Розділ I: Культурний відпочинок
Дивитись на цю дівку довше 10 хеве було шкідливо для здоровя.
Я зрозуміла це після перших 10, само собою, хеве знайомства, коли, завтикавши, ледь не вдавилась недопалком.
Взагалі, втикання — мій улюблений варіант часовбивання, здорове виключення становить хіба що спорт — фігурне лежання на дивані. Я можу втикати всюди і на все: на вулиці, в універі, по бібліотеках, клюбах, в транспорті, на чужих хатах і на своїй хаті на старих бабок, на малих емонутих дівок, на високих і в пальтах, на бомжів, на собак, на товстих продавщиць в магазинах, на гопів, на растаманів, на готів та на вчительок молодших класів, не при хаті будь сказано.
До того ж за це моє хобі мені не раз влітало. Півбіди, якщо у відповідь обєкт мого втикання матюкнеться і схопиться викликати таксі. Ало іноді доводилось втікати мені.
А ще я люблю подйоби. Ну от хлібом з ікрою не корми, дай кого-небудь подєбнути. Хоч би і ту вчительку молодших класів, і щоб в музеї, на екскурсії, перед гурбою її сопливих дітлашат, і щоб вона червоніла, а малі нічого не розуміли, ало вседно надривно ржали.
«Та ти в нас тенісистка, — казала мені моя баба, — тобі мало просто кинути мяча. Тобі тра кидати його кому-небудь в лоб, і ще щоб він обовязково вернувся з аналогічним парт-заданієм.»
«М-да, — думала я, — в срср видно і справді ні сексу ні мазохізму не було, раз вони на позначення простого терміна такі складні асоціативні конструкції вибудовували».
Та чорт із ним із тим есересером.
Я ж це.., про дівок.
То був вечір і було тепло і нас було штук з вісім і серед всякого “гулящщего” люду ця дзівчина — прототип недобитка-суїцидніка з такими тінями під очима, що Пізанську вежу би з заздрощів випрямило. Я вивчала її з впертістю художника, якому привалило щастя мати зір +5/-7. Вона вся аж скоцюбилась під моїм пильним поглядом. Взагалі, через той погляд, а точніше, через його уміння зглазювати, а вже двоє шузів одній своїй одногрупниці поламала. А нема чого вийо...!
Так ось. Я дивилась на неї, а далі моргнула Настці, типу, гляди яка, Настка...
Настка це взагалі окрема історія.
Якщо характеризувати її в двох словах, як вимагали б у мене живи я в Лаконії ( хто не зна, зі столицею в місті Спарта), то Настка була згустком чистого інтелекту, замішаному на смертельно-концентрованій жіночності. Цей згусток носив високі чоботи на каблуках, мав розкішну русу гриву і завжди до безбашеності шикарно пахнув.
Якимось неясним чином вона вважалась мені за лєпшого друга. То шо ми живем за два десятки кеме одна від одної, вчимось на різних факультетах, по-різному відносимось до чоловіків і, врешті, шизануті в різні сторони не заважає одній без слів знати, що думає друга. Паталогічний звязок психологічно-сіамських близнюків.
Але знов до наших суїцидальних баранів. Мала, споглядаючи, як ми перемелькуємось, геть накрутилась і для всякої певності взяла під руку сусіда. «Стрьомнула», — кинула мені Настка телепаційну месу.
«Всьо ОК! — телеграфнула я, — в будь-якому разі я її вже вивчила.»
Сусід же її був давній і свій, звали його Юрік і він був троха старший за нас віком, але не рівнем розвитку. З тим розвитком у Юріка в житті западло вийшло. Він був рідкісно-інтеліґентний наркоман. Кальян йому був за батька, а відділ знеболюючих в аптеці — за мамку. Ще в нього був якийсь лівий родич комп, і саме з недр інфосітки з допомоги цього родича Юрік качав новітню українську літературу, яку потім милосердно спускав нам. Я відмовлятись не вміла, бо коли не було на шо втикать, я читала. Тому, мене легко було впізнати по книжці, а Юріка по червоних попухлих очах. А ще... Ще дуже важко було визначити, скільки йому років. Теоретично, я знала, що він старше, але практично... Облом практики заключався в тому, що десь в 16 років (ах, гдє моіх шестнадцат лєт?!) Юрік захопився всім цим ділом і його фізіологічний розвиток по причині стресу, викликаного поступовою токсикацією організма, припинився. Ушол утром по хлєб і нє вєрнулся...
Але Юріка не серйозно коробило на цю тєму, як не коробило взагалі ні на що, окрім, хіба що, захоплень терористами фармацевтичних корпорацій.
В такі дні він з особливою тугою і підсерцевою тривогою читав колонки вранішніх газет.
До того ж, його «вєчна-маладой, вєчна-пяний» вигляд притягував малолітніх дівчат, як мух на...(а кожна порядна людина зна, що далеко не мед мухам на умі!).Ті малі тулились до нього, а він, як американський проповідник, вважав за святе, як не навернуть дівчатко в свою віру, так хоч зробить жінкою і випустить у вільне плавання по бурхливому океану життя. Як відпускають бува товсті куховарки свіжозловленого таргана в вільне плавання по закипаючому компоту з сухофруктів, перед тим зосереджено повідривавши йому всі лапки.
Але, ця нова, шиндарахнута з-за угла, пасія привернула мою увагу, як ніщо інше. Навіть номерочок на квитку за проїзд я не розглядала так зосереджено, як її тонкі вилиці, бліді губи, пряме волосся та довгу, худу шию. Я уявляла собі, як вона зараз нервує, думає, що я з неї хцю, і як вкривається маленькими блискучими росинками її шия під потилицею, за волоссям.
Мене перло з цієї думки, а ще з думки, що вона мені нагадує іншу, не менш лєпшу дзівчину.
Я тоді ще була першокурсницею. Але я одразу була дуже стрьоманутою першокурсницею. Я не жила в гуртожитку, мене не святили в студенти і гімн моїх альми з матірю вчити доля мене так і не благословила. Тому по університету я зазвичай швендяла з виглядом тіні від простині привида батька Гамлета. В мене було два улюблених місця: коли тепло — на гранітних плитах біля курилки, коли холодно — на підвіконні в холі другого поверху. І там і там я зазвичай слухала плеєр, розглядала мелькаючих людей і гріла дупу на батареї чи на теплому камені.
От тоді-то я вперше засікла високого і дуже статного хлопа, студента четвертого курса джур-факу.
«М-да (це не скорочення), — подумала тоді я, — такий мен навіть не гляне в мою сторону .»
І він і справді не глядів. Доки одного разу я не зависала на підвіконні навпроти його аудиторії, і не клепала комусь зосереджено месу. Телефон у мене був великий, ліворукий і неодноразово контужений мною, як елементом долі.
І, напевно, саме в той момент десь над землею в тінь, хай буде, Юпітера зійшлись зірки з сузірїв Рака, Лебедя і, чорт з нею, Щуки, а на тому підвіконні до мене підійшла мала, ясноока дівка і спитала:
— Привіт! Це твій телефон? А ммс в тебе налаштовані?
Я дека раз ствердно мотнула головою.
До нас, передумавши заходити в аудиторію, підійшов цей високий, файнєцкий мен.
— А в мене от не налаштовуються...А ти в цьому розумієшся? — рубала далі дзівчина.
Хлопець став біля малої, отак, дюююже поряд, як не стають звичайні одногрупники, і мені прояснилось.
— Ага, — мотнула я головою.
«А шо, шикарна, одначе, парочка.»
— А ти не могла б мені налаштувать?
— Шо, зараз? — конфузилась я.
— Вже дзвінок, — так собі між іншим нагадав мен.
І тут мені знов затуманилось.
Ну от є, є у цих сук, чи то пак кобелів, в голосі такі дві басуваті нотки, що як він відкриває рота, тобі відключається мозок. Режим: «Сідєть, пускать слюні.»
