КАЖУТЬ: ПЛАКАТИ КОРИСНО
Котиться …то швидко, то повільно, але котиться, гаряча… коли вона досягає губ, ти відчуваєш, що вона солона…її шлях може закінчитись на губах, а може стати трішки довшим, але закінчитись обривом, падінням… Вона може бути різна, зовсім різна: ображена, радісна, стомлена, розчулена, самотня, та, що переживає втрату чогось надзвичайно важливого, болісна, рідше — приємніша…сльоза. Кажуть, що плакати корисно. Справді,наче спокійніше стало. Тепер менш значущим є те,що так хвилювало хвилину тому, чашка з білими квітами на чорному фоні,в якій вже давно вихолов зелений чай,до якого ти так звикла ,здається, стала теплою, і навіть хочеться посміхнутися. Так тихо-тихо, все місто спить, навіть пес, який так дратував тебе своїм лаянням чотири хвилини тому, спить або ти вже просто його не чуєш…не звертаєш уваги ні на що. Просто тиша. І ти не знаєш чи радує тебе ця тиша чи, навпаки, наводить страх: давно ти її не чула. Мабуть, все таки навіює тихим, непомітним вітерцем ночі страх, бо все мовчить…а де ж звуки міста: голоси перехожих,сміх друзів, дзвінок телефону, шум автомобілів…де воно? Все спить. Ніч. А ти...ти не спиш…а їх все більше і більше зявляється на світ, їх життя таке коротке, і не зрозумієш: приємне чи ні? Сльози. Кажуть: корисно плакати. Ти ж плачеш не від того, що це корисно. Ти плачеш. Чому ? Мовчанка… тобі самій цікаво стало чому. Нахлинуло великою штормовою хвилею, накрило з головою, перемішало все на твоєму кораблі, який завжди так вправно плавав в морях твоєї свідомості, ти ним так професійно керувала, як штурман. А в цю хвилину стала недосвідченим юнгою. І ти не знаєш як діяти в такий сильний шторм. Відчуваєш, що після цього солоного дощу шторм стихає. В морі тихо. Але хвилюєшся, що знову здійметься вітер і все почнеться спочатку, всі емоції перемішаються і більш ніколи все не стане на свої місця, ти не станеш штурманом, твій корабель не повернеться в рідне, обізнане, спокійне море. Та ти вже нічого не хочеш...ні чаю, ні плакати, ні бути штурманом, ні юнгою…ти відчуваєш як печуть твої зіниці від сліз та втоми,а голова стає важкою, ти дивишся на годинник і бачиш,що його стрілки давно зайшли за північ,а тишу порушує стук твого серця і якась спокійна, як колискова, мелодія твоєї душі, і вже, мабуть, не зовсім тихо. Сліз десь не стало. Зник їх солоний смак на твоїх губах і ти, як завжди, розумієш,що нічого страшного не сталось, ти просто людина, котра вміє відчувати, стомлюватись, хвилюватись. Ти не будь-хто, ти — це ти, ти — це справді людина, і ти повинна йти спати для того, щоб наступної ночі знову плакати. Дивуєшся? Так, саме плакати. Але не від страшного шторму сплутаних емоцій, а від радості, справжнього щастя. Щоб завтра, вже сьогодні, сталось щось приємне, ти маєш плакати зараз, щоб зрозуміти, що те приємне приховане у тому, що ти бачиш і відчуваєш щодня. Воно приховане у тобі, у барвах твоїх емоцій, у посмішках, в спілкуванні з оточуючим світом, у теплій осені, в пожовклому і такому гарному листі, в улюбленій вишні в шоколаді, в зефірі, в самому СЬОГОДНІ, в родині, нарешті — в ньому єдиному. А тепер ти йдеш спати.
ЗАГУБЛЕНЕ
«Дивіться,дивіться, ось там біля сонця літає величезний метилик!», — кричав малесенький хлопчик,проте ніхто цього серйозно не сприйняв і кожен рухався у тому напрямку,де його чекали якісь буденні справи…. А хлопчик ще довго не міг відрвати своїх очей від того дивовижного осіннього неба, його так захопило побачене, адже він ніколи не бачив, щоб серед ясного дня літало щось чітко помітне біля сонця,на яке він завжди дився.
Осінній туманний ранок. Сонечко тільки-тільки прокинулось, потягало свої помінчики і солодко-солодко позіхало, лоскотало через віконечко носики сонних людей. У кожному будинку щось відбувалось, десь хтось збирався на роботу, хтось — на навчання, хтось бавився з малюкоком, хтось йшов на прогулянку з домашнім улюбленцем чи готував сніданок…це дійство з дня у день захоплювало все людство. Ось так, у темній кімнаті прокинувся один чоловік. Чому темній? Тому що вікна були закриті жалюзями,які ніколи не відкивались, тому що мешканець не мав у цьому потреби…Він, наче той кріт, жив собі…не підіймаючи голову в небо, не помічаючи ні сонця, ні мясяця, навіть зірок…йому не потрібно було природне світло, адже світильник був для нього найкрищим світилом і навіть співрозмовником. Як завжди він випивав філіжанку кави і чимчикував на роботу, з понуро опущеною головою, не тому що у нього щось сталось, а тому що йому не хотілося бачити щось , крім того,що у нього було під ногами. На кожній вулиці таких людей було безліч! Вони відрізнялись коліром волосся, очей, статурою, але були однакові. І кожного ранку сонце дивилось вниз на них і йому ставало на стільки їх жаль,що навіть не було бажання прокидатись уранці і бачити цих створінь. Вони не чули співу пташок, не спостерігали за їх польом …у їх вухах тільки звучали слова контролера: «Оплатіть проїзд!», привітання колег, знайомих, автомобільні сигнали…І саме у цей час ,коли хлопчик кричав про метелика, цей чоловік чимчикував до зупинки. Він також не звернув на це уваги, як і всі інші. Кожну мить його мучило відчуття втрати, втрати чогось важливого для життя, здавалось, що без цього чогось він задихнеться у вічному русі міста. Але, як завжди, він дився у вікно з тролейбуса, бачив, як люди снідають у кав*ярнях, бачив дітей, які, весело сміючись, йшли, пристрибуючи, до школи. Але саме сьогодні він подумав: а чому ми, дорослі не йдемо кудись пристрибуючи? Невже тільки через те, що виглядали б кумедно? Чому ми не сміємось на всю вулицю? Тому що звикли,що це не відповідає гарним манерам поведінки? Та зовсім ж ні…тому що не бачимо у цьому потреби.
Повертаючись з роботи, чоловік, знову чимчикував з опущеною головою. Але раптом йому почувся вселий дитячий сміх, він був такий дзвінкий і милозвучний, що здавалось, що його чути навіть за межами міста. Він повернувся навкруги себе, але не побачив нікого, абсолютно...він стояв сам. А хто ж сміється? Чоловік підняв голову вверх, а там місяць! Він здивувся, що місяць такий гарний і загадковий, в цей час це не був супутник Землі, а це було щось магічне, чарівне, незвичайне! Чоловікові здавалось, що він дивився прямісенько на нього своїми очима. Так, він розгледів, що в місяця є очі! Це диво навіть посміхнулось йому. По всьому небі були розкинуті маленькі діточки, то були зорі, вони голосно сімялись, тому що хмари лоскотали їх. Це був зоряний сміх. Всю дорогу чоловік незводив очей з неба, він йшов пішки, а не їхав на тролейбусі і ,здавалось, що дійшов швидше, ніж їхав завжди. Він посміхався, в душі його переповнювала радість, серце було наповнене дитячою ейфорією. Зайшовши додому, він відкрив жалюзі і ще довго дився в небо.
Що ж то був за хлопчик, і якого метелика бачив? Це була звичайнісінька дитина,а діти завжди люблять розвивлятись все, все для них важливе, помітне і цікаве.Кожен з нас в дитинстві був таким. Але це, мабуть, здатність, яка з віком втрачається. Але не тому, що так визначено, а тому що люди забувають про неї, а стільки ж щастя вона приносила нам, коли ми були ще такі малі! А зараз, коли важкі будні,проблеми захопили нас у полон, ця здатність якраз стала б нашим порятунком від сірої маси, від чорно-білого світу. А…так, метелик, то був звичайнісьнький метелик…який радів останніми днями «бабиного літа»…вигрівав свої крила під променями сонця, а малій дитині він здався таким величезним!
Юлія Рижих. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.92-94.
Немає коментарів:
Дописати коментар