Містечкові щоденники
Весна і літо
1...
Сонце світить. Сонце палюче й болюче. Парить. Повітря загусло і заволожилося. Я пливу киплячою Михайлівською вулицею, вдихаю випари розжареного асфальту, торкаюся поглядами майже оголених дівчат, що струмують навколо мене прохолодними потічками. Мимо проповзають брили будинків, теж оголені, бо обрізано гілля дерев, що багато років приховувало їх голизну.
Передчуття чогось незвичного, бажання чогось прекрасного, нового і незнайомого не покидає. Місто бавиться зі мною, кожного ранку даруючи сподівання, і кожного дня це сподівання марнується. Все завершується: прощанням назавжди під виглядом простого “Бувай! Я тобі зателефоную!” (може, колись, потім, коли буду самотній далі нікуди); ніччю фізичної насолоди і винуватим ранком (тоді тихцем покидаєш квартиру, ще раз позирнувши на сплячу “красуню”, яку цілувати чомусь уже зовсім не хочеться); розчаруванням з першого слова (доводиться тихо зникати, імітуючи терміновий виклик на роботу чи чорт зна ще куди). Місто бавиться мною. Для нього я чергова іграшка, на яку воно звернуло свою увагу. Я знаю — воно побавиться і викине. Але все одно, я піддаюсь його заклику, і йду його вулицями, бо вірю, страшенно хочу вірити, боюся не вірити його обіцянкам. Бо це передчуття, передвідчуття та передпочуття міцно пустило корені у моїй душі, міцно засіло у серці і росте, росте, росте...
Погляд сфокусувався на чомусь красивому. Пускаю слідом за поглядом свої сприймання, і бачу: йдуть двоє. Обнялися. Молоді і стильні. Насолоджуюся видовищем. Вони якісь нетипові, не місцеві мабуть. Якісь європейські, чи що? Вона — чорнява, він — білявий, обоє довговолосі. Порівнюємося. Мені так і хочеться посміхнутися...
Я єму суке гаварю: шо бля за фігня! — каже дівчина.
Хлопець обнімає її. Сонце яскраво вилискує на її чорному волоссі.
Передчуття-передпочуття зникає. Місто знову посміялося з мене.
2...
Напружено мовчать фонтани,
слухають, як
кігті віників шкребуть по шкурі міста.
Завмерло холодне повітря,
прозору і легку прохолоду
вливає воно у легені.
Повненький і лисий читач
надолужує свій
інформаційний голод, непогамований звечора.
Такий він,
один із житомирських ранків,
зненацька захоплений моєю свідомістю.
3...
Ранкове місто. Саме тоді, коли всі ще сплять, коли фонтани ще не прокинулися, але вже відчувається їх готовність вибухнути оргазмом шуму і прохолоди, коли зникає межі між ніччю та днем, коли чорні мітли починають шкрябати шкуру міста, — саме тоді можна відчути його поклик. І я знову йду за ним...
Йду від башти на Пушкінській, через якусь Нову церкву, по ледве вловимих хідниках вздовж доріг, спускаюсь широкими і незручними сходами, через зарослий бадиллям сквер виходжу на Любарську і піднімаюсь нею до Малої Бердичівської, занурююсь у провулок між синагогою та драмтеатром і крученими гранітними плитами, попід кронами велетенських дерев виринаю на площу Перемоги, простую крізь неї, незважаючи на розмітку, — машин ще мало, йду прямо, мимо Картопляної хати, магазину Ельдорадо та будинку Наташі, магазину із тканинами, Укрсоцбанку, Першого кредитного банку, Ощадбанку аж до вулиці Якіра, повертаю ліворуч, і йду цієї вулицею вниз, зліва — якийсь промисловий обєкт, пункт прийому склотари, справа — будинок Вєти, яка була моїм перукарем і є прихожанкою Нової церкви, через що і перестала бути моїм перукарем, за будинком — біла нова споруда обкладена силікатною цеглою під-розшивку, із офісом якоїсь партії та якоїсь енергетичної компанії, далі вулицею починаються старі три-чотири-поверхівки, — вони викладені зі старої червоної цегли, з претензією на архітектурний стиль, підмурівки їх розсипалися, а самі будинки нагадують розвалини часів Другої Світової, але в них живуть люди, мають свої радості і біди, мрії і бажання, — колись я про них напишу книгу, а зараз я йду далі, попереду — спуск, улиця стімко падає донизу і зупиняється біля мосту через Тетерів, це — Подільський міст, справа — будинок Центру дитячої творчості із схованим усередині Університетом Сучасних Знань, зліва — Подільська церква, в яку я ще ні разу не заходив, а також кілька якихось розбитих півтора-поверхові будинки, виходжу на міст, далеко внизу тече темно-зелений Тетерів, вгору по течі — круті скелі, що тягнуться далеко-далеко (по них я лазив в Денишах) і Житомирський пивзавод, пива якого я ні разу не пробував.