Дівка тим часом щось дотринділа і подалась в аудиторію. Хлоп, подібний до німих тілоохоронців, за якийсь мент подався слідом.
Я, оглушена, на всякий парашутний ще раз мотнула головою.
«Одзєть і закрєпіть!» — як кричав мені інструктор, земля йому лісопосадкой.
Я тоді сповзла з підвіконня і подалась на вулицю, на плити, де знайшла, просиджуючого пари, Юріка.
— Знаєте лі ви, что такоє украінская ноч? — інтеліґентно поцікавився він.
Питання було поставлено в лоб, втім відповідати на питання мертвого класика мені було в лом.
— Ну?
— Єслі ви знаєте, что такоє українская ноч, значить ви нейобані. Потому шо в украінскую ноч нє втикать нада, а ibacca (лат.)!
— Логічно, — погодилась я.
Хоча те, що творець «Вія» і «Мертвих душ», був нейобаний, окрім, звичайно, моральних ґвалтувань з боку видавців, не пройшло повз мене непоміченим.
-...от ви, наприклад, можете як-небудь аргументувати спад відсотка народжуваності, як не в причині занепаду популярності сіновалів на теренах українського села? А це все він — ...комунізм,-задумливо сказав Юрік.
— Що, комунізм розвалив всі сіновали?
— Нє-а! — огризнувся хлоп, — комунізм привчив, що все обще, а як можна вкладати дочку голови колгоспу на обще? Плюс я враховую, що там і дочка-то на все село обща... Але ж дитина, коли-шо, виходить конкретна і батько в неї теж, як на зло, цілком конкретний... І щоб геть добить, то не Семен і не Степан, а ти — студент третього курсу районного пту, а через півроку — перший на смт спеціаліст з закроювання стєкловатних стєльок для валянків...
— І тут Остапа понесло, — з тугою зазначила я, — пацан, ти що, їй Бо, залетів?
Юрік сплюнув.
Загалом, з того визначного дня я почала випасати цю парочку серед натовпу, а вони час від часу випасали мою скромну особу. Мені доводилось дека разів налаштовувати їй телефон і кожного разу він стояв до біса близько, звішувався, заглядаючи через плече, і я вловлювала його запах, неймовірний, чоловічий запах і відчувала, як він дише, і те дихання плавить мені шкіру. Я робила помилки і бісилась, бо в мене від такої посередкоридорної близькості під пильним наглядом його дівки пальці ходором ходили, а кнопки здавались мікроскопічними.
Але за тижнів два мене попустило. Я почала забагато спілкуватись з Ксаньою і скоро вона і її пахучий, високий Руслан стали в моїй свідомості чимось єдиним, нерозривним і коханим мною. Я відчула, що люблю їх, як одну істоту, як пару, а кожен з них окремо видавався мені неповноцінним.
«На таких, як ти, збоченка, ще навіть статті не придумали, — коментувала Настка, глибокодумно розглядаючи якісь невидимі мені спіритичні субстанції в запальничці на світлі, — мужика тобі тра... Нормального...
Вона замовкла і за півхвилини, провівши в голові не менше як аналіз всіх аспектів, ситуативних звязків та зразків документалістики, голосом голови комісії після нічної наради додала:
— ...як і всім нам.
Я, як і зазвичай, була з нею стопроцентно agree.
Ало, що ж я могла поробити...
Розвязка всієї цієї розтляючої story сталась за один тихий вечір.
Я займалась спортом і саме планувала перевернутись на інший бік, як прийшла меса від Ксані: «Sone4ko, pryid do mene, du*e pogano.»
Pogano — це, звичайно, хрєново. А коли в мить особливої хрєновості, набирають не маму і не бившого хахаля, а тебе, це тра їхать. Я взяла два літрових пакети напівсолодкого, бо ж мала паталогічну любов до косіння під інтелігентку і приїхала до неї. В неї була якась смішна, кольорова кухня з рожевою плиткою, магнітами зі всякою фігньою на холодильнику і малими, вузькими, китайськими табуретками. Не в сенсі, симпатичних етнічних китайських табуреток з червоного деревця з гнутою такою ніжкою, а в сенсі звичайних, чотирьохногих табуреток, але з таким малим сідлом, що мо якомусь худому китайцю вона буде й по розміру, але широка-а, словянська, виплекана на борщі зі сметаною і дирунах ду...ша, відчувала себе на подібній табуретці троха... некомфортно. Вузькувато їй було.
Ксаня сиділа поряд, надривно ридаючи і сьорбаючи вино з класичного, граньоного стакана, намагалась переказати мені, як вона геть розсварилась з Русланом і, що тепер уже всьо!
— Тепер уже всьо! — хлипала вона червоним носом, — він же не хотів, щоб зі сваркою, хлип, але ж я вивела, хлип-хлип, а тоді він сказав, що не жениться, хлиииип-п, бо це буде обман... Бо він іншу, ааа-а-а!!!.. Бо він іншу любить...
І тоді вона підняла на мене свої червоні очі, такі ясні, глибокі і тужні очі і певно ждала, що я маю щось сказати, і я й сама від себе ждала, що я щось скажу, але я мовчала, а вона дивилась...
І я не придумала нічого кращого, ніж її поцілувати.
Поцілунок вийшов ніжний, тремтливий і вогкий, як крила метелика після дощу.
І ми, якось не задумуючись, взялись продовжувати тему і все, можливо б, зараз було по-іншому, але в той момент в мене знов спрацював телефон.
Я по-дурному, по-чоловічому вибачилась (типу:«вибач, кохана, оргазму не буде — по тєліку почався футбол») і прочитала месу: «Marusja, du*e treba zustritys. V “Vysokij ve*i” za pivgodyny. Bud-laska. »
Я ще раз подивилась на зарьовану Ксаню, ще раз міцно її обійняла і прошептала на вухо:
— Вибач, манюня, але я побіжу. Так краще буде.
І пішла.
Пішла, бо відчувала себе окриленим психологом-новатором, у котрого нині всі карти в руках і посібники в кишенях і методики законспектовані і, взагалі, якому зараз під силу не те, що врятувати якусь там любов у якоїсь там пари, а й впевнити бегемота, що він здатен виграти конкурс «Міс світу 2010», що саме буде проводитись в теплій та гостинній арктичній країні, де останню худобину вагою в 110 кг забили ще в далеких 76-х, а з тих пір тільки пінгвінами перебиваються.
Я мала бути непомітна, як обручка на пальці найпалкішого бабника, науково-підкована, як молодий главврач в психушці, а в доборі аргументів мала б бути влучною, як самурай, що виконує прийом:«слон, винімающій песчінку, попавшую бєлкє в глаз.»
Ало, єдне прорахувала я.
Влетівши в кафе і ледь встигнувши поздоровкатись, я вислухала невеличку таку тираду хвилин на сорок на тему: «Я її не любить, я тебе любить, ти мінє отказать, совсєм мьортвий буду.»
Бегемоти і самураї нервово пакували сумки.
І мені врешті розтуманилось остаточно.
Я зрозуміла, що взяла і оцими самими руками зруйнувала те, що так сильно любила і могла б і далі любить, бо вседно статті ще не придумали.
Єдине, що спромоглась тоді з себе видавить: «Вертайся до неї.»
Мені було троха совісно. Може, дня з чотири. Я відчувала, що даремно полізла своєю брудною виделкою колупати кремові ромашки на тортику їхнього великого і щасливого, а тепер ще й колишнього love.
Але за рік, сидячи перед цією малою ходячою трагікомедією, з розряду «я сам собі актор і глядач», я до пуття не можу нічого пригадати, окрім того поцілунка.
Не дивно, що дівчинка шаріється.
Я довго роздумую, навіть сумніваюсь, прикидаю, чи мала від такої уваги не здасть в аренду дах, але врешті дістаю телефон і роблю дві фотки.
