понеділок, 2 грудня 2019 р.

Інґа Кейван. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Інґа КЕЙВАН

Народилася (вкотре це сталося, не можу сказати, але цього разу — 25 грудня 1976 року в Чернівцях). Посилена соціальна адаптація: садочок; школа (1984 — 1994); філологічний факультет Чернівецького університету (1994 —1999); кандидатська дисертація, повязана з дослідженням архетипних структур та архетипних формул у художніх текстах (захист — 2003); викладач кафедри української літератури.
Поетичні книги: "Одкровення Я", "Сьоме покоління", "Світ на дотик" (єдина вийшла друком), "Імаго кольору індіґо", "Тремтіння сфер"; невеличкі прозові твори. Автор лібрето і слів (окремих у співавторстві з Євгеном Воєвідкою) мюзикла "То лише казка..." (музика Євгена Воєвідки), робота над мюзиклом закінчена у 2002 році. Писала слова до музики Євгена Воєвідки, результатом чого стали кілька непоганих пісень, які, на жаль, ніде не виконуються.

ПАЗЛИ

***
Туман рухається так,
Що я відчуваю себе на Солярисі.
Туман —
                з усього злизує інформацію.
Тому так багато в мені голосів,
Тому так багато запахів.

Погано, коли нема сонця.
Але туман —
                       це теж стан.
Стан відсутності сонця.
Стан присутності сонця —
                                               десь там...

***
Поклітинно вмираю
Від порожніх розмов,
Заповнюючись нуликами,
                                             хрестиками,
Що існують, лиш
                              взаємоперекреслюючись.
І тепер,
Наче “мирний атом”,
Я не годна цим керувати.
Заштрихована вся,
                                перекреслена
Бю по хвилях не крилами —
                                                  веслами,
Щоб не чути клонів розмов.
Та на хрестики-нулики знов
Я поділена, перекреслена.
ДНК моє труситься пейсами
Від таких непланованих змін.
І не всидить у лампі,
Знову вирветься джин.
Джин затертий, джин джинсовий —
З доетичними рисами,
Вишиваний у чорні й червоні хрестики,
Розпадеться на поканців нулики,
І за це йому будуть плескати.

***
Мене потроху розмиває.
Каміння,
Пісок,
Глина
Ідуть за водою.
І знаю, що буде,
А вірю, що встою.
Руйнуються нори —
Риба тікає.
А я просто вічність свою відбуваю.
Я
     просто
                   чекаю.
Хвиля за хвилею
Треться, мов кішка,
Дивиться в очі,
                           ніжно фуркоче,
А суглоби мої, валуни,
Один за одним гуркочуть.
Вся велич моя
Пішла на катрання.
Обсмоктують хвилі
Кістку останню.
І байдуже чайкам,
                                рибячим зграям,
Що я вкотре вічність свою відбуваю.

***
Фіолетове світло,
Як протяг —
Наскрізь.
І я вже не знаю, де діти
Ті хвилі прозріння,
Які нагадують мені про Сонце,
Що так багато в собі має,
Бо воно
               Сонце.
І світло його,
Як протяг —
Наскрізь,
Як вода — крізь пальці з долоні.
Я не знаю,
Де діти ті хвилі,
Бо їх так багато в мені,
Що, де я, уже й не впізнáю.
Скручу, мов килим,
                                   свої думки,
Щоб розгорнутися скраю
Єдиної Істини
І з плеча її
Павучком,
                    як з неба,
                                     упасти,
Струсивши з себе крижинки,
Які так виблискують
В сонячнім світлі,
Що, наче протяг, — 
                                 наскрізь.

***
Ми знаємося в іншому житті.
Але ніяк ми цього не згадаєм.
Між нами медом простір золотий
Повільно і розгублено стікає.
Автограф залишає в небі птах.
На пні посудина купає тихі вірші.
Йдемо у сад — скрутився листопад
Калачиком.
                     Він залишив нам лишку
Ранкового туману між дерев:
Ми глядачі театру пантоміми —
Підкорені законами німими
Йдемо теж німо,
                             Двоє мімів,
Що знаються у іншому житті,
Але змовчать…
                            Якщо це і згадають.

***
Змія у високій траві
Звивається тихим шелестом.
Себе на піввдиху злови
Та уявися деревом,
Поскручуй руки в гілки —
Наповниться соком стовбур,
В коріння вплетуться віки,
Обсяде пташиний гомін.
Почуєш усе, що мовчить,
В бурштин затвердіє живиця,
Пташиний гомін злетить —
І знову тобі насниться
Змія у високій траві
Звивається тихим шелестом —
Себе у траву відпусти —
Відчуй землю жовтим черевом.

