неділя, 30 червня 2019 р.

Наталя Романова. Вірш з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Наталя РОМАНОВА

***
Вона ішла... Сліпило сонце очі.
Ясне і тепле, добре, вогняне.
І розцвітали задумки дівочі,
І в грудях билось серце бунтівне.

Ішла і посміхалася...
Так дивно.
І ні до кого, й разом з тим – до всіх.
А сонце світить чесно й незрадливо,
А у душі її – і щастя, й сміх.

І всі їй усміхаються. Так втішно.
Й вона сміється: сонце ж бо – її,
Для неї сяє й пригортає ніжно.
Належать їй всі мрії весняні!

Дивилася у небо небайдуже,
Не йшла – летіла. Казка, а не світ!
А під ногами – хлюпала калюжа,
Тут мав скінчиться мрій її політ.

А вона йшла, під ноги не дивилась,
Бо погляд линув в синю височінь.
А всі сміялись...Щастя їй відкрилось,
Його не огорне ніяка тінь!

Буває часто так. Бо світ – не казка.
Театр це: трагічний і смішний.
Щасливий той, хто бачить лиш прекрасне:
Яскраве сонце, а не яр страшний.


Наталя Романова. Вірш / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.30.

субота, 29 червня 2019 р.

Олена Свінціцька. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Олена СВІНЦІЦЬКА

Ходжу по битому склі
Ходжу по білому снігу, як по битому склі. Ходжу по битому склі, як по білому снігу. Небезпека, страх, кров... Холоне, крижаніє душа, але розум усе осягає.
– Що ти спізнала в житті? – питає Лілі, смакуючи французьке шампанське. – Ти куштувала дорогі вина, тобі дарували сукню за кілька сот доларів, ти побувала в чужих краях, як перелітна птаха... Ти хотіла вбити когось?
Я... Я спізнала любов, відчувши блаженство і тугу, я заглянула в прірву безвихідності, але втрималась... Я спізнала все, бо любила, але мене ніколи не любили так, як би мені цього хотілося. Тому я ще чекаю, тому я живу так, ніби ходжу по білому снігу, як по битому склі.

Самотність
Інколи дивишся на розлитий водою світ, де нерозмитими лишилися тільки думки, і сльози підступають під горло. „Ну що ти шукаєш у цьому світі, бідний блукачу? Що сподіваєшся знайти, адже й шляхи можуть бути манівцями , принаймні три із них? Яка сила штовхнула тебе у світ доріг, де вже не однієї зазнав поразки , і чому не хочеш повернутися додому? Чому не бажаєш зажити звичайним мирним життям, що тобі заважа? Невже самотність?”
Що таке самотність? Я рідко задумуюсь над цим питанням тоді, коли залишаюсь сама вдома і відчуваю тиху самоту, жовту, як осіннє листя, сіру, як дощ, холодну, як сніг. Буває вона незвична ота самотність. Коли лишаєшся сам на сам з кімнатою, без вірного друга, і відчуваєш якусь гіркоту на душі, тобі хочеться плакати, та не можеш, адже вже доросла. Хочеться особливого, гарного зворушення, хоч і знаєш: те гарне – біль у душі. За кожне гарне, вділене тобі у світі, майже завжди треба платити мішок гіркоти, отож і гарного мимоволі починаєш остерігатись: відходиш від світу, залишаєшся в собі, і тоді тобі нічого не треба, тільки самота. Саме вона стає твоєю найкращою подругою життя – назавжди.
Ось так люди стають самотніми, гублять упевненість у житті. І все-таки задалося б, що в тих сіро-зелених товщах я щось бачу. Ніби розмиті білі стіни, наче палац, який казково вивищується від землі до неба. Прислухалась і почула тиху, але напрочуд гармонійну музику. Так, у тому палаці співали: то був не такий спів, який знала я. Був то спів великої природи, спів трави, дерев, листя, водяних струмків. Була то музика, яка не тривожить серця, а втихомирює його...



Олена Свінціцька. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.29-30.

пʼятниця, 28 червня 2019 р.

Наталя Собецька. Вірш з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Наталя СОБЕЦЬКА

ОСІНЬ
Осінь панує на дворі,
Грає дощем по вікну.
Завжди мене надихає
На сльози безглузді в раю.
Я сумовито вглядаюсь
В сіре холодне скло.
Листя сумне опадає
На чорну землю
Дитинства мого.
Можливо, чи завтра, чи скоро
Покину домівку свою.
Дорослості ще не маю,
Дитиною я помру.


Наталя Собецька. Осінь (вірш) / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.28.

четвер, 27 червня 2019 р.

Юлія Стахівська. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Юлія СТАХІВСЬКА

***
Я - відлуння
Спіральних життів
Як запис морських хвиль
На аудіоплівці.
А світло таке м'яке,
Що навіть можна занурити пальці...
Де ті чаші, куди сонце струшуватиме
Пилок своїх крил?

Я - слух. Вухо.

***
зелені зорі
як очі велетенських риб
мутно дивились на нас

і вуса густих туманів
сомами сунули хмарами сопіли

гей ви на дні степу широкого 
ковилою виткані 
волошками вкривані 
маками ціловані

пощо вам небо великоковткове
пощо вам простір брилою чорнозему
пощо вам кургани п'ястуками

коли зносить поглядами 
бурхливими як річища

ковилою вкривані 
волошками виткані 
маками ціловані


***
Дзвенить як муха 
Серпень під лапою рудої осені. 
Дощі сюрчать непрошені, 
Веселими покосами 
Лоскочуть стигле сонце.

СТАРІСТЬ
Вилинялі руки старих
Як рушники
З вишивкою артерій.
Пальці - вузликами на згадку.
Волосся - перекотиполе,
Вітрами скошене.
Обличчя - пустелями зморшок,
А очі – криниці 
З відрами далекими 
Як зіниці.

***
Я п’ю сік
із жовтої чашки
і око апельсинове у ній
І я бачу себе на дні на білому дні
і думаю хто це

я йду вулицею 
небо велетенська калюжа 
птахи як насіння в ній 
світ гойдається колами

а в мене мокрі ноги
і безліч світів під ними
і безліч людей несуть
їх відбитки на своїх підошвах

я і пес
обоє щось шукаємо
він кістку а я

місяця копійка 
завалялась в гаманці ночі 
мені як знахідка

та я тільки ходжу берегом 
стіксовим берегом 
і завтра знову буду пити сік 
помаранчевий сік

***
Де зрання осінь, 
Стрибаючи листом босим, 
Загнала скалку кленову в ногу – 
Калюжа червона.

Мале дівча ловить вітер гнучкий як в'юн вислизає крізь сльози 
П'яних дерев і легка суконька тріпотить вуаллю нареченої

І витікають журавлі 
Із судин хмар, 
Розсічених 
Мечем проміння.

Мале дівча і знак запитання як п'явка у її мозку 
Колись воно знатиме відповідь

В долонях неба - зерня,
Гірчичне зерня
Й дівча на помості...

Мале дівча ловить вітер гнучкий як в'юн вислизає крізь сльози 
П'яних дерев і легка суконька затріпотить вуаллю нареченої...

***
судомами нервовими 
слова горло тиснуть 
ти сну пектораль 
загорни у скроней кургани 
знаю сонце піни 
занадто мало 
щоб змити побої 
від раю

***
на герць із совістю 
і кожна куля сповиток 
новонароджених думок




Юлія Стахівська. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.25-28.

середа, 26 червня 2019 р.

Олена Юрчук. Чоловік по той бік вулиці. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Олена ЮРЧУК

Чоловік по той бік вулиці

Це місто як велетенський лабіринт. Воно огортає тебе і примушує рухатися в ритмі пульсуючого танго. Жорстокий танець безвиході приголомшує масштабністю, доводить до божевілля. Але тут, серед маси собі подібних, це єдино можливий варіант вижити. 
Це місто огортає тебе, полишаючись у серці до скону. Розгалуження вулиць жорстоко ріже зіниці. Ти плачеш кривавими слізьми на площі Соборній, які за хвилю перетворюють у масляні бензинові калюжі від потасканого мерседеса. 
Це місто стало домівкою мінотавра, ім’я якому Самотність.
Кожного ранку та сама кава о шостій і сніданок. Не тому, що хочеться, а від того, що треба. Годинник сповіщає, що варто вставати, але ти вже випередила його. Звичка вставати зарано – ще один привід для суїциду ввечері. Одягаєшся просто і ніякого макіяжу. Фарбування чогось за умови чорнобілості світу даремне витрачання власного часу.
П’єш каву і дивишся на самотній двір. Твої вікна виходять туди, де ніколи не встає сонце, але завше повно нишпорок і бомжів. 
Цього року зима затримується. Природа перетворилася на згусток неймовірної суміші : води, листя, тепла. Але ти п’єш каву і помічаєш перший сніг. Білим загрозливим маршем він вбиває музику міста і воно змушене перелаштовуватися. Це бачиш досьорбуючи пійло, а ще його. Той чоловік стоїть поруч дерева. Він відсторонений від тебе і всього на світі. Очі заплющені. Тебе цікавить його постать, але лише на мить, наступної хвилини він відкриває очі, і банальна сірість погляду не зачіпає . Збираєшся йти.
Блукаєш містом. Пляшка пива липне до пальців невдало витеклою піною. Палиш довго і потужно. Так, що нікотин пробиває все твоє зморене від невчасних думок тіло. Перед очима миготять чиїсь ноги, вони рухаються ритмічно. Ти наче лежиш знизу і споглядаєш шлях кожного черевика. Тобі немає до того діла, лише тонка павутинка неспокою й божевільного прагнення побачити світ згори.
Пляшка порожніє. Повіки наливаються живим соком і очі твої стають особливо прозорими. Ти бачиш більше, аніж треба тобі самій.
Ранок перетікає у день. Час зустрічей і втоми. Банально обговорювати проблеми, на які вже давно начхати, слухати чиюсь прозу про те, що може зробити людина, коли нічого робити. Так до обіду.
Обід спростить усе. П’ятдесят оковитої і трішечки хліба. Розмови жвавішають. Вже менше передчуваєш свою банальність. Хтось висунув гарну ідею. І знову місто. Крокуєш.
За годину воно зникає. Йдеш вже полем поза яким не існує у світі нічого, окрім почуття роздратованості від випитої горілки. 
У пачці ще залишилися цигарки. Попереду години шляху.
У траві шмигонув заєць.  Він білий і велетенській. Його білість пророкує зиму, яка запізнюється. Слідкуєш за ним поглядом. Заєць зупиняється. Він дивиться на тебе розумними, надто людськими очима.
   Палиш. Вогко калатається серце. Заєць повільно перестрибує впадини, які ховаються за напівзотлілою травою.
Ближче до вечора зима огорнула все. Затуманіло. Заєць підморгнув тобі і подався до лісу, що насунув несподівано. Не маєш бажання наздоганяти його. Легеням забракувало міста. Не маєш рятунку від думок. 
І нарешті блимки машин. Ловиш хоч щось. Тобі затишно навіть у кабіні вантажівки. Водій везе калимний цемент. Він смалить анекдоти і попихкує цигаркою. Дешевий дим виїдає твою втому. 
Місто. Кінцева зупинка тролейбуса. Ще декілька кроків і забігайлівка. Згадуєш, що безумно хочеться їсти. Шмат ковбаси і хліба, кухоль пива приносять задоволення. Він сідає поруч. Йому також ні з ким випити. 
За годину вже заледве говориш. Кров занадто жарить твоє обличчя. Наче розпечена пательня – язик. Він ще щось хоче від тебе. Але не сьогодні.
Вибираєшся на повітря. Вже ніч. Неслухняні ноги несуть вперед. Можливо підеш цвинтарем і заснеш поблизу чийогось гробка, можливо впадеш просто тут. Але рухаєшся.
Місто вже не видається тобі божевільним. 
Будинок. Страшенно хочеться палити. Він так само стоїть поблизу дерева. Просиш закурити. У нього занадто білі руки. 
Приходьте завтра до мене.
Можу й сьогодні.
Ні. Завтра.
Відчиняєш двері. Падаєш на підлогу. Для тебе день таки скінчився.

* * *
Це місто інколи приносить радість. Тоді стає велетенською машиною щастя і дихається вільніше.
Це місто тягне на вулиці і кидається веселим асфальтом під ноги. Тобі морозно. Зневіра заповзає у вухо, і здається, що так не може бути. Цілу днину палиш і читаєш вірші. Прозоре вино верлібрів перетікає у твоє тіло, сповнюючи його чужими асоціаціями. Тобі зовсім не хочеться пити. 
Палиш і дивишся у вікно. Вітер розгойдує дахи почорнілих від вологості хрущівок. Бомжі порсаються у смітті, здобуваючи рештки свята, полишеного людьми, яким поталанило ховатися від холоду за товстими стінами будинків. На душі тихо. І раптом помічаєш його. Він так само тулиться до дерева по той бік вулиці. Так само закрив очі. Але сьогодні посміхається. Ти інтуїтивно відчуваєш, що він також знає – це місто інколи приносить радість. Так хочеться сказати йому хоч слово.
У капцях вибігаєш на вулицю. Стаєш перед ним розпатлана і дещо зніяковіла. 
Ви вчора запрошували мене до себе ?
Так.
На тебе проникливо дивиться сірість його очей.
Я не проти.
Добре.
Ти йдеш за ним і усвідомлюєш божевілля цієї ситуації. Ти йдеш і вже не можеш спинитися. В спину боляче б’є холодний вітер. Ноги у капцях перетворилися на сині згустки тіла. Не помічаєш нічого. Йдеш.
Ви піднімаєтесь на дах. Вітер все швидше грається твоїм волоссям.
Він дивиться просто тобі у вічі, і  ти розумієш, що від цього моменту життя піде інакше, все зміниться. Стає страшно. Дивно трусяться коліна. І раптом він розганяється, кидається до тебе і штовхає в груди. Падаєш.
Якого біса?
Чоловік сміється. Той сміх видається тобі надто божевільним, навіть для такої ситуації. Він зупиняється на півкроці і глибоко зітхнувши стрибає. Ти закриваєш очі. Летить надто довго. Нерви напружуються. Падіння тіла приносить полегшення. Сидиш і дивишся перед себе. Десь там вже кричать люди. Тобі байдуже.
Сніг лягає на посинілі ноги. Згадуються уривки віршів, і зовсім поруч із  вікна вилітає надокучлива французька пісенька про блакитного равлика.
Вечоріє. Тебе не помітив ніхто. Йдеш додому. Тихо рипить сніг під м’якою підошвою. Тобі байдуже до всього. У грудях рудою грудкою неспокій. Знаєш, що так буде завше, так і не інакше, це також знаєш.
Дома п’єш каву. Палиш. Спати не хочеться. Мінотавр Самотності лоскоче обморожені п’яти. І раптом здогад. Біжиш до вікна, але так не буває. Він більше не стоїть там. Дерево гойдає вітер, і від того передчуваєш особливу абсурдність того, що сталося.
Знову хочеться випити. 
У скроні гепають думки. Тебе не дивує меланхолійний настрій, лише хочеться довідатись навіщо вчинив він це із собою.

* * *
Це місто повне жахів і передчувань. Тут живуть люди, інерційно рухаються, інерційно створюють собі подібне покоління, інерційно вмирають. 
Ти випала з цієї інерційності. І не тому, що вчора те сталося, і не тому, що була особлива чи геніальна надмірно, ні. Лише з причини розуміння, що це місто повне жахів і передчувань.
Його історія виявилася банальною, як і все, що навколо. Жінка, розлучення і нестача тепла, діти, яким можна дзвонити лише раз на тиждень, друзі, які пили, а він не міг, слабка печінка. Жодної причини вмерти, адже життя як у всіх. Це нервувало. Жодної зачіпки, за умови навіяної таємничості. 
Кожного вечора стояла під деревом декілька хвилин і думала. Без цього не могла заснути.
Кинула пити, кинула палити. Тобі стало це не потрібним. Життя неначе згасало у тобі до одного вечора. Була біля дерева і підійшов він.
Я помітив вас. Що тут робите кожного вечора ?
Не знаю.
До вас тут стояв мізерненький чоловічок і дивно посміхався. Десь зник.
Хіба мізерненький?
Так. Сіра мишка. Ніякої індивідуальності.
Чому гадаєте так ?
Бо знаю. Він мій батько.
Асоціацій ніяких.
А у мене купа. Мій батько сірістю своєю схожий до брата-близнюка, художника-невдаху Волонда.
Твого брата?
І так, і ні. Між нами нічого спільного.
Батько.
І він, напевно, ні.
А що Волонд?
Фігня. Пише мурню, має кожну натурницю, але і це без натхнення.
Думаєш?
Бачив.
А ти?
Я – більше і вище.
Одне ім’я.
Більше.
Більше за кого?
За Волонда.
Тобі стає сумно. Волонда б побачити. Не варто. Пізнати себе через цього блазня. Не варто. Вірити комусь не варто. Собі гірко.
Ти вищий за Волонда.
Знаю.
Ні. У тебе комплекс співаючого кастрата. Секс через мелодію когось – дурня. Вибач.
Ні. Надто гостро.
Ні. Надто банально. Але не бери до серця. Таки щось буде.
Як розуміти тебе?
Стій тут біля дерева.
Тобі хочеться піти. Розмови більше не буде. Сказано й так забагато для розуміння чогось у кожному конкретному моменті буття.
Купуєш цигарки на розі. Крокує за тобою.
Палити будеш?
Ні.
Даремно. Мали б хоч щось спільне.
Що?
Рак легенів.
Дома читаєш чиюсь прозу. Ненавчена до цього. Той хлопець сидить на канапі і мовчить.
Про що думаєш?
Нічого.
Нічого що?
Нічого, крім сидіння.
Прикро. Може підеш?
Піду.
Ти зачиняєш за ним двері. Тобі лячно лишитися самій, але з ним ще страшніше. Він не палить. Він не п’є. Він не знає Волонда заблизько. Він не твій.
Місто грає з тобою в шахи. Надто досконало розставляє фігури, щоб виграти. У цьому місті все втрачає сенс. Час давить на тебе годинниковими стрілками. І хочеться кохання без щирості, а, отже, просто сексу. З острахом дивишся у вікно. Він стоїть біля дерева. Брат-близнюк. Можливо, Волонд. Відчиняєш вікно.
Ходи до мене.
Реагує. Йде.
Ви кохаєтесь. І той секс схожий на ... лайно! Той секс нічого не вартий порівняно зі справжнім чоловіком за вікном. В екстазі галюциногенний штрих.
Підлога нависла над тобою. Запах чужих кроків. Бажання виповнюються по велінню Джина, який висить над тобою у вигляді чоловічого фалоса, прикро, хіба фалос може бути жіночим? Ти злизуєш краплини соку, у роті присмак пилу і крові критичних днів. Тут запах самотності і мінотавра, якого породило місто. Надіти окуляри. Сховатися від підлоги, щоб не бачити совокуплення вогню і сліз, якими зустрічаєш оргазм.
Ти вже знаєш шаленість на дотик. Пізнай на смак. І знову він над тобою.
Ранок народжується поруч.
Іди.
Я маю піти?
Волонде, маргінальність не приваблює мене.
Кохання?
Маю ще ліпшого мастурбатора.
Хто він?
Йди. Ти ілюзія. Твій брат реальніший.
Він йде. Встаєш раніше годинника. Знову кава. Чоловік за вікном? Помер. Нарешті усвідомлюєш це.

* * *
Це місто вміє вмирати. За вікном війна. Чорне і червоне – це світає.
Ти йдеш поруч хлопців з плакатами. Епігонство будь-яких революцій не лякає. Так нам простіше. Але все занадто тонко. Що хочемо перемогти? Систему. Створили самі. Боротьба за слово. Воно не вартує. Українство – попса для тих, кому за шістдесят. Ми прагнемо України. Прагнемо на шпальтах бульварних газет, прагнемо на повних спермою ліжках, прагнемо просто на купі гівна, полишеного іншими салоїдами... прагнемо.
Ти знаєш, що у кожному будинку є один Віл-інфікований. Захистимо світ плакатами, зробленими з презервативів. І трахаймося, і вбиваймо один одного без СНІДу.
Гепає в скроні. До біса плакати.
Я б отим москалям!
А я люблю.
За віщо?
За тіло! Все. Все. Все.
І знову бажання напитися. Надію врятує оковита.
Пашковський так не вважає.
До біса Пашковського. Хай живе Борхес!
Може...
Не може! Здох.
Це місто повне вражень. Ти мізерна серед його “я”.
Купуєш пляшку. Солодко від холодної горілки і несповнених бажань. Дівчинку поруч турбує проблема євреїв.
Має бути чистота нації. Так сказав Ніцше.
Не турбуй покійника.
Чим?
Дурницями.
Гірко. Крокуєш поруч дебілів. Здебільнізована реальність.
Почни жити.
Й так забагато життя, а, отже, нічого.
Це місто повне ілюзій. Повне сили. Повне стогонів зґвалтованих дітей. Вони тягнуть до тебе свої руки. А ти їм – презервативи в долоні. Вип’єм за безпечний секс.
Тобі так хочеться повернутися додому. Подивитися за вікно, а там він стоїть і так само відсторонений від світу. Так само нічого не знаєш про його дітей, і так само просто випереджуєш годинник зранку. Бажання простоти.
Це місто не врятує тебе.
Це місто – хаос мрій. Кожен про своє. Ті мрії на присмак сірі. Вони виповнюються смертю. Їх не існує в тобі. Але у цьому ти не особлива. Бракує сюжетності. Подієвість гальмована твоїми мріями, які на дотик рожеві. Хто зрозуміє? Існує прагнення весни. Ти так хотіла сама.

* * *
Це місто бере тебе у зашморг власного тіла, щоб ніколи не відпускати. Ти відчуваєш його пута, борсаєшся, щоб розірвати липку павутину, але все марно. Чорний павук відчаю вже відчув свою жертву і рухається, невмолимо швидкий темп вражає. Це місто захопить тебе зненацька гостротою шостого кутка, коли не буде надії на рятунок від монолітності новобудів. Тепліше стає лише від приватних будиночків, які ще не зруйнувала цивілізація. В одному з них знаходиш прихисток і забиваєшся у мушлю прочитаної в дитинстві казочки. Тобі щось мариться чи  сниться, все стає неясним у цьому закапелку чужого раю. 
Десь пахне холодними яблуками і тістом. Той дух лоскоче нерви і вже передчуваєш вологість, від якої свербітиме в носі.
Але приходить ніч і маєш піти. Гостинність виміряно твоїм відчуттям такту. Господар випроводжає тебе до воріт. Він тримає на плечі рудого кота.
Запам’ятай, справжній чоловік має робити три речі – пити, палити після доброї вечері і любити котів.
Певно, я справжній чоловік.
Господар сміється. 
Ти йдеш і за тобою зникає тінь. Ніч їсть тебе. Спокій крадеться тихцем позаду. Ти дозволяєш йому оселитися у твоїм серці. Цей вечір приносить насолоду від життя. 
Крик чується заблизько. Крик руйнує насолоду споглядання і твою нервову систему. Думки вихором злітають. Але... не треба. Єдиний гарний вечір для тебе вартий чийогось життя. Примушуєш себе заспокоїтись.
Це місто повне крику. Він ховається там, де не існує світла. Крик примушує нас рухатися, крик провокує нашу жорстокість, крик, наче вада налагодженого організму, вада, до якої звикаєш хвилинно. Це місто повно слини, що вилітає з вуст ,змішується із слізьми чи кривавими плямами. Як кому поталанить.
Але так не може тривати. Кидаєшся на той крик. Летиш і падаєш, падаєш і летиш. 
Її били троє. Били так, як тільки можна бити беззахисного або того, хто дозволяє вдарити себе. Заворожено дивилася на те місиво чоловічих ніг і жіночого тіла. Але...кинулася....штовхала,кусала,слинила,гепала,матюкалася,зойкала... програла. Далі били тебе.
Коли-небудь що-небудь набридає. Вони пішли. Вона втікла раніше, вона втікла тоді, коли ти стала переключенням для чоловічої енергії. Підвестися було несила. Отак лежала і споглядала зоряне небо... гарне халєра.
Треба було йти. І підвелася. Пішла.
Під деревом стояв чоловік.
Під деревом стояв чоловік.
Під деревом стояв чоловік.
А ти повзеш додому. А ти не маєш сили ні плакати, ні кричати. Він робить порух на зустріч.
Ні. Я не вірю в привидів.
Вдома впала на канапу. Закрила очі. Тобі байдуже до всього, лише заснути.
Під деревом стояв чоловік.

* * *
Це місто вміє розставляти пастки. Це місто кладе принаду і хапає тебе за горло. Це місто стає кліткою для думок, тіло залишається поза рахунком.
Тебе випробовують на стійкість і ти не програєш, але сьогодні страшенно болить голова. Анальгін розтікається кровотоком, перетворюючись у найліпший наркотичний засіб. 
Сьогодні твій перший робочий день. Клієнтів катма, і це приносить деяку врівноваженість думок. Відсутність поспіху, так треба зіпсованим нервам.
Прочиняє двері вона. Наче столітня фурія, вносить пахощі віку і мудрості, який переплітається з маразматичним відчуттям світу, коли склероз -  найперша ознака причетності до вічності. Вона сідає поруч і дивиться на тебе вицвілими очима, заворожує старечою втомою. 
Я хочу зробити заповіт.
Ваша розмова повільно спрощується, ви переміщуєте балачку з важливого на цікаве, і ти замовкаєш.
Я помітила дивну особливість, якщо стара людина покидає звичне місце життя, і навіть якщо перебирається в кращі умови, вона швидше вмирає. Їй не вистачає чогось. Можливо це стрес, можливо, просто сам факт зміни. Ви уявіть, адже зміна може бути вбивчою. Ми живемо в цікаві часи. Ми живемо в період, коли пам’ять відсутня. Я пам’ятаю кожну подію свого дитинства, подію значиму і незначиму, але запитайте мене, що сталося зі мною тиждень тому, де була , не згадаю. Це місто, і ми  втрачаємо своє обличчя. Можливо, я надто стара, а можливо, надто молода, щоб зрозуміти цей світ.
Вона замовкає. Тобі прикро, адже ти молодша, а передчуття ті самі. 
Дякую вам.
Йде. І раптом знову повертається до тебе.
Молодість горить вогнем. Вона не знає терпимості. Уявіть, якщо я б говорила з вами інакше, чи не виставили ви б мене за двері ?
Вона йде не заплативши за послугу і ти не спиняєш її. Це криза для твоєї кишені, криза для твоє роботи, але вона варта цієї розмови. Ти знаєш, що гроші настільки ж потрібні, як і вся ця буденщина, в якій так ілюзорно передчувається божевілля.
Це місто травмує свідомість позаплановістю вражень. Воно стає відповіддю на повні жаху запити твого мозку. Ти передчуваєш власну смертність  у цьому місті, де чума була б найлегшим вирішенням проблеми втоми.
Йдеш додому. Рвучко палиш і рахуєш будинки. Вони одноманітні, але інтуїтивно вгадуєш той, в якому стане затишно. Дзвінок у двері.
Волонде, я не буду зайвою?
П’єш третю каву зі смаком оцту. П’єш ще вино і засинаєш. У напівсні знаєш, що Волонд ходитиме тихо і мовчатиме.
Волонде, зачини вікно. Дай спокій батькові. Не дратуйся. Спи.

* * *
Це місто приносить натхнення, яке вібрує у кожній шпарині твого єства, перетворюється на списані аркуші.
Натхнення до письма приходить ночами, коли очі закриті, а думки дня витіснені підсвідомим. Ти сидиш у велетенському потязі і розглядаєш людей, які навколо тебе. Але особливо турбує шафа. Вона має лаковані очі, якими зорить світ. Ця шафа від кожної твоєї фантазії більшає і насувається. Парадоксально, але вона краща, аніж вищий фалос Юнга чи глобальний психоз Заратустри, краща тим, що належить тобі, твоєму кошмарові, вимір якому безкінечність сну у житті дівчинки, яка не напише жодного слова зранку.
Читання чужих віршів – то блефування перед власною бездарністю, яку виправдано прозою – чтивом не для всіх. Твоя елітарність безсонна, а, отже, безнатхненна. Натхнення до письма приходить у сні.
Сновидіння бувають різними, але всі зводяться до одного – ти відкриваєш своє справжнє “я”. І знову потяг. Заплативши перевізнику монетку, потрапляєш у темну кімнату. Відсутність шафи не дивує. Натомість дитячі іграшки. 
Але про це давно забуто.
Так хочеться, що з’явилася шафа і насунулася на тебе. Розтрощила іграшки.
І раптом небо. Хтось почепив тобі білі крила. Пір’я лоскоче тіло, літати приємно. Під ногами земля виблискує блакитним оком. Але в голові страшний здогад – люди не літають. Зникає все. Падаєш. Так приходить натхнення.
Спати інколи страшно. Закриваєш очі і зникаєш у підсвідомому. Воно чорним  їсть твою раціональність, навіює абсурдні думки, які за умови панування “не-розуму” видаються можливими. Алогізм стає твоїм “я”. Спливають образи. Хаотично тікаєш від одкровення. Отримуєш досвід і більше ніяких думок.
Страшніше за безсоння може бути тільки смерть.
Не спиться. Не спиться? Не спиться!
Розради не буде. Рядків не буде. Ти згинеш.
Чорний крук клює твої очі. Викльовує бісер чужих цитат, реплік, діалогів.
Смієшся. Смієшся.
Під ранок особливо пишеться, коли писати нічого.
Снилося тобі небо. Було воно прозоре і глибоке. Купалося у хмарах.
Посередині стояв трон. На ньому сидів Блазень. Він жував жуйку. Посміхався.
Так хотілося вкусити його за носа. І вкусила.
Біль. Відчай.
Падала довго.
Зелена трава. Жовта трава. Сіра трава. Чорна земля. Чорна кімната.
Кріселко для інвалідів. На ньому цар. Годує хробачків мертвим тілом.
Так хочеться проснутися. Так хочеться, але не можна.
Без цих жахів не буде тебе.
Сон стає твоїм володарем. Він провокує думки, від яких свідомості моторошно. Мазохістське шаленство самоаналізу триває.
Лежиш на траві. Пилок квітів золотить твої вії, від чого очам тепло.
І раптом відчуваєш ногами холод. Підводишся. Навколо сніг. Він повзе до тебе.
Синіють руки – відсутність тепла. Синіють думки – відсутність тебе.
Перетворюєшся на скляне опудало. Сніг перемагає кров. Все біле.
Таким інколи стає папір, коли довго не пишеться.
Сон. Повторюваність кадрів, де жінка будує башту. Камінь до каменя – грандіозне утворення людської Аніми.
Впізнаєш її обличчя. Вона стара. Її шкіра схожа на рожеве спечене яблуко. Від неї починається все.
Заходиш до башти. Кімната нанизана на кімнату. Скрізь панує готика.
Кожні двері ведуть тебе до підвалу. Імла. Занурюєшся у неї і розчиняєшся. Зникаєш у власному єстві. Повернення неможливе. Десь тебе чекає  дракон. Ви з ним давно знайомі. Ви – це дійсність тексту, який з’явиться завтра.
Коли темно, то можна бути собою. Зачинити двері і зняти маску, оголити Блазня, очі якого чорні від сміху. Сміятися до тремтіння в горлі – право того, хто завжди схований в себе.
Крізь сон проходить натхнення. Сідає на ліжко. Хоче тебе. Кожну клітинку. Воно – майстер канібалізму. Ти – потенційна жертва. 
Коли темно, то можна писати все. Але душі не треба нічого. Так знаєш ти.

* * *
Це місто дарує зустрічі. 
Пила каву зранку. За вікном стояв він. Це вже не дивувало. Махнув тобі рукою.
Біжиш рвучко. Він попереду і наче прозорий. Розповідає, що інколи спалював найдорожче в лісі. Ти знаєш, куди він веде тебе. 
Це місто інколи перетворюється у ліс.
Якісь дівчата і вогнище. Вони не помічають тебе. Чоловік подарував тобі тінь. Він зникає. А ти залишаєшся тут, щоб почути.
Вогко.
Зараз буде тепліше.
Що спалимо спочатку?
Ось це.
Але ж це твої нові твори.
То й добре. Подаруємо їм вічність.
А далі що?
Те, що любимо найбільше.
Я – Біблію.
Я – не знаю.
Я – Андруховича. Палимо.
Ні. Біблію – гріх.
Невже ти думаєш, що спаливши ці священні тексти, то спалиш Бога. Ні. Він більший. Він глибший за ці слова на папері.
Не можу.
Так. Ти не можеш, їй нічого. Палитиму Андруховича.
Не роби цього.
Не лякайся. Він – вічність.
Напечемо картоплі.
А тобі почитаємо Біблію.
Почитаємо. Картопля буде смачною.
Божі слова присолять тіло Андруховича.
Тобі стає порожньо від їх розмови і відкриваєш очі. Стоїш у капцях під деревом. Знову сині пальці.
Це місто завжди твоє. Створене твоїми думками. Викохане твоїм тілом. Ти володарка ключів. Це місто нездоланне тобою, але скорене словом чоловіка по той бік вулиці, якого таки ти також придумала сама, випереджуючи годинник.

* * * 
До біса це місто. Твій чоловік, твій вигаданий Блазень поблизу дерева заблизько. Ви кохаєтеся. Не вірите в безтілесність привида, і до біса кров на скроні. Любитися гарно. Ти відкрила це для себе. Секс без обмежень.
Цілуєш вуста – холодні. Торкаєшся тіла – холодне, але ти тепла. Ви наче у холодильнику. Тебе зашкалило на нулі і несе вперед. Оргазм вихолов. Ти кричиш і вуста синіють від холодного трунку. Тебе вилюбив мрець. Що може бути досконалішим ? Завтра не буде дерева, не встанеш раніше годинника.
Волонд стукатиме в двері. Волонд стукатиме у вікна. Волонд битиме шибки. Нічого. Твій привид сам стане шибкою. Цілуватимеш прозорість. Цілуватимеш розводи дощу. Крапля до краплі, холод до холоду – збиратимеш свого коханця.
Збочення в крові. Збочення в житті. Збочення і реальність зливаються.
На ранок він піде. Ти палитимеш. Ковтатимеш пігулки. Вип’єш каву. Знову палитимеш.
Чоловік вже не контрольований. Він живе окремо від тебе.
Так починається божевілля.
Це місто спровокувало його і пішло. Залишилися тільки стіни. Вони білі, м’які і прозорі. Цілуєш їх. Цілуєш його і відпускаєш.
Ранок. Танцюєш у кімнаті. Танцюєш повна застиглої сперми і пігулків. Волонд відчиняє двері.
Де він?
Хто?
Він.
Не треба ревнощів. Я чекаю дитину.
Не вір. То не батько. То брат-близнюк.
До біса. Я відчувала.
Тебе одурено.
Байдуже, чекаю дитину.
Волонд плаче.
Вип’ємо, Волонде, вип’ємо і пробачимо один одному.
Ти маєш поїхати.
Чому?
Він прийде знову.
Дух дише, де хоче.
Але ти чомусь погоджуєшся. Їдеш. 
Це місто втрачає тебе.

* * *
Віртуальна дитина від віртуального чоловіка. Не хочеш чекати її. Не хочеш і не будеш. Дзвонити туди, де немає виклику. Тобі у скроні автовідповідач. Декілька слів нічого не варті, але скажеш.
Поруч мене Мінотавр. Прощення всіх гріхів. Прощення всього. Чому ти не телефонуєш? Можливо, тебе вбиває реальність. Не варто перейматися. Оголошено тест на кращу подругу. Ти потрібна мені. Чекаю листів, як побачень. Один дзвінок не знищить твоєї особистості. Як вберегтися від відчаю?
Кладеш трубку. Навіщо це тобі. Простуєш до комп’ютера. Бедрик. Крапка. Ру. Відгукніться. Шукаєш хоч когось. Відгукніться. Самотність виїсть тебе. Нікого не буде вдома. Навіть тіні.
Випити. Шкодить твоєму станові. Чоловік за вікном на тому боці вулиці не вражає. Взяла від нього все.
Монотонність.
Це місто схоже на твоє. По горбах вулиці. По горбах будинки. По горбах хрести. Втрата лінії руху.
Не говорити нікому ні слова. Поцілувати когось у лоба на прощання і піти. Але двері замкнено.
Каматозишся у своєму вимірі. 
Це місто провокує жорстокість.
Бити себе. Бити себе до крові і не мати рятунку. Втрачати силу змінити хоч щось. Знову їхати.