На першій: вона витаращила свої тушовані очі так, ніби в мене за спиною космічний прибулець облизується, тримаючи в своїх пазурястих щупальцях виделку з ножем.
На другій: стільки гніву, що, здається, за мить, вона з криком здере свій світер, а під ним буде кольоровий, обтягуючий костюмчик супергероїні, перецибне в один рух мене і розірве пащеку ненажерливому монстру.
Та, коли я опускаю телефон, вона знічується і видавлює з себе несерйозне таке:
— Ти што?..
Кадр третій: в очах застигають сльози.
Я розтягую рот в найщирішому оскалі, якщо такий існує взагалі. З моєї сторони це рівноцінно посмішці новоспеченої власниці Оскара, коли та рече: «Я дякую татові, мамі, режисеру, сценаристу, костюмерам та всім ... тим уйобкам, що 18 місяців підряд з пятої ранку до 12 ночі ставили мене в пози, які їм тільки дозволяла придумати їх збоченецька, садиська, дибільнувата фантазія!.. А ще я за мір во всьом мірє!»
Настка починає надривно заливатись сміхом.
Напевно, з погляду нашої маленької, переляканої принцеси, моя посмішка була однаковою з тією, якою прикрашають обличчя злі хірурги-ґенії, закидаючи голову і викрикуючи в небо:
— Він живий! Я оживив його! Чуєш, ти! Я зробив це! Я зробив тебе, Бог!!
Принцеса не хоче стати чимось, що доведеться оживляти.
Настка відхиляється всім тілом із табуреткою разом назад і заходиться реготом. Табуретка згадує про закони фізики, злорадно вичікує доки повз неї проходить Осмен і, як затягнута в корсет панянка, звиняйте, мадемуазелька, гепається зо всієї дурі на наївного, нічого не очікуючого хлопа.
Настка ойкає крізь сміх.
Моя мила крихітка, моє чорняве золотко з нігтиками в стилі «економ-клас»: обгризаєм під корінь, вмочуєм в смолу, чекаєм 10 хвилин, на люди подаєм охолодженим... Так ось, моя маленька, чорнорунна суїцидальна овечка шарахається, схоплюється на свої худі ніжки в темно-коричневих панчішках і вибігає, якось безнадійно шарпнувши Юріка за куртку. Та куртка — легка і широка вітровка, непроникна і непромокаюча, з легкістю робить півколо навкруг усього Юркового корпусу, не міняючи форми. Тому, здається, що дівчина пішла, а на прощання звернула голову власному хлопцеві.
— Ну, чому вона пішла? Хіба я зробила їй зле? Я ж не промовила ні словечка...
Настка віддихується і встає з табуретки з виглядом суперприза, що вручається Осмену за швидкість реакції.
Я зводжу очі на Юріка. Він силкується повернути куртку на місце. Тому, його голова схожа на лампочку, яку вкручують в цоколь вітровки. Я жду, доки вона спалахне.
Очікуючи на відкриття освітлювального сезону в виконанні голови Юріка, я згадую звідки і чого в картинку ненавязливо так вписався Осмен. А заодно і згадую, як він вписався в моє життя загалом.
Осмен, він же Осьминіг, він же Dj Osem, він же Османівський Дмитро Володимирович по пашпорту, зявився в моєму житті, як парад. Під музику.
Років в осмь, тобто в вісім, хлопчик відкрив для себе, що, якщо пошурувати пальчиком платівку про дохтора Айболіта на грамофоні, «дуже прикольно получаєцця».
Так на світ народився Dj Osem. Але, як і все ґеніальне, він був троха не в тєму. Бо, народившись в часи, коли у всіх була одна мєчта — носити на груді профіль Лєніна, збирать металолом і переводить на той світ, чи то пак, бік проїжджої частини, бабусьок, і розвиваючись в епоху зародження терміна «діскжокей», як такого, Осмен прирік себе на муки підвального ґенія.
Слава Богові, якого до речі, тоді не було, що він таки розвалив Союз Нєрушимий...
Перша наша зустріч відбулась у нічному клубі «Техаський рейнжер» уже в часи глибокої і темної, як наше світле майбутнє, незалежності.
Осмен з сьомої вечора і до четвертої ранку віддавався всепоглинаючому матеріалу — вінілу, а я була там з одинадцятої ранку до сьомої вечора в статусі помічниці помічника зама художествєнного руководітєля — геюватого і лисуватого Рафіка, одне імя якого було вичерпною характеристикою його особи.
Зазвичай, я носила за Рафіком його товсту, бабську сумку, купувала для його куцого вєлічєства «мінєральную вадзічку» і робила так, щоб мій сатироподібний хазяїн не нервував.
— Аа-а! — верещав він, — здєлай, здєлай так, что би я етого не відзєл! — тикав він пухкеньким пальчиком в якусь з, танцюючих на помості, дівок.
Я закочувала очі, повторювала собі в голові, що пальчик не пухкенький, а такий накачаний, робила дека кроків і видавала похоронним голосом:
— Дівчино! Так-так, ви, в зеленій майці. (Всьо, досить трусити тут тим, що мати не дала. Збирай шмаття і вали звідси, шановна!) Дякуємо, що прийняли участь в кастингу. Ми вам передзвонимо. Вийдете, попросіть, щоб наступна заходила (/вийдете, сходіть, на шейпінг запишіться, бо за такі танці вас цензура заборонить, з морально-етичних соображеній!)...
Дзівчина поглядом робила з мене совочок попелу і йшла, а я сідала на місце до наступної істерики. Ця вся картина нагадувала мені сцени з «Гаргантюа і Пантагрюеля», от тільки мій Гаргантюа був ростом метр шістдесят три і любив вимахувати дупою, ніби він 16-річна хвойда з сільського клюбу.
Одного, з тих пір не дуже хорошого, ранку Рафіку в світлу його, не прикриту волоссям, а тому, маю підозру, перегріту на сонечку, голову стукнуло організувати в клубі «Техаський рейнджер»(!) тиждень японської культури. Я була певна, що зі всього японського рейнджер знав лише «хія!», але на моїй голові було забагато волосся, щоб зрозуміти логіку містера «ну откуда било в мірє взятся такой красотє?». Тому, я сумирно сиділа на стільці біля дверей зі списочком, а поряд з видом «креміруйте мене, а моїм прахом забийте всю техніку» сидів Осмен. Я казала «заходьте», в двері впливала одна з 27-ми претенденток, ставала в центрі, розпускала парасолю чи вигиналась з двома дешевими паперовими віялами і робила кивок «Гатофф!»
Осмен вмикав музику.
Так продовжувалось добрих три години. Мені вже майоріло від натертих крейдою фейсів з яскраво-червоними метеликами губок. Я, навіть, почала підозрювати їх у промишлєнному шпійонажі, клонуванні чи підробці пашпортів. А, може, це одна-єдина дівка так вперто ходить: номер з віялами, номер з мечем, номер з парасолею, віяла, меч, парасоля, віяла, парасоля, меч, меч, акваланг, віяла, меч, парасоля з віялами, меч в парасолі...
З кожним номером Рафік синів чи білів, кусав губу і нервово дригав, закинутою на другу, ніжкою. Врешті, ввійшла передостання в списку дівчина, стала в позу і глянула на Осмена.
Пішла музика.
— Дзєвушка, что у вас? — нервово задригав Рафік ручкою, маючи на увазі оті прокляті мечі, віяла чи парасолі.
— Нічого, пока-что, — грайливо звела брову дзівчина.
— «Пока-что» — це недобре, — раптом сказав до мене Осмен.
Я шарахнулась, бо ніколи не враховувала, що у Осмена, окрім пискливих голосів на платівках ще може бути свій власний — низькуватий, дикторський голос.
— Під кінець пісні можна очікувати, що вона витягне з-за пазухи пістолет і почне горлати: «Візьми мене, сука, бо я тут всіх перестріляю», — сказав мені диктор Осмен.
