Бажання Янгола
Дива трапляються там де в них вірять!
«Ось і 365-а ніч, яку я проводжу сама...» — подумала Геля, дивлячись в замерзаюче вікно. Так її чомусь називали всі. Всі, крім нього... Він же називав її «по-справжньому» — мій янгол. Іншого до імені Ангеліна придумати не міг, і їй це подобалось.
Несподівана смерть коханого ось уже рік не давала дівчині спокою. Після весілля пройшло лише півроку, і в той вечір він поспішав до неї, але, мабуть, не судилося... Зимова дорога забрала його життя, а Геля втратила коханого назавжди.
У будинку стояла дзвінка тиша, лише коли-не-коли посвистував уві сні кіт Маркіз. Ангеліна не відривала погляду від нічного неба — вона намагалася порахувати зорі. Раптом пригадалися рядки невідомого автора: «...Ми із небом зорі рахували, А заснути так і не змогли». Зрозумівши, що поет написав правду, дівчина покинула свою справу. Місячне сяйво пронизувало простору кімнату. На вулиці стояла спокійна морозна ніч. Геля ще з дитинства знала, що чудес на світі не буває, але, помітивши в небі падаючу зірку, швидко прошепотіла: «Я хочу, щоб він опинився поряд». Через кілька хвилин, отямившись від магії ночі, вона зрозуміла, що захотіла неможливого і знову засумувала.
Час на годиннику повільно добігав до півночі, але спати все ж чомусь не хотілося. Ніч була якась незвичайна. Зорі починали помітно мерехтіти. Там, за вікном, щось тягнуло дівчину до себе, вона чула чиїсь тихі слова: «Іди! Іди...». Гелі справді вдома не сиділося, і вона, одягнувши пальто, вийшла прогулятися. Погода була по-справжньому зимова: мороз до мінус двадцяти, сніг біля будинків доходив майже до колін. Таку зиму, без морозного вітру, Ангеліна любила.
Надворі було світло — повний місяць не залишав жодного темного місця. В далині захоплював своєю могутністю густий сосновий ліс. Дівчині чомусь захотілося піти саме туди. На душі ставало спокійно, краса зоряного неба просто заворожувала.
Через метрів пятсот попереду зявився чоловік. Ангеліну охопив страх. Але помітивши, що незнайомець був непогано одягнений і просто милувався нічним небом, вона все ж наважилася підійти до нього. На її здивування хлопець заговорив перший:
— Що, теж не спиться?
Геля мовчки кивнула головою. В його рисах обличчя було для неї щось знайоме, рідне. Невідома сила тягнула дівчину до нього.
Вони обговорили красу зимової природи, а потім мовчки почали милуватися зорями. В нічному небі знаходився безмежний простір, від якого інколи бувало лячно. Але не сьогодні. Цього разу дівчина була не одна. Поруч знаходилась незнайома людина, від якої чомусь віяло теплом і таким жаданим спокоєм.
Час пролітав на диво швидко — годинник показував другу годину ночі. Від морозу ноги просилися в тепло, і треба було повертатися додому. Гелька кинула сумний погляд на місяць, який спокійно відпочивав на ковдрі соснового лісу, і сказала: «Прощавай...» Хлопець не хотів її відпускати, але і зупинити не міг — за такий час він навіть не дізнався її імя. Дівчина пройшла вже метрів з тридцять, і тоді його вуста раптом гукнули: «Янголе!»
Геля повільно повернулася і підійшла. На її обличчі сяяла загадкова усмішка.
— Невже ми більше ніколи не побачимось? — хвилюючись, запитав хлопець. — Я навіть не знаю твого імені!
— Побачимось. Завтра. Я прийду. А імя моє ти тільки що промовив! — відповіла Ангеліна з тією ж усмішкою на вустах.
Над ними повільно пролетіла золота зірка. Після декількох секунд тиші Геля промовила:
— Вір зіркам! Вони виконують бажання твого серця, якщо ти цього сильно хочеш. Сьогодні ти став здійсненням мого бажання. Памятай, що головне в житті — це віра!
Дівчина повернулася і пішла додому. Під її чобітьми по-справжньому зимово сміявся сніг.
— Я — бажання... — прошепотів хлопець і усміхнувся. — Бажання Янгола...
Надія на майбутнє
Із вдячністю Зіновчуку М.М. за вчасну підтримку та віру в моє майбутнє.
Він спав не так, як всі дерева... Його душа і думки відлітали, а поверталися лише на якусь мить. Йому було байдуже — життя втратило сенс. Біль розривав серце на мільйони дрібних частинок, які, здавалося, ніхто не збере докупи.
Сонячна повінь залила узлісся, той мовчазний світ, що страждав. Співчутливе проміння не могли бути принадою ні дубу-велетню, ні будь-чому, що існувало поряд.
Дуб, коренастий, велетенський, зі смутком дивився на своє царство, яке оточувало його з усіх сторін.
Вождь лісу вже не міг нічим допомогти. Вітер гостював не частіше, ніж колись, але ліс не мав змоги витримати його натисків: падали найбільші дерева, ламаючи собою все на своєму шляху. Ліс начебто усвідомлював масштаби лиха — почався хаос.
«Якби мені залишили мої руки...» — забурмотів дуб. І враз йому пригадалися далекі минулі роки — такі щасливі! Пригадалися діти, які колись кожного року згрібали сіно, сміялися, жартували і розмовляли з ним. Вже давно їх тут не було. Він забув їхні обличчя та імена, памятає тільки голос та долоні, що не раз торкалися до його листочків. Засумував...
Сонце сховалося за хмари, і на зміну приємним спогадам прилетіли думки про те лихе, що сталося. Неначе знову зявився чорний силует людини, яка приходила до нього ввечері з сокирою в руках! Навіщо вона це зробила?! Дуб не розумів. Людина не взяла для себе нічого, те гілля так і залишилося лежати поряд.
З того часу багато разів сонце сідало за обрій, а вранці зявлялося знову. Тільки на цій частинці землі нічого не змінювалося. Лісовий світ жив в постійному незвідані. Він втратив свого вождя і наставника, не відчував людської турботи, занепав духом і забув про надію. Там не було життя, а тільки існування. Ніхто не хотів йому допомогти.
Час тягнувся довго, і тільки зимовий сон пролітав, як одна мить. Того теплого весняного ранку дуб не хотів прокидатися. Очі не бачили страждань, і душа не боліла. Але він відчув дотик чиєїсь руки — і все його єство здригнулося. Він побачив хлопчика і дівчинку, які стояли поряд, але не впізнав їх. І лише дотик долоні тієї дорослої дівчинки пригадався йому з далекого минулого. З теплих пальців линула музика, бо вони не раз торкалися клавші фортепіано. Ці діти були з того щасливого життя, але дуб не впізнав їх, бо вони підросли. Піднявши повіки, він помітив всю красу, що була поруч: ніжно-смарагдові листочки берізок, яскраво-зелену травичку, що поросла всюди, усмішки лісу, який знову повірив у нього. І в цю мить дуб відчув у собі силу, побачив, як широко і могутньо розрослася його крона, яка неначе підтримувала блакитні небеса!
Це було початком нового життя. Дотик співаючої долоньки дівчинки і усміхнене обличчя хлопчика створили новий світ щастя і радості, де у живий ліс знову вселилася надія на майбутнє!..
Прокинься, хлопчику!
Дмитрик біг лісовою насипаною дорогою, радіючи, дивився на яскраві квіти, слухав спів лісових пташок. Йому добре було в лісі, спокійно; він забував про домашні проблеми; душа розкривалась і ніби летіла ввись, до сонця, як отой Ікар із давньогрецького міфу. А потім спускалась низенько-низенько до землі, аж заплутувалась у шовкових травах, вдихаючи запах лісових квітів. Он там, під тим кущем, росли дуже великі суниці, чимось схожі на полуницю, що мама з дідом посадили в городі. Ще колись давно дід Петро показав маленькому Дмитрику цей кущик, і з цього почалися їхні лісові таємниці. Дмитрик назбирав у жменьку запашних ягід, скуштував декілька, залишив для мами, але потім пригадав, що прийшов у ліс надовго, і ягоди, що встигли на сонечку перезріти, він додому не донесе.
