***
Криниця необачно напилася снігу,
Співає скрипом хворої гортані,
Відкривши рота, показавши світу:
Вона готова спитися до краю.
Тим часом з неба викотиться світло,
Зіллється з холодом криничної води.
Так мало треба, аби навічно видужать, —
Навчитись світло непомірно пить.
***
Вікна завмерли від передозу,
Суть притаїлась в малюнках морозних,
Поділена тріском у скалках іскристих,
Штовхає підтекст під колеса не лізти.
Вітер помножує зведені крила.
Зблідла свідомість сиділа, сивіла, злетіла.
Було б недоречно зараз на гальма —
Мені не виходити треба негайно.
***
Ми повітря
Ми голодні
Ми дві сповнені безодні
Ми орнаменти, кліпати
Ми серйозні дуже жарти.
***
Я вода,
Я тверда.
Ти пєш мене,
Ковтаєш, захлинаєшся,
Черпаєш без упину,
Береш силою.
Ти гладиш мене,
А часом плескаєш.
Топишся в мені,
Падаючи ницо аж на дно.
Знову пєш. І тобі мало!
А я рада старатися,
Я сповнююся тобою,
Виходжу з берегів,
Виходжу з себе!
Бо я тверда, а ти мякий.
***
Коли ти спиш,
Склавши руки, як до молитви,
Ти схожий на маленького принца,
Який заблукав у трояндовому саду.
А у самого вже колючки на підборідді
Тягнуться, колють мене в серце:
Ну ж бо! — поцілуй його!
Юлія Гуз. Вірші /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.79.
Немає коментарів:
Дописати коментар