— Ага, — погодилась я, — нам треба бути готовими сховатись під стіл і втікти, навкарачки дочовгавши до дверей.
Ось так ми з Осменом подолали мовний барєр.
Коли скінчилось літо, я пішла з роботи помічниці помічника зама худ. руководітєля. Рафік тоді прощався зі мною так, ніби я — славетний воїн, що йде на війну за Отчизну і навряд чи повернеться, а він, тобто Рафік — моя молода і прекрасна дружина, яку я покинув прямо опісля весілля, навіть не встигнувши провести брачну ноч. Останнє особливо вгадувалось в тому, як Рафік, обіймаючи на прощання, весь час спускав руки мені на сідниці. Виникало єдине бажання: якнайшвидше чкурнути куди-небудь, і війна здавалась ще досить пристойним варіантом.
З тих пір, Осмен зявляється в полі мого зору, приносить випивку, ловить табуретки з моїми бестфрендами, а іноді своїм дикторським голосом прорікає життєві істини, чи просто просить передати пачку чіпсів, але вседно це звучить, ніби чіпси — III-го пришестя і, не передавши їх, ми будемо тисячу років гризти собі пятки в Огненній Гієнні.
Власне в даний момент Осмен подає Настці пластиковий стаканчик, наповнений до половини червоним вином, з тієї простої причини, що хвилину назад його попередник, разом зі своїм неторканим, майже цнотливим 38º вмістом, вирвався з міцних обіймів Насткиних пальців і уявив себе, падаючою в найближчі кущі, зіркою. Загадувати бажання було марно.
«Завтра доведеться шниряти по кущам і шукати зрадливого втікача,»— подумалось мені, але вголос я сказала:
— Слухай!..
Юрік підняв на мене очі.
— А чого ти не побіг за нею слідом?
— На чорта?
— А як вона згубиться?
— Нікуди вона не дінеться, — відрубав хлоп, — навколо ж ліс.
«Аа-а!.. Як же ж я не здогадалась, ну,... точно, хіба можна згубитись, коли навколо в радіусі 30 кеме старий мішаний ліс? Брєд!.. Таке навіть в голову прийти не може!»
Осмен виголосив тост, типу, «за тих, хто пішов у безвість» і долив Настці ще вина.
Я підставила і свій стакан, роздумуючи, чи дівчинка стрьомнула і стоїть зараз десь за два метра від паркану нашої літньої резиденції, а по сумісництву дачі мого хресного батька, чи все ж псіханула і поперла через нічний ліс у пошуках кращої долі.
— Може, нам піти її пошукати? — відірвалась від комунікації, чи то пак, зваблювання Осмена Настка.
Я вже звикла, що вся, виникаюча в моїй голові чи потрапляючи туди через усі можливі органи чуття, інформація автоматично копіюється в голову Настки якимось неясним магічно-блютусним чином.
Ми — живе уособлення новітніх технологій.
— Знаєте, — щиро зізнаюсь я, — мені б не дуже хотілось швендяти зараз по лісі, але ще менше мені б хотілось читати через місяць у газеті, що мисливці знайшли в лісі дохлого вовка, який втравився великою концентрацією туші для очей, або отримав заворот кишок, в котрих заплутались темно-коричневі панчішки...
— І чорно-білі фотки розтину не забудь... — злорадно додає Юрік, але таки встає з насидженого місця. Чути, як в нього хрустять коліна.
Я оглядаюсь, сподіваючись побачити ще добровольців, але картина невтішна.
На гойдалці повільно розхитуються двоє, яким немає діла ні до заплаканих принцес, ні до мертвих вовків, так само, як не було б діла, навіть, якби повз них пройшов полк, вбраних в рожеві пенюари, десантників з хулахупами в руках, наспівуючих Флітовську пісню про героїчну смерть їжачка на автостраді.
Остання з «щасливої вісімки» особа мирно похропує у ванні, встановленій посеред садку і відгородженій від набридливих сусідів деревяно-пластиковою ширмою. На ширмі зображене класичне японське село: вечоріє, в далечінь тягнуться рисові поля, з них, натомлені за день, повертаються молоді хлопці та дівчата, під сакурою японська мать розстеляє бамбукові циновки — будуть вечеряти... Над сакурою гудуть шовкопряди...
Але, якщо раптом, недоброзичливий сусід не замилується красою ширми і не проникнеться любовю до мальовничої Батьківщини самураїв, від його очей можна завжди сховатись під антирадарною маскувальною сіткою кольору літнього степу, натягнутою тут же — від яблуні і до ширми. Ноги особи, що фізично не вміщаються в скромні обєми ванни, звисають з борту, час від часу нервово посіпуючись червоними гумовими кедами.
«Мабуть, йому сниться, що він біжить...»
— Пропоную взяти в хаті ліхтарики, щось для самозахисту і обійти вулиці дач, для початку, а тоді, якщо не знайдемо її, таки пертися в ліс, — пропонує Осмен.
Ми — експедицією в чотири чоловіки з горем пополам, нагрібаєм по хаті і по сумках три ліхтарика. Мені дістається старий, китайський і постійно гаснучий. Для самозахисту я обираю невеличку сапьорну лопатку з короткою ручкою.
Настка приносить з кухні якусь причандалу для відбивання мяса. З однієї сторони це — ребристий молоток, а з другої — сокирка для розрубування тугих сухожиль. На шиї в неї гойдається свисток.
Хлопці на озброєння скромно відламують по штахетині.
— Думаю, вона буде рада бачити кожного з нас, — роблю я загальну оцінку екіпіровки.
Експедиція розсмоктується по дачам.
Я повзаю по району добрих півгодини, іноді наштовхуюсь на блимаючі вічка ліхтарів, іноді спотикаючись об каміння на дорозі, безвідказно наводячи жах на сторожових псів і непоснувших до сих пір людей на вірандах чи в раптово гаснучих вікнах.
Малої нема.
Мені серйозно набридає. Я влаштовую собі рекламну паузу, спиняюсь, вштромляю лопатку в землю і підкурюю цигарку. За якусь секунду з сусідньої вулички виходить Настка, підходить до мене і підкурює цигарку:
— Знайшла?..
— Нє, а ти?..
— Нє...
Ми мовчимо і куримо. Раптом, десь прямо над нами дурним, зірваним голосом верещать:
— Ідіть к чортовій матері звідси, сатаністи! Бо зараз ружжо візьму і повідстрелюю вам ваші поганські сраки!
В сусідній хаті з брязкотом гепають віконною рамою.
— Ми клад шукаєм! — видає Настка.
— Я зараз тобі устрою клад, погань ти така!! Знаю, я ці ваші клади! Ходите по дачам, мотори в криницях крадете, засранці, а потім ці книжки свої про конець світу по хатам носите. Я зараз вас відучу, собак таких, по ночам швендять!..
Погрози набувають конкретного характеру у вигляді розпатланої, сивої голови і дула пневматичного ружжа, виштромлених з вікна найближчої хати. Я ледь встигаю витягнути з землі сапьорну лопатку і дременути до того, як лунає перший глухий постріл.
Нам вслід заходиться добра половина собачого населення села.
— Я тут подумала, — говорить, віддихуючись, Настка вже на сусідній вулиці, — гори вона синім вогнем та мала дівка. Хай її хоч вовки, хоч слони, хоч мурахи зїдять. Мені начхати.
І на підтвердження такого свого рішення, вона звертає в вулицю до нашої дачі.
Біля воріт видно декілька постатей та блимаючий вогник ліхтарика.
Проти «начхати» не попреш, — погоджуюсь я і йду слідом, роздумуючи про свою релігію та пожертву, на яку я готова заради спасіння вимираючих видів української фауни.
День — що треба!
Біля воріт знуджено вивчає асфальт Осмен, поряд з ним наше депресійне сонечко. Вона така худюсінька, скоцюблена від холоду, що здається Осмену від сили по пояс.
— О, — злиться Настка, — знайшлась! Де ж тебе, кізонько, носило?
Осмен робить якийсь широкий «хлєбосольний» рух в напрямі річки. Таким рухом зазвичай пишногруді колгоспниці запрошують до столу на святі урожаю.
— Я вєтнамку згубила, — ледь видавлює з себе дівчатко.
Я вже розвертаюсь заходити в ворота, але раптом прямо над нами лунає знайомий глухий звук, котрий перекриває відчайдушне «Ой, бля!», яке в свою чергу перекривається дзвінкою руладою у виконанні місцевого хору самодіяльності «Золотий нашийник», соло в якому дістається розпатланому дідові та його короткій, повчальній нотації певного агітаційного спрямування.
— Чуєш, — спрямовує Настка палець кудись в неосяжну глибінь космосу, — на що люди заради тебе готові.
У дівчинки точно фіговий період у житті, бо її ясні оченята знов починають зрадливо блистіти.
До нас уже десь зовсім близько долинає наступний номер концерту: Юрік досить популярно пропонує діду виконати вечірню прогулянку в напрямку чиєїсь матері, що заодно живе в місті з дуже короткою назвою — на три букви, не більше. Ми починаємо давитися зо сміху і з цікавістю очікувати на розвязку. Я вже морально готова почути ще один постріл пневматичного, так би мовити, ружжа. Навіть пси повщухали, прислухаючись.
Перше поблимування Юрікового ліхтарика вже виривається з темряви, перетинаючого нашу вулицю, провулка, коли тишу розрізає високий жіночий, а скоріш, бабський голос:
— А шоб тобі то ружжо запхали в одно місце, а други́м вийняли! Ти дасиш поспать, чи нє?! Бидло ти етаке, пянь молдаванська! Партизани ще сплять, а воно вже відстрілюється! Ти вже зо своїми наркоманами разом всі печінки виїв!!.
Ми котимось з реготу.
— Це ж та сама мать! — ледь не давиться Настка, — щось не любить вона гостей.
У вулицю входить, шкандибаючи, як горєвший танкіст, Юрік. На груди, побитого життям, героя кидається його ридаюча вдова в виконанні Малої.
Я очікую, доки крізь схлипування почнуть лунати сердечні фрази, типу: Я ніколи тебе не покину! Я любитиму тебе завжди! Я доглядатиму тебе до самого твого гробу! А коли ти помреш — кинусь до тебе в могилу!..
Ало, натомість, крізь схлипування чути здавлений голос Юріка:
— Це — повний піпець! Він мені з мякого місця солений фарш зробив...
— Додати перчику? — виривається у мене.
Після госпіталізації Юріка на диван в центральній кімнаті і обстеження його визнаним спеціялістом — хірургом Османівським, було винесено досить втішний вирок: жити буде і від сього страшного ранєнія таки не помре.
Всі, окрім тіла в ванні, сиділи по лавкам на подвірї і нервово очікували, час від часу жорстоко розтираючи недопалки мордяками в попільничку, або смачно ляпаючи сусідів по ласим для комарів відкритим частинам тіла.
І хоча комарі не належали до вимираючих видів української фауни, я не могла без здригань дивитись на ці масові вбивства та репресії слабшої за людську, але все ж маючої право на існування, комариної цивілізації.
Саме в момент, коли я думала обізвати Настку, гидливо відклеюючу від долоні останки одного з павших героїв, безсовісною нацисткою, двері дачі відчинились і в них, схожий на посланця з раю в снопі світла, виник Осмен:
— Дайте пляшку.
Мала зцупила зі столу півпляшки Хордитсі і піднесла її Осмену, як підносять язичники жертви, низько приклоняючи коліна на сходинках і благально заглядаючи в очі позаземному, вищому створінню.
Двері зачинились і ми знов опинились в темряві незнання.
— Господи, — сказала Сонька (про неї пізніше), — він такий авторитетний. Я думаю, таким же голосом прибульці вимагають у фермерів корів для своїх збочених експериментів. Може, це і є той «благоговєнний ужас»? — і вона для наочності покрутила пальцем біля голови.
— Exactly*, — зло відрубує Настка.
(*В підтексті це означало б приблизно: «Заткнися вже, дурепо, і без твого базікання хрєново.»)
— А, може, піти подивитись, нащо він пляшку забрав-то? — схвилювався хтось.
Посланцем у потойбічне життя обрали Сонькиного мена — довгого і худого Тьому, через те, що він був самий лівий і його було не жалко.
Тьома щез за дверима на якісь дві хвилини, але за цей час наш ледь конаючий настрій геть добила мала одним-єдиним питанням:
— А як він помре?
Я відчула себе одним з тих нещасних комарів, чиї останки родичі навіть поховати не зможуть через загальну розмазаність останніх по місцю трагедії.
Соня закотила очі і взялась впевнювати, що «з Тьомочкою нічого статись не зможе, бо він лише зайде і гляне...». Так як заткнути її не було ніякої змоги, ситуація почала набувати певного маразматичного характеру.
Тьомочка і справді вийшов цілий і неушкоджений і з порога, запалюючи, прорік:
— Ніколи такого буржуйства не бачив!.. Осмен це ... обеззараження ушкодженої ділянки проводить, — хлоп робить таку особливу театральну паузу за час якої глядачі мають, типу, самі доперти в чому справа, — Ну, розумієте?.. Поливає Юріку дупу Хордитсею!!
І Тьома показово спльовує.
— Ну вот відіш, — чіпляється Соня на шию пророку, — я же гаваріла — нічєго страшного нє случіцца..
— Слухай, мала, виключай нєрви і шуруй спати, — командує Настка, підхоплює принцеску під руку і заводить в хату, по сходах на другий поверх.
Соня застигає на порозі, робить пальчиком імператорський жест в бік антирадарної, маскувальної сітки і запитує:
— Маріш, а чьо с етім-то дзєлать?
«Господи, — думаю я, — чи воно тебе чіпає? Спить собі солодко, золотко, то хай і спало б в своїй ванні.»
— Знаєш, тра його вкрити ватним одіялом, — серйозно кажу я, — в сараї лежить, ним хресний батько зимою картоплю криє, щоб не померзла, а в головах свічку поставити, щоб горіла, бо він може прокинутись і злякатись темряви. І будете з Тьомою що три години вставати, перевіряти, чи свічка не догоріла. Будете?
— Не будете! — відрубує Сонька і ховає свій імператорський пальчик разом з імператорською ручкою в свою імператорську кишеньку, — і так переночує.
Взагалі-то, я не певна, як і чого Сонька опинилась в літній резиденції. Ця дівка була або побічним, або минувшим, або інертним, або алергенним елементом для кожного з нас. В будь-якому разі, якби втікла вона, ніхто б і не почухався, не те, що пішов її шукати, а особливо злостиві особи ще й світло б згасили, щоб вона назад дороги не знайшла.
«Ето же пошло!»
(ага, пошло, поки на людях, а як за гаражами то вже не так...)
«А еті сєргі, оні із натуральних матєріалов?»
(нє, це ж продукція фабрики вторсиря, що на реакторі стоїть, блін...)
«Пака-пака, целовашкі!»
«Я нє пріготовіла доклад пісмєнно, но єслі хотітє, я раскажу єво в усном відє.»
«Ви нє понімаєте! Я до пяті лєт жила в Росіє, мнє тяжело отвєчать правільно, особєнно єслі ето дєловой украінскій язик!»
(то ж на чорта ти перлось в універ, золото моє уральське?)
Ось те, чим була Соня.
До того ж, вона на кожну тусу заявлялась з новим хлопцем і могла, закриваючи йому вуха, лукаво нашіптувати кожному третьому: «Ето уже десятий за ето лєто!...»
І посміхатись. Шуткуй з неї, підйобуй її, кричи на неї, обзивай шльондрою, посилай її, вона вседно буде посміхатись.
