БОГИНЯ З СУМКОЮ
Кінець дозвільних днів. Тролейбус. Вечір.
Поміж людей гарненький юний лик,
Похнюплені вагою сумки плечі.
Я співчуттям до дівчини проник.
Зупинка. «Вам допомогти?» — питаю.
Секундна пауза. Сумяття мить.
Та сумка не важка… Та я не знаю…»
Від голосу у серці щось щимить…
Беру за вуха непідйомну сумку
І ставлю її важко на асфальт.
Не можу відігнати муху-думку:
«Докіль звучатиме цей дивний альт?»
«Спасибі! Далі я сама вже якось…»
«Вам через перехід? Нам по путі.»
Петляю тротуарами у слякоть
З вагою у руках, як у житті.
«Ми вже прийшли. Спасибі!» Я: «Щасливо!»
І розвертаюсь стрімко та іду.
Лише щемить питанням: «Що за диво?
Навіщо благородство на біду?»
Я знаю: ми, чоловіки, як діти,
За сяйвом попливемо за моря.
Несучи сумку, здатен я радіти
Ілюзії: красуня ця — моя.
14 жовтня 2010 р.
СОНЯХИ ВНОЧІ
Моя душа до тебе потяглася,
Як соняхи до сонця подались,
Зайнятися тобою спромоглася:
Так соняшники сонцем налились.
Ось тільки чи вони кричати хочуть,
Коли вночі світило не горить?
Чи може в темряві вони шепочуть
Від жаху, що усе кругом мовчить?
А може, морок їм залазить в душу,
Коли в чеканні дивляться на схід?
…Можливо, тільки я страждати мушу,
Чекаючи дарма на твій прихід…
Жовтень 2010 року
Влад Ост. Вірші
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.37.
Немає коментарів:
Дописати коментар