МОБІЛОЧКА
Це майже як стати зіркою телешоу, не виходячи з дому. Я ж мобільна. Шанс? Шанс! Офігєть.
Я б цьому черговому на „102” навіть смайлик з побілки відправила, якщо б це було можливо. Ви в чаті? Початимось. навіщо пєчалітся. Що вам дітей не шкода? Певно, зараз вони нервово курять в туалеті, як Сашка з 7-Б. той теж нервує, коли в туалеті, курить.
Школа замінована. І це сказала я — з своєї мобілки. я крута. Офігєть. Ото Свєтка зїсть себе заживо, коли узнає, що це я з побілки зірвала всі уроки на другій зміні.
Суд. Хіба я знала. Хіба подумати могла. Застереження. Ні це не зі мною. Певно, папа не подарує мені вже на мій день народження нову косметичку і не дасть на сніданки в школу. А-а-а-а, за що ж я купуватиму нові журнали „Серіал”. Це ж бомонд, а він невпинний і, як мода, невблаганний. А, зрештою, в мене ж залишається моя мобілочка. Я мобільна. Викручусь. Любе люстерко скажи та всю правду розкажи.
Речовий доказ по справі — мобільний телефон — передати матері дитини. Ні. Тільки не це. Навіщо так жорстоко.
Відправте ж хто-небудь мені смайлик.
ПОЛТІННІК
Вечеряємо в Макдональдс. Я і пан-отець К., мій друзяка.
Говоримо: про дискрименовану політику, про опозицію владних світу сього один до одного і опозицію до них народу.
В дишло... Макдональдс в Житомирі. Вам картоплю — фрі, чому фрі, як смажена, вона? Фрі: маленьку, середню, чи велику? Але добре, що ще звертаються по-українськи, тобто, ще не зовсім резервація... Картопля з обгортки — так промовисто, ніби словами з реклами: „Швидка їжа — швидка допомога”, а між рядків проглядається: „швидка смерть”. І стіни з фіолетовими листочками, літера „М2 по середині. Навмисно не вигадаєш. За сусідніми столиками торгують довідками. Довідка — пятдесят гривень. Підійдеш — вона все зробить. Пусте. Не про нас. Та й, пусте. Трохи далі, але вже зовсім тихо, вербують юнаків на заробітки в Данію. Одяг і взуття вам видадуть на будівництві. Одна дрібничка: візи. „Хоч би паспорти не відібрали в аеродромі. А то — все: рабство, хоч тут ми ті ж самі раби, та все ж тут, серед своїх же людей, а там: чужина, одне слово. Це, навіть, не Литва — такий же совок, одне лишень, на європейський кшталт — читається в очах.
Дитяча кімната, наче, в проекті „За склом”, хіба що графіті скрізь: от дітям і прищеплюють резервістську субкультуру. А батьки — нічого — хай розвиваються: нове світобачення — тішаться — і — їдять, але вже по той бік скла, за камерою в мініатюрі. Постукає якесь дитятко — мамо, дай коли — я по телевізору бачив: це добре, я це люблю, а вона йому:” Де ж ти бачив. Не можна. Он, диви, тобі тьотя — розважниця шарика дає. Не відволікай мене. То що ти кажеш: такий драйвовий манікюр і за таку смішну ціну. А як до неї записатись? Стіни з фіолетовими листочками і літерою „М”— мамо, мамо.
Ні, шинок цей, Макдональдс не для українців, більш того, не для словянської душі, що гудить ще задовго до похмілля: хліба не подають, хоч він всьому голова — „Ти запомни, сынок, золотые слова„, навіть слабоалкоголки немає і пронести не можна, хоча кожен, що населяє 1/6 Планети Земля свято притримується канонічних рекомендацій журналу „Здоровя” і як водиться в общепітє пропускає пів ста з благословення всіх присутніх. Геть не тінейджерський підхід. Ми добре знаємо, що доблесні скаут-бої підливають в свою колу.
Краще б зробили столовку в кращих традиціях совдепії. Хоч є, але не така, на Польовій, дуже якась заполітизована ностальгія. З червоними прапорами — не подумайте, що на дубових столах замість скатертин, хоча ідею треба підкинути при нагоді і бажано анонімкою, бо проклине, це лише з вигляду, він вдає з себе атеїста, а сам щовечора читає свою чекову молитву, коли рахує виручку з робочого класу. Шинкар. Їдріт твою наліво. І підказав же ж йому хтось перед бюстом усіх „угнєтьонних” поставити попільничку. Партієць маханий. Та мене в третьому класі ледь на облік в дитячу кімнату міліції не поставили, коли ненароком в їдальні молоко на портрет дідуся Леніна вилив. Підштовхнули. Вбив би. Обійшлось. Щоправда, батько сивим одразу, як те молоко, став. Ну попільничка, то й попільничка: є хоч попіл куди скидати, іскри ж бо на всіх не вистачило — це ж, як клепка — не всім дано, а в кого і є — то, виключно, своя — така собі, родзинка, життєвий живчик, живиця по життю. Ми нещодавно зігрівались під прапорами всесвітньої революції. Святкували свою помаранчеву тризну. Та менше з тим.
Говоримо: про вимираючу націю, про сучасних дітей-паморозків, як ото заморозки на корі головного мозку, бач-но фраєряться, що своїм матом здригають ледь не весь тролейбус: „А, чо?”. Не попущу. А хто народжує? Тобі хрестити, а мені відбирати майбутніх державних дітей. Інтернати переповнені — і це без війни. Зараз інші війни в моді: холодні, мориторингові, економічні, газові. Даєш на опалення вугілля і дрова1 Саме страшне, що ляжемо ми, хто може думати, ті, хто живе для України, кожним подихом живемо для неї, ляжемо в топку як дрова. Що-що, а горнила в нас вміють видумувати. Весь час поспішаємо, перегораючи, це всеодно, що в хурделицю розкурювати люльку на бігу, димком піддаючи собі охоти. Вся країна, мов попільничка. Попільничка для пригноблених, а ті, що за кордоном — то не раби, — а ми — то наші сподівання, що хтось нам допоможе. В дишло... Кому ми потрібні: лише собі, і наш порятунок лише в нас самих.
Вулиця. Стоїмо біля гральних автоматів. Розходимось. Малєц підскочив до дорого автомобіля. Через приспущене скло зблиснули пятдесят копійок і впали в сніг, тяжко впали, так само, як наша попередня розмова лягла на душу. І пригадалось: мати обскубує клаптик тканини на серветку, його все менше і менше і часу в нас на порятунок заради таких, от, обскубаних мальців і тих, що за склом — все менше і менше. часу жити — і того поготів.
Батюшка благословіть полтіннік на виграш — обриває наші роздуми обмурзаний, мов би вже вкинув монетку в шпарину автомата і ось-ось крутне барабан -тройка-семьорка-туз— це щось з одвічного.
Ти вже виграв, коли через мене звернувся, уповаючи, до Нього. Як виграв і тоді, коли народився і, що народився — памятай про це завжди, не розмінюйся на полтини, бо життя твоє стане тоді також половинчасте, завжди навпів — так і не пізнаєш цілісності.
Та ну на вас . Зараз Вітьок знову весь банк зірве...
НІЗАЩО
Минається сонце зимового дня. Нетривкого зимового дня. Та обдає морозом геть не від нього.
Переминається за гратами і в погляді мороз. Перескакує з ноги на ногу на клаптику позбавлення волі. У нього в майбутньому лише це — обмежена дійсність — за якою радості виру життя, яких він сам себе позбавив. Чому в погляді стільки криги? Має ж бо бути весна молодості, грайливість всеперемагаючої юні.
— Ти вбив? — втомлено суддя.
— Вбили ми. — Поруч трохи старший юнак. Але так само недоросль.
Переміни. Ой переміни у вашому житті хлопчаки.
Переминається нога за ногу. Перекручуються слова, думки.
— Як же це сталося? — слід зясувати, це неодмінно, слід зясувати на судовому слідстві — як лікарю необхідно зробити аналізи пацієнту і день-два вже мають значення — хоча, що тут встановлювати у них повно часу на обдумування попереду — а у нас, присутніх, скорочений передсвятковий день.
— Ну, випили. Хоча вже було пізно... Цілодобово. Хлопці пішли. А ми залишились. Ми, втрьох. Ось один поруч. А третій — це той, хто тільки що свідчив, що свідком проходить по справі, в отключці був, коли ми те саме, ну, вбили, — відключився — та й свідок, дорого йому ця відключка стоїла, батькам, а він ледь тремтить, та це зараз, коли говорить, а тоді — цілодобово ж — та й пізно вже було, пяні були, відключився та й годі, права його водійські святкували, а зараз вирулюємо. Газу — це тост такий і газу — градусів сорок всередині, а зовні, певно, пятнадцять, а нам тільки вісімнадцять буде. Зустрінемо, думали по-дорослому.
Переминається. Ой переміни у вашому житті, хлопаки. По пятнадцять рочків кожному на обдумування. Та й плюс ваші вісімнадцять — та й виходить майже сорок, як всередині. І не захочеться, певно, ще раз ці сорок всередину, бо там ті пятнадцять — це ж на все життя і знайдуть вони вас будь-де і не відпускатимуть до кінця життя; а зовні ці пятнадцять будуть прагнути ваших золотих вісімнадцяти, на то й вони, щоб світ любити і про добро думати. А воно не в тому, щоб поясом, його ж таки поясом, чоловіка задушити, а потім — голос, наче, з туману, твого товариша, не того що у відключці, а того, що на найближчі пятнадцять — побратима: „Сходи за ножем. Він ще, наче, дихає. Покінчимо з цим”.
Додому. Чимдуж додому, та не для того, щоб сховатися, чи то впасти навколішки на коліна перед образом над ліжком матері — бо ж вона тебе таки породила а не твар хижа — і спокутувати свою провину. Образ над ліжком матері. Пусте. Горе їй. Спить і не знає за чим її син вбіг на кухню. Все пусте.
Блиск. Лезо. Ніж. Вулиця. Цілодобовий. Кадик. Бідолага. Ламається ручка ножа.
Ранок. Перші перехожі. Дзвінок у двері. Все.
Ледь чутний шурхіт. Отже, за мною.
Переминається з ноги на ногу. Ніби подумки повертається на те місце, де пожовклі плями на снігу. Не для каяття, а може… І ніби задкує , щоб не допустити того, що сталося, підступно і безповоротно. Не допустити з жалості до себе. Бо як це я? З-за когось. Це не я.
— За що ж вбили?
— Вбивають, як і люблять — ні за що...
І страшне не те, що в кадик ножем, а те що це „ні за що” розрізало своїм вістрям тишу і розітнуло набряклі вени всіх присутніх.
По сьому по пятнадцять. Оскаржити вирок можна у Верховному суді. Проте суддя буде приходити до вас щоночі, наче вітер, очима того, що його ж паском, і сумління не підперезаєш нічим, не задушиш його. Якщо воно є, звичайно, у переминанні ніг, переплутуванні думок, в мережі слів. Цілодобово.
Вадим Жалюк. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.97-100.
Немає коментарів:
Дописати коментар