СКЛО БИТИ, СКЛО БИТЕ
(Епізоди)
♀♂ АРОМАТНИЙ АНГЕЛ ♀♂
— Сьогодні я зустрічалася з Ангелом, — кажу подрузі.
Дивлюсь на її вираз обличчя, як вона сприйняла новину: моя бабця сказала б, що оченята на лоб повилазили.
— Ти що?!! З яким іще Ангелом???
— Ну, з Ангелом! Із прозорими крилами! Зеленими очима. А пахло від нього чоловічими парфумами.
Ураз Юля порушила мої спогади про зустріч криком:
— Капець!!! Що за дурню верзеш? Коли це було?
Її очі звузились.
— Сьогодні! За 20 хвилин сьома ранку. Я прокинулась від…
Перед очима зявляється картина зустрічі з Ангелом.
— Це якесь марення!
— Господи! Та вислухай ти мене!
— О, скажи, що й із Господом ще розмовляла!
— Не хочеш слухати — все! Займайся справами!
Я йду на кухню, де починаю шукати їжу. Зазираю в холодильник. Далі погляд переводжу на газову плиту, на якій щось вариться у каструльці. Згадую, що Єлізавєті Єфімовній замовляла на вечерю смажену квасолю. Це вона і вариться. Але трохи доведеться зачекати, аби смачненько повечеряти. За-че-ка-ти! Це ж життя — у ньому часто-густо доводиться чекати. Хм, цікаво, а хто любить хвилини чекання?!. Кажуть, що очікування радості — це вже радість, а якщо передбачається щось погане?.. А якщо не відомо, як далі буде?
Мої роздуми припинила Юля. Вона ввімкнула радіоприймач, із якого волало: «Я повсюду иностранец, и повсюду я тоже свой…»
— Надін, то від Ангела пахло чоловічими парфумами? Інтересно, як це так?
— Отак! Якщо ти серйозно — все розповім. А ні, то гуляй Вася!
— Добре. Я — серйозно.
Юля вмощується у кріслі.
Роблю тихіше звук радіоприймача.
Снився мені покійний дід Паша. Такий реальний сон, що в дійсності таких чітких кольорів не побачиш. Ми сиділи з ним на ослоні і він розпитував про всіх домашніх. Ще й так допитувався… Коли запропонувала йому перейти у хату, бо сильний вітер зірвався, то він сказав, що його ніхто там не жде… Я нібито обіймаю діда, але в обіймах — порожньо! І тільки чую його голос. Каже, щоб не турбувались за нього. «У мене все добре. А ти, рибонько, побережись». І зник!
Обоє мовчимо.
Хіба поганий сон? Дєд просто попереджає, щоб ти була обережною.
Де? З ким?
З Ангелом. — сміється Юля. — То як ти з ним зустрілася?
Так от. Після того, як дід зник, я заходжу в хату, але опиняюся не в сільській хаті, а в квартирі. У себе вдома. Там я кудись збираюсь начебто на побачення. І все у мене щось не виходить. Я бігаю. Бігаю. Раптом чую приємний голос: «Досить. Стомився. Я теж хвилююсь». Озираюся назад, і бачу, що на порозі кімнати стоїть Ангел. У мене таке відчуття, ніби ми з ним давно вже знайомі. Ангел підійшов до дзеркала, біля якого я стояла, і обійняв. Так ніжно… Знаєш що, оце пригадую: я його в дзеркалі не бачила.
Дивно.
Потім зазирнула йому в очі. А вони зе-ле-ні.
Ти що злякалася?
Та ні. Крім того, помітила під час нашої розмови, що вони змінювалися.
А це вже як? Вони що, під кінець розмови стали синіми?
Колір — це лише зовнішній показник. Виявляється, вони мають ще й внутрішній колір, який характеризує стан особистості. Зовнішній колір очей незмінний — від природи. Ну, хіба що лінзи поставити — тоді зміниться. А внутрішній колір очей міниться від настрою, емоцій, почуттів… Так і в Ангела під час нашої розмови.
Так про що ж ви бесідували, врешті-решт?
Про життя. Я хотіла випитати у нього, як стати телепатом. Бо всі Ангели — телепати. Хотіла…
М-м-м, і для чого воно тобі? Так життя буде нецікавим.