* * *
Прощавай це місто.
Автобус рухається гармонійно. Повз будинки, міста, кордони. Твоя безмежність вимірюється шляхом. Відчуття рівні нулю.
Їжа, зустрічі, фізичні потреби. Інше життя і в цьому свято.
Натовп людей. Споглядають дійство. Ти поза контактів, лише враження.
Вибрати друзям подарунки. Друзям, яким давно начхати на ... але купуєш.
Мені веселого равлика.
Повна торба. Ти схожа на діда Мороза, в якого давно ніхто не вірить. Вулиця. Натовп. Радіють музиці і танцю. 
Скрізь не твоє місто. Воно зникло. Зливаєшся з натовпом.
Вип’ємо?
Вип’ємо.
Покуримо?
Покуримо.
Йти. Йти. Йти. Порожні долоні.
Ходімо до одного хлопця.
Хто він?
Павук.
Ми йдемо. Там затишно. Купа компів, завислих систем.
Будеш шмаль?
А щось дорожче?
І курите дорожче.
Врубай комп’ютер. Інтернет.
Пошта?
Пошта, але без спілкування.
П’єте пиво.
Давай створимо твій міф.
Ні. Не хочу досліджувати когось і себе. Це в минулому.
Але спробуй.
Входиш в систему. Там лист. Чоловік по той бік вулиці шукає тебе.
Що хочеш?
Де наша дитина?
У мені.
Коли народиш?
Навіщо тобі?
Бажаю продовження.
Маєш дітей.
Хочу твого продовження.
Даремно.
Крапка.
Хлопець Павук мовчить. 
Більше ніяких з’єднань.
Нап’ємося?
Ні.
Ходімо у місто.
Я полишила його.
Ходімо у моє місто.
Ходімо.
Павук йде з тобою Поруч хаос. Алкогольний синдром.
Ще випити?
Ні.
У твоїй голові забагато думок.
А якщо без цього?
Можна. Перевіряла.
Зустрічаєш хлопця. Він дитина.
Скільки тобі?
Двадцять вісім.
Добре.
Йому й справді стільки. Вік виправдано зростом у метр шістдесят і обличчям янгола.
Як так сталося?
Захотів.
Тут бажання справджуються.
Ви крокуєте містом разом.
Я вагітна!
Добре.
Не знаю.
Хочеш цього позбутися.
Не знаю.
Це добре.
І говориш сама до себе.
Де той найкращий чоловік, який візьме мене. Де той найкращий чоловік, який скаже правдиве слово і зрозуміє світ. Де той найкращий чоловік, який вгадає мої почуття. Де той найкращий чоловік, який зможе хоч щось...
Я поруч.
Чоловік по той бік вулиці простує поблизу тебе.
Що хочеш?
Ходімо на дах.
Стрибатимеш?
Ні.
Але він знову стрибне. Вирахуєш годину і подивишся вниз. Там лежатиме він. Плід  у тобі помре. Нікого не народиш. Так і носитимеш під серцем пустку.
Вперед.
Стрибає. Летить. На асфальті калюжа. То все для тебе.
Пологи.
Дихай і не вищи.
Акушерка зла і неголена. Крику твого не досить для народження нового життя.
Дихай.
Вродила. Вродила. Вродила.
Плавиться мізок.
Хто в мене?
Ніхто. Помер.
Добре.
Тобі виписують свідоцтво. Можеш показувати усім. Отримала право називатися ніжно. 
Тіло без плоду. Плід без тебе. Згусток самотності. Юшиш кров’ю.
Шити.
Не треба. Нехай тече. Зробіть мені операцію.
Яку?
Виріжте божевілля. Хочу дірку у черепі. 
Хто зможе?
Ви.
Тобі роблять дірку. Африканський вчений позбуває тебе одержимості .
Дитя вмерло.
Приходить чоловік.
Це все?
Так.
Прокидаєшся вдома. П’єш каву. За вікном нікого. Нарешті він пішов. Нарешті ніякого фантазування.
Це ілюзія.

* * *
І знову це місто.
Воно не має тепла. У ньому щось вмерло. Щось покинуло тебе. Щось пішло назавжди. Щось здичавіло. Втратило автентичність.
Тікати.
Острови. Вони солоні, як твоя печаль. Купуєш квиток. Летиш. Хай буде так. Стюардеса говорить голосом чоловіка.
Будь поруч.Досить.
Бажання покінчити з цим. Венами пульсують думки.  Спинитися і забутися. Віддатися океанові. Солоне. Яскраве. Шосте море сновидінь.
Комусь у тому океані обмити ноги. Зловити рибу і смакувати. Солодкий трунок живого. Вийти в море. Зустріти Старця. Він тягне свою велику рибу. Він тягне кістяка. Поцілувати його ноги. Поцілувати і програти двобій з собою. На ранок скласти його сіті. Нагодувати з долоні чайку. Проколоти ще раз вухо, яке зліва. Зготувати каву. Обмити солоні долоні. Виграти в покер акулине око, загадати бажання.
Це все про тебе. Це все про твоє сьогодні.
На ранок заснеш поруч старого рибалки. Про вас напише хтось повість і назве “ Старий і ти”. Потім наймеш авто. 
Ти їдеш довго. Везеш чоловіка, але іншого. Вб’єш його. Кинеш авто. Програєш себе в карти. Не віддасися. Підеш.
Розбавляєш вино мінералкою. П’єш і не відчуваєш смак. Наче нічого й не було.

* * *
І знову це місто.
Це місто...вгадай сама.
А ти вже випилася. Хочеш спати. Слухаєш мелодію. Житомирська хвиля. Музичні вітання. Знайомі мелодії. Знайти щось серед них. Замовити пісню. Земфіра. І ніяких привітань. 
Читаєш “Ніц”. Твій переклад...з якої? У них інтернаціональність тексту.
Пишеш сама. Але без пляшки не буває. Рідкі тексти.
Господи, що з тобою. 

* * *
Писати про тебе легко. Але скрізь - я. Чоловік по той бік вулиці – я. І твої глюки – я. І перемоги – я. І текст – я. І місто – я. Досить . 











Олена Юрчук. Чоловік по той бік вулиці. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.6-24.

вівторок, 25 червня 2019 р.

Люда Сайко. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

Люда САЙКО

Акварелі моря
Біло-голуба
Чайка
легкою усмішкою
ковзнула
по теплому обличчі моря...

Лазурова
Невидимий ельф
вислизнув
з розпорошених серед каміння
хвиль...
Тонкими лазуровими пальчиками
бринів
на устах, думках, почуттях...

Персикова
Вечір пахне поцілунками...
Плач чайок
над тремтливими хвилями...
Сік прохолодного персика на розпечених устах.

Бузкова
Мереживо
бузкових медуз
скляним доторком
насичує
легкохвилясту поверхню
води.

Сіра (або Епілог)
Скалки літа
згасли
в пригнічених долонях
міста.
Хоча
сльоза солона
про берег моря
мріє...

***
Депресивне небо
змінило маску –
на ласку.
Жовто-зелені барви
і тепло думок.
Маляр
поламав
старі пензлі.
Осінь
тягне
лі-
ри-
ку.

***
Тихі кроки,
розпачливі кроки
із старого метро.
Обшарпані дерева,
розбиті плащі вікон
і стомлене відлуння мертвого крику...

Тихі кроки,
розпачливі кроки
із старого метро.

***
Перламутром слів,
розсипаних поспіль,
небаченим снігом
волає вчорашня осінь.

***
Крихти мигдалевогог печива –
обшарпаним птахам.
Соняшником сталевим
розкривається світ
і падає вдосвіта крапля,
іскра
чистого бажання.
На чорний вологий асфальт
струшують різдвяні думки.

***
Обтрушуєш думки,
як скручене листя.
Свічка.
Мереживо слів на стіні.
Температура.
Болить горло.
Безсила малина.
Співаю навпомацки.
Верлена цитую
уголос.

***
Порожнє кволе місто
із присмерком бруду...
Я граю на віолончелі
губ твоїх.
Вулиці з чорними віями дерев
і каламутними очима калюж...
Я граю на віолончелі
губ твоїх.



Люда Сайко. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.3-5.

понеділок, 24 червня 2019 р.

Титульна сторінка та зміст часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #6 (2004)

ЛЮБЛЮ + СЛОВО
фіLео + LоґоS φіλеΩ + λоγоς
літературний часопис філологічного факультету
’2004 № 6

З М І С Т
Люда САЙКО 3
Акварелі моря/ Депресивне небо/ Тихі кроки/ Перламутром слів/ Крихти мигдалевого печива/ Обтрушуєш думки/ Порожнє кволе місто

Олена ЮРЧУК 6
Чоловік по той бік вулиці

Юлія СТАХІВСЬКА 25
Я – відлуння/ зелені зорі/ Дзвенить як муха/ Старість/ Я п’ю сік/ Де зрання осінь/ судомами нервовими/ на герць із совістю

Наталка СОБЕЦЬКА 28
Осінь

Олена СВІНЦІЦЬКА 29
Ходжу по битому склі/ Самотність

Наталя РОМАНОВА 30
Вона ішла

Марія СІВОХА 31
Крик/ Місяць/ Йдемо по бруківці/ Я чекала тебе/ Посивілий малюк/ Дивишся на повню місяця

Люда КИЦАК 35
Повільний рух молекул/ Серце блукає/ Стара душа/ Принижений несправжнім поцілунком/ Бути ближче/ Хиріння храмів/ Біль. Радість/ стікає віск/ стоїть стіна/ Вірш не народжується/ Болить/ пирій розлуки/ стягни із мене час/ вірші, підвішені на промені/ погоня за болем/ прокинься/ тремтить стара/ поцілуй мрію

Тетяна СТРАЖЕВА 40
Танець смерті/ Шапіто

Богдан КОХАНЕВИЧ 41
Пророк/ Кроки/ Дуель/ Фіалки

Таня КОНОНЧУК 43
Игра воображения/ Мечты живут/ Искусственный цветок/ Конверты с сибирской язвой

Олена ШЕГЕДА 45
Відблиски синіх очей

Надія МИКОЛАЄНКО 48
МінлиВІСТЬ/ БожеВІЛЬНА/ Лукавий/ 2 – 0, на нашу користь/ ПОЛОНена

Тетяна ЩЕРБА 51
Зрубали калину/ Зайшов у потяг хлопчик/ Ці дні засніжені

ФІЛЕО+ЛОГОС (ЛЮБЛЮ+СЛОВО): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету ім. Івана Франка. – 2004. – № 6.

Редактор ПЕТРО БІЛОУС

Комп’ютерна верстка,
макет Анфіси Горбань

В оформленні обкладинки та колонтитулів
використано графіку Ірени Радзивілл

Виготовлено на кафедрі
української літератури

10008
м. Житомир,
вул. Велика Бердичівська, 40,
філологічний факультет,
к. 303



Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с.

неділя, 23 червня 2019 р.

Ірина Хомчук. Не останнє слово про "Останній зошит постфутуризму". Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #5 (2003)

Ірина ХОМЧУК

Не останнє слово про "Останній зошит постфутуризму"

Ледь-ледь новий 2003 рік вступив у свої права, а житомирська Мистецька ґільдія "Неабищо" вкотре голосно заявила про своє існування цілим букетом книжок в різнобарвних обкладинках, більшість яких, втім, належать Олегові Левченку, чи не найактивнішому членові "житомирської школи постфутризму (післямайбуття)" (цитата з передмови до збірки прози вищеназваного автора "Без надсад вічности"). Та поговорити хочеться про одну з книг, найяскравішу як за кольором (жовтогаряча обкладинка), так і за змістом, оскільки "Останій зошит постфутуризму" (так називається збірка) – своєрідний маніфест "Неабищовців", проголошений Іллею Стронговським, Олегом Левченком, Веронікою Кавун та Романом Здориком.
Починати читати збірку можна вже з вихідних відомостей на звороті титульної сторінки книжки, в яких суцільним текстом без будь-яких пробілів, розділових знаків і т. п. заявлено про вклад кожного у спільну справу, а також про "натхненнєзгори" та "нахабствосвоє". А от присвяти    ( а)Богу; б)хто розуміє) змусили призупинитися і задуматись: а чи зрозумію? Та все-таки, не дивлячись на сумніви, впевнено перегорнула сторінку, ще одну, ще одну... Абсолютно протилежні емоції, думки змінювали одна одну, хотілося то сперечатись до хрипоти, то хвалити за справді "неабищо", але коли нарешті закрила обкладинку і на її останній сторінці прочитала "нампофіґ", замахнулася цим жовтим зшитком із твердим наміром шпурнути його в куток зі словами: "Мені теж", та зрозуміла, що це не так, мені є що сказати. І нехай я виявлюсь одним із "марудних критиканів", та все-таки дозволю собі "позбоченятися над словом їхнім і його відголоссям", щоб отримати якщо не "єдиний хліб", то, хоч теж не "єдиний", але все ж "кайф" (набір цитат із передмови до своєї частини збірки Романа Здорика, літературне редагування моє).
Збірку (55 сторінок) чесно поділено на чотири рівні частини, щоб кожен з авторів у творах та передмовах до добірок міг висловити себе як постфутуриста та своє бачення постфутуризму, а також дати йому визначення. Отже, постфутуризм – це: 1) "крапка у розвиткові ARS LITERALIS", "підсумовування висновків світової творчості" (Стронговський); 2) "цілісність усіх в одному", "не має жодного всесвітнього значення" (О. Левченко); 3) є "після майбутнього, і ... то є все. Амба. Крапця. Армаґеддон літератури" (В. Кавун); 4) "не подовження мистецтва, а його винищення", "не є мистецтвом" ( Р.  Здорик). Єдине, в чому одностайно сходяться всі четверо, – це лозунг: "МИ – ИНШІ", додаючи до нього кожен своє, як-от: "єдині, хто зараз думає" (Стронговський), "прижиттєві ґенії" (Р. Здорик) і т. п. Хоча під час читання безпосередньо творів помічається самозаперечення автором-поетом автора-теоретика чи навпаки.
Але перш ніж говорити про саму постфутуристичну поезію, слід сказати про мову, якою її написано. Автор цих рядків взяла на себе сміливість (хай вибачать автори), цитуючи, корегувати мову, наближаючи її до літературної. Ні, не з метою показати, що писати треба так і не інакше (писати ж бо, як і говорити, і думати, можна як завгодно), а для того, щоб пересічним читачам легше було зрозуміти, про що йдеться, не відволікаючись на роздуми, чому замість "я" вжито "є", "і" подекуди замінено на "ї", місце апострофа вперто займає м’який знак, а нашу рідну "з" – латинська "z". Причому якогось не те що граматичного, бодай логічного пояснення я цьому не знайшла, крім хіба що підтвердження "иншості".
Хоча й було заявлено про винятковість саме цієї четвірки і їх єдність у постфутуризмі, та найбільш об’єднуючим фактором їхньої творчості є вищезгадані граматичні зміни. Кожен із авторів живе у світі, який створив сам і закрився у ньому. Є намагання зрозуміти іншого (у вигляді посвяти), але це лише дотикання світів, а не їх взаємопроникнення, взаєморозуміння, звичайна цікавість, бажання зазирнути: а як там живе мій сусід?
Стронговський намагається зрозуміти не так світ чи себе, як те, яким чином вони зустрілися й існують надалі разом: "і невідомо / що в тій компаньї / я тут / роблю", хоча інколи відповідь ніби з’являється: "рухаюсє тоннєлем кінця світу". Цей тунель веде в одному напрямку – донизу. І ще не там, в кінці (чого?), а вже по дорозі існує смерть, точніше, гниття: "нерви зотліли", "росте старість", "стєгнули з людини / шкіру / відкрили на обдив / мьязи / і де не де лахміттєм / лїзе просмолена душа". Світ – "смітник", котрий "тобі усміхаєтьсє", і автор робить пропозицію: "посміхнись і ти до нього / адже ти / то само" (що викликає зрозуміле обурення і запитання: а ти – що?). Людей у цій реальності не існує, є "ноги руки голови тулуби", і ще жінка, в якій Стронговський "помилився" і тепер "мав на уваzі / я всіх тих дїв".
Ліричний герой ображений на всіх і все, заперечує все, але так просто це йому не дається, бо "в душі залишиться перzумпцїя винности" і надія на те, що "якось zустрінемось / на цьому боцї / світу", в якого, втім, немає майбутнього, адже "zа склом – ненародженї дїти", котрі і по той бік ще (чи вже) неіснуючого. І справді, погляд звідти, з-поза майбутнього, котрого немає, а смисл життя – "свинопошук багносонця" у "бидломїсці".
Олег Левченко в передмові про постфутурлітературу пише, що "вона не має жодного всесвітнього значення, її не бачать, її не чують", і зауважує, що "якщо здається Вам, що Ви її бачите – то ви її ледь впізнаєте!" Не знаю, чи справді те, що запропонував загалу Левченко, постфутур, але побачити його можна. Своєрідним концептом є поезія: "ФОРМА + / ФОРМА– / ЗМІСТ?". Останній у перших двох таки знаходиться, дарма що світ Левченка – "апофіґей всьому", і ставлення до нього очевидне: "׀         ׀ / Я хотів сказати / чужими словами: "паралельно!"
Хоча в байдужості автора можна засумнівтися. Він все ж намагається змінити світ, перебудувати його щляхом давно відомим й найлегшим: через проголошення законів ("Закон України..."), гасел ("Кожного нагородити..."), лозунгів ("Головна моя мета..."), аж до самознищуючих зізнань ("Я – падло"), після яких відразу ж іде самовиправдання.