А коли ти вже геть червоний, відхекуєшся, впираючись руками в коліна, вона нахилиться і скаже: «Солнишка, я всьо равно тєбя люблю.»
Щодо високого і худого Тьомочки, то вся інформація, якою я володію заключається в одній-єдиній, вичерпуючій фразі:
«Я — емо-анархіст, а ще в мене старший брат — скінхєд.»
Мене однаково сколихнуло, скажи б він:
«Я — гей і пацифіст, а ще в мене на балконі велосипед.»
або
«Я — скрипач і тракторист, а ще в мене мама готує вінегрет.»
або
«Я — монах-ексгібіціоніст, а ще моєму коту сімнадцять лєт.»
Коротше, мене не хвилював Тьома з жодного свого ракурсу, а особливо з того, де видну, прилипшу до нього «охмурьонну» Соню.
Взагалі, мене мало цікавили люди, як такі. Коли, замість дитсадочка, твоє дитинство минає в лікарні, а точніше, в відділі реанімації, світ сприймаєш на рівні: живий-мертвий.
І нехай не тикають мені в груди своїми деревяними іграшками ті, в кого ще було «тяжолоє дєтство».
Я звикла сумирно годинами сидіти в кутку, на стільчику, в кабінеті хірурга, або діставати з полички макет серця в розрізі, пеленати його в картатий носовичок, називати Машенькою і, притуляючи до грудей, задумливо ходити вечорами по тихим коридорам.
Іноді, мене садовили поряд з більш-менш притомним пацієнтом і просили розповісти йому колискову, а його, в свою чергу, приглянути за мною.
Я сиділа і мовчала, він — лежав і мовчав. Я довго і сумирно слухала, як пікають прибори поряд з ним, а тоді тихеньким голосом задавала, наївне по своїй структурі, питання:
— А що буде, якщо оцю велику штуку відключити?..
За мною не дуже любили приглядати.
До речі, хірург був суперським дядьком. Найкраще в ньому було те, що його організм був абсолютно стерильним. Це була єдина в світі людина, яка спромоглась вижити, годуючись лише цукерками і алкоголем.
— Лікарю, я вдарила коліно, а воно напухло, — влітала в кабінет якась контужена панянка.
— Раздєвайтєсь, будєм слушать.
— Я кажу, впала і потягнула ногу...
— Раздєвайтєсь, будєм слушать, — не відривається він від медичної картки.
— Кажу, падала! Вдарилась спиною, шию защемило, голови не повернуть!!
— Раздєвайтєсь, дєвушка, будєм слушать...
Хтось казав, що він ніби дека років назад кинув лікарню і подався на заробітки в Францію (мо, хоч француженки перед ним охотніше роздягаються). А мені, на память, залишив свою точну копію в повний зріст, відображаючу його в розквіті сил, яка власне зараз преспокійно дивилась японські сни у моїй ванні. Копію звали Сашиком і, саме після знайомства з ним, я почала вірити у силу генетичної спадковості.
Але, не відволікаємось.
Так як година була не те що не пізня, а скоріше така, що рухається до ранньої наступного дня, а вечірка набувала певного травматичного, а з цієї ж причини і депресивного характеру, всім якось одночасно стукнуло до голови проміняти молодіжне спілкування на здоровий сон. Я, як найгостинніша з хазяйок, надибала собі софу на другому поверсі і керуючись законом природного відбору — «Найслабші гинуть, а як не гинуть, то сплять на коврику», спокійно заснула. Останнє, що мені вдалось запамятати, це — мала, що сопіла на сусідньому дивані, обійнявши всіма руками Настку і вмостивши щоку їй на живіт. Все ж, в цій дівці живе велика жінка!
Мені здалось, що я лише на секунду заплющила очі, як раптом рука якоїсь жорстокої, безсердечної істоти шарпнула мене з безсвідомості назад за плече. Жорстокою, безсердечною істотою виявився Осмен. Він схилився наді мною і впевнившись, що я його чую і бачу, прошипів:
— Там дощ почався...
— І що? — муркнула сонно я.
Не розумію, що такого особливого мало б бути в дощі, щоб мене тра було будить. Хіба, мо, у Осмена фобія на воду, що паде з небес, такий собі підсвідомий страх перед всесвітнім потопом у нащадка Ноя? Мо, він хоче, щоб і йому знайшлась матуся, чиє ніжне тіло послугувало би йому подушкою?..
Слава Осмену, він не дав моїм думкам розповзтись надто широко і вкоротив життя сумнівам одним точним, як удар отруєного дротика, реченням:
— Той хлоп в ванні надворі спить.
Бляха! Скільки ж навколо мене добрих і турботливих людей! Як вони всі клопочуться про ближнього свого...Готові нічки не доспати... Горілочки не дожерти... А що, натомість, ближній?!
Накинувши куртку, я вийшла прямо під дощ і повільно, по-геройськи, як на останню в житті разборку, пішла до ванни.
Сашик лежав на її дні, схожий на мариновану тушку в своїй облиплій майці і задубілих джинсах. Краплини дощу скочувались по бейсболці, а очі дивились кудись прямо, орієнтовно, на Сашикові червоні кєди, а мо в позапростори реальностей...
— Ей, товарищ?.. — почала обережно я. «Товарищ» видала підсвідомість на випадок, якщо він чимось таки дозонувся-травонувся і на ранок доведеться закопувати його бездиханне тєло десь в лісі...
Саме на цей випадок «товарищ», як атрибутика комуністів, мало б хоч якось послабити серйозність гріха і гризоти совісті.
— Мен, ти живий?..
Сашик звів на мене сумні очі, втім одразу опустив, швидко кліпаючи. Якась краплина, зачарувавшись, певно, його тужним поглядом, зірвалась і кинулась у бездонну глибину його прекрасної, темно-синьої радужки.
— Я, здається, знаю, чого ми не бачимо інопланетян, — видав він задумливим, серйозним тоном, — бо вони створені з іншої матерії. Ми не можемо знати, що вони тут, бо жодний з наших сенсорів — вуха, ніс, очі, просто не здатен сприймати матерію, на яку не налаштований, — ревно розтирав Сашик розчервоніле око, — це як «хибний файл» чи «інший формат», який ніби й займає одиниці часопростору, а використовувати його зась...
«Боже, який же дурний день», — подумки закотила я очі.
— Ця лекція, вона ще довга?
— Нє, хвилин на вісім, а що? Ти думаєш, брєд?
— Нє, не брєд. Може, навіть, на дохторську з якої-небудь прикладної паракібеніматики вистачило б. Але, знаєш, якби це пояснить, мій мозок нині переключений на економ. режим і здатен сприймати лише прості команди, тому давай, якби мамківсько-синівсько-відмазувально це не звучало, давай про це завтра поговоримо, а? Після підзарядки? А зараз, підіймайся з своєї соусниці і підем зі мною в хату — спати на дивані.
— З тобою ... спати? — Сашик задригав лапками, як перевернутий, втім статевозрілий самець таргана і сцена вийшла б досить недвозначною, якби не підійшов Осмен і широкою своєю статурою не витіснив би з кадру всю спокусливість моменту:
— Тебе витягнути, тіло?
— Сам виймусь, мясо!
І Саха взявся виконувати обіцяне, втім не дуже вдало.
Він марно слизався пальцями по мокрим бортам ванни, смішно матиляв ногами, а один раз навіть гулко гоцнувся головою об край.
