перед Різдвом тітка Зопа видивилася у дворі батька і коротко й мило з ним поспілкувавшись, запитала, чи не могли б вони позичити на свято хоч би літр сметани і трохи сиру, бо її корови у запусках, телитися ще не скоро будуть, і вони відбуватимуть свята без молока, сиру й сметани. Батько запросив її до веранди, а сам пішов у хату до матері, щоб запитати, чи не могла б вона вділити трохи сиру й сметани для сусідів на свято. Мати здивувалася, бо у сусідів було на той час чотири корови, і певно ж, що хоч якась із них ще давала молоко. До того ж, батьки згадали, що на попередніх вихідних бачили тітку Зопу на базарі, як вона продавала молоко, сир і сметану. Але щоб напередодні свята не зясовувати стосунки, вирішили вділити сусідці усього, чого та просила.
Щойно тітка Зопа пішла, як у Демянової матері стала запаморочуватися голова. Замість того, щоб далі поратися у хаті коло різних страв, готуючись до свята, жінка півдня до вечора пролежала в ліжку, тяжко мучачись і скаржачись, що її нудить, ломить усе тіло, млоїть, і що вона й голови звести не здужає. Батько вже хотів їхати по лікаря, аж виходячи з хати, помітив на одній з фіранок маленьку металеву шпильку. Така ж шпилька була симетричо пришпилена до фіранки на іншому вікні. Випадково зирнувши під ноги, старий Конончук побачив, що застелений у веранді килим — наче прищеплений чотирма такими ж малими шпильками до підлоги. Чоловік грубо вилаявся і пішов до жінки. Та лежала бліда і вже навіть не стогнала. Запитав, чи не має вона пінцета. Демянова мати ледь чутно сказала, щоб він покликав сина, бо той нещодавно купив собі пінцета, щоб налаштовувати щось у своєму саморобному радіоприймачі.
Демян запамятав на все життя чудо одужання своєї матері після того, як вони з батьком акуратно повиймали пінцетом з килима і фіранок шпильки, поскладали їх у металеву коробку з-під вакси, а потім добре пропекли той скарб на вогні в печі. Запамятав також, якою страшною і перекривленою прийшла на їхній вогонь тітка Зопа. Але кохати її доньку не перестав. І їхнє з Катериною юне кохання нарешті прорвало греблю тихої взаємної неприязні між сусідами. Дітей не випускали з дому — та вони навчилися обмінюватися умовними сигналами, за ними стежили — та вони щоразу знаходили нові криївки для своїх побачень, їх соромили, лаяли і навіть били — та кохання їх від цього тільки міцніло. Нарешті батьки розпочали відкриту ворожнечу. Як і належить, взаємини наших героїв скінчилися врешті трагедією, але зовсім відмінною від тієї, що була у Шекспірових Ромео та Джульєти, чи у Іванка та Марічки в Коцюбинського. До того ж, справжня трагедія прийшла до них не одразу, а за кілька десятиріч, коли Демян спробував одружитися з іншою жінкою, яку покохав так само щиро і ніжно, як можна кохати лише в юності.
Демян з Катериною одружилися, коли їм було всього по шістнадцять років, бо вже мусили. Через місяць Катерина народила дівчинку, яку, за пропозицією Демянової матері, назвали Анною на честь бабусі. А з самою Катериною після пологів почали відбуватися дивовижні, а може, й страшні метаморфози. Найперше те, що ця так зворушливо і хворобливо худорлява дівчина надзвичайно швидко, просто на очах трансформувалася спочатку в повновиду, а там — і в геть огрядну молодицю, своїм лицем і статурою надзвичайно подібну до тітки Зопи. Та засліплений любовю до маленької Анни і своїм давнім коханням до Катерини, Демян цих змін навіть не спостеріг. До того ж, у Катерину наче вселився якийсь біс: кожний день вона розпочинала і закінчувала сваркою, била посуд, розлючена, як пантера, сикалася не раз з бійкою до Демяна, розсипала борошно і крупи. Демян тихо гамував її, прибирав за нею і жалів її, думаючи, що це так нездорово відбилося на ній народження дитини. Що вони, шістнадцятирічні діти ще надто молоді для батьківства.