Проте спокійнішим. Але знаєш, він сказав, що головне відчуття, а не думки, передбачення, розум. А відчуття саме вже і передбачить, і впевненість дасть.
Ото він загнув! Надь, значить ти з Ангелом балакала, коли я вставала в туалет, а ти чомусь сиділа на дивані і булькотала?
Мої очі робляться великі-великі і, напевно, набувають кольору… якогось дивного. Пригадую, як ми сиділи в парку на качелях. Ангел раз-по-раз поправляв крила і від них віяло чоловічими парфумами. Ангел розпитував про мої враження від подій останніх семи днів. А чому семи, второпати не можу. Чому не розпитував взагалі про моє життя? Ми ж начебто з ним уперше бачимось? Невже Ангели забобонні?!. Хм, семи…
Юля, а про що ми саме тоді говорили?
Не розібрала. Сказала тобі: «Лягай спати», — і все.
О! А я думаю, хто мене кличе уві сні? Бо Ангел, очевидно, почув, любязно усміхнувся і сказав, що коли я схочу, він прийде знову! Потім десь зник.
Ага, як у мультфільмі про Карлсона: «Я улетаю, но еще вернусь!»
Хочеш вір, хочеш не вір, а для мене Ангели —ре-аль-ні!
НЛО!
Юль, а в кого, в що, ТИ віриш?
У себе. Іноді.
Чому «іноді»?
Бо іноді сама не знаю, чого хочу. А для того, щоб вірити, треба певне підґрунтя.
Несподівано задзвенів мобільний.
О, симисулька прийшла.
Дивлюсь — невідомий номер: одні зірочки.
— Невже з небес?!. — іронічно запитує подруга, яка викладає на тарілці квасолю у формі сонечка…
Чому з небес? Ангели можуть бути і в загазованому місті. Поміж нас. Тьфу ти, це Михась написав!
Надь, то ми йдемо сьогодні купувати подарунки?
Звичайно! Як і домовлялися. Давненько нікому не робила подарунків. Просто так.
Ну, чому «просто так»? Ці ж люди важливі для тебе. Не байдужі. Завжди приємно з ними зустрічатися… і це банально дарувати подарунки на ДНР, Новий рік. Не обовязково ж приурочувати до червоного дня в календарі. Варто влаштовувати свята для душі. Дарувати радість щодня.
Правда-правда! Погоджуюсь, без заперечень.
Або навіть просто написати кольорового листа чи писульку вдячності. Таку собі записочку: «Життя — прекрасне, бо ТИ є в мене!..», — сказала Юля і підсунула тарілку з викладеною квасолею у формі серця.
Дякую! Як приємно! — усміхаюся. — Однако шото маловато! (А сама подумки кажу: «Юльчик, ти моє серце». І враз перед очима зявляється Ангел. Цьому не надаю значення. Та все-таки… чому він зявився???).
Ой, а в тебе в тарілці сонечко! — перебиваю власні думки запитанням до Юлі.
— Так. Сонечко. — У голосі подруги відчуваю занепокоєння. — Це ззовні, а в середині — дощ, гроза.
Що сталося?!?
Та на роботі неприємності. Крім того, так сталося, що через мій знервований стан зіпсувала настрій коханому. Під руку потрапив. А коли усвідомила вчинок — так прикро стало. Ніколи ще не ображала рідних людей через дурнувату роботу. Хіба варто псувати стосунки проблемами на роботі?
На кухню заходить Єлізавєта Єфімовна:
Что вы, девочки, приуныли?
Наша хазяйка, в якої ми живемо на квартирі, любить, коли ми засиджуємося на кухні. Тоді вона сідає у своє крісло і починає з нами теревенити. А буває, як заведеться переказувати сюжет телесеріалу. О-о-о-ой! Нудота нападає. Починаєш думати про своє, а робиш вигляд уважного слухача.
♀ ♂ ♀ ФУТБОЛ ♂ ♀ ♂
Обмаль часу. Через десять хвилин відправляється маршрутка. Я ще вовтужусь у квартирі. Ніяк не можу зібратися! Сестра закриває кришку термоса, кладе його в пакет.