Міст пустий. Повітря холодне. Сонце потроху піднімається, і тіні, спочатку довгі і тонкі, стають коротшими. З того боку мосту вулиця знову дряпається нагору. По дорозі назустріч мені їде яскрава червона машина. Схожа на Феррарі. Дорогуща. Їде дуже швидко, але різко гальмує, перетинає зустрічну смугу і зупиняється коло мене. Опускається скло, — і я бачу висячого на кермі, абсолютно пяного небритого мужика. Він мутним поглядом дивиться на мене, і щось бурмоче з питальною інтонацією. “Що-що?” — перепитав я. “Г-д-д-е тут дор-р-р-ога к сч-ч-астью?” — нарешті вдалося мені розібрати, і я ошелешено відповідаю: “Та прямо!”. Скло піднімається і машина з писком і ревом рве з місця, так і лишаючись на зустрічній смузі. Відчуваю запах горілих шин.
Дійсно, де ж та дорога, яка веде нас до щастя? Мабуть, таки прямо. Та оскільки всі ми рухаємося у різних напрямках, то і “прямо” — у кожного своє. Те, що для мене позаду, для когось — попереду.
І я йду своїм “прямо”.
Місто таки має якийсь задум щодо мене...
4...
Таємні бажання
тому і таємні,
що страшно зізнатися
в них
навіть собі.
Таємні бажання
так збуджують серце,
тремтливо торкаються
плоті й...
зникають.
Таємні бажання,
коли все ж збуваються
стають всім огидними?
Навіть собі?
5...
Задуха і спека. Повний тролейбус людей. Їх вогкі тіла торкаються одне одного, від того стаючи ще вогкішими. І я разом з ними. Я торкаюся їх, вони торкаються мене, і нікуди від того не втекти, не сховатися. Я мушу. Мушу їхати разом з ними, вдихати їх піт, відчувати на язикові солоний смак власних губ. Мушу вогкішати і розпливатися, мов пластилін, під променями сонця, що увіпялося у цей тролейбус і заповзялося його розплавити. Хтось продирається вперед, хтось повзе назад і тягне за собою чорну брудну сумку, з якої смердить оселедцями. Він проходиться тією сумкою по ногах усіх, хто є у тролейбусі, і хтось із тих, хто таки є у тролейбусі, не стримується:
Да что жє єто такоє? Шо за вонь?
Да! Как так можно? С такой гадостью и в тролейбус?
Ми же тут все задихньомся!
По спині потекли холодні потічки. Хтось із смердючою торбою подав голос:
Так ви окно одкройтє!
Ви шо? С ума сойшли? Нас же сквозняком продуєт! От ненормальний!
Зачинався скандал. Я вирішив переповзти подалі, і опинився в самому кінці тролейбуса. На черговій зупинці Хтось із торбою таки вийшов, і все затихло. Мене зовсім заштовхали в куток, а потім хвилями тіл прибило і притисло до мене струнку білявку. Її притисло до мене всім тілом, і вона вибачливо посміхнулася, мовляв, так вийшло.
Я опустив погляд нижче...
Мені відкрився краєвид із двох чарівних півкуль ідеальної форми. Краплинка поту застигла між ними, і ніяк не могла зірватися донизу. Я так довго дивився на ту краплинку... Вона народилася десь у околі шиї, і шлях її мав простягтися десь униз, до тонкої тканини, що тісно стягувала дівочий стан. І там вона мала розтанути... Дівчина простежила мій погляд, почервоніла і вирішила розвернутися.
Розвертаючись, вона торкнулася мене ногою. А потім її міцно притисло до мене попою. Збудження приховати було неможливо.
Вона відчула це, і... почала плавно рухатися вниз та вгору, в такт рухам тролейбусних ресор. Стало зрозуміло — та спека, яка щойно була навколо, ніщо у порівнянні з жаром, що охопив мене. Серце забилося. Звільнивши одну руку, долаючи тремтіння. Я все ще не вірив у те, що відбувається. Опустив руку донизу, просунув між тілами, і торкнувся її живота. Вона відповіла на мій дотик поворотом голови і трішки прикушеною нижньою губою. Я опустив руку нижче, нижче, нижче-е-е-е...
Почув її ритмічне глибоке дихання. Її вільна ліва рука потяглася назад і почала намацувати блискавку на штанях... Ритм мого дихання злився її ритмом, зник дискомфорт, я перестав чути сморід, зникла спека, лише червоні плями перед очима. І страшенна, нелюдська-надлюдська насолода, що межує з екстазом... Ось вона дісталася блискавки, намацала собачку і потягла донизу...
Ви посмотрітє, шо вони делають! — громом прозвучало у вухах. — Ізвращенці!
Місто може і обламати. Канкретна так обламати...
6...
Місто закликає мене переважно вранці. Та інколи воно ніби струшується, озирається, глибоко вдивляється у себе і розуміє, що і вночі воно живе. І тоді воно кличе мене у свідки свого таємного сюрреалістичного нічного життя...
Початок травня. Близько одинадцятої ночі. Площа. Із темряви виринає дівчинка-першокласниця. У неї за спиною величезний портфель, на голові — сніжно-білий величезний бант, у руках — букет квітів. Вона повільно проходить повз, повертає, переходить дорогу і зникає за рогом будинку...
Тиха нічна вулиця. Ледве блимає ліхтар. Жодної машини, жодного перехожого. Накрапає дощ. Переходжу дорогу — і поруч зі мною біжить їжак. Я сповільнюю крок — він сповільнюється теж. Я прискорююсь — і він дріботить за мною. Нарешті дорога подолана. Їжак голосно сопе, і зникає у кущах...
Вночі...
Вночі місто прокидається і говорить із нами. Та ми не чуємо... Спимо... Місто хоче нам сказати, що ми не одні. Що поруч із нами є ще життя. Паралельні і перпендикулярні світи. Інші виміри. Всесвіти.
Інколи місто мовчить. Лише кидає нам знаки, як кістку собаці. На, гризи! Може, допетраєш? Ха-ха...
7...
Навколо — сірість дощового дня,
то хмари
впали
на землю.
На високому плоті
балансує хлопець
у сірій куртці.
Він пробує себе
і світ
на міцність?
8...
В небажанні йти на роботу таки щось є. Коли прокидаєшся тьмяним сірим ранком, і бачиш за вікном мокру мряку, чуєш стукіт дощу, закутуєшся у ковдру щоб зберегти тепло власного тіла... Може, тоді і варто послати всіх під три чорти і продовжити свій сон? Тим більше, що сьогодні неділя, і навряд чи прийдуть студенти-заочники? Вони ж теж десь лежать у своїх одно-дво-багатоспальних ліжках, і зовсім не хочуть вибиратися із обіймів однокурсників-однокурсниць і йти під цим мрячним дощем... Йти до знань? Ха-ха-ха...
А раптом прийдуть?
Я чую голос Міста, яка каже мені дощем: “Ш-ш-ш-ш... не лишайся тут.... ш-ш-ш-ш-ш тук-тук-тук... Йди за мною, я допомож-ж-ж-ж-ж-ш-ш-ш-у... Йди до мене, тебе знову ч-ш-ш-ш-ш-ш-екає...”
І я піддаюся чарам, виринаю з тепло-вогкого ліжка, заливаю вівсянку кефіром, ріжу туди ізюм і їм холодну суміш, запиваючи її гарячим зеленим чаєм.
Холодно. Осінньо. Мокро. Мерзнуть пальці. Я ховаю їх у кишені, але там не тепліше. Йду. Університет обнесено залізними ґратами з гострими шпичаками. Під дощем його корпуси стають нудними і пустопорожніми. Підходжу до воріт, і кидаю погляд вгору — на найвищий шпичак хтось надягнув чорну шкіряну рукавичку, причому настромив її саме на середній палець. Всі інші пальці обвисли, тож вийшов досить однозначний жест...
Здивована вахтерка довго дивиться мені услід — відчуваю це спиною.
Піднімаюсь рожевими сходами до розкладу і знаходжу потрібну аудиторію.
Заходжу.
Пусто.
Самотні столи торкаються один одного у бажання хоч якось розрадити цю пустку, підтримати хоч якийсь порядок у хаосі.
Всюди знаки. Чому я довірився місту? Чому не лишився дома, в теплі, затишку і неробстві? Згадалася рукавичка за огорожі, — я повторив жест fuck you пустим столам і повільно поплентався назад.
