Катерина МАРЧУК
Втрачений не ТИ
Я мию сонце теплими сльозами,
Я пещу вітер спраглими грудьми.
Ти знаєш, я сумую не за нами,
А за всіма забутими людьми.
За тим, хто губи пестив поцілунком,
За тим, хто душу обіймав мені,
І в щастя запакованим дарунком
Приніс усі амурові пісні.
За тим, хто море розплескав у віршах,
За тим, хто казку малював в вікні,
І не бажавши обіцянок більших
Таємну ласку дарував мені.
Я мию сонце теплими сльозами,
Гортаю знову віку календар.
Та всі роки, що крокували з нами
Сприймаю як життєвий цінний дар.
Ранок
Знов світанок
Сіє просо
Свище ранок
Стоголосо.
Вмиті луки і поля —
Прокидається земля.
Стишив вітер
Крил розмахи,
Пють із квітів
Мед комахи.
Всюди чути
«Дзинь» та «дзень» —
Народився новий день!
Липневий світ
Під сонцем гарячим
Розплавилось небо,
Стікає на землю
Прозорим теплом.
Озера киплячі
Помішувать треба,
І ставити греблю
Вгорі, над селом.
Роздмухує вітер
Сліпуче багаття,
Лишає довкола
Пухнасту золу.
Малює там квіти,
І кругле латаття,
І всміхнене поле —
На заздрість селу.
Сон
Латала літній сон
Ковтками валеряни,
А тіні на стіні
Водили хоровод.
Оранжевий бізон
Розхитував дивани
І люстру теліпав
Рожевий бегемот.
Розплавилась стіна,
Обпалена свічками
І ладана печаль
Утерлась рукавом.
За пляшкою вина,
Обрамлений зірками,
Самотньо посивів
Улюблений альбом.
Гукала пяний сон,
А виповзла примара.
Линула в очі сліз,
А в серце самоти.
Кліщами заборон
Впилась у небо хмара.
Тягну Великий Віз
На зоряні мости.
Ранкове вариво
Кипіло небо. І паром хмари
Пливли за обрій шукати пари.
Сміялось сонце в листках меліси,
На землю ранок свій плащ повісив.
Дрімала тиша. Лиш ген у лузі
Співав лелека своїй подрузі.
Згадав щось світле і геть веселе.
Раділи сонцю древлянські села.
Медові новини
Мед стікає з губ вельможних,
Капає туди й сюди.
Посуд повниться порожній,
Ледь звільнившись від води.
Мед тече в строкаті соти,
Там квітує, тут гниє,
Цей бере безглузді ноти,
Той гостинці роздає.
Медом поять ротовухів,
Всіх бажаючих, і так…
Щоб солодка медовуха
Скрізь знайшла прихильний знак.
Мед привабливий, пахучий,
А на смак таки гіркий,
На прибічників плодючий,
Ну а ще який? Який?!!!
Коротка мить
Багряний світанок —
Соромиться день,
Пускає на ґанок
Уривки пісень.
Хвилюється небо,
У зморшках чоло —
Устигнути треба
Зростити зело.
Закохане листя
Блаженно шумить…
До сходу безсмертя
Лишається мить.
Мій янгол-охоронець
Ти спробував напитись моїх снів.
Ледь пригубивши вій тремтливу ширму,
Ліпив зі спогадів смачну солодку риму
І тихо-хрипко спрагло голоднів.
Ти спробував сьорбнути моїх снів.
Сягнув рукою у русяве море,
Зсотав із ночі марево прозоре
І голосно тихенький спокій сплів.
**
В зіницях сутінки туман рожевий стелять,
Плетуть мотузку мрій пухнасті сни,
Над НИМ малюнками вгорі сміється стеля,
Яскраві кадри мчать у бік стіни.
Він бачить марево, занурене в дитинство,
Куйовдить братів чуб його рука,
Співає стомлено молочне материнство,
І пісня ллється з губ смачна й мяка.
Земля пишається у росяних дзеркалах,
Де тато колихає малюка,
Де мить життя земного — щастя спалах,
Де думка гріє: все у цих руках.