Уперше він відчув, що з їхніми взаєминами діється щось не те, коли Катерина під час однієї зі звичних тепер у їхній сімї сварок кинула йому в голову трилітрового слоїка з малосольними огірками, а тітка Зопа, котра навідалася на той час до них, узяла від печі поліно і стала дубасити ним Демяна по чому бачила — по плечах, по спині, по голові, по руках. При цьому його узивано було щонайбридкішими лайливими словами, що так і лилися чорною річкою з ротів цих двох, таких схожих між собою жінок. Та сварка, ніхто ніколи так і не зміг згадати її причину, коштувала йому малого струсу мозку, а найгірше, що тоді щось трапилося і з його любовю до дружини.
ІV
Уночі після тієї бучі з широко розплющеними очима лежав Демян при відчиненому вікні у своїй кімнаті в батьківському домі. За вікном буяв травень. Він згадував їхнє з Катериною дитинство, перші зустрічі під старою липою. Згадував ту тоненьку, завжди хворобливо бліду, наче трохи з жовтизною дівчинку, якої йому було так нестерпно жаль завжди, за яку хотілося вступитися, захистити, вберегти від кожного зла. Пригадав ніжний трепет її губів, навинувся на память свіжий аромат її парфумів — їй, малому дванадцятирічному метеликові колись прислала їх тітка з Польщі — малесеньку пляшечку начебто справжніх французьких. Посміхнувся, і лише тоді збагнув, як далеко те все від його теперішнього життя. Хоч пройшло не більше трьох чи чотирьох років із того часу. Він подивився на місяць, а була саме повня, — і раптом відчув, як жорстокий біль вступив у його серце.
У майці і трусах, як був, Демян вискочив через вікно на подвіря і помчав до баби Тофільки, відомої на цілий куток самогонниці. Застукав, як на пожежу, до її дверей і викляньчив літр горілки. Він завжди памятав, як то було вперше — спочатку пекуча, а далі солодко-гіркувата рідина забулькала до його рота. Він пив її, стоячи ще у бабиному дворі, не відриваючись, як пють воду, квас чи березовий сік. З того часу він пив її так само легко, коли частіше, коли не так часто, аж до самої своєї смерті. І тільки добре заджмелена голова рятувала його від гострого болю в грудях, які він особливо відчував двічі на місяць. Цю загадкову періодичність помітив його батько і якось ділився своїми спостереженнями з односельцями: «Оце на підповню і на настаттє — так і знайте — шо мій Демян знов здуріє, і буде пити, і буде бігати розібраний і босий по селі, і буде смішити людей. Він мою Парасю скоро в гроб зведе. Помре стара зо встида. Вона уже й так, як тінь ота ходить».
Від тієї травневої ночі Демян перестав жити з Катериною в одній хаті і повернувся до батьків. Катерина сама повикидала клунки з його речами на дорогу вже другого дня, після того, як вони з тіткою Зопою розбили йому разом голову. Але дивовижа якась діялася того літа із Демяном: кожного разу, коли на небі погідно розсяювався повний місяць, або ж коли зявлявся малесенький серпик нового місяця, Демяна нездоланно вабила якась сила піти до Катерини. Він чув, як боліло його серце, не стримувався і йшов. Ніс печиво і цукерки для маленької Анни, а для Катерини щоразу якогось іншого подарунка — то велику тернову хустку чи гарне покривало з китицями витягав з материної скрині, то зароблені за місяць на току гроші, то кришталевий посуд, подарований колись йому рідними. Правда, він чомусь став боятися навіть підходити до подвіря своєї дружини (а офіційно вони так і не розлучилися), коли був тверезий. То він, уже звично, йшов спочатку до баби Тофільки, а від неї уже до своєї Катьки.
Вона стрічала його по-різному. Найчастіше — забирала гроші й подарунки і гнала геть, ще й штовханів надававши щоразу. Але жартівливо-ніжно, майже як давніше, припрошувала його в дім і садовила за стіл, коли у неї гостювали якісь старші дядьки чи хлопці. Всі у селі казали: «Катька — гуляща. Зопа — відьма, але хоч не гуляла. А ця — гуляща, як баба покійна була, та ще й знає щось. Вона ще й Зопу перейде». І тільки Демян до останнього не вірив, аж поки якогось вечора через яскраво освітлене і незатулене фіранками вікно не добачив власними очима свою Катьку на ліжку під рябим Стьопою Войною, — що його жінка з таких. Анну доглядала тітка Зопа, тому Демян скоро став знаходити зручні миті, щоб якось на дорозі передати доньці якого-небудь пакуночка з новим вбранням чи солодощами, або мовчки стромляв тітці Зопі гроші у жменю. А та, хоч щоразу кривилася презирливо, брала те все, а потім обзивала його щоразу якось лайливо і спльовувала.
Так минуло те химерне літо, а на осінь Демян подався до обласного центру ніби вчитися на завклуба. Звідтам він приїздив дуже зрідка. А коли й приїздив, то не виходив між люди, а гроші чи якісь подарунки для Анни передавав тітці Зопі через батьків. Навіть на довгі зимові і літні канікули Демян зявлявся дуже коротко і щоразу обмежувався спілкуванням із батьками та ще деякими хлопцями, колишніми однокласниками. Від них односельці й довідалися, що Демян дуже добре вчиться у своєму училищі, і навіть отримує за свої успіхи якусь особливу стипендію. А головне — у нього виявився незвичайний талант до гри в шахи. Він вже неодноразово перемагав у міських та обласних турнірах з шахів і, як сам казав, буде йти на майстра спорту.
Проте всіх деталей про його навчання ніхто не знає. Закінчивши училище, він протягом кількох років вів спортивну секцію з шахів у міському будинку піонерів в обласному центрі. А після того він повернувся, насправді, вже майстром спорту із шахів, до свого рідного села і став завідувати клубом. Як не прикро, але на повню і на момент настаття нового місяця, у нього прокидалися спогади про його Катьку. Правда, він уже до неї не йшов, але багато пив у ті дні, як і раніше. Тоді він пяним залицявся до дівчат чи самотніх молодиць. Ті з нього лише сміялися. Не особливо примітний із-зовні, невисокого зросту і рудий, Демян якось наче постарів за ті кілька років, коли вчився і жив в обласному центрі. Він відпустив пишні вуса, які носили, як правило, старші дядьки. У свої двадцять три він мав добре помітну веснянкувату лисину на голові і чимале округле черевце. Та не через зовнішність висміювало його сільське жіноцтво, а через його незабутнє кохання до Катьки. Бо навіть коли Демян і приставав було на якийсь короткий час жити до котроїсь молодиці, то все завершувалося наступної повні, або на новий місяць. Тоді цей химерний чоловік починав розповідати своїй черговій молодиці чи дівчині про те, як сильно і вірно любить він свою колишню дружину, як він щомиті готовий зійтися із нею. А часто й поривався йти до тієї своєї фатальної коханої.