" Мені тринадцятий минало..." — чомусь пригадався Шевченківський вірш. То у Великого Кобзаря головний герой ще малий, а Дмитрик уже великий. Він уже дорослий і єдиний мужчина в сімї. Чомусь болісно пригадався батько, що колись постійно приходив вночі пяний, сварився з мамою, а потім завалювався в постіль і так хропів, що в дворі Жучок починав гавкати і смішно підвивати. Хлопчик памятає, як мама після цього вже не спала вночі, ходила по кімнаті, а то тихенько плакала, закрившись ковдрою, щоб ніхто не чув. Одного разу батько взагалі не зявився додому, мама з ним розлучилась. Згодом і дідуся не стало. Мама казала, що його радіація зїла. Помирав дідусь дуже тяжко, але Дмитрика залишив хазяїном, і Дмитрик не підведе, бо дав обіцянку.
Дорога почала крутитися, як змійка. Хлопчику було цікаво, чи зустріне він якесь звірятко лісове, як ото було колись. Пішли всією сімєю до лісу, і мали вже повертатися додому, та дід Петро вирішив нарізати віника, щоб двора підмітати. Ганнуся, маленька сестричка, пішла по дорозі вперед, знайшла їжачка та й грається, аж тут Дмитрик бачить, як виходить кізка, зовсім маленька, на дорогу. Зупинилась біля Ганнусі, нюхнула її платтячко, і тихенько пішла до лісу, ніби боялась налякати маленьку дівчинку. Ганнуся і не бачила лісової гості. А дідусь не повірив, казав, що такого бути не може: давним-давно всіх звірів винищили горе-мисливці.
Десь отут за поворотом повинні зустріти Дмитрика метелики. їх так багато, як у казці. Ганнуся, Дмитрик та мама завжди гралися з ними, а дідусь сміявся. Але ні одному метелику шкоди не завдавали. Мама казала: гріх таку красу знищувати.
Потрібно ще трохи пройти. Саме там ростуть великі гарні чорниці. На цьому місці й радіації немає. Вона всюди є, казав дідусь, але тут найменша. Дід Петро гарно вивчив карту, яку бачив у лісгоспі, і ніколи не дозволяв збирати ні гриби, ні ягоди в тих місцях, де радіація велика. Дмитрик добре запамятав дідові настанови.
Пробираючись через колючі кущі ожини, Дмитрик мріяв про те, що до кінця дня він назбирає чимало ягід, здасть їх заготівельникам, отримає гроші, а завтра піде на базар, купить зошити, ручки, олівці для себе і для Ганнусі. А яка мама буде здивована! Як вона буде радіти, що у неї виросли такі діти. Мама захворіла, але вона видужає і обовязково піде разом зі своїми дітками в ліс, назбирають багато ягід, і за виручені гроші зможуть купити ще й чобітки на зиму. Дмитрик знав, що мама давно мріяла купити собі сукню, але то тато забирав з хати гроші, а то дідусь тяжко захворів, і мрію здійснити не було за що.
Ось тут повинні бути ягоди. Та де ж вони? Дмитрик пройшов далі і побачив геть вигорілий ягідник. Пригадалося хлопчику, як дідусь попереджав, що згодом у лісі зовсім не буде ягід, бо люди гребінками знищували старі ягідники, а молодим ще рости й рости. Походив Дмитрик по лісі, вийшов на дорогу, і вирішив всі дідові місця перевірити. Він знав, що вже сьогодні він не назбирає ягід, але знайде гарне місце і завтра з Ганнусею піде до лісу.