Дощ пройшов. Лишилася сірість, холод і вогкість. Колючий вітер. Рукам у кишенях задубіли, і я натягнув на них рукава кофти. Проходжу коло Обласної бібліотеки. Не доходячи до неї, повертаю направо, у двори. Йду брудною стежкою. Справа — школа, відмежована від світу сірими залізними ґратами (десь зо два метри висотою). Поверх ґрат наварена залізна ж пластина — щоб діти, коли будуть перелазити через них, раптом не поранилися. Одна секція повністю причавлена до землі, покручена до нестями — то влітку впало дерево. Поверху ґрат, по залізній пластині, балансуючи і широко розвівши руки, повільно просувається хлопець років дванадцяти. Він зосереджено дивиться під ноги і ледве помітно хитається з боку в бік.
Зупиняюсь і дивлюсь на хлопця. Він не бачить мене, він не бачить себе, він бачить лише сталеву пластину під ногами і пустоту навколо. Що він робить? Чому сам? Чому немає навколо дівчат, позеленілих від страху і серед них Однієї, якій найстрашніше, а може найбайдужіше, Однієї, заради якої він і йде двохметровою висотою, опираючись рвучкому вітрові?
А може він йде заради себе? Випробовує себе на міцність?
Ти це мені хотіло показати, Місто?
9...
У місті багато самотніх людей. Чим більше місто, тим більша швидкість просування у ньому пішоходів. Чим швидше рухаються люди, тим менше у них часу один на одного. Чим більше місто, тим більше самотності. Час у малих містах стоїть. Стоїть і застоюється, каламутніє, обростає водоростями, в ньому заводяться слимаки, равлики і жабки. Застояний час смердить. Але в ньому немає місця самотності, бо ж бочку із застояним часом треба комусь чистити? Ось воно, місце для спільної діяльності, спільного щастя чистити час. Вичищати його, надраювати до блиску, до власного засліплення від того клятого блиску!
В Обласній науковій бібліотеці тривалий час вже існує безкоштовний Інтернет-центр. Достатньо показати читацького квитка, і можна записатися на 1 годину інтернету. Кілька разів я теж цим користувався, коли треба було багато матеріалів закачати. В цю суботу я прийшов першим. На 16.00. Згодом місця всі теж заповнилися, і я через один компютер помітив бабусю. Одягнута в коричневі брюки та теракотовий піджак, низенька і худа. Обличчя темне. Вона відкриває пошукову систему Google, щось вводить і через кожні 2-3 хвилини голосно звертається до системних адміністраторів (хлопців по 13-15 років) із скаргами на погану роботу компютерів: “Що він мені тут пише?”, “Як це слово тут написати!?”, “Що він мені якусь порнографію видає!?”. Поруч мене сидить чоловік років під 40 — він тихенько посміюється з бабці. Сисадміни чомусь майже не реагують на її скарги, лише інколи відбиваються: “Ви пишіть далі слово, не звертайте уваги”, “У всіх інколи вилазить порнуха — не звертайте уваги” тощо. Мене трохи це починає дратувати — по-перше, я через шум не можу зосередитися, по-друге не люблю хамства по відношенню до клієнтів. Тож поки компютер закачує черговий мегабайт, ще раз придивляюсь до бабці, — і розумію, що я її вже десь бачив. Намагаюсь згадати де, і таки згадую: в цьому ж Інтернет-клубі! І веде вона себе так само. І мені зрозуміла реакція хлопців — вони просто звикли... Нарешті, годину вичерпано — так нічого і не знайшовши, бабуся йде, перед тим записавшись на новий час.
Можливо, для неї це єдиний спосіб хоч якось поспілкуватися з людьми...
Вирішення дилеми “самотність чи застояний час” Місто покладає на нас.
10...
Фотографія. Зліпок з реальності. Інколи мертва і холодна, як на знятому на мильницю застіллі. Інколи жива, тепла, дотикова — коли зроблена митцем... Сюжетна фотографія — це історія. Це оповідь, розказана однією вирваною з життя миттю. Її можна розшифровувати, інтерпретувати, розкручувати спіраль — і ніякої впевненості у тому, що дійдеш кінця.
Три пухнастих яскравих дитячих коники сумно стоять під магазином у багнюці.
На червоні та жовті троянди впав перший осінній сніг.
Три чоловіки вибирають кран.
Самотня дівчинка у блакитній куртці коло магазину ходить туди-сюди.
Одягнутий у червоне манекен крізь шибку дивиться на школу.
Зазирають до каналізаційної труби двоє майстрів у брудних робах.
Крізь мряку, повз ларьки-вагончики, суне натовп.
Це миті.
Вони прийшли і пішли.
І більше ніколи не повторяться.
Але вони збереглися назавжди. Зашифровані у пікселях, розкладені на компоненти RGB або CMYK, переведені у двійковий код...
Вони завжди будуть зі мною, і ті, хто на цих фотографіях, ніколи в житті не дізнаються — частинка їх уже відколота, і зберігається у моєму компютері.
Зберігається, доки я не натисну кнопку Delete...
11...
Зникла музика. Струни не слухаються,
Втікають, зникають, вмирають, жити заважають.
Торкаюсь душі —
там порожнеча, там порох, там кіптява, дим, попелище.
Згоріли думки, почуття, натхнення...
Чого ти мовчиш? Не кричиш. Лиш мовчиш.
Де згубив ти натхнення? Де втратив ти хист?
Хто спалив почуття? Хто розбив твої мрії?
12...
Хтось великий і чорний живе в місті. Він торкається струн наших душ, і грає сумну мелодію. Він ховається за масками, втікає від наших поглядів, уникає розмов, — він завжди мовчить, цей, великий і чорний.
Він пролазить у серце чорною гадюкою і сичить звідти на наших коханих, друзів і подруг. Він зачаївся до пори, до часу, в кожному з нас, згорнувся клубком і чекає, доки його розбудять. Хоча ні, він ніколи не спить. Він завжди в очікуванні. Він чекає... чекає... чекає... доки його не покличуть на свято ненависті.
Цей великий і чорний — він в нас і поза нами. Він іманентний і трансцендентний, імпліцитний і експліцитний. Він страшний і бажаний, викликає відразу і зачаровує.
Він дуже хоче бути великим, цей чорний. Він всотує страх, жах, сум, депресію — і думає, що стає більшим. Але ж ні, він маліє щохвилини, і замість вивищення отримує приниження. Він насправді дуже малий, цей чорний.
Він дуже хоче бути чорним, цей малий. Він напувається нашої чорноти, всотує отруту з наших сердець — і цим очищає їх. І замість тотальної чорноти отримує сірість, бо ж крім зла, є в нас і добро, і разом із чорним він всотує й біле. Він насправді дуже сірий, цей малий.
Хтось малий і сірий живе в нашому місті. Щодня він малішає і сірішає, й від того стає ще небезпечнішим. Бо ж чим дрібніша сірість, тим простіше їй оселитися в нас назавжди...
13...
Чорна дірка, дрібна сварка,
Хочу злетіти —
щось не пускає,
Дрібні провини, сірі хвилини,
Мрію про щастя,
отримую спокій,
Хочу змінитись, тобі повинитись,
Лечу до неба, —
торкаюсь землі.
14...
Містечкова містика. Містичне містечко. Ходимо колами, спіралями, квадратами, паралелограмами, ромбами, але ніколи не прямими лініями. Той, що лісом водить, сидить на шиї кожного, і водить, водить, водить лабіринтами життя, плутає карти, мапи, дороги, події.
Куди?
Життєво необхідно знати життєву необхідність.
15...
Тепло у серці назовні проситься
Хоче вихлюпнутися
на тебе
***
Закохалася сонячно й легко,
І слова поєднались в вірші
Закохалася, — й стала сонцем,
хмарою і дощем,
райдугою і віршем,
піснею, радістю, мрією
Стала чиєюсь надією...
16...
Вечір. Небо сіро-блакитне. Сонце опустилося, а тому освітлює довгі хмари збоку і знизу. Від того їх верх темний, бік — сірий, а низ — білий. А окремі хмаринки — переливаються кольорами райдуги. Ці хмари відбиваються у темно-зеленій річці, що ледве рухається. Від того здається, що і вгорі, і внизу — купа веселок.
Вона стоїть над рікою, вдивляючись то у хмари, то у зелену воду. Вона любить сонце. Сонячна дівчина. Коли у найлютішу спеку усі ховаються в тіні, вона одягає відкритий топ, високі-високі шорти і радісно-сміливо літає по залитому сонцем асфальту... А сонце у відповідь всміхається їй, дарує ніжну засмагу, зазирає у вічі і примушує мружитися... а вона не піддається, сміливо зустрічаючи його широко розплющеними очима...
Тієї ночі був сильний вітер. На ранок, щойно піднялося сонце, одразу стало гаряче. За ніч з акацій коло агроакадемії пообпадав весь цвіт. Він блідо-жовтим килимом встеляв асфальтові доріжки, а двірник згрібав його у великі купи. Я проходив через це акацієве поле, — з кожним помахом мітли у повітря піднімалася хмара густого акацієвого запаху.
І в тій хмарі ми зустрілися...
Я і Сонячна Дівчина...
17...
Час хоче забрати думки і натхнення
Час хоче піти — і забрати мене
Час мріє про рух,
про нестримний стрибок
А я все стишую,
стишую,
стишую
кроки
Немає коментарів:
Дописати коментар