І хоча я підозрювала, що було боляче, але з якимось неприховуваним садистським інтересом фаната ку-клус-клана, того, що в смішних ковпачках, продовжувала спостерігати за стараннями бідної, кволої істоти з відключеним вестибулярним апаратом; такої подібної до тих восьминогів в вузьких акваріумах, яких американські науковці-збоченці змушують відкручувати банки з яскравими пластмасовими рибинками, а потім ще й набираються хоробрості показувати цей, типу, дослідницький цирк по discovery-каналах, навіть не криючи своїх очей чорними прямокутничками. І до слова сказать: ви звертали увагу, як у них ті безсоромні очі блистять кожного разу, як восьминіг, ледь не надірвавши від напруги свої желеподібні щупальці, таки дістає з банки наживку і доганяє, що його падлюче надули, як останнього підводного лоха?
Врешті, нерви здали у Осмена. Він по-братськи протягнув руку і пружним рухом звільнив Сашика від емальованого полону. Той, похитуючись і чавкаючи кедами, побрів до хати. Десь на півдороги, він враз спинився, поліз до кишені прилиплих в смерть, мокрих джинсів і вийняв звідти не розпаковану пачку чогось, як для нього, несерйозного, такого, від чого він зазвичай смачно відгризає фільтр. Обезглавлює перед спаленням.
— Олє-оп!
-Олє-олє, — повторює Осмен, мружачись від дощу, — Олє-Лукоє, блін. Заходь вже в хату, фокусник, толку з них тут...
Саха згоджується. До того ж, довготривале лежання його дупи на сій багатостраждальній пачці не минуло для неї даремне. Тепер її товщину можна було вимірювати в міліметрах. Ось так, він несе поперед себе її понівечене тіло, повний трагедії і смутку, а слідом, як похоронна процесія, йдемо ми, дуже в тєму нахохлившись від холодних крапель.
— А ти його давно знаєш? — пита мене Осмен.
— Років з шість, певно.
— Ого, з малих...
Осмен лине кудись думками, мружачи лоб, і зачиняє за нами трьома двері.
Тим часом, Саха, посіявши десь свою знахідку, всідається на підлозі біля дивану, з якого на нього таращиться сонний, госпіталізований Юрік.
— Де ви ЦЕ відкопали? — видає він.
— В лісі й відкопали. Воскресло, бідненьке, просилося, — сумно кажу я, — розкладай свій диван, буде при тобі спати.
Юрік продовжує таращитись, але розкладає диван і навіть жертвує Сашику, який до сих пір встиг стягнути з себе джинси, але застряг головою в липучій майці, єдине, що в нього було — стару, кусючу ковдру.
Ми з Осменом турботливо викручуєм все це добро і вішаєм сушитися над газовою плиткою. До тих пір Сашик уже преспокійно сопе на дивані, впершись носом в стінку і час від часу чухраючись десь під ковдрою.
— А серйозно? Він давно тут? — морочиться Юрік.
— А тобі що, мама забороняла лягати на диван до незнайомих хлопів?
— Та, Господи, — закочую очі вже зі сходів, — як ти приїхав, він вже готовий лежав. От і не побачились. Його Саха звуть, коли шо...
— Супер... — вимикає світло Юрік.
Врешті, і ми з Осменом добираємось до своєї софи і вмощуємось в її рипучість.
А за дві секунди я засинаю, потрапляючи в вогкі, але теплі обійми Осмена, що лишається для мене розумним, небрутальним чоловіком. А мо, просто замерзлим і втомленим чоловіком.
Визнай, жіноцтво, саме заради таких ненавязливих обіймів ти придумало відмазки типу «болить голова», «просквозило шию» і «нема настрою, мо просто полежим?».. І саме ці огортаючи обійми, а не дурна, яскрава, владарна пристрасть є дорожчі тобі у шлюбному ложі.
Знаю-знаю... софа — не ложе, Осмен не «супруг»... Але ж, помріяти можна. Хоча б, уві сні.
Втім, довго спати не довелось.
Вже за дека годин світало, і сонце, як скажене, взялось кидатись у всі вікна своїми зайчиками, білочками, чи що в нього там іще водиться.
Я розклеїла очі і перше, що побачила, був підйобуючий погляд Настки.
— Мовчи, — погрожую я, вибираючись з-під Осменової руки, — не смій!
— Мовчу, — погоджується вона, перевертається на спину і обіймає Малу, що продовжує дрихнути в неї під боком, — цього ранку далеко не все є тим, чим здається на перший погляд.
Я шкірюсь.
— Снідаємо?
— Вмиваємось, чистим пірячко, а тоді вже займемось обслуговуючою працею, — командує Настка.
Йоєчки! Як же я люблю, коли вона говорить отаким-от тоном.
— Слушшшюсь і лобизаю колінця!..
За якихось 20 хеве ми, прихопивши з собою пачку соку і рушники, кидаємо сонне царство і йдемо до озера в лісі. Ще виходячи, я не втримуюсь і роблю дека фоток на телефон сплячого Осмена, Малої, що згорнулась в клубочок, та перлину своєї колекції — Юріка, обіймаючого з ніжністю Саху, котрого ще вчора так недовірливо підозрював у всіх смертних гріхах плюс загальній мертвості організму.
Я абсолютно захоплена і поглинута лісом. Безмежне море світла, світла і тепла, а ще сильні, шершаві стовбури і мякий мох, а ще безліч маленьких золотистих зірочок і паруюча земля і безкінечне стрекотання, щебетання і шуршання якихось невидимих комашок і пташок, так, ніби це ліс промовляє до мене.
Я ледь втримують, щоб дійти до озера і не впасти до землі прямо тут, де йду. Мені аж руки терпнуть, так хочеться відчути цю мякість моху всім тілом, а не лише босими ступнями.
Я повзу слідом за Насткою, занурюючи ноги в мох, плутаючись в траві і врешті безмежно радію, відчуваючи як вгрузаю ступнями в вогкий пісок. На ходу стягую з себе джинси і здираю майку, а далі входжу в воду і йду вперед в прозорість, в огортаючу синь і радію, наступаючи на холодні джерельця. Вода доходить до грудей і тільки тоді я берусь плисти. Озерце невелике, геть неглибоке, таке, що можна бачити дно, де б ти не був. Я дека раз занурююсь головою і виборсуюсь назад на берег. Але, навіть, вмостившись на пісочок, я лягаю в воді, щоб та могла обіймати мене, ніби я старий, сівший на мілководдя, корабель, і нікому не під силу спихнути мене в воду чи хоча б витягнути на берег, розібрати на дошки і поспалювати мокре, набухле дерево мого тіла. Мені тепло і сонячно. За два кроки лежить ще один такий же корабель. Правда, він так і не ліз у воду, а лише розстелив рушника і задумливо пє сік, дивлячись кудись у міжлистя.
— В такі моменти я розумію, що абсолютно не потребую людей, — виказує чистосердечне моя говірлива свідомість.
— Якби не потребувала — не казала б зараз цього мені.
«У неї завжди і на все є тисячі відповідей. Вона точно мене підблютусовує.»
— Я б сказала це, навіть, якби тебе й не було поруч.
— Ти б сказала це лісові?
— Так, сказала б, — закидаю голову і якимось бічним зором примічаю Малу, що виходить з лісу по нашим слідам, але договорюю, — він би зрозумів мене і забрав до себе.
— Ти — соціопативна і інтровертна...
— Цс.., — я тикаю пальцем в Малу, що вже геть поряд.
— Тобі треба скупатись! Вода — чарівна! Цілюща!! Правду я кажу?
— Істинно, — підтверджую я, — вона вилікує всі твої рани.
— Чого ви мене не збудили?
Вона говорить, ніби муркоче.
— Янголів не можна будити, — відрубує без будь-яких пояснень Настка, — давай, лізь у воду швидко! Ми не лежатимем тут до обіду.
І Мала покірніше кастрованого, відгодованого кота з квартирного підвіконня стягує спідницю і заходить в озерце. Її майка з якоїсь ненатуральної тканини або страждає на подібну до Осменової фобію — вона ні за які не хоче мокнути і тонути, а, натомість, розповзається навколо тендітного, худенького тіла чорною, нафтовою плямою.
Мала доходить до води по груди і повертається до нас обличчям.