Бутерброди вже поклала. — каже.
Дякую! — відповідаю їй.
Таня завжди випроводжає мене на футбол. Приємно, коли вона питає, чи вистачить у мене грошей, і дає пару гривеників. (А коли тих грошей вистачає???). Цього разу Таня не питала, бо знала, що я отримала стипендію. А скільки тої стєпухи?.. Раз на гру зїздити — й усьо!
Однією рукою перевіряю, чи зібрала всю футбольну атрибутику в пакет, а іншою намагаюся завязати шнурки на кросівках.
Хто ще мене хоче?
Не маю змоги натиснути кнопку, щоб відповісти на мобільний дзвінок, бо треба швидко запетлювати кросівок на лівій нозі, завязати шарфик та щодуху бігти до «Маркета». І так вже запізнююся. Хоча… без мене не поїдуть. Однак не варто бути завжди самовпевненим!
Серьож, пять хвилин і я на місці!
Навіть не слухала, що він казав далі, вимкнула, поклала телефон у кишеню…
Із порогу квартири кричу до свого чотирирічного племінника, який сидить біля компа і дивиться мультики.
Колюся, хто сьогодні переможе?!!
Шевченко!
Та який Шевченко?!! Скільки разів тобі говорити, що він грає за «Челсі»!
А хто сьогодні у футбол?
«Динамо» — «Ліон»!
Виграють наші! «Динамо», «Динамо», о-у-о!
Чую відповідь, водночас хапаю пакет і вибігаю з хати. Двері за мною закриває сестра.
Удачі!
Зазвичай я не запізнююся на час виїзду в Київ. Але коли доводиться відпрошуватися у викладача за 15 хвилин до закінчення пари, щоб встигнути, то…
Скільки разів я придумувала різні «відпрошування». Ой-йой-йой! Скажеш, що на футбол, то дивляться на тебе, як на ненормальну. А мені це не подобається, коли не розуміють! Кажеш правду, ще й не вірять. Треба піти в Собор посповідатися, бо брехати — великий гріх! Та й і до брехні буде що додати! Позбавитись усякого недоброго, що назбиралося за певний період, необхідно кожному. Сповідь — це своєрідна стерилізація душі. Себе якось і відчуваєш по-інакшому після неї!
… Всілася у маршрутці біля вікна поряд із Вованом. Після фанпоїздки на Супер-Кубок в Одесу із Вованом ми стали рідними, як брат і сестра. А «похрестилися» тоді, коли всі помирали від спеки і спраги, а Вован приніс у маршрутку чотири пачки соку «Сандора» зі словами: «Девчонки! Угощайтесь! Брат из Севера приехал!!!»
Вова, як ти пробрався у той магазинчик? — здивовано запитала у нього Юля.
Біля магазинчику зупинилося 12 автобусів ще й наша жовтенька маршруточка «Богданчик», і всі тепленькі вболівальники, чи то від перегріву на сонці, чи то від алкоголю, посунули за продуктами. Товкучка була непробивна. А Вова через 10-15 хвилин, як вийшов з маршрутки, — приніс сік.
Просто! Там такоє творится!!! — Береться за голову. — Подходишь к холодильнику, открываешь его и берешь, скока хочешь. Ну так, по совести!
А як розраховуватися? — запитую його, сьорбаючи із пачки сік.
Никак! Там продавщица в шоке! Гребут все, что попало! Хотите, морожена вам принесу?!?
Та ладно! — відказує Юля.
Все равно! Как не мы, то кто-то другой!
Вован великими ковтками попив соку і пішов знову у магазинчик. Ми з Юльою вийшли подихати свіжим повітрям, але воно було не зовсім свіжим. Стояв такий «смел» тютюнового диму, що ми вирішили дихати у маршрутці.
Нічого собі!!! Глянь, хтось приїхав на «Багданчику»! — почули ми за спиною.
Ми засміялися. Такий транспорт був саме для нас, щоб їхати окремо від колони автобусів із Києва, аби день повалятися на пляжі.
Угощайтесь мороженым! Брат приехал!!! — Вова роздає всім, хто був у маршрутці морозиво. — Продавщица рада, что все розкупили. Но завтра она будет в таком шоке!!! Ото торгонула! А охранник стоит, как укопаный! Сам, видать, охренел! Кушайте на здоровья!!!