***
Годую з долоні пташку,
І вона перетворюється
На вовка.
Ми боїмося подивитися
Одне одному в очі.
Це загибель.
Він ласо їсть,
Облизуючи парким язиком
Мої захололі пальці.
І найбільше хочеться
Заховати їх
У тепло тої збитої гриви.
Рука — вже частина морди,
Вовк — частина мене.
Ми стаємо одним запахом.
Та відводимо жадібні погляди.
Знову давній інстинкт
Бере гору:
Самозбереження.

***
Мої вовки мене
Не зрадять.
І ми зриваємось
У ніч.
Вгризаємось у ніч
Зубами.
І розбігаємося в ніч.
Але вовки мене
Не зрадять,
Бо я —
На вістрі їхніх вух.
І скрапуємо вглиб
Туманом.
Усі ми,
Наче хата взруб, —
Міцні та вічні.
Так заклично
Зустрічний вітер
Віє нам.
І ми зливаємося
З ніччю —
Без сліду жодного,
Без плям.
Ми робимо, лиш так,
Як треба.
Як треба,
Вказує нам
Шлях.
І ми зливаємося
З небом.
Ніщо вже біль,
Ніщо вже страх.
І вітер на моїх плечах,
Як воїн під плащем, притих.
І лиш одне тут має Владу:
Мої вовки
Мене
Не зрадять —
Вовки не зраджують своїх.

***
Я така чужа, як мої вовки.
Ти памятаєш? Це вже було —
У житті минулому,
                    Заснулому,
Як це каміння,
Яке мене памтає,
Як і всі минулі життя
Мене памятають.
Та краще вдавати
З себе каміння,
Аби ніхто нічого не питав,
Аби не проговоритися.
                      Краще злитися
У великий камінний берег,
Повз який протікає річка.
Каміння сіре, як хутро вовче.
                               Помовчимо
                               Про це,
                               Помовчимо,
Берімо приклад з каміння.
                                  Тс-с.
Давай підслухаємо
Їхні думки.

***
Сіється,
             засівається
В просторі спорами час.
Мов старе русло, звивається
Тихий, облудний шанс.

Память, як цвяхи у голову,
Память стиска, як мігрень.
Память плавиться оловом,
Нехтує формою жмень.

Память закриє долонями
Обличчя обвітрене скель.
І вигнеться память стогоном,
Прорвавши заслону сфер.

Сон цей стече краплинами,
Шрами лишивши на склі.
Бігають сúроти шкірою.
Не прокидайся.
                           Спи.

***
Закрий своїм днем
Мої очі.
Закрий.
Потім буде ніч —
На сни всю мене
Розторочить.
Ти тільки мене не лови.
Хай грається братство котяче
Клубочками, плутає їх.
За любощі тіло невдячно
Віддасть лише видих і вдих.
Скомандує Сонце: «Досить!»
І висмикне з ночі магніт.
Клубочки наповнять кошик.
                              Вдих…
                              Видих…
                              Вдих.

***
Коли я їм оливки срібні,
Лежачи на камінні
Берега річки,
Мені дуже добре.
Не хвилює хмарка
Похітливого погляду:
Будь-якої миті
Я можу стати
Камінням,
Оливкою,
Срібним пилом на ній,
Чи залишитись
Сріблом на пальцях.
Або просто злетіти
З парашутиками кульбаби,
Аби шепіт коріння почути.

***
Закрий очі і нічого не питай —
Однаково, відповідей не знаю.
Я хочу мовчати —
Усі думатимуть,
Що мовчу таємницями.
У житті їхньому буде смисл:
А раптом я заговорю?..

***
Вітер розбурхує мій генотип,
Моя генетична память,
Кожен мій ген
Хвилясто стелиться
Довгою тонкою травою
На узбережжі моря.
Я відчуваю пісок,
На прохолодному тілі якого
Ще помітні сліди
Розпашілих тіл тих,
Хто частиною став
Моїх генів.

***
Я приймаю море у себе —
Частоту і ритм його хвиль.
Цей первісно-порожній берег,
Виті мушлі — пругкі, як соски.
І наповнює морем лоно —
Аж парує туманом світ.
Обпікає
              і знову холоне,
Знов пульсує,
В переймах болить.

МАМАЙ
(Інтермедія)
Вимір І: Мама й Мамай
Без нього вона вже є,
Але її ще немає.
Мама чекає Мамая.
Мама Мамаєм зітхає.
Вона того ще не знає,
На що пояро чекає.
Чекання — у ній
                           і довкола,
Мама пожадна і квола.
Ще трохи — і рани жадання
Почнуть запікатись у струпи,
Та більше до тіла їй — струни.

Чекання кида, ніби руни
                         …Мама…
                           Ще рано:
Повільно й старанно
Готується перший злюб.