Довго ходив хлопчик, але всюди натикався на ніби спалені ягідники. І вирішив дідусів онучок не послухати дідової заборони: піти туди, де велика радіація. Кажуть люди: в цьому році там такі ягоди, яких ще в лісі ніколи не зустрічали. Страшно було Дмитрику йти до того лісу не тому, що боявся радіації (її все одно не видної, а тому, що вперше в житті порушує наказ діда. Ще страшніше відчувати, що тобі за це нічого ве буде, нікому й насваритися.
Ох, які ж тут ягоди! Хлопчик так зрадів, що й не знав, до якого кущика нахилятися. Відчуваючи втому, вирішив спочити. "Отут, під цією білокорою березою, трохи відпочину..." Незчувся, як і заснув. І присажяося Дмитршояі, як вони з Ганнусею радіють новим черевичкам, мама сміється, кружииочи в новій сукні а поряд з ними свдпь усміхнений дідусь...
Горіть ясно, зорі!
Тиша... Спокій... Я і нічне небо. Здається, зірки так низько, що їх можна дістати рукою.
Те вгорі — окреме життя, існування якого десь далеко, за межами пізнання. Воно розповідає про минуле, теперішнє і майбутнє. Тлумачити життя зоряного неба для себе може кожен по-різному. Я уявляю, що круглий, як сонечко, місяць — то перша вчителька або вчитель, а зірочки — то їхні учні.
Згадую 1-ше вересня 1999 року і помічаю маленьку зірочку біля великої, яскравої — це я і моя матуся. Вона стоїть осторонь і усміхається, бо впевнено віддає мене в руки вчителям. Згадую, як я перший раз сіла за шкільну парту, перший раз взяла в руки ручку і вчилася малювати окремі літери.
В народі кажуть, що зірки холодні, вони не можуть відчувати. Але це не так. Вони мають багато чого спільного з нами, людьми. Зорі поспішають жити, палають якнайяскравіше. Їм, як і людям, хочеться зробити життя таким, щоб потім не шкодувати.
Володимир Симоненко писав, що чари ночі забирають життя вчених, митців, поетів. Але всі ці люди не шкодують, адже саме ніч, зоряне небо надихає їх творити. І після цих старанних зусиль їхні відкриття, твори мають велике значення в житті людей.
Ще вчора був поруч зі мною друг: гарний, талановитий, життєрадісний, але його зірка почала тривожно мерехтіти. Він жив, з усіх сил намагався допомагати іншим, але його зоря дуже швидко згасла. Коли я дивлюсь на небо і бачу блимаючий вогник, то мені стає страшно: а чи не чиєсь життя то догорає? Але ні. Небо шепоче, що то літак прямує за звичним рейсом. Заспокоююсь, починаю мріяти... Ось бачу себе, а біля мене найближчі та найрідніші люди. Наш гурт небо називає Малою Ведмедицею. Ми міцно тримаємось разом, щоб підживлювати одне одного. Адже жодна істота не зможе вижити у цьому жорстокому світі без допомоги інших.
Я бачу зірку, що рухається, і уявляю, як відриваюсь від землі, лечу далеко, — туди, де ще не бувало людське око. Але як би там не було добре, я все ж повертаюся до рідного дому, до рідних стежок...
... Усе це тільки уявлення, і вони зникають. Але залишаються мрії, щоб дружних сімей-гуртів на зоряному небі ставало все більше. Тоді всі будуть жити довго і щасливо.
Отже, небо для кожного — це дзеркало, що відображає життєвий шлях людини. Уважно вдивіться у небо! Кожен там побачить себе, свою родину і друзів. Якомога частіше вдивляюся в ту небесну безодню, і вночі, і вдень, звіряючи сутність кожного свого сліду на нашій матінці Землі.
Музика душі
Стояв теплий осінній день. Легенький вітерець підіймав жовто-багряне листя і кружляв його у мрійливому вальсі, а крізь гілки пробивалися веселі сонячні зайчики. Я поверталася додому з роботи через парк, який взяла у свої обійми магічна осінь. Легені наповнювало повітря із запахом листя і цілющим ароматом ялинової смоли.