Світ побудований на асфальті ("Піду збарати пилюку / з асфальту / для чаю", "На асфальті лежав труп витинанки"), це чи не єдина ознака урбаністичності, але її вистачає для сприйняття загальної атмосфери задушливого міста. Один з виходів – божевілля. Якщо спочатку це страх ("Я боюсь поцілувати квітку  / і збожеволіти"), то далі – бажання ("нарештї б збожеволїти / і не волати / що тебе мають чути"), і нарешті – констатація факту ("я божеволїю – / читаю вголос свої думки"), хоча у доробку хронологія має зворотній напрямок. Може, шлях до видужання?
У світі, котрим керує Левченко, існує привид чистоти, цноти: "та що пахне ванїльним цукром / і ходить у сором’язливій сорочці / проходить повз мене / і дихає / лїтом". Певно, завдяки саме цьому збереженому привидові можливі кохання, еротика, насолода почуттями і чуттєвістю: "долонї рук твоїх долини / ... / бери мене в свої вуста / єк хочуть нїжності тїла..." Інколи для відпочинку потрібно погратись, в даному випадку мовою: "стулю я / стелю-я / лаю-лї-лаю я". Але гра змушує впасти в дитинство, що теж видно через мову: "поговорьї зі мньою асвьяльця / я хочу почуцьї твьїй гольос" (порівняйте з мовою дворічної дитини). Обнадійливо, що автор вчасно і (здається) безболісно виходить з цього стану, щоб заявити "своє постфутуристичне": "На мені зупиняється час".
Вероніка Кавун, на відміну від співавторів збірки, бачить світло в кінці тунелю, тобто майбутнє після ЇХНЬОГО "післямайбутнього", і зауважує, що "комусь наша творчість колись таки здасться "догісторичною". Це ж підтверджує у поезії: "І гомерам зрячим / "Одісеє" / теж була постфутуризмом". Чіткість думок, філігранна окресленість проблем, які турбують авторку найбільше (глобальна загроза світові та урбанізація життя), мова, в якій не потрібно шукати зміст з міношукачем, дають змогу відпочити від попередніх добірок, що, проте, не заважає В. Кавун сумніватися: "може я нїколи і не вміла / писати віршів". Хоча сумніви стосуються й іншого, наприклад, смерті: "то хто із вас помер / а хто народивсє?" Але вже впевнено сперечається авторка з постулатом про світ-театр і людей-акторів: "Неправда / ми можемо бути і сценою / і глядачем / сценарьєм / пилом на стїльцєх / і тишею в пустому залї". Страх перед глобальною катастрофою змушує кинути заклик : "Тримай стрілки годинника / за руки мїцно". Теперішнього, як і минулого чи майбутнього, не існує. Світ – суміш всіх часів і всіх світів. Тут "книжки / із відьємними номерами сторінок", "динозаври навчились / вимирати за єдну нїч", на підлозі можна знайти лаву – "рештки вулкану / що вибухнув учора / опівночі / під твоїм лїжком". Тут сонце можна вимкнути, як ліхтар, а запитання "??Є ХТО ВДОМА??" звернене до людей з того боку землі. Але у цьому всесвіті існує ще один маленький світ, "залїзнобетонна коробка містя", куди лірична героїня начебто ховається від проблем світових, коли їй погано (цикл "39°С"), але натикається на інші, не менш болючі питання там, "де пальці свідомости / урбанїстично ослїпли", але де існує "Дитина, Схожа На Янґола / – / ? Чи Янґол Схожий На Дитину?" Але місто убиває цей промінь світла-надії: "!! ДОМЕСТОС – І НІЄКИХ МІКРОБІВ!! / себто / янґолів".
Закінчення добірки невтішне. Після висновку про те, що "важко бути хрестом / єкщо на тобі / нікого не розпинали", авторка проголошує "шах / і / мат / обом".
На відміну від Вероніки Кавун, Ромцьо Здорик захоплюється містом: "Ми співаємо романтику гнилі, нам імпонує червиве місто. Зі своєю задухою, зі своїм сморідом". Свою добірку "прижиттєвий ґеній" (до речі, це самовизначення вже не раз зустрічалось у його творах) розпочинає постфутурроманом "V (корінь?)", котрий є ланцюгом-плетивом слів, фраз, звуків, пов’язаних між собою співзвучними закінченнями/початками суміжних рядків. Розпочинається твір згадкою про Василину, котра фігурує й у поезії Стронговського і котра надалі губиться у зливі ремінісценсій, цитувань, іноді просто звуків. Будуючи "велику труну усім так званим класикам із добрячим надмогильником" (з передмови), автор, втім, добряче їх грабує: "думи мої думи мої", "камо грядеші", "майн кампф", "кай де твоя герда", "камінний господар". Сюди ж вплітаються й, можна сказати, інтернаціоналізми: "астра пер аспера ад", "іґлз хоутел калїфорнья", "ар ю крейзі", "рамшатйн" та ін. Певно, для повернення все-таки місцевого колориту, разів із п’ять в різних варіантах зустрічається відоме трьохлітерне нецензурне слово, в якому середина цнотливо замінена зірочкою. Закінченя роману залишу без коментарів: "не єтри душу / най дише".
Щоб проілюструвати ще одне самозаперечення автора, знову процитую вступне слово: "Вам, співці неінуючої краси, наше післямайбуттівське "фе!". Про що ж тоді, як не про захоплення красою і її адекватну оцінку, говорять рядки: "красива дівчина працює барвуменкою / на побігеньках / виконує забаганки людства / а мало би бути навпаки", "доторком очей до твоєї вроди потішаю / себе", "мрію сонцесерцем про світлі світанки / світу". Ця мрія завершує добірку, в якій є і "розпанахане місто", котре "вивалює тельбухи ліхтарів", "вирує, скаженіє урбаністичним сморідом", і "змореність сірістю галактики", і "шиzоїдальне для лєнчика".
Ще занадто рано, будучи стороннім спостерігачем-критиком, підтверджувати (чи й заперечувати) існування "житомирської школи постфутуризму". Зернина є, і вона пускає корінці, а от чи виросте з неї міцне стебло, чи розгалузиться – покаже час і ті, хто творить постфутур. Визначення напряму чи стилю тягне за собою певне обмеження, оскільки з’являється рамка, за якою вже інший напрямок. І автор свідомо вправляє себе в цю рамку, щоб бути, в даному випадку, справжнім постфуутристом. Та чи не занадто рано почали "обрамлювати" свою творчість автори збірки? Без особливої напруги та глобального аналізу можна відчути живе бродіння, несформованість творчої індивідуальності (хоча чи буває вона коли-небуть сформованою?), мимовільне бажання охопити ВСЕ і сказати ВСЕ, незважаючи на проведені самими ж авторами межі постфуутризму (приклад Р. Здорика).
З іншого боку, цю витівку можна розцінювати як данину моді, як бажання привернути до себе увагу (що в "неабищовців" таки вийшло) та залишити окремий слід (чи слідочок) в історії літератури, яку вони зневажають.
Питань, як і вражень, багато. Втім, як і варіантів відповідей. Тож не поспішатимемо з підсумовуваннями, а просто почекаємо. І почитаємо.





Ірина Хомчук. Стаття "Не останнє слово про "Останній зошит постфутуризму" / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2003 - #5. - 40 с. - С.35-40.