Z-Z-Z-ИМА
Зубними звуками пронизливо сповзає
зимовий шепіт — шершавіє шкіра
Забудь застуду, сніг позлизуєм незайманий,
І припорошимо ажурними сніжинками
про нас підказки. Знову з завірюхою
бурульки талі пєм на брудершафт ми…
Ти не замерзнеш! Вітер ззаду рухами
зігріє нас шипшиновими жахами.
Сліди позначені занозами на паузах
потрощених калюжових мереж
Зиг-загом зимно загоряє жалюзі,
Шосе — машинно-жолудевий фреш.
СОННЕ СОНЦЕ
Бє байдики взимку знов сонце,
химерно похропує в хмарах
Пташки вирушаючи в сон цей
обідньо мурашками марять.
На бік бува неба ліхтарик
стривожено перевернеться
Позбувшись від русел вже старих
річки повернуть до Венеції.
І ковдру відкине — спекотно
небесного ангелу німб, що
сніжинок полине потоком…
Так сонце бє байдики взимку.
ПЛЯМКАЮТЬ СНІГОМ ЧОБОТІ…
Коли плямкають снігом чоботі
слід відкушують зубом підошви,
я вдивляюсь в хмаринковий потяг,
пасажирів-сніжинок що зрошує.
В нас зима у малярстві без досвіду
скло тролейбусне лиш авангардне.
Стрази сніжні засліплюють вдосвіта,
на щоках вже від вітру орнамент.
Подих шалик цілує туманом.
Сніг гарчить відриванням паперу.
Вій бурульки так прагнуть до мами
доверху…
ХОЛОДНА ЧОРНО-БІЛА ПРОГУЛЯНКА
Я
дамою треф ступаю
у чиїсь залишені у снігу відбитки
Мороз робить своєю королевою
пристрасно відкушуючи мої пальці на кінцівках
і вставляючи на зміну сніжинки
Волосся
нагадує про себе
вростаючи під шкіру
Думки примерзли до стінок черепу —
вимерли
Лише творчі ганяються одна за одною
безпритульними собаками чи бомжами —
найживучішими істотами
Серед них і цитата із мистецького довідника
«білий — це не колір, це його відсутність»
З цим погоджуються і мої чоботи
що хрумкають снігом
немов капустою
Білий — це відсутність кольору
Зима — це відсутність кольору
тобто емоцій
тепла
тебе
ІЗ ЦИКЛУ ПРО-ЧАС
Проходжу повз автобусну зупинку
що завмерла точкою відліку часу
чи придорожнім зливом
буденного і від того по-гидкому-теплого негативу
який скупчується калюжами
під ногами маленької дівчинки
у жовтих чоботях
Ляля у зовтому
у руцях копатку
і мявку тіглу тримаючи
просить у дідуся соломинку
щоб сонцем цукеркову липкість запити
Дід же
із бровами
що налізли на самі очі
— калюжі на зморщеному тротуарі
не в змозі втихомирити малечу
Було б не дивно
якби очі його
дивились кудись всередину
туди де стрілка
починає рухатись
за парами у віденському вальсі
Проходжу повз не розуміючи
що страшніше
постаріти
чи
загубити безвуху іграшку
Проходжу повз
повз людей
що з двох кінців
розкручують час
Оксана Гаджій. Вірші
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.48-50.
Немає коментарів:
Дописати коментар