Мені стало шкода продавця.
Треба піти сказати, щоб хоча те, що лишилося, не розібрали просто так.
Але водій завів мотора і ми всі раденькі, що напилися соку, лісами-полями їхали додому. А «брат» ліпив свої приколи цілу дорогу.
… Вован цього разу сидів щось у роздумах. Запитаю його: «Скільки голів сьогодні пропустить Шовковський?» Брат відповів щось не за темою.
— Надюш, будеш пиво? — питає Вікторович і протягує крізь двох сидінь пляшку «Стела Артуа».
Ні, дякую! Поки що не хочу.
Дивлюся у вікно. Думаю про Михася. Хотілося запропонувати і йому поїхати на матч, але моя скромність… А-а-а-а, що не робиться, то все на краще.
Дістаю з кишені мобільного. Надумала написати есемес. Раптом — дзвінок! Дивлюсь: незнайомий номер. Я все ще думаю про Михася. Невже мої флюїди трансформувались у його мозок, і він вирішив подзвонити?
Алло! — кажу. Чую жіночий голос.
Надя, це Ярослава телефонує!
О! Привііііт, Яся!
Згадую, що Яся, саме так називала її ще з того часу, коли шили лялькам одежки, гралися в халабудах, їли картоплю в мундирах, як приїжджали на канікули до бабусь у село. Згадую, тиждень тому домовлялися про те, що вона запитає чи можу проходити журналістську практику на «Новому каналі», де Ярослава і працює.
Вона ощасливила мене.
До нестями захотілося поділитися радістю із Михасем. «Ура-а-а!!! Мені дозволили приїхати на «Новий канал», та ще й туди, куди задумала, — у спортивну редакцію! О, Слава тобі, Господи!!!»
Його абонент був «у зоні недосяжності». Якби так зробити, щоб недосяжність стала досяжною?..
На одному диханні швидко набираю номер до редактора спортивного відділу каналу Олексія. Намагалася продумати розмову, та не встигла, бо Олексій відразу відповів. І знову ура-а-а! Погодили з ним мій приїзд. Казав, що можна приїжджати завтра.
Я відчула у грудях легкість, упевненість. Усе це — через розуміння на відстані з цією людиною! Наостанок сказав «Па-па!» на моє «До побачення». У мене таке враження, що ми з ним вже даАавно знайомі. Приємність і спокій не покидали мене декілька хвилин. Я перебувала в польоті між зеленими соснами! Ми проїжджали ліс.
… Спокійно було недовго: чую суперечки уболівальників, хто ж сьогодні переможе.
— Звичайно, «Динамо»! — вставляю своїх три копійки, розуміючи, що моя думка не обґрунтована. Принаймні, так хочеться! Перемоги! Але аргумент без доказів — все одно, як «бла-бла».
♀♂ ПАРАШУТ ♀♂
Завібрирував телефон. Це продзвенів будильник. Перше, що прийшло на думку, — і це вже сьогодні? Хочеться крикнути «Ура!», та мої емоції ще сплять. Повільно о-дя-га-ю-ся. Прямую з напівзакритими очима у ванну, декілька разів вмиваюся. Йду до кімнати. Чую голос тата: «Ти що, справді зібралася?» Не відповідаю, а подумки: «Ні! Просто прокинулася із самого раночку, щоб вмитися…»
Знову вібрирує телефон. Натискаю на кнопку, прикладаю мобільний до вуха і чую:
Привіт!!! Я вже бачу червоні букви Коростишів! Можеш виходити!
Андрій — молодчинка. Виконав так, як і домовлялися. У середині мені щось йокнуло!
Мама склала у лоточок зварені пельмені, поклала ще у сумку яблука. Почала давати настанови, та я їх не чула. Я вже літала поміж хмар.