На ту пору Катька, як казали в селі, злигалася із новим агрономом. Той був одружений, мав троє малих дітей, але жодної досяжної спідниці не пропускав. То й Катьку не обминув своєю увагою. Вони вийшли одне на одного, як коса на камінь. Сусідки божилися, що бачили вже не раз, як він привязував Катьку її довгим чорним волоссям до ліжка і жорстоко бив віжками, щоб не зналася з іншими чоловіками. То розказували, як вони кидали одне в одного тарілками і репетували так, що в іншому кінці села було чутно їхню лайку. А то наставали між ними часи миру і злагоди, коли вони воркували, як голуби, і тільки вночі кохалися так навіжено, що Катька верещала, наче одуріла, від свого глибокого і темного жіночого щастя. Жінка цього агронома Грицьмана (як прозвали його люди у селі) жила у райцентрі і ні сном ні духом не відала про всі оті бурхливі залицяння свого чоловіка. А Демян бачив це все зблизька. І бачив, і чув, а на підповню навіть зазирнув угості, випив із Грицьманом по чарці на брудершафт і всмак розцілувався. Після цього повідомив агроному, що він і є законним чоловіком Катьки. Але щасливі і спокійні того дня коханці викинули його удвох на вулицю. Так Демян і проспав до ранку під Катьчиним парканом.
V
А коли повня пройшла, то у його серці почався якийсь рух — так змія скидає стару шкіру, так людський організм відштовхує відмерлі клітини, так память людська позбувається негативного досвіду — рух до звільнення і дистанціювання від свого попереднього життя, свого неймовірного покруча-кохання, від себе самого, такого слабкого, вразливого, безвільного. Наче у відповідь на той рух — а так буває завжди: душа сама обирає собі наперед події, які з нею мають відбутися — йому зателефонував знайомий із райцентру і запросив його завідувати спортивою секцією у районному будинку піонерів. Демян, не зволікаючи й миті, зібрав речі і подався до райцентру, де чекали на нього нова робота, нові хлопці-друзяки і, головне, нова й незнана ще — кохана — його рафінована, здавна намріяна (бо він і Катьці колись пропонував вивчитись), сильна і ніжна вчителька Тетяна, з якою він познайомився вже через тиждень своєї робти у райцентрі. Довідавшись, що у будинку культури зявився такий добрий шахіст, вона прийшла дізнатися про розклад його роботи, та й просто познайомитись і подивитися у вічі чоловікові, до якого збиралася направляти своїх учнів, і в тому числі моїх шибайголів-однокласників, щоб ті байдикуючи, не вешталися центром нашого містечка, не запльовували недопалками автостанцію і не чіплялися для розваги до випадкових перехожих. Була в неї ще й інша думка — про свого синочка Сашеньку, щоб той вчився цій такій спокійній і розважливій, а водночас ще й інтелектуальній та аристократичній грі у шахи.
Того весняного дня вони впізнали одне одного. Вони якось синхронно і дивно побачили кожен у своїй уяві блакитну місячну доріжку на морі. А на тій доріжці — себе — ще молодих, та вже трохи битих життям, таких зовні різних і таких внутрішньо подібних, таких рідних і зрозумілих одне одному. І та місячна доріжка лишалася між ними до кінця, аж поки не позамовкали їхні серця, поки не згасли думки, аж поки вічність не покрила їхні життя єдиною темною попоною. Коли він дивився на її лице, милуючись, оглядав її тендітну постать, відчував, як проймає його якась ледь вловна гармонія у її одязі, манері говорити, у звичці підводити час від часу руку до чола чи торкатися брови, у її ясному прямому погляді. Він розповідав їй про якісь свої професійні будні, про шахи, обмовився словом-другим про свої успіхи і тут чомусь знітився і замовк. У його свідомості народжувалися якісь уривки думок і фрази, які не можна було вимовити вголос. Він уже картав себе за те, що похвалився отим своїм «майстром спорту», а важливі думки дедалі голосніше заявляли про себе: «У моєму минулому живе якийсь волохатий жах. Його довгі настирні лапи викрадають із мого сьогодення зорі. І тільки любов до тебе може зцілити те жаске минуле і запалити нові світочі…».