…Імився когось з чуда блуд —
З нічого летіло в нікуди,
Маму побачило —
Зайшлося-заплакало,
Аж Дуба накрапало,
А потім Небом зітхнуло,
Скрипнуло,
                     аж трусонуло
Надиханим щойно склепінням —
Літавиця з Неба впала —
Мама Мамая мала…

…Мама й Мамай
             понароджують діток,
Мама й Мамай
            порозпустять їх світом...

…Плетивом плутаним
                          тягнеться нитка,
Смикають струни
Вузлики, вічка…

…Мама зрадіє,
Мама заплаче,
Мама кричатиме,
Мамі стогнати,
Мамі собою дітей накривати…

…Але Мама того ще не знає —
Мама Мамая має,
Мама Мамаю співає…
Ой там під дубом, під дубиною
Сиділи голуб з голубиною.
Вони сиділи-любувалися,
Сивеньким крильцем накривалися…

Завмер попід Дубом світлий Мамай.
Заснула в руках його
                                     Мама налита,
Їй снилися радість, діти, Мамай
…Це потім
                      буде
                                вона
                                          голосити…

Вимір ІІ: Народний герой Мамай
Мамай хотів спокою,
Хотів Мамай хати,
Було щоб зо пятеро діток,
Хотів у теплі біля жіночки спати,
На люльці сонну бджілку гойдати,
Купаючи ноги в ранковій росі,
Та мусів Мамай одвік воювати.

Із року у рік,
                     як від хати до хати,
Підковами кінь об дорогу калатав.
І кінь марив спокоєм:
                                 як падав спати,
Рожевими ніздрями запах лошати
У серце вбирав,
                     наче землю в хустину,
Яку Мамай цілував, мов дружину.

Обдерли їм спини епохи-ожини.
Ні мертвими, ані живими
Не згадувались давно.

По ніздрі — кров і лайно,
Ґедзі й мухи бються ув очі —
Сидять по деревах побожні баби:
“…щоб гірше не було,
                         аби не наврочити…”
                                               Дуби
За Мамаєм — кора і порохнява,
Дівчата кричать, як птахи наполохані..
                                               Греби!
Не пороги — трупи…
                                               Греби!
Кігті видерли пупа…
                                               Іржа —
Твої шаблі й пістолі.
                                           …Ірже
За спиною кінь кволо…
                                            Вслухайсь:
Мама вже не голосить.
                                            Стемніло —
Мама не носить.
                                               Мамаю,
Де твої діти?..
                                               Мамаю,
Як будеш з цим жити?..
За що воював?
Куди плив ти?
Не знаєш
                 й не знав,
Що керує цим світом.
                      Як світло,
Летів ти із віку у вік:
                          Прорік
Хтось безсмертя народним героям —
І ти медитуєш посеред могил…
…Що з того,
                     що чуєш себе гемороєм…

Вимір ІІІ: Могила й Мамай
Оце ж наснилося!..
                               Спітнів
Од снів таких;
                         неначе брила —
У моїй сивій голові.
Не знав, гостинная могило,
Які ховаєш ти казки.
Немовби Вічність пережив,
Так, наче стрілами скропило
Моє старе і грішне тіло.

…А де ж той кінь?..
Вже час рушати:
Проміння миється в росі.
Собою кличе степ кошлатий,
Свої літа ним протрусив.
Втрачав, вбивав, кричав, співав,
Мовчав од смутку, просто спав,
Але ніколи я не плакав.
Чому ж тепер
Щось в горлі тисне,
Немов скрутилася змія?..
…Та що ж коняка той намислив?..
Чи не господар йому я?..
Чи не зі мною він з лошати?!.
Чи, може, інший хтось поїв
Та, мовби псисько, був на чатах,
Коли він тяжко захворів?!.

…Та що ж це я?!.
Він — мій друзяка,
А я так, наче про раба…
Товариш мій, родина, хата —
Усе це він..
Та що ж це я?..

Друзя-ако-о! Чуєш?!.
                                   Час рушати!

…Та що ж це я?..
Чи розум втратив?..
Давно не маю вже коня…
Торбина й степ — ось моя хата…
Торбина й степ — моє життя…
…Усе було… Але не плакав.
А ось тепер… Коня згадав!..
Товариш мій, родина, хата —
Усе це він…

Вже час рушати.
Бувай, могило, прощавай.
Даю тобі уклінну дяку
За прихисток.
           …Та й тяжко ж встати!..
Ще досі — брила в голові.
...“Дощу і смерті не проси”...
Та сили, Боже, маєш дати,
Аби дійти… аби…дійти…

Ти звідки взявся, коню, брате?!.
Та що ж це я?..
Чи геть здурів?..
Тебе ж я кликав —
Час рушати.
                        Ходім.















Інґа Кейван. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.5-16.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...