Швиденько зібралася і вибігла з квартири. Андрій чекав у своєму червоному «Opel». Рада була його бачити! Вигляд у нього дещо інший, аніж в офісі. Дорогою до Бородянки говорили про пусте або просто мовчали, слухали музику, або підспівували радіопрогровачу. Дуже гарно було, коли їхали повз ліси. Було бажання побігати по лісу, подихати хвоєю, назбирати квітів… Але Андрій порадив берегти сили, бо буде складно. Не стала суперечити. Він бо знає більше. Ми зробили вдих… видих. Їхали далі. Я запропонувала поснідати.
Яке?!? Ти хочеш, щоб воно все?.. — він пришвидшив рух автівки, дивно глянув на мене, так і не договорив.
То хоч банан! — кажу йому.
Знову дивний погляд.
Навіть води пити не рекомендується! Яке ще їсти!!!
То це ж можна вмерти!
Да-а-а, як не відкриється парашут — можна Богу душу віддати! А від терпіння не помреш.
«Від терпіння???? Цікаво, хто помирав від терпіння? Реально вмер?» — думаю собі. Та я не хочу помирати від терпіння! Краще від щастя.
Відкриваю пляшкуи «Облонь» і мовчки пю.
Багато не пий!
Дати тобі ковтнути?
Андрій киває головою у горизонтальному напрямку.
Понятно! — кажу, і бачу у небі великі рухомі цятки. — Це вже ми приїхали? — крикнула я.
Ага, приїхали! Ти ще не передумала?
Хіба можна передумати свою мрію?
Сьогодні вона здійсниться!
Мрія — як болячка! Іноді про неї не згадуєш. От коли заходить мова про заповітне, тоді починає тебе перти! Начебто друге дихання відкривається! Після її здійснення вже не те. Однак думки, згадки тебе переповнюють. А потім мрія стає не болячкою, а шрамом. Коли згадуєш процес її здійснення — радість безмежна! Чи то за себе, що спромігся досягти, зробити…
Реалізувати можна не тільки мрії, а й бажання. Люди, які прагнуть до чогось, вони сильні. Треба щодня підніматися, підніматися, навіть якщо і впав, необхідно підніматися. Головне — мати сильну психіку, а потім вже фізично, — продовжує Андрій.
Не стидно впасти, а стидно не піднятися, — кажу.
Головне розуміти своє бажання чи мрію настільки, щоб від думок про це тебе переповнювало! І буде ве-е-е-еличезне прагнення до здійснення її.
Андрію, а ще головне — щоб поряд із тобою були люди, які розуміються без слів. Вони просто відчувають один одного. Можуть застерегти небезпеку чи навпаки спонукати до подолання труднощів, а потім разом радіти! Їм завжди добре бути поряд.
Андрій голосніше увімкнув музику. Повністю відкрив вікно і виклав лікоть. Я зробила глибокий вдих і поступово випускала повітря. Наші погляди зустрілися у дзеркалі. Позаду їхав бус.
Вони теж…
Будуть стрибати з парашутом. — продовжив Андрій.
А як ти…
Знав, що я хочу запитати? — знову перебив. — Головне відчувати.
І що ти зараз відчуваєш? — запитую і прикриваю очі.
Ми вже на місці.
За декілька хвилин нас стало більше. Ми приєдналися до тих, хто буде стрибати з парашутом.
… Усе вдало. Прикольно! На думку спала пісня: «Небо — это я, посмотри на меня!». Щаслива, що під собою відчула землю. Однак від щастя не померла.
♀♂ НЕОРДИНАРНІ ♀♂
Сонячні промені дісталися краю дивану. Я спустила ліву ногу. Захотілося, щоб промінчик лоскотом розбудив мене. Йой! Погляд із ноги перевела у вікно. Там зелено. На листочках граються сонячні зайчики, білочки й котенята. Дивні такі. Ловлю себе на думці, що день буде дивним. Ще б пак! До 12-ої здати макет «Універсум», ще матеріал виправити після коректури й намалювати цей макет. Перевірено: спокійно це зробити не вдасться, бо постійно хтось приходить у редакцію, комусь щось потрібно. О 14-ій у спорткомплекс на відкриття VII зональних змагань із волейболу. До цього часу зустрітися із Катрусьою. На 16-ту годину — візит до Володимира Соломоновича за журналістськими порадами, та й про життя-буття потеревенити. Ще домовитися про зустріч із науковим керівником по телефону. Про те, що немає натхнення писати дