***
Увібрала у себе відчай
Сонця келихи і обідки.
Я не бачу твого обличчя,
Ти для мене уже не ти.
Я зачитую вкотре прозу,
Не римую сухі рядки
І приймаю чергову дозу
Нікотину правди й брехні.
***
Не говорить життя, а дихає
Крізь тематику слайдів-слів,
І взірцевою стало тишею
Кольорове чоло дощів.
Розбиваю очі мишачі
На асфальтів пустелі німій:
Не живу, лише тільки дихаю
Серед чаду живих мерців.
Стрімко падає вечір у прірву,
У болото замулених днів.
Не зірвав свою маску — пізно
Приросла до обличчя слів.
***
У леті твого життя
Я виграла чергову партію,
Відсьорбую трохи варення…
І виходжу на наступній станції.
Твій білет і черговий поїзд,
Чужий кавалер — пустий столик.
Знову абсурди і корчі …
На балконі в нічній сорочці.
***
Розпечена сторінка життя все частіше паскудить наше існування. Коли озираєшся на пройдені дороги, то не бачиш там нічого, окрім мізерних купок-згарищ, що кіптявістю виїдають очі... Мимоволі відводиш погляд, зриваєшся бігти, але ж... дорога... її нема. Нічого більше не лишається, тільки завмерти посеред смиренного поля з каламутними думками в голові...
Валентина Плисківська. Вірші
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.39.
Немає коментарів:
Дописати коментар