***
Прокинувся ранок на ліжку вночі,
Поправив сорочку, протер гарно очі,
Поглянув на стелю, вдягнув одежину
І швидко додому — стрічати дружину.
Зайшов через двері, взуття брудне скинув,
Нагладжену вчора — на стіл — скатертину,
Яєшню домашню підсмажив на сонці
І вранішній зірці підніс у долоньці.
Поїли смачненько, запили росою
І разом завзято пішли долиною,
Дібровою, лісом, полями густими,
Над річкою, в хату, із сходу до Криму.
На горах присіли, чекаючи снігу,
Не втримались трохи — до бару забігли.
Хмільного хильнули графин самогону
Із піснею миру вертались додому.
Як зірка до хати, то ранок до ночі
До жінки, дивись, вже вертатись не хоче.
Блакиттю привязані ноги до ліжка,
Бо жити на двоє тепер в нього фішка.
Поганка
Бліда поганка зі смаком дорогого сиру
на пластиковому підвіконні четвертого поверху її замку
плює вниз
на них.
На всіх,
на кожного
перехожого.
Вона — королева.
Пурпурна сукня на вигляд наче бекон
остання модель телефону
звабливо моргає сонце
далеко,
а близько
сміються лисі й беззубі паркани...
Був ранок —
як тисячі з тих, що прожито
даремно…
І фарба вїдалася в очі
запахом хімії й отрути.
На підвіконні ловила свіже,
прокурене осінню повітря,
жалілась на все і плювала вниз.
Начхати…
Купатися хоче у славі,
а право на славу купити не в силі
щаслива у замку своєї юності
ховається від лицемірства, спокуси і грубості
ще поки бліда, до кінця не розкрита поганка
щоранку...
Кінець початку
Панацею від болю людського готували дві тисячі років
І від світла до темряви й раю залишилося рівно сім кроків.
Піднебесні морочаться, люди підривають блаженні закони
І ростуть неквапливо діти, захищаючи власні кордони.
Наповняли вином до останку тіло збуджене і покалічене,
Ланцюгами вязали, і з криками перемоги в боях перелічені
Йшли на гори, в лісах губилися, наїдалися свіжих трупів,
Громовицями нагрівалися, і гуділи в сталеві труби.
Вгору звук піднімали крилами дикі-дикі птахи-химери
Малювали на стінах графіті, і пейзажі на папері.
Вулканічно здригались із заходу, і підхоплював південь рев.
Стільки часу було для роздумів, а подумали лиш тепер.
Сьомий день починав заходити, трохи ляпнувши зайвих слів,
Нахилився над лівим берегом, так що й правий увесь затремтів.
Пригубив наостанок реготу, пяним поглядом світ спопелив,
І до ночі накрило полумям всіх, хто краще жити хотів.
А на ранок дві тисячі першого над загубленим вчора краєм
Народилося нове пришестя — рай ворота свої відчиняє.
Панацея від болю людського готувалась дві тисячі років,
Тільки шлях до отого спасіння не покажуть нам більше пророки.
Невидимки аморальної поведінки
Калічать ідеями світлими
Повії своїх клієнтів,
І мріями одноманітними
Курсують авто у підземках.
Бинтами і спиртом до рани
Хоч краплю людського болю.
Холодна вода з-під крану
Давно вже змішалася з кровю.
На тілі сліди від побоїв.
Ми різні, а що там далі?
В кишенях холодна зброя.
Чогось, все ж, не вистачає.
Коштовності, одяг, картинка —
Впадають у вічі щоночі.
Такі собі невидимки
Ховають принади жіночі.
Псуються без пудри і пафосу,
Кусають за хвіст удачу,
Красиві «до бєзобразія»
Сидять на узбіччі й плачуть.
Сміються ретельно фарбовані,
І трохи гнилі зсередини —
Повії життям штамповані
У пошуках ложки меду.
НЕвиліковНЕ
Невиліковне бажання вмерти
потрапити під потяг лягти на рейки
убити струмом смагляве тіло
пострілом в голову відрубати крила
ковтнути снодійного трохи більше
піти під воду або повіситись
стрибнути з даху високого дому
кинутись під авто людей незнайомих
зробити кілька інєкцій смерті
свідомо стати чиєюсь жертвою
мішок на спину камінь на плечі
готова до всього і навіть до втечі
зламатись зсередини й далі сміятись
радіти за інших, щоб не помилятись
різати вени стікати кровю
лишити записку «УСІМ З ЛЮБОВЮ»
Макдональдс
На дроті стара знайома
щебече щось про третю
[сусіди такі нестерпні
Спішу в бібліотеку]
Кажу їй: «Ну, це я знаю».
Вона мені: «То не правда...
[у домі бомжі на сходах..
Іду, і сама не рада]..
Учора була на танцях
вона туди теж припхалась,
[Стою на зупинці,
та краще б і не виривалась].
Вона мені ще написала,
що я її з ним посварила...
[В тролейбусі знову тісно
і їхати вже не сила].
Ти що там, мене не чуєш?
Кажу тобі, вона — стерво,
[Біжу у бібліотеку,
Заходжу — а там перерва]...
Ну, все. Ти мені набридла,
хоч слово б яке сказала...»
[Тепер вже по магазинах..
Жаль, книжку так і не дістала].
Уривками
Автокатастрофа. Ампутація мозку. І замість думок — липучка.
Канікули у розуму і лікарняний лист у серця.
Накрапай мені трохи чогось заспокійливого.
Мертві мухи всередину лізуть.
Це така дурниця — повірити у власні сили і сісти за кермо своєї мрії,
І на автотрасі — десь між реальністю і дійсністю —
Злетіти в кювет твоєї амбіціозності.
Зробити вимушену зупинку,
Щоб купити кілька подарунків у придорожньому кафе
І захопити бинт, щоб перемотати хвору голову..
Хвору плітками і недовірою... до всіх.. до кожного окремо...
І за кермо... щоб знов на черговому повороті долі
На скаженій швидкості пульсу і серцебиття ввірватись у твій двір..
Ввірватись.. але вже пізно.. ти замурувався від мене і від шумного світу....
Вмикаю дальнє світло і в зворотньому напрямку
До відправної точки — з перемотаною головою,
Подарунками на задньому сидінні і каністрою бензину в багажнику....
Зустрічай мене, літо, — я приїхала на узбіччя твого існування,
Щоб спалити себе чи людину у собі, яка повірила,
Що зможе тебе наздогнати на своєму рожевому авто...
Я не маю водійських прав і не маю моральних,
Але донедавна мала дещо більше — віру у бардачку,
Довіру замість ременів безпеки і тебе замість аптечки…
А тепер тільки наклейку з пошматованим серцем
Поряд із талоном про технічний огляд мого тіла....
Ти, мабуть, не зрозумів, що я не таксі,
Яким користуються лише у найнеобхідніших випадках
І, можливо, лише раз у житті...
Але я й не машина, хоча, хтозна, може,
В твоєму гаражі, туди ближче до весни — знайдеться місце і для мене —
Обпаленої, вже не рожевої, із ярликом «На металобрухт».
Немає коментарів:
Дописати коментар