Все здавалося таким, яким було завжди. Але за кілька метрів я помітила дещо, що було незвичним для зору. По правій стороні доріжки через кожні кілька кроків стояли новенькі вишукані лави для відпочинку. На одній з цих лав сиділа жінка. Вік її було важко вгадати, але на довгому волоссі вже виблискувала срібна сивина. Її блакитні очі були спокійними і щасливими. Кругом неї стояла купка хлопчиків і дівчаток різного віку, обличчя яких були дуже серйозними. Мабуть, це і привернуло мою увагу. Підійшовши ближче, я почула, як діти дуже просили жінку щось їм розповісти. Я знаю, що підслуховувати чужі розмови некрасиво, але дивна сила не пустила мене піти. Я сіла на сусідній лавці і почула розповідь, яка піднесла мою душу у світ, де чути стогін серця і музику душі.
«... її звали Оленкою. Це була дуже красива дівчинка з очима кольору неба і волоссям, в якому вдень ніжилося сонце, а вночі — небесні зорі. Коли їй виповнилося чотири роки, її батьки загинули в автокатастрофі. Оленка залишилася з бабусею. Жили вони лише за одну пенсію і ледве зводили кінці з кінцями. Але люди розповідали, що ніколи не чули, щоб вони жалілися на свою долю. Дівчинка і бабуся завжди були разом — разом займалися готуванням, прибиранням, разом працювали на полі та в городі. Ще вони тримали корову Рябушу. Ось така була сімя з трьох осіб.
Оленка завжди памятала своїх батьків і вірила, що вони поряд з нею. Мабуть, тому її серце було оповите добром, а обличчя прикрашала осяйна усмішка. З раннього дитинства у дівчинки почав розвиватися талант до музики: вона добре відчувала ритм, запамятовувала звуки, співи пташок. Вона грала на ложках, робила свистунці зі стебел молодого жита, і все, що потрапляло їй до рук, відтворювало музику.
Після того, як Оленка пішла до школи, бабуся вперше в житті побачила в її очах сльози. А засмутила дівчинку тоді любов до фортепіано. Так, саме любов. Повертаючись додому після уроків, вона побачила, як двоє чоловіків заносили в будинок новенький інструмент, а за кілька хвилин з вікна залунала музика. Спочатку звуки лунали голосні і веселі, а потім їх змінила музика, в якій Оленка почула крик душі, сердечний крик долі. Дівчинка не витримала і побігла додому. Вона все розповіла бабусі, але, не дочекавшись відповіді, міцно її поцілувала і сказала : «Я все розумію». Ви ж знаєте, що для навчання в музичній школі потрібні гроші, яких, як відомо, у них не було. Після тієї зустрічі з фортепіано Оленка дуже часто приходила до школи і хоча б годину стояла біля вікна і слухала музику. Ніхто не знав, чому вона там стояла, але ніхто її звідти не проганяв, тому що в цьому не було потреби — дівчинка ж нікому не заважала.
Пройшли роки. Оленка на відмінно закінчила школу і поїхала кудись здобувати професію. Здається, вона навчалася на фінансиста. її бабуся померла, коли дівчині виповнилося 22 роки. Я не знаю, що з Оленкою сталося далі, де вона живе. Але наслідки її любові до фортепіано ви знаєте. Кожного місяця на рахунок школи надходять кошти. Вони йдуть на навчання тих дітей, які не мають змоги платити, але дуже хочуть навчатися музиці. Ніхто не знає напевно, хто надсилає ці гроші, але навіть впевнена, що це Оленка.»
Розповідь закінчилася. Діти подякували і розбіглися в різні сторони. Жінка ще кілька хвилин посиділа, потім сама до себе усміхнулася і пішла.
Я ще довго знаходилася в парку. Мені здавалося, що я потрапила у світ, який давно зник. Виявилося, що цей світ існує насправді. І лише пізно вночі, коли за моїм вікном впала зірка, я зрозуміла, кого зустріла вдень.
Немає коментарів:
Дописати коментар