Колискова
Тихо лине колисанка,
Спи, дитино, до світанку,
Сон вже ходить по кімнаті,
Затишно і тепло в хаті.
Сплять в гнізді малі пташата,
В норах — рижі лисенята,
Місяць світить у віконце —
Спи і ти, маленьке Сонце.
Відлига
Весна листає дні,
Пливуть думки снігами,
Їх босими ногами
розмісять ліхтарі.
І дуже ніжний дощ
Прозорими руками
Відчує між думками
Розгублене «ну що ж».
Вквітчається земля
Весняним первоцвітом
В дискусію зі світом
Увійдуть почуття
Із хворої душі
Зійде нарешті крига,
І весняна відлига
Розмиє міражі.
**
Мойри тчуть полотна долі,
Нитка тягнеться поволі
Хочу розвязати вузол,
Але руки надто кволі.
СІМ АРКУШІВ ІЗ ЖИТТЯ ОДНІЄЇ ЖІНКИ
Ніч полоще в озері широку ковдру. Темній цариці байдуже до всього, що має стосунок до людського суспільства. Їй набридло звертати увагу на дрібязковість, підлість, брехливість двоногих істот. Їй осточортіло аналізувати їхню сліпоту і тупість. Їй байдуже навіть, якщо всю землю заллє вода і на місці людей розмножуватимуться інфузорії-туфельки. Ніч плювати хотіла на це все, тому не прикриватиме більше той бруд, що назбирало «цивілізоване суспільство» за двадцять століть. Тепер вона турбуватиметься лише про себе. Настала її пора.
!!
Чоловіки уже чверть години стоять на березі озера. Вони мовчки ковтають тишу. Зрідка ріжуть її короткими зітханнями, змішують із цигарковим димом. Їх двоє. Старшого кличуть Сергієм. Молодший названий Вадимом.
Вадимове серце співає, кладе на ноти пережиті емоції. Місяць тому він став батьком. Зараз намагається стишити пісню, щоб підтримати брата. У Сергієве серце зазирнути неможливо. Його просто НЕМАЄ. Чи можливо це? Цілком, якщо серце згорить дотла разом із душею та сенсом життя.
!!!
Десять років тому Вадим виїхав до Америки. Там, зависнувши на сьомому небі від щастя, відчув тривогу за брата. Тепер чоловік тут, а червячок неспокою засичав гадюкою — Сергій втратив дружину.
Братове горе безмежне. Вадим уявив себе на його місці — у серці одразу затріщав мороз (-20˚С, не менше). Завертів головою, аби витрусити з голови ці мазохістські експерименти. Як брат усе ще тримається?, Хоча, наскільки йому відомо, той не надто піклувався про шлюбне благополуччя.
Вадим ніколи не брався судити старшого брата, але завжди шкодував закохану в нього Олю. Ця жінка заслуговувала кращого ставлення. Проте Вадим не пригадує, щоб вона хоч колись скаржилася на свого чоловіка. Час змінює все. Мабуть, брат таки схаменувся і оцінив Олю належно. Тепер він замкнувся у своєму горі. Чорт забирай, як же знайти потрібні слова, які б не звучали подібно до співчутливо-сопливих фраз на зразок «я поділяю твоє горе», «мені шкода» та ін.? Вадим витримав театральноглибинну паузу, а тоді просто спитав:
− Як це сталося?
Сергій мовчав ще більш наполегливо. В його очах горе, безнадія, кілька недоспаних ночей, склянка горілки та не менше валерянки змішалися в якийсь химерний коктейль. На самому дні є ще один інгридієнт, але роздивитися його важко. Вадим не впізнавав брата. Здавалося, що він замкнув свою душу на сім замків. Або повісив один амбарний. Або викопав рів між нею та світом, понатикувавши на його дно гострих кілків. Вадим готовий повиснути на будь-якому з них, аби зрозуміти, що сталося насправді. Він тільки почав розсотувати рукав думок, коли почув:
− Це сталося дуже тихо і спокійно. Вона наковталася снодійного і заснула поруч мене…назавжди.
− Ти не помітив нічого дивного у її поведінці?
!!!!
− Останні два роки вона не переставала бути дивною: розмовляла сама з собою, постійно посміхалася, не реагувала ні на кого… Я возив її до найкращих лікарів, вони ставили діагнози… ніщо не допомагало. Вона стала схожою на рослину — не виходила з дому, забувала, що потрібно їсти… Я не знав, що чекати від неї наступної миті — викидання речей з шафи, псування меблів, чи просто тихого наспівування «під ніс» якоїсь давньої колискової.
− А причини хвороби?
− Раніше я не знав, що викликало цей стан. Звернувся до лікарів одразу, як помітив зміни у її поведінці, якщо точно — коли вона почала розмовляти сама з собою. Вони ж стверджували, що хвороба задавнена.
− Але ти сказав, що не знав цього РАНІШЕ, а тепер?
Сергій знову витримав довгу паузу. Закурив цигарку, кілька разів глибоко вдихнув:
− Тепер я нічого не розумію.
Тиша знову збила повітря у липкі згустки. Нарешті Вадим розірвав напружену мовчанку:
− Що сталося після мого відїзду?
− Ти завжди був допитливим, — Сергій закурив чергову цигарку. Димові кільця утворили між братами сіру стіну. За мить дим розвіявся…
Вадим слухав. Майже уважно Його відволікало озерне плесо. Воно міцно вхопилося за його думки і тягнуло далеко звідси. За мить він уже бачив безвусого Сергія. Стару домівку на стадії мрії про євроремонт. Свою «обезбашену бригаду» з глобальними планами.
Сергій ,як завжди, «в ударі». Друзі ставлять діагноз: хронічний ловеласизм. Усі дівчата їхнього міста мріють із ним познайомитися. І не даремно. Жодної особи жіночого роду «дискотечний» король не залишає поза увагою — такий собі двигун вічного кохання. (кілька кадрів розмиває вода).Ось його нічні «тусовки» закінчуються «зальотом». Батьки гніваються. Потім мати плаче. Батько читає лекцію щодо Сергієвого великого майбутнього. (ще одна хвиля).Батьки погоджуються на весілля. Далі видимість втрачається — Вадим їде до Америки. Про справи брата дізнається з коротких листів…батьки померли…Сергій очолює батькову фірму…переїздить в новий будинок…відкриває ще одну фірму…набирає штат…кудись перераховує кошти…
Про Олю він пише рідко. На запитання про неї Вадим отримує лише скупі залишки фраз. Повірити важко, що її вже нема…І чому?
Озерна вода плавно винесла чоловіка на берег. На нього чекало поставлене братом питання:
− Ти можеш ДЕЩО зробити для мене?
− Звичайно, якщо це в моїх силах?
− Тоді візьми це.
Сергій подав пачку папірців різного розміру, кольору та якості. Вадим здивовано глянув на брата:
− Що це?
− Це її ЗАПИСКИ. Я вже кілька днів ношу їх. Ніяк не наважуся знищити. Заважає щось. Тисне отут, біля серця. Спали їх, позбав мене муки. Вони пропалюють мені кишеню. Морозять руки. Регочуть і схлипують ночами. Виють у шухляді мого стола.
Вадим крутив у пальцях ці клаптики паперу. Більші та менші, в лінію та клітинку, білі, кольорові — вони підстрибували і танцювали в його очах, то звужуючись, то розширюючись. Що ж ви приховуєте, паперові упирі?
Записки нервово посіпувались у вологих руках. Заглядали в дзеркало озера. Відбивалися в очах ночі.
− Я вбивця. — Сергій сказав це з твердою упевненістю.
Ці слова застрягли у Вадима під ложечкою. Нестерпно лоскотали. Виштовхували відповідь:
− Думай, що говориш. Не треба брати на себе чужий ГРІХ. Це її вибір.
− Ти просто дурень. Зовсім мене не знаєш. Я повільно ВБИВАВ свою дружину…
− Що ти верзеш? Вона ж отруїлася таблетками!
− …це навіть прикрашена назва моєї поведінки: я зраджував її, говорив підлості, принижував…
Сергій виглядав хворим. Сльози, які він із усіх сил стримував, закипіли і шалено парують. Затуманюють і без того загублений погляд. Плюс чорно-сині кола під очима. Будь-який лікар вбачав би у ньому свого потенційного пацієнта.