Повернувшись після цих відвідин до школи, Тетяна Володимирівна проводила виховну годину у нашому класі. На тижні сталося «чепе»: двоє наших хлопчаків намагалися у позанавчальний час проникнути до шкільної бібліотеки. Невідомо, що їм там було потрібно, але вони зламали замка, і шкільний сторож застукав їх на гарячому. Одразу ж були поінформовані вона, як класний керівник, директор школи, приїхали міліціонери, викликали батьків. Обмежилися неофіційними погрозами, розяснювальною роботою і попередженням, що при повторній аналогічній дії ці хлопці будуть поставлені на облік у міліції. Тож буря ця відшуміла, але в кожного у класі шкребли коти на серці: вчинок хлопців дивував і якось наче лякав. Ми очікували скандалу. Бо при всій рафінованості своїй на уроках літератури, Тетяна Володимирівна дозволяла собі розпікати нас серйозно, а подекуди то й по-батьківському грубувато, як і в порадах своїх житейських інколи опускалася навіть до такої банальщини простонародної, як універсальне лікування сечею.
Але ось вона прийшла, тонко посміхнулася, привіталась і стала говорити про любов до життя, до себе, до батьків, до друзів. І якось непомітно перевела мову на актуальну тему, сказавши: «Найгірше, що може бути у житті — це розчарування. Бо розчарування — це наче ніж у спину. Його неможливо передбачити. Його неможливо уникнути. І це найстрашніше і найважче випробування з усіх, що можуть випасти на людську долю. Я бажаю вам ніколи не розчаровуватись у ваших друзях, коханих, колегах чи просто знайомих. Бажаю вам ніколи не зазнавати гіркоти розчарування». Вона говорила про все це не більше двох-трьох хвилин, після чого одразу попрощалася. Та ми всі лишилися під враженням. І багато хто з нас усвідомив, що оті коти на серці — то і є розчарування. І справді то було воно, ще не усвідомлене до кінця, притлумлене нашою вічною школярською байдужістю, але досить чітко відчуте.
Проте у її житті то було розчарування не найбільше. Вона не раз зазнавала його, спілкуючись зі своїми провінційними кавалерами, котрі чомусь як нічні метелики на вогонь, постійно зліталися до неї, та обпікшись, скоро відповзали геть, склавши свої попечені недолугі крила. Часто розчаровували своїм дрібязком людським і ницістю колеги. Розчаровувала сама себе своєю безнадійною закоханістю у світ мрії і таким самим безнадійним шуканням краси у людях, у природі, у побуті.
VІ
Прийшовши того дня додому, вона відчула, що їй уперше за останні пятнадцять років захотілося курити. Вперше і востаннє за всі ці роки вона зробила це, коли загинув в автокатастрофі її батько, а ще за місяць перед тим вона розлучилася із батьком Сашеньки — нашим шкільним географом Василем Степановичем. Ніби й причин особливо вагомих для того розлучення не було. Просто якоїсь миті вона стала відчувати нестерпне роздратування, коли лише бачила його. Її дратувала його надто велика і кругла голова із відстовбурченими вухами, дратували блідо-голубі і наче посоловілі очі, незвідь-чого вічно червоний ніс, дратував великий рот, яким він так безцеремонно чавкотів завжди на кухні, що вона виходила і старалася сховатися від цього огидного чавкотіння десь у найдальшому кутку квартири чи на балконі, глушила його телевізором чи пилосмоком. Дратувала ціла його трохи вайлувата постать. Ніби високий і кремезний чоловік був, а якийсь вічно перегнутий, наче скрючений чи наляканий цим життям.
