середа, 16 жовтня 2019 р.

Марія Єнжиєвська. Проза та вірш із часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Марія ЄНЖИЄВСЬКА

Ояснення
Довіра. Нема нічого ціннішого, важливішого і більш крихкого у стосунках людей. Довіра — це тонка невидима стрічка. Вона або поєднує, або... Без неї дружба і кохання — це пусті слова. Недовіра — це страх і відчай. Це фобія.
Ми так часто говоримо високі слова, а довіряти один одному так і не навчилися. Ми оспівуємо вічну дружбу, але й далі продовжуємо заздрити та обмовляти. Часто засуджуємо за нерозуміння, але й самі не дослухаємося до інших. Клянемося у неземному коханні, чи у ревнощах ... підозрах,.. докорах? Ми не вміємо довіряти, і не хочемо цьому вчитись.
У житті людини є межа. Не кожен її може подолати. Хтось зупиняється на півдорозі. Хтось плює на всіх і все, і йде вперед. Але найцікавіше саме там. На межі. Там сліпі прозрівають, а зрячі сліпнуть. Банально, але це справді так. Якщо я почну описувати смак ванільного морозива, мене зрозуміє тільки той, хто коли-небудь куштував його. Те саме й тут. Той, хто побував за крок до..., пригадає себе і те ояснення, яке, можливо, сталося.
Нам дають час подумати, але ми лінуємося. Так не хочеться копирсатися в своїй душі. Особливо, коли багато про що забуваєш або ж просто намагаєшся не бачити очевидного.
Окрема палата. Попереду багато днів вільного часу. Пригадуєш, мрієш і... гальмуєш. Нібито рідні та близькі люди починають підносити тобі такі «маленькі» сюрпризи. А ще є вірний друг. Він вже сто разів перевірений. Не один пуд солі зїджено, не один глечик розбито. Він завжди у курсі твоїх справ, тим паче зараз. Але чомусь ти вже чотири дні чекаєш на дзвінок, Це байдужість, нелюбов чи, може, такий різновид зради?
Нас завжди використовують? Комусь потрібне наше становище, гроші, авторитет чи просто вільні вуха. Ми не віримо у людську щирість, адже й ми не є відкритими.
Гіпнотизуєш телефон. Тобою цікавляться лише ті, що донедавна були тобі байдужі. Розумієш: неможливо повернути, забути, пробачити. Але разом з тим, не все загублено. Нові люди, нові обличчя. Багатозначні погляди, багатообіцяючі вчинки. Так хочеться довіряти пюдям. Хочеться... подолати поріг недовіри усередині своєї впертості… Хочеться…
Ми не довіряємо людям. Хочемо бути почутими. Самі ж нікого не слухаємо. Хочемо похвали. Та жорстоко критикуємо інших. У чужих очах бачимо тільки власне відображення. Та не помічаємо бажання бути пізнаними, зрозумілими, прийнятими.
Усього не проконтролюєш. Треба вміти ділитися . В тому числі й довірою. Не злитися на друга за те, що не подзвонив. Зателефонувати першим. Дати другий шанс. Довіритися. Не тільки тому, що це потрібно для самоствердження. Це потрібно нашим близьким. Бо і нам також інколи так потрібен цей другий шанс, чи не так?

***
Бути вільним, як вдих чи як видих,
Бути вільним, як серця биття.
Як калюжка від літньої зливи,
Не боятись розлитись в життя.
В задоволення жити, як море.
Розбиватись об твердь берегів,
І летіти в небесні простори
Крильми білими вільних птахів.



Марія Єнжиєвська. Вірш та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.75-76.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...