− Перестань себе мучити! Цим ти нічого не виправиш, не повернеш…Чорт забирай, що все-таки сталося перед вашим одруженням?
− Тоді я став убивцею. Вперше у житті.
− Ти писав, що у тебе все гаразд…
− Писав, але набагато більше мовчав. Ти поїхав. Ми залишилися тут зі своїми проблемами. Памятаєш наш сімейний скандал?
− Мама тоді щогодинно пила заспокійливе. Кричала, що «та дівуля занапастила тобі життя». Батько сказав, що сам вирішить цю проблему. Я думав, чесно кажучи, що так і було. Але до чого тут убивство?
Сергій знову курив. Самовіддано, як востаннє. Здавалось, він забув про те, що мав щось говорити. За хвилину таки продовжив:
− Батько вирішив проблему. Він примусив мене вмовити Олю зробити аборт. Заради МОГО майбутнього. Я повів її до НАЙКРАЩОЇ клініки. Пояснював, що боятися нічого. А вона плакала…коли йшла до клініки…коли йшла до палати…коли…А після виходу з клініки уже не плакала…ніколи. Чорт забирай, я думав, що вона повинна бути вдячною за розкішний одяг, гроші, прикраси, вишукану їжу! Зовсім не цінував її як…ЖІНКУ. Часто не ночував вдома…Не знав, як і чим вона живе…жила. Вона була самотньою. Я міг би зробити її щасливою…
− Я не знав…Але ти, трясця твоїй матері, мусив подарувати їй ще одну дитину!Ти б її полюбив! Олю неможливо було не любити! Чому ти цього не зробив?
− Операція була невдалою, так буває…
Вадим мовчав, він уперше в житті не знайшов потрібних слів. Сергій ішов до будинку. З неба почала капати вода. Солона та гіркувата. Повіяло тихим вітром. Хтось небесний утерся рукавом. Десь високо схлипнуло. Сергій усе меншав. Він геть змалів. На очах у брата.
!!!!!
Вадим уже годину сидить у кімнаті. Не може розгорнути перший аркуш. Поверхня надто пекуча. Зітхає на пальці і швидко хапає папірець.
ПЕРШИЙ АРКУШ
Ненавиджу, коли він говорить мені про кохання. Слова — вода. Я бачу, що він пустий і відчуваю себе порожньою. Набридло щовечора відтирати липкий задушливий мед із своїх вух. Саме з вух, бо серце надійно захищене бронею байдужості. Уже давно. Майже вічність. Ця гра почалася надто рано і закінчувати її запізно — наші долі звязані морським вузлом обовязків. Перед батьками, друзями, суспільством, державою. Давно немає азарту, ніхто не рахує зароблені бали…та й рахунок ми давно заморозили.
ДРУГИЙ АРКУШ
Я схожа на сито. У мені безліч дірок. Дірка замість серця, дірка замість душі, дірка в частині мозку, що, мабуть, відповідала за щось важливе…але я не пригадую, за що, безліч дрібних дірочок по всьому тілу від гвіздків, якими мене щодня прибиває до «родинної» стіни молоток обіцянок, обовязків, паспортного штампу, нарешті! А ще я маю величезну болючу Дірку посередині живота, де належало б бути моєму маленько-безмежному щастю. Вона постійно дає про себе знати. Мабуть, гниє, бо щодня мене болить, крутить, корчить, палить вогнем, примушує плакати в подушку або ховатися у ванній і вити в кулак доти, доки не зникне бажання схопити величезного мисливського ножа, подарованого чоловікові другом дитинства і розрізати на дрібненькі шматочки «свого судженого», його родину, весь світ. А потім повільно відділяти від власного наболілого тіла усіх пявок, які увесь час повільно висисають кров. Дорогущі сережки, перстні (включно з обручкою), одяг, продавши який можна купити трикімнатну квартиру на Хрещатику — все це хочеться топтати, палити, плавити, а потім відправити терміновою посилкою до чорта в пекло.