— Тони! Тони!., — горлає Настка і супроводжує горлання маханням рукою. До того ж, робить це так ревно, ніби літак в аеропорті садовить, а не пропонує нервовому підлітку нирнути з головою.
Мені робиться смішно.
Я влягаюсь на пісок і дивлюсь високо в небо, а вода хлюпочеться об мене з таким спокоєм і звичністю, ніби я лежу на цьому березі вже тисячі років, як повалений стовбур чи камінчики чи, покрита позеленню, пляшка з-під пива... І буду лежати стільки ж, поки її впертість не зробить мене гладенькою, а моє тіло населять водорості, равлики і жабенята.
Я майже дрімаю, але чую, як поряд шльопають ноги, потім десь недалеко чути плюскіт і веселий вереск, а за деякий час ноги повертаються і вже гепаються біля мене разом з усім іншим тілом.
— Це ваше таємне місце?
— Не-а. Це просто хороше, маловідоме лінивим дачникам місце.
— А в мене теж колись таємне місце було. Я виходила на дах нашого будинку і лежала там на червоній, шершавій гальці. А ви не знаєте, чого туди ту гальку наносять?
— Щоб дощу було приємніше падати. Ви питимете сік?
— А я зараз схожа на русалку?
— Мені завжди в житті дуже самотньо було. Зі мною не хотіли дружити в школі, бо моя мама перевчала мене від ліворукості і била лінійкою по пальцях, як я брала ложку чи ручку не так. А діти, вони ж як собаки, одразу кров чують, от вони й не хотіли гратись зі мною, бо в мене завжди були зцарапані кісточки.
— Це якось непедагогічно...
Я лежу з заплющеними очима, вся в воді і в сонці і мені не дуже зрозуміло, де говорить Мала, де Настка, а де я. Іноді мені здається, що Настка говорить за мене, а іноді — що фрази самі виникають в повітрі і відповісти на них може теж будь-хто, кому це не буде ліньки.
Раптом десь над лісом починає лунати пісня «Плачу Єремії» — «Не спиняйте її» і я думаю, що це дуже класно, дуже в тєму, що це доповнює загальну картинку.
Кайф розвіює Настка:
— Телефон брати будеш?
Йой! Как нєудобно получілось…(ця фраза викликана не впливом специфічного москвофільського середовища, а одним досить конкретним ексцесом, про який, втім, пізніше. Якщо нагадаюсь, звичайно.)
Мені геть вибило, що це сигнал вхідного дзвінка в мене на телефоні. Я виключаю русалочку і зриваюсь з пункта А, в пошуках пункта В, де теоретично мають бути мої джинси, в точці С яких має бути наспівуючий телефон.
Коли дистанцію подолано, я виявляю, що мене хоче, в сенсі хоче почути, Соня.
А почувши мій приблаженний голос, вона починає горлать щось про совість, честь, гостинність, сніданок та інші досить міфічні поняття. Настка, бо на то вона і Настка, мовчки спаковує і визбирує всі наші речі, одягається в довгу чорну футболку з якимось психотропним малюнком і рожеві вєтнамки. Поки я дослуховую Соню, вона вже зібрана ще й Мала вдягнулась, і притуляє до грудей пачку соку, вчепившись в неї так, ніби замість соку там її власна душа влита.
— Всьо, дітки, благодать скінчилась. Пани хочуть їсти і відбувати.
Йдемо до хати швидко, десь в дорозі губимо Малу, що полізла в малинник «по бубочку», а зайшовши в двір бачимо, що при правильно поставлених умовах людські особини здатні утворювати союзи для добування їжі, розподіляти працю і трудитись на користь усієї общини. Втім, я ще й дізнаюсь про правління матріархату на ранніх етапах розвитку, бо ледь ступивши за калітку, чую Сонькине горлання на біс на тєму моїх нестійких моральних засад. В руках у неї телефон і гистик — відмахуватись від мух.
Мужчини ж смажать на шампурах мясо, чи то свині звичайної домашньої, чи то мамонта невимерлого лісового, впольованого за час нашої відсутності.
Ми гуськом бредем до кухні, кришить салатики.
Настка, проходячи повз схилених над мангалом хлопів, з інтересом цікавиться:
— Що, припахала вас панночка?
— Вас, бачу, теж не помилувала, — шкіриться Юрік. З учора йому помітно покращало.
— Угу, — погоджуюсь, — навіть, те, що ми з нею однієї статі, не визнано достойною відмазкою.
В калітку влітає Мала. В неї на голові якась грандіозна конструкція з листків, квіток, зелених кетягів і іншої свіжоналаманої рослинності. Я б не здивувалась, вицибни звідти якась заблудла білка. В неї повна футболка малини і чорниць — одне недоспіле, друге переспіле, але вона так тішиться, так посміхається, що й малі діти не завжди вміють бути такими перемурзаними, прецарапаними, з такими червоними, певно, від повзання навкарачки, коліньми і з такими щирими посмішками на таких блідих личках з яскравими розпашілими, рожевими щоками.
Сашик, відірвавшись від пляшки пива, розпливається у посмішці, коли Мала висипає всі свої припаси на стіл, прямо перед ним:
— Ет всьо мнє?
— Тєбє! — маше та головою.
— А за что?
— А догадайся! — рявкає з дверей кухні Сонька, як пес з буди.
Я вже в кухні і берусь мити овочі, але Настка застрягає в дверях супроти Соні і кидає на неї погляд, яким з легкістю можна було б підпалити і мангал і плитку і ще й Верховну Раду вистачило б засмалить до чортової бабці.
— Ну... От вмієш, вмієш свою бочку дьогтю в ложку меду бовкнуть.
Дівка часто кліпає.
Настка переможно ступає до столу, бере один з вимитих огірків і легким рухом ножа відрубує тому голову.
В мене перед очима стоїть чітка асоціація з ляльками вуду.
Соня випаровується з кухні.
Вже за 10 хеве вся братія снідає, між інших частунків посеред столу — велика миска, в яку зсипано всі ті «бубочки».
Осмен час від часу стріляє мені шифрувальні погляди, Настка, ясно-понятно, січе їх на 0,8 секунди швидше, Сашик жує за обидві щоки, Мала сміється і шепоче Юріку на вухо свої солодкі секрети, і знов сміється і знов шепоче. Здається, що з неї і її чи то вінка чи то експрес-гербарія іскринки сипляться.
— Нє знаю, дєвушкі, куди ви єйьо вадзілі, но в етом мєстє вам нада открить лєчєбніцу для дєпрєсійних звьозд і лопати купіть с залатимі ручкамі, штоби дзєньгі загрєбать! — прорікає Сонька, підпираючи щоку рукою, а другу вклавши на коліно Тьомочці, — нада єхать дамой, — додає вона вже не нам, а своєму, фігзнаякому за це літо, хахалю, — дєл єщьо...
З цього ненавязливого рішення минає година, а ми всі вже в місті — прощаємось і розповзаємось по хатам, дєлам і що у кого є. Юрік нашкульгує, а Мала обіймає нас з Насткою, як старих родичок, Осмен мнеться, а тоді натягає навушники, схожі на простромлені проволкою тарілки НЛО, і щезає в натовпі, чудово маскуючись під стереотипного гомоцапуса. Соня обіймає всіх по черзі, а Тьомочка тисне руку, тому видається, що ми на весіллі, вони — наречені, а ми — гості, і в мене, як на зло, при собі нема ні конверта, набитого грошвою, ні хоча б килима чи кухонного комбайна на геть крайній випадок. Саха тримає мою сумку і не виявляє особливого бажання прощатись, а Настка ще має забрести до мої хати, щось нарити в компі, тому наші значно проріділі ряди змінюють курс з автомобільно-маршрутного на піший-закаулочний.
Лав 4ева. Нах-концепція. Розділ I: Культурний відпочинок. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.56-77.
Немає коментарів:
Дописати коментар