Іт віл невер дай
Детка ты хочешь романтики?!
Будет тебе романтика!
Сиськи, письки, бантики...
По всему ковру от презервативов фантики.
Вона лежить. Бліда, з відкритим смішно ротом. Я б туди їй впихнула. Свій розшатаний каблук. Або не каблук. Або не до рота. Лежить. Жодної краплі крові, жодного навіть мокрого місця! Було б куди цікавіше з кровю, стікаючою слиною, ще там різними рідинами і зеленою булькою з носа. Тоді ефект був би вражаючим! Можливо, я б навіть зробила декілька фотознімків на галіму камеру. Або взяла б велику коробку сирного (саме сирного!) поп-корну і каталася б у скрипучому кріслі. Під "кокс карибский" в плеєрі з одним навушником. Спостерігала б.
Лежить. Аж синя від холоду в приміщенні. Якби була кров, уже мабуть би замерзла. Плюю на зіпсоване взуття і підходжу ближче. Немов жива. Так кажуть про всіх померлих. А вона мертва. Та і при житті була немов мертва. Мені немає за що її любити, поважати, жаліти. Якщо інші мені мені всовували палки в колеса, то вона втикувала залізні арматурини із злорадним сміхом. Не забула.
А скільки нервів намотала на безкінечу сіру котушку? Мотала дуже повільно і відразливо, хотілось не те що плюнути в лице, хотілось туди блюванути. Й**** в рот! А часом могла смикнути за натягнутий оголений нерв, немов жирний прищавий неук-скрипач смикає за цнотливу струну нової скрипки, яку йому подарували зажерливі батьки, які окрім своєї сраки цінують тільки синову. Вони ж бо свято вірять, що син виросте скрипалем. А він в той час по ночам "лисого ганяє" під мульти Діснея, а в перервах робить інтимні фото свого "піцика", аби завтра "з пацанами помірятись". Тварь.
В мені півпляшки паленого мартіні.
Мужність, честь та відвага — ознака алкогольного спяніння. Не вірю, але користуюсь. Підходжу ще ближче. І що є сили пхаю ногою її в бік. Ані зойку. Ані краплі будь-чого. Охоплює азарт і бю, допоки не падаю поруч. Хоча смішно під ногами здригалось тіло. Навпроти дзеркало. Смішно виглядаю пяна, з розпатланим волоссям, ще й на підлозі поруч з цим мертвим організмом. Байдуже.
Згадую і закурюю. Комусь свято обіцяла, що кину, з кимось билась об заклад. Брешу. Як остання блохаста собака з обдертим піджатим хвостом брешу. Хоча як тут не закурити, коли ТАКЕ?! Коли та, що регулярно, неначе ПМС, зявлялась у найбільш непідходщий момент і рушила все те, що набудував здоровий глузд?! Я регулярно відбудовувала, а вона регулярно руйнувала назад. У когось з нас щось невпорядку з головою. Очевидно, у мене. Так легше.
Підвелась. Ватяні ноги понесли до виходу. Головне — не озиратись. Бо навряд чи стримаюсь аби не кинути піноблок на голову. Не стримаюсь точно. Тепер скоріш до виходу. І не забути обсмикнуть задерту спідницю. І викинути покалічене взуття.
Моцарт — Вагнер — Лятошинський
Для струн роялю необхідно 1500 метрів дроту
Я тобі не вірю.
Ти сидиш біля роялю і граєш якусь настільки душероздираючу мелодію, що руки стискаються в кулаки і нігті вїдаються в долоні. Аби лиш не заплакати. Аж здається, що котячі кігті в кров роздирають горло. Мелодію неможливо не переживати, саме ЦЮ мелодію. Вона собою наповнила невеликометражну кімнату, повітря, вона відбивається від стін і кружляє... кружляє... Я нею дихаю і, мабуть, якщо висуну язик, то обовязково відчую її смак. Такий кислувато-солодкий з терпким присмаком кориці.
... Я продовжую тобі не вірити.
Ти щосили бєш пальцями по чорно-білих клавішах, щосили тиснеш на обдерту приржавілу педаль і музика вже бринить на шибках, люстрі, переливається у дзеркалі, знову відбивається від стін, повертається в рояль і підсилюється ефект.
... Я не вірю тобі остаточно.
Сухим безпристрасним порухом руки перелистуєш ноти. А я в житті не бачила, щоб це робили так моторошно і відразливо. Музика... Ця музика змушує знову відстежувати її переміщення. Закриваю очі. На мить здалось, що бачу як ноти, взявшись за імпровізовані ручки, вилітають з-під кришки роялю і кружляють-кружляють... А в тебе жодних емоцій. Шелест паперу — знову перелистуєш.
Так. Я в житті не бачила, щоб дівчина-піаністка настільки безпристрасно, беземоційно та холодно грала. Ніби на токарному станку. Мабуть, так грають безсердечні? Вибач, але я дійсно тобі не вірю.
Юлія Карпова. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.130-131.
Немає коментарів:
Дописати коментар