Олена ЮРЧУК
Чоловік по той бік вулиці
Це місто як велетенський лабіринт. Воно огортає тебе і примушує рухатися в ритмі пульсуючого танго. Жорстокий танець безвиході приголомшує масштабністю, доводить до божевілля. Але тут, серед маси собі подібних, це єдино можливий варіант вижити.
Це місто огортає тебе, полишаючись у серці до скону. Розгалуження вулиць жорстоко ріже зіниці. Ти плачеш кривавими слізьми на площі Соборній, які за хвилю перетворюють у масляні бензинові калюжі від потасканого мерседеса.
Це місто стало домівкою мінотавра, ім’я якому Самотність.
Кожного ранку та сама кава о шостій і сніданок. Не тому, що хочеться, а від того, що треба. Годинник сповіщає, що варто вставати, але ти вже випередила його. Звичка вставати зарано – ще один привід для суїциду ввечері. Одягаєшся просто і ніякого макіяжу. Фарбування чогось за умови чорнобілості світу даремне витрачання власного часу.
П’єш каву і дивишся на самотній двір. Твої вікна виходять туди, де ніколи не встає сонце, але завше повно нишпорок і бомжів.
Цього року зима затримується. Природа перетворилася на згусток неймовірної суміші : води, листя, тепла. Але ти п’єш каву і помічаєш перший сніг. Білим загрозливим маршем він вбиває музику міста і воно змушене перелаштовуватися. Це бачиш досьорбуючи пійло, а ще його. Той чоловік стоїть поруч дерева. Він відсторонений від тебе і всього на світі. Очі заплющені. Тебе цікавить його постать, але лише на мить, наступної хвилини він відкриває очі, і банальна сірість погляду не зачіпає . Збираєшся йти.
Блукаєш містом. Пляшка пива липне до пальців невдало витеклою піною. Палиш довго і потужно. Так, що нікотин пробиває все твоє зморене від невчасних думок тіло. Перед очима миготять чиїсь ноги, вони рухаються ритмічно. Ти наче лежиш знизу і споглядаєш шлях кожного черевика. Тобі немає до того діла, лише тонка павутинка неспокою й божевільного прагнення побачити світ згори.
Пляшка порожніє. Повіки наливаються живим соком і очі твої стають особливо прозорими. Ти бачиш більше, аніж треба тобі самій.
Ранок перетікає у день. Час зустрічей і втоми. Банально обговорювати проблеми, на які вже давно начхати, слухати чиюсь прозу про те, що може зробити людина, коли нічого робити. Так до обіду.
Обід спростить усе. П’ятдесят оковитої і трішечки хліба. Розмови жвавішають. Вже менше передчуваєш свою банальність. Хтось висунув гарну ідею. І знову місто. Крокуєш.
За годину воно зникає. Йдеш вже полем поза яким не існує у світі нічого, окрім почуття роздратованості від випитої горілки.
У пачці ще залишилися цигарки. Попереду години шляху.
У траві шмигонув заєць. Він білий і велетенській. Його білість пророкує зиму, яка запізнюється. Слідкуєш за ним поглядом. Заєць зупиняється. Він дивиться на тебе розумними, надто людськими очима.
Палиш. Вогко калатається серце. Заєць повільно перестрибує впадини, які ховаються за напівзотлілою травою.
Ближче до вечора зима огорнула все. Затуманіло. Заєць підморгнув тобі і подався до лісу, що насунув несподівано. Не маєш бажання наздоганяти його. Легеням забракувало міста. Не маєш рятунку від думок.
І нарешті блимки машин. Ловиш хоч щось. Тобі затишно навіть у кабіні вантажівки. Водій везе калимний цемент. Він смалить анекдоти і попихкує цигаркою. Дешевий дим виїдає твою втому.
Місто. Кінцева зупинка тролейбуса. Ще декілька кроків і забігайлівка. Згадуєш, що безумно хочеться їсти. Шмат ковбаси і хліба, кухоль пива приносять задоволення. Він сідає поруч. Йому також ні з ким випити.
За годину вже заледве говориш. Кров занадто жарить твоє обличчя. Наче розпечена пательня – язик. Він ще щось хоче від тебе. Але не сьогодні.
Вибираєшся на повітря. Вже ніч. Неслухняні ноги несуть вперед. Можливо підеш цвинтарем і заснеш поблизу чийогось гробка, можливо впадеш просто тут. Але рухаєшся.
Місто вже не видається тобі божевільним.
Будинок. Страшенно хочеться палити. Він так само стоїть поблизу дерева. Просиш закурити. У нього занадто білі руки.
Приходьте завтра до мене.
Можу й сьогодні.
Ні. Завтра.
Відчиняєш двері. Падаєш на підлогу. Для тебе день таки скінчився.
* * *
Це місто інколи приносить радість. Тоді стає велетенською машиною щастя і дихається вільніше.
Це місто тягне на вулиці і кидається веселим асфальтом під ноги. Тобі морозно. Зневіра заповзає у вухо, і здається, що так не може бути. Цілу днину палиш і читаєш вірші. Прозоре вино верлібрів перетікає у твоє тіло, сповнюючи його чужими асоціаціями. Тобі зовсім не хочеться пити.
Палиш і дивишся у вікно. Вітер розгойдує дахи почорнілих від вологості хрущівок. Бомжі порсаються у смітті, здобуваючи рештки свята, полишеного людьми, яким поталанило ховатися від холоду за товстими стінами будинків. На душі тихо. І раптом помічаєш його. Він так само тулиться до дерева по той бік вулиці. Так само закрив очі. Але сьогодні посміхається. Ти інтуїтивно відчуваєш, що він також знає – це місто інколи приносить радість. Так хочеться сказати йому хоч слово.
У капцях вибігаєш на вулицю. Стаєш перед ним розпатлана і дещо зніяковіла.
Ви вчора запрошували мене до себе ?
Так.
На тебе проникливо дивиться сірість його очей.
Я не проти.
Добре.
Ти йдеш за ним і усвідомлюєш божевілля цієї ситуації. Ти йдеш і вже не можеш спинитися. В спину боляче б’є холодний вітер. Ноги у капцях перетворилися на сині згустки тіла. Не помічаєш нічого. Йдеш.
Ви піднімаєтесь на дах. Вітер все швидше грається твоїм волоссям.
Він дивиться просто тобі у вічі, і ти розумієш, що від цього моменту життя піде інакше, все зміниться. Стає страшно. Дивно трусяться коліна. І раптом він розганяється, кидається до тебе і штовхає в груди. Падаєш.
Якого біса?
Чоловік сміється. Той сміх видається тобі надто божевільним, навіть для такої ситуації. Він зупиняється на півкроці і глибоко зітхнувши стрибає. Ти закриваєш очі. Летить надто довго. Нерви напружуються. Падіння тіла приносить полегшення. Сидиш і дивишся перед себе. Десь там вже кричать люди. Тобі байдуже.
Сніг лягає на посинілі ноги. Згадуються уривки віршів, і зовсім поруч із вікна вилітає надокучлива французька пісенька про блакитного равлика.
Вечоріє. Тебе не помітив ніхто. Йдеш додому. Тихо рипить сніг під м’якою підошвою. Тобі байдуже до всього. У грудях рудою грудкою неспокій. Знаєш, що так буде завше, так і не інакше, це також знаєш.
Дома п’єш каву. Палиш. Спати не хочеться. Мінотавр Самотності лоскоче обморожені п’яти. І раптом здогад. Біжиш до вікна, але так не буває. Він більше не стоїть там. Дерево гойдає вітер, і від того передчуваєш особливу абсурдність того, що сталося.
Знову хочеться випити.
У скроні гепають думки. Тебе не дивує меланхолійний настрій, лише хочеться довідатись навіщо вчинив він це із собою.
* * *
Це місто повне жахів і передчувань. Тут живуть люди, інерційно рухаються, інерційно створюють собі подібне покоління, інерційно вмирають.
Ти випала з цієї інерційності. І не тому, що вчора те сталося, і не тому, що була особлива чи геніальна надмірно, ні. Лише з причини розуміння, що це місто повне жахів і передчувань.
Його історія виявилася банальною, як і все, що навколо. Жінка, розлучення і нестача тепла, діти, яким можна дзвонити лише раз на тиждень, друзі, які пили, а він не міг, слабка печінка. Жодної причини вмерти, адже життя як у всіх. Це нервувало. Жодної зачіпки, за умови навіяної таємничості.
Кожного вечора стояла під деревом декілька хвилин і думала. Без цього не могла заснути.
Кинула пити, кинула палити. Тобі стало це не потрібним. Життя неначе згасало у тобі до одного вечора. Була біля дерева і підійшов він.
Я помітив вас. Що тут робите кожного вечора ?
Не знаю.
До вас тут стояв мізерненький чоловічок і дивно посміхався. Десь зник.
Хіба мізерненький?
Так. Сіра мишка. Ніякої індивідуальності.
Чому гадаєте так ?
Бо знаю. Він мій батько.
Асоціацій ніяких.
А у мене купа. Мій батько сірістю своєю схожий до брата-близнюка, художника-невдаху Волонда.
Твого брата?
І так, і ні. Між нами нічого спільного.
Батько.
І він, напевно, ні.
А що Волонд?
Фігня. Пише мурню, має кожну натурницю, але і це без натхнення.
Думаєш?
Бачив.
А ти?
Я – більше і вище.
Одне ім’я.
Більше.
Більше за кого?
За Волонда.
Тобі стає сумно. Волонда б побачити. Не варто. Пізнати себе через цього блазня. Не варто. Вірити комусь не варто. Собі гірко.
Ти вищий за Волонда.
Знаю.
Ні. У тебе комплекс співаючого кастрата. Секс через мелодію когось – дурня. Вибач.
Ні. Надто гостро.
Ні. Надто банально. Але не бери до серця. Таки щось буде.
Як розуміти тебе?
Стій тут біля дерева.
Тобі хочеться піти. Розмови більше не буде. Сказано й так забагато для розуміння чогось у кожному конкретному моменті буття.
Купуєш цигарки на розі. Крокує за тобою.
Палити будеш?
Ні.
Даремно. Мали б хоч щось спільне.
Що?
Рак легенів.
Дома читаєш чиюсь прозу. Ненавчена до цього. Той хлопець сидить на канапі і мовчить.
Про що думаєш?
Нічого.
Нічого що?
Нічого, крім сидіння.
Прикро. Може підеш?
Піду.
Ти зачиняєш за ним двері. Тобі лячно лишитися самій, але з ним ще страшніше. Він не палить. Він не п’є. Він не знає Волонда заблизько. Він не твій.
Місто грає з тобою в шахи. Надто досконало розставляє фігури, щоб виграти. У цьому місті все втрачає сенс. Час давить на тебе годинниковими стрілками. І хочеться кохання без щирості, а, отже, просто сексу. З острахом дивишся у вікно. Він стоїть біля дерева. Брат-близнюк. Можливо, Волонд. Відчиняєш вікно.
Ходи до мене.
Реагує. Йде.
Ви кохаєтесь. І той секс схожий на ... лайно! Той секс нічого не вартий порівняно зі справжнім чоловіком за вікном. В екстазі галюциногенний штрих.
Підлога нависла над тобою. Запах чужих кроків. Бажання виповнюються по велінню Джина, який висить над тобою у вигляді чоловічого фалоса, прикро, хіба фалос може бути жіночим? Ти злизуєш краплини соку, у роті присмак пилу і крові критичних днів. Тут запах самотності і мінотавра, якого породило місто. Надіти окуляри. Сховатися від підлоги, щоб не бачити совокуплення вогню і сліз, якими зустрічаєш оргазм.
Ти вже знаєш шаленість на дотик. Пізнай на смак. І знову він над тобою.
Ранок народжується поруч.
Іди.
Я маю піти?
Волонде, маргінальність не приваблює мене.
Кохання?
Маю ще ліпшого мастурбатора.
Хто він?
Йди. Ти ілюзія. Твій брат реальніший.
Він йде. Встаєш раніше годинника. Знову кава. Чоловік за вікном? Помер. Нарешті усвідомлюєш це.
* * *
Це місто вміє вмирати. За вікном війна. Чорне і червоне – це світає.
Ти йдеш поруч хлопців з плакатами. Епігонство будь-яких революцій не лякає. Так нам простіше. Але все занадто тонко. Що хочемо перемогти? Систему. Створили самі. Боротьба за слово. Воно не вартує. Українство – попса для тих, кому за шістдесят. Ми прагнемо України. Прагнемо на шпальтах бульварних газет, прагнемо на повних спермою ліжках, прагнемо просто на купі гівна, полишеного іншими салоїдами... прагнемо.
Ти знаєш, що у кожному будинку є один Віл-інфікований. Захистимо світ плакатами, зробленими з презервативів. І трахаймося, і вбиваймо один одного без СНІДу.
Гепає в скроні. До біса плакати.
Я б отим москалям!
А я люблю.
За віщо?
За тіло! Все. Все. Все.
І знову бажання напитися. Надію врятує оковита.
Пашковський так не вважає.
До біса Пашковського. Хай живе Борхес!
Може...
Не може! Здох.
Це місто повне вражень. Ти мізерна серед його “я”.
Купуєш пляшку. Солодко від холодної горілки і несповнених бажань. Дівчинку поруч турбує проблема євреїв.
Має бути чистота нації. Так сказав Ніцше.
Не турбуй покійника.
Чим?
Дурницями.
Гірко. Крокуєш поруч дебілів. Здебільнізована реальність.
Почни жити.
Й так забагато життя, а, отже, нічого.
Це місто повне ілюзій. Повне сили. Повне стогонів зґвалтованих дітей. Вони тягнуть до тебе свої руки. А ти їм – презервативи в долоні. Вип’єм за безпечний секс.
Тобі так хочеться повернутися додому. Подивитися за вікно, а там він стоїть і так само відсторонений від світу. Так само нічого не знаєш про його дітей, і так само просто випереджуєш годинник зранку. Бажання простоти.
Це місто не врятує тебе.
Це місто – хаос мрій. Кожен про своє. Ті мрії на присмак сірі. Вони виповнюються смертю. Їх не існує в тобі. Але у цьому ти не особлива. Бракує сюжетності. Подієвість гальмована твоїми мріями, які на дотик рожеві. Хто зрозуміє? Існує прагнення весни. Ти так хотіла сама.
* * *
Це місто бере тебе у зашморг власного тіла, щоб ніколи не відпускати. Ти відчуваєш його пута, борсаєшся, щоб розірвати липку павутину, але все марно. Чорний павук відчаю вже відчув свою жертву і рухається, невмолимо швидкий темп вражає. Це місто захопить тебе зненацька гостротою шостого кутка, коли не буде надії на рятунок від монолітності новобудів. Тепліше стає лише від приватних будиночків, які ще не зруйнувала цивілізація. В одному з них знаходиш прихисток і забиваєшся у мушлю прочитаної в дитинстві казочки. Тобі щось мариться чи сниться, все стає неясним у цьому закапелку чужого раю.
Десь пахне холодними яблуками і тістом. Той дух лоскоче нерви і вже передчуваєш вологість, від якої свербітиме в носі.
Але приходить ніч і маєш піти. Гостинність виміряно твоїм відчуттям такту. Господар випроводжає тебе до воріт. Він тримає на плечі рудого кота.
Запам’ятай, справжній чоловік має робити три речі – пити, палити після доброї вечері і любити котів.
Певно, я справжній чоловік.
Господар сміється.
Ти йдеш і за тобою зникає тінь. Ніч їсть тебе. Спокій крадеться тихцем позаду. Ти дозволяєш йому оселитися у твоїм серці. Цей вечір приносить насолоду від життя.
Крик чується заблизько. Крик руйнує насолоду споглядання і твою нервову систему. Думки вихором злітають. Але... не треба. Єдиний гарний вечір для тебе вартий чийогось життя. Примушуєш себе заспокоїтись.
Це місто повне крику. Він ховається там, де не існує світла. Крик примушує нас рухатися, крик провокує нашу жорстокість, крик, наче вада налагодженого організму, вада, до якої звикаєш хвилинно. Це місто повно слини, що вилітає з вуст ,змішується із слізьми чи кривавими плямами. Як кому поталанить.
Але так не може тривати. Кидаєшся на той крик. Летиш і падаєш, падаєш і летиш.
Її били троє. Били так, як тільки можна бити беззахисного або того, хто дозволяє вдарити себе. Заворожено дивилася на те місиво чоловічих ніг і жіночого тіла. Але...кинулася....штовхала,кусала,слинила,гепала,матюкалася,зойкала... програла. Далі били тебе.
Коли-небудь що-небудь набридає. Вони пішли. Вона втікла раніше, вона втікла тоді, коли ти стала переключенням для чоловічої енергії. Підвестися було несила. Отак лежала і споглядала зоряне небо... гарне халєра.
Треба було йти. І підвелася. Пішла.
Під деревом стояв чоловік.
Під деревом стояв чоловік.
Під деревом стояв чоловік.
А ти повзеш додому. А ти не маєш сили ні плакати, ні кричати. Він робить порух на зустріч.
Ні. Я не вірю в привидів.
Вдома впала на канапу. Закрила очі. Тобі байдуже до всього, лише заснути.
Під деревом стояв чоловік.
* * *
Це місто вміє розставляти пастки. Це місто кладе принаду і хапає тебе за горло. Це місто стає кліткою для думок, тіло залишається поза рахунком.
Тебе випробовують на стійкість і ти не програєш, але сьогодні страшенно болить голова. Анальгін розтікається кровотоком, перетворюючись у найліпший наркотичний засіб.
Сьогодні твій перший робочий день. Клієнтів катма, і це приносить деяку врівноваженість думок. Відсутність поспіху, так треба зіпсованим нервам.
Прочиняє двері вона. Наче столітня фурія, вносить пахощі віку і мудрості, який переплітається з маразматичним відчуттям світу, коли склероз - найперша ознака причетності до вічності. Вона сідає поруч і дивиться на тебе вицвілими очима, заворожує старечою втомою.
Я хочу зробити заповіт.
Ваша розмова повільно спрощується, ви переміщуєте балачку з важливого на цікаве, і ти замовкаєш.
Я помітила дивну особливість, якщо стара людина покидає звичне місце життя, і навіть якщо перебирається в кращі умови, вона швидше вмирає. Їй не вистачає чогось. Можливо це стрес, можливо, просто сам факт зміни. Ви уявіть, адже зміна може бути вбивчою. Ми живемо в цікаві часи. Ми живемо в період, коли пам’ять відсутня. Я пам’ятаю кожну подію свого дитинства, подію значиму і незначиму, але запитайте мене, що сталося зі мною тиждень тому, де була , не згадаю. Це місто, і ми втрачаємо своє обличчя. Можливо, я надто стара, а можливо, надто молода, щоб зрозуміти цей світ.
Вона замовкає. Тобі прикро, адже ти молодша, а передчуття ті самі.
Дякую вам.
Йде. І раптом знову повертається до тебе.
Молодість горить вогнем. Вона не знає терпимості. Уявіть, якщо я б говорила з вами інакше, чи не виставили ви б мене за двері ?
Вона йде не заплативши за послугу і ти не спиняєш її. Це криза для твоєї кишені, криза для твоє роботи, але вона варта цієї розмови. Ти знаєш, що гроші настільки ж потрібні, як і вся ця буденщина, в якій так ілюзорно передчувається божевілля.
Це місто травмує свідомість позаплановістю вражень. Воно стає відповіддю на повні жаху запити твого мозку. Ти передчуваєш власну смертність у цьому місті, де чума була б найлегшим вирішенням проблеми втоми.
Йдеш додому. Рвучко палиш і рахуєш будинки. Вони одноманітні, але інтуїтивно вгадуєш той, в якому стане затишно. Дзвінок у двері.
Волонде, я не буду зайвою?
П’єш третю каву зі смаком оцту. П’єш ще вино і засинаєш. У напівсні знаєш, що Волонд ходитиме тихо і мовчатиме.
Волонде, зачини вікно. Дай спокій батькові. Не дратуйся. Спи.
* * *
Це місто приносить натхнення, яке вібрує у кожній шпарині твого єства, перетворюється на списані аркуші.
Натхнення до письма приходить ночами, коли очі закриті, а думки дня витіснені підсвідомим. Ти сидиш у велетенському потязі і розглядаєш людей, які навколо тебе. Але особливо турбує шафа. Вона має лаковані очі, якими зорить світ. Ця шафа від кожної твоєї фантазії більшає і насувається. Парадоксально, але вона краща, аніж вищий фалос Юнга чи глобальний психоз Заратустри, краща тим, що належить тобі, твоєму кошмарові, вимір якому безкінечність сну у житті дівчинки, яка не напише жодного слова зранку.
Читання чужих віршів – то блефування перед власною бездарністю, яку виправдано прозою – чтивом не для всіх. Твоя елітарність безсонна, а, отже, безнатхненна. Натхнення до письма приходить у сні.
Сновидіння бувають різними, але всі зводяться до одного – ти відкриваєш своє справжнє “я”. І знову потяг. Заплативши перевізнику монетку, потрапляєш у темну кімнату. Відсутність шафи не дивує. Натомість дитячі іграшки.
Але про це давно забуто.
Так хочеться, що з’явилася шафа і насунулася на тебе. Розтрощила іграшки.
І раптом небо. Хтось почепив тобі білі крила. Пір’я лоскоче тіло, літати приємно. Під ногами земля виблискує блакитним оком. Але в голові страшний здогад – люди не літають. Зникає все. Падаєш. Так приходить натхнення.
Спати інколи страшно. Закриваєш очі і зникаєш у підсвідомому. Воно чорним їсть твою раціональність, навіює абсурдні думки, які за умови панування “не-розуму” видаються можливими. Алогізм стає твоїм “я”. Спливають образи. Хаотично тікаєш від одкровення. Отримуєш досвід і більше ніяких думок.
Страшніше за безсоння може бути тільки смерть.
Не спиться. Не спиться? Не спиться!
Розради не буде. Рядків не буде. Ти згинеш.
Чорний крук клює твої очі. Викльовує бісер чужих цитат, реплік, діалогів.
Смієшся. Смієшся.
Під ранок особливо пишеться, коли писати нічого.
Снилося тобі небо. Було воно прозоре і глибоке. Купалося у хмарах.
Посередині стояв трон. На ньому сидів Блазень. Він жував жуйку. Посміхався.
Так хотілося вкусити його за носа. І вкусила.
Біль. Відчай.
Падала довго.
Зелена трава. Жовта трава. Сіра трава. Чорна земля. Чорна кімната.
Кріселко для інвалідів. На ньому цар. Годує хробачків мертвим тілом.
Так хочеться проснутися. Так хочеться, але не можна.
Без цих жахів не буде тебе.
Сон стає твоїм володарем. Він провокує думки, від яких свідомості моторошно. Мазохістське шаленство самоаналізу триває.
Лежиш на траві. Пилок квітів золотить твої вії, від чого очам тепло.
І раптом відчуваєш ногами холод. Підводишся. Навколо сніг. Він повзе до тебе.
Синіють руки – відсутність тепла. Синіють думки – відсутність тебе.
Перетворюєшся на скляне опудало. Сніг перемагає кров. Все біле.
Таким інколи стає папір, коли довго не пишеться.
Сон. Повторюваність кадрів, де жінка будує башту. Камінь до каменя – грандіозне утворення людської Аніми.
Впізнаєш її обличчя. Вона стара. Її шкіра схожа на рожеве спечене яблуко. Від неї починається все.
Заходиш до башти. Кімната нанизана на кімнату. Скрізь панує готика.
Кожні двері ведуть тебе до підвалу. Імла. Занурюєшся у неї і розчиняєшся. Зникаєш у власному єстві. Повернення неможливе. Десь тебе чекає дракон. Ви з ним давно знайомі. Ви – це дійсність тексту, який з’явиться завтра.
Коли темно, то можна бути собою. Зачинити двері і зняти маску, оголити Блазня, очі якого чорні від сміху. Сміятися до тремтіння в горлі – право того, хто завжди схований в себе.
Крізь сон проходить натхнення. Сідає на ліжко. Хоче тебе. Кожну клітинку. Воно – майстер канібалізму. Ти – потенційна жертва.
Коли темно, то можна писати все. Але душі не треба нічого. Так знаєш ти.
* * *
Це місто дарує зустрічі.
Пила каву зранку. За вікном стояв він. Це вже не дивувало. Махнув тобі рукою.
Біжиш рвучко. Він попереду і наче прозорий. Розповідає, що інколи спалював найдорожче в лісі. Ти знаєш, куди він веде тебе.
Це місто інколи перетворюється у ліс.
Якісь дівчата і вогнище. Вони не помічають тебе. Чоловік подарував тобі тінь. Він зникає. А ти залишаєшся тут, щоб почути.
Вогко.
Зараз буде тепліше.
Що спалимо спочатку?
Ось це.
Але ж це твої нові твори.
То й добре. Подаруємо їм вічність.
А далі що?
Те, що любимо найбільше.
Я – Біблію.
Я – не знаю.
Я – Андруховича. Палимо.
Ні. Біблію – гріх.
Невже ти думаєш, що спаливши ці священні тексти, то спалиш Бога. Ні. Він більший. Він глибший за ці слова на папері.
Не можу.
Так. Ти не можеш, їй нічого. Палитиму Андруховича.
Не роби цього.
Не лякайся. Він – вічність.
Напечемо картоплі.
А тобі почитаємо Біблію.
Почитаємо. Картопля буде смачною.
Божі слова присолять тіло Андруховича.
Тобі стає порожньо від їх розмови і відкриваєш очі. Стоїш у капцях під деревом. Знову сині пальці.
Це місто завжди твоє. Створене твоїми думками. Викохане твоїм тілом. Ти володарка ключів. Це місто нездоланне тобою, але скорене словом чоловіка по той бік вулиці, якого таки ти також придумала сама, випереджуючи годинник.
* * *
До біса це місто. Твій чоловік, твій вигаданий Блазень поблизу дерева заблизько. Ви кохаєтеся. Не вірите в безтілесність привида, і до біса кров на скроні. Любитися гарно. Ти відкрила це для себе. Секс без обмежень.
Цілуєш вуста – холодні. Торкаєшся тіла – холодне, але ти тепла. Ви наче у холодильнику. Тебе зашкалило на нулі і несе вперед. Оргазм вихолов. Ти кричиш і вуста синіють від холодного трунку. Тебе вилюбив мрець. Що може бути досконалішим ? Завтра не буде дерева, не встанеш раніше годинника.
Волонд стукатиме в двері. Волонд стукатиме у вікна. Волонд битиме шибки. Нічого. Твій привид сам стане шибкою. Цілуватимеш прозорість. Цілуватимеш розводи дощу. Крапля до краплі, холод до холоду – збиратимеш свого коханця.
Збочення в крові. Збочення в житті. Збочення і реальність зливаються.
На ранок він піде. Ти палитимеш. Ковтатимеш пігулки. Вип’єш каву. Знову палитимеш.
Чоловік вже не контрольований. Він живе окремо від тебе.
Так починається божевілля.
Це місто спровокувало його і пішло. Залишилися тільки стіни. Вони білі, м’які і прозорі. Цілуєш їх. Цілуєш його і відпускаєш.
Ранок. Танцюєш у кімнаті. Танцюєш повна застиглої сперми і пігулків. Волонд відчиняє двері.
Де він?
Хто?
Він.
Не треба ревнощів. Я чекаю дитину.
Не вір. То не батько. То брат-близнюк.
До біса. Я відчувала.
Тебе одурено.
Байдуже, чекаю дитину.
Волонд плаче.
Вип’ємо, Волонде, вип’ємо і пробачимо один одному.
Ти маєш поїхати.
Чому?
Він прийде знову.
Дух дише, де хоче.
Але ти чомусь погоджуєшся. Їдеш.
Це місто втрачає тебе.
* * *
Віртуальна дитина від віртуального чоловіка. Не хочеш чекати її. Не хочеш і не будеш. Дзвонити туди, де немає виклику. Тобі у скроні автовідповідач. Декілька слів нічого не варті, але скажеш.
Поруч мене Мінотавр. Прощення всіх гріхів. Прощення всього. Чому ти не телефонуєш? Можливо, тебе вбиває реальність. Не варто перейматися. Оголошено тест на кращу подругу. Ти потрібна мені. Чекаю листів, як побачень. Один дзвінок не знищить твоєї особистості. Як вберегтися від відчаю?
Кладеш трубку. Навіщо це тобі. Простуєш до комп’ютера. Бедрик. Крапка. Ру. Відгукніться. Шукаєш хоч когось. Відгукніться. Самотність виїсть тебе. Нікого не буде вдома. Навіть тіні.
Випити. Шкодить твоєму станові. Чоловік за вікном на тому боці вулиці не вражає. Взяла від нього все.
Монотонність.
Це місто схоже на твоє. По горбах вулиці. По горбах будинки. По горбах хрести. Втрата лінії руху.
Не говорити нікому ні слова. Поцілувати когось у лоба на прощання і піти. Але двері замкнено.
Каматозишся у своєму вимірі.
Це місто провокує жорстокість.
Бити себе. Бити себе до крові і не мати рятунку. Втрачати силу змінити хоч щось. Знову їхати.
* * *
Прощавай це місто.
Автобус рухається гармонійно. Повз будинки, міста, кордони. Твоя безмежність вимірюється шляхом. Відчуття рівні нулю.
Їжа, зустрічі, фізичні потреби. Інше життя і в цьому свято.
Натовп людей. Споглядають дійство. Ти поза контактів, лише враження.
Вибрати друзям подарунки. Друзям, яким давно начхати на ... але купуєш.
Мені веселого равлика.
Повна торба. Ти схожа на діда Мороза, в якого давно ніхто не вірить. Вулиця. Натовп. Радіють музиці і танцю.
Скрізь не твоє місто. Воно зникло. Зливаєшся з натовпом.
Вип’ємо?
Вип’ємо.
Покуримо?
Покуримо.
Йти. Йти. Йти. Порожні долоні.
Ходімо до одного хлопця.
Хто він?
Павук.
Ми йдемо. Там затишно. Купа компів, завислих систем.
Будеш шмаль?
А щось дорожче?
І курите дорожче.
Врубай комп’ютер. Інтернет.
Пошта?
Пошта, але без спілкування.
П’єте пиво.
Давай створимо твій міф.
Ні. Не хочу досліджувати когось і себе. Це в минулому.
Але спробуй.
Входиш в систему. Там лист. Чоловік по той бік вулиці шукає тебе.
Що хочеш?
Де наша дитина?
У мені.
Коли народиш?
Навіщо тобі?
Бажаю продовження.
Маєш дітей.
Хочу твого продовження.
Даремно.
Крапка.
Хлопець Павук мовчить.
Більше ніяких з’єднань.
Нап’ємося?
Ні.
Ходімо у місто.
Я полишила його.
Ходімо у моє місто.
Ходімо.
Павук йде з тобою Поруч хаос. Алкогольний синдром.
Ще випити?
Ні.
У твоїй голові забагато думок.
А якщо без цього?
Можна. Перевіряла.
Зустрічаєш хлопця. Він дитина.
Скільки тобі?
Двадцять вісім.
Добре.
Йому й справді стільки. Вік виправдано зростом у метр шістдесят і обличчям янгола.
Як так сталося?
Захотів.
Тут бажання справджуються.
Ви крокуєте містом разом.
Я вагітна!
Добре.
Не знаю.
Хочеш цього позбутися.
Не знаю.
Це добре.
І говориш сама до себе.
Де той найкращий чоловік, який візьме мене. Де той найкращий чоловік, який скаже правдиве слово і зрозуміє світ. Де той найкращий чоловік, який вгадає мої почуття. Де той найкращий чоловік, який зможе хоч щось...
Я поруч.
Чоловік по той бік вулиці простує поблизу тебе.
Що хочеш?
Ходімо на дах.
Стрибатимеш?
Ні.
Але він знову стрибне. Вирахуєш годину і подивишся вниз. Там лежатиме він. Плід у тобі помре. Нікого не народиш. Так і носитимеш під серцем пустку.
Вперед.
Стрибає. Летить. На асфальті калюжа. То все для тебе.
Пологи.
Дихай і не вищи.
Акушерка зла і неголена. Крику твого не досить для народження нового життя.
Дихай.
Вродила. Вродила. Вродила.
Плавиться мізок.
Хто в мене?
Ніхто. Помер.
Добре.
Тобі виписують свідоцтво. Можеш показувати усім. Отримала право називатися ніжно.
Тіло без плоду. Плід без тебе. Згусток самотності. Юшиш кров’ю.
Шити.
Не треба. Нехай тече. Зробіть мені операцію.
Яку?
Виріжте божевілля. Хочу дірку у черепі.
Хто зможе?
Ви.
Тобі роблять дірку. Африканський вчений позбуває тебе одержимості .
Дитя вмерло.
Приходить чоловік.
Це все?
Так.
Прокидаєшся вдома. П’єш каву. За вікном нікого. Нарешті він пішов. Нарешті ніякого фантазування.
Це ілюзія.
* * *
І знову це місто.
Воно не має тепла. У ньому щось вмерло. Щось покинуло тебе. Щось пішло назавжди. Щось здичавіло. Втратило автентичність.
Тікати.
Острови. Вони солоні, як твоя печаль. Купуєш квиток. Летиш. Хай буде так. Стюардеса говорить голосом чоловіка.
Будь поруч.Досить.
Бажання покінчити з цим. Венами пульсують думки. Спинитися і забутися. Віддатися океанові. Солоне. Яскраве. Шосте море сновидінь.
Комусь у тому океані обмити ноги. Зловити рибу і смакувати. Солодкий трунок живого. Вийти в море. Зустріти Старця. Він тягне свою велику рибу. Він тягне кістяка. Поцілувати його ноги. Поцілувати і програти двобій з собою. На ранок скласти його сіті. Нагодувати з долоні чайку. Проколоти ще раз вухо, яке зліва. Зготувати каву. Обмити солоні долоні. Виграти в покер акулине око, загадати бажання.
Це все про тебе. Це все про твоє сьогодні.
На ранок заснеш поруч старого рибалки. Про вас напише хтось повість і назве “ Старий і ти”. Потім наймеш авто.
Ти їдеш довго. Везеш чоловіка, але іншого. Вб’єш його. Кинеш авто. Програєш себе в карти. Не віддасися. Підеш.
Розбавляєш вино мінералкою. П’єш і не відчуваєш смак. Наче нічого й не було.
* * *
І знову це місто.
Це місто...вгадай сама.
А ти вже випилася. Хочеш спати. Слухаєш мелодію. Житомирська хвиля. Музичні вітання. Знайомі мелодії. Знайти щось серед них. Замовити пісню. Земфіра. І ніяких привітань.
Читаєш “Ніц”. Твій переклад...з якої? У них інтернаціональність тексту.
Пишеш сама. Але без пляшки не буває. Рідкі тексти.
Господи, що з тобою.
* * *
Писати про тебе легко. Але скрізь - я. Чоловік по той бік вулиці – я. І твої глюки – я. І перемоги – я. І текст – я. І місто – я. Досить .
Олена Юрчук. Чоловік по той бік вулиці. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.6-24.