ТРЕТІЙ АРКУШ
Коли я думала, що вже не витримаю того страшного болю і таки здійсню задумане — полегшення саме мене знайшло. Я навчилася розмовляти зі своєю Діркою. Розповідаю, яке б імя Їй дала, у який гарнісінький одяг наряджала б, які б чудові казки розповідала на ніч, пестячи неслухняні кучері, наскільки сильно і ніжно любила б ЇЇ і оберігала. Ще я ділюся з Нею своїми думками, раджуся в усьому, адже тепер Вона уже зовсім доросла.
ЧЕТВЕРТИЙ АРКУШ
Усі мене вважають дивною. Родичі по черзі водять до якогось знаменитого професора (від нього завжди тхне оселедцем з цибулею), вважають, що я не сповна розуму, хочуть знайти причину. Я не заважаю, хай роблять те, що хочуть. Дивно, але вони всі прагнуть забрати в мене Дірку, ніби змовилися, а я не віддаю. Втім, це справді змова. Ось і чоловік, який ненавидів домашню працю, але шкодував грошей на хатню робітницю, миє посуд, пере речі, посміхається мені — не інакше, як щось замислив. Але це мене не обходить, я радію, бо маю більше вільного часу, аби спілкуватися зі своєю Діркою . Я прошу його вкинути до пральної машинки і її речі (я частенько купую їй обновки), а він чомусь плаче — от кому треба до лікаря. Чоловік, який ніколи не запитував про моє самопочуття, тепер просить мене поїсти, пильно за цим слідкує, бо я частенько забуваю проводити цей набридлий обряд.
ПЯТИЙ АРКУШ
Я не вважаю себе божевільною, просто я знайшла вихід із тупого кутка — стала вільною. Тепер я не мушу перебувати в обридлій мені квартирі, де все холодне і брудне. Брудні меблі, хоч я щодня терла їх ледь не до дірок, брудна стеля, з якої щоранку спускалися голодні думки нужденних і намагалися вхопити мене за шию. Втім, я ніколи не перешкоджала їм, бо знала, що вони мають на це право. Ще була брудна підлога, стіни, сходи, ванна і навіть унітаз. Гроші у гаманці були найбрудніші. Сіра каламутна рідина сочилася з них постійно, сморід від неї розповсюджувався на весь будинок, вулицю, місто, країну, планету. Може й всесвіт уже задихається від цього нестерпного запаху? Але тепер я вільна від усього цього жаху — живу у своєму власному, світлому і просторому світі. Я відгородилася від усіх чорно-сірих людей міцною стіною і спілкуюся лише з Діркою.
ШОСТИЙ АРКУШ
Моя стіна виявилася не такою міцною, як я думала. Виявляється, я звичайнісінька маленька сіра людина із чорним минулим. Але я ще й маленька людина із безліччю дірок, крізь які в мене просочується увесь світ з усім його брудом. Сьогодні ми з Діркою помремо. Я так вирішила. Не боюся ні крихти, бо вона, ота стара карга з косою, — моя давня знайома. На гостину до неї я пообіцяла прийти трохи згодом, коли виросте Дірка.
СЬОМИЙ АРКУШ
Сьогодні я зрозуміла, що Дірка житиме рівно стільки, скільки існуватиму я. Це несправедливо, Сьогодні я плакала, вперше за два роки (якщо я правильно порахувала дні). Плакала, поки не зрозуміла, що даремно витрачала цей час. Дірка — це ніщо — отвір, крізь який просочується повітря. Визнання було болючим. Боляче знати, що після себе я залишу Ніщо! Ніщо, яке набагато сильніше за мене, воно й зараз штовхає в плечі.
!!!!!!
Д
ень осінній. Холодний вітер розносить листя по всьому місту. Не жовте чи червоне. Брунатне. А ще повзає туман. І сіється дрібний дощ. Мокрі краплини скрізь. Їхнє призначення — перемішуватись із солоними струмками на щоках красивого чоловіка у чорному. Маскувати його стан — чоловіки не плачуть. Він не заходить у приміщення. За півгодини літак до Америки. Попереду — щасливе сімейне життя. Позаду — остання подорож в Україну.
Катерина Марчук. Вірші та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.8-17.