Вона вийшла за нього не з любові, а тому лише, що їй було вже двадцять пять, а власної сімї вона так і не мала. І в шкільному колективі всі тільки те й робили, що за всіх підряд її сватали. Батьки приводили до школи старших братів її учнів і наче невзначай знайомили їх. Колеги ненастанно запрошували її на всі можливі і неможливі дні народження і свята, знайомлячи зі своїми неодруженими родичами. Та почуттів не було. І тоді взявся за неї Василь Степанович. Він понад рік приходив щовечора до неї додому із незмінною коробкою мармеладу під пахвою — на чай, як він казав знайомим. Спочатку вони просто розмовляли про все, сміялися, дивилися телевізор. Але коли було переглянуто всі її фото, переслухано кілька її улюблених платівок, розказано всі смішні історії зі студентського життя і з їх щоденної педагогічної практики, їхні взаємини спинилися у своєму розвитку. У неї не виникало бажання торкатися до нього. Вона завжди швидко вивільняла з його зволожених долонь свої руки і вправно уникала його обіймів. Про поцілунки мова не йшла. З часом і розмови їхні стали менш жвавими. Через півроку таких вечірніх побачень вони й взагалі перестали розмовляти. Він приходив незмінно зі своїм мармеладом. Вона мовчки впускала його у квартиру. Якщо він хотів, то сам робив собі чай, а іноді ще й їй. Вона сідала тоді мовчки за своє улюблене вязання, чи закроювала собі якийсь новий одяг. Іноді просто читала. А він мовчки сидів біля неї чи на кухні з газетою чи якимись зошитами. А час ішов.
Якось вона пошила собі сукню у французькому стилі — на високій кокетці із завищеною талією a la Наташа Ростова. У такій сукні добре ховаються обриси талії, а ще — навесні і восени, коли школа належно не опалювалася, під неї зручно було вдягати блузи і тонкі светри-гольфи. У школі цю сукню витлумачили несподівано і фатально. Миттю облетіла всіх невідомо ким випущена чутка, що вона начебто вагітна від Василя Степановича. Та чутка якось долетіла також до матері цього дивного кавалера у його село Ж., що біля райцентру. Одного осіннього дощового вечора, от як сьогодні, Василь Степанович прийшов до неї не лише зі своєю звичною коробкою мармеладу, а ще й привів для знайомства свою маму. Мама виявилася тихою і чепурною бабусею з яскраво-карими молодими очима і повязаною двома хустками головою. Під сподом була біленька ситцева хусточка, а зверху темна картата вовняна. І Тетяна Володимирівна з першого погляду закохалася у цю стриману і наче стерильно вбрану бабусю. Вони порозумілися так швидко, що того ж вечора все було вирішено: хоч вона й не вагітна, але так довго зустрічатися у такому маленькому містечку, як наш райцентр — негоже. І вже наступних вихідних їх урочисто розписали у райцентрівському загсі.
Його мама швидко по тому померла від інсульту. Вона навіть не дочекалася онуків. А у них народився Сашенька. Проте кохання до їхнього шлюбу так і не прийшло. Роздратування її приховане наростало, як лавина. Він відчував її нехіть і незабаром став шукати собі розваг на стороні. Останньою краплею для неї було те, як вона, зайшовши якось після уроків до шкільного буфета, мала нагоду упродовж кількох хвилин спостерігати веселі й грубі залицяння свого чоловіка до буфетниці. Вона нічого на те не сказала, а ті її навіть не помітили. Але вийшовши зі школи, вона по дорозі додому зайшла у загс і написала заяву на розлучення. Розлучилися вони тихо й інтелігентно. І вона лишилася у своїй маленькій однокімнатці на пятому поверсі удвох із Сашенькою.
Через місяць знайомі прислали телеграму, що загинув її батько. Того вечора вона теж курила, а дощ крапотів і ставав чимраз сильнішим, а вітер так само, як і сьогодні, завівав поодинокі краплини на її балкон. Але тоді вона почувала себе старою-престарою вишнею, що віддала цьому життю увесь свій свіжий цвіт і всі свої плоди, і от — лишилася покинутою у холодній самоті. Вона почувалася приреченою, чи скараною своєю самотністю. Хіба могла вона передбачити, що через багато років у її житті зявиться нічим не примітний зовні рудий повнуватий вусань, котрий виявиться таким до неможливого спорідненим її душі, і від самої появи якого її душа співатиме і квітнутиме запізнілим, але таким свіжим і пахучим квітом…
(Далі буде.)
Немає коментарів:
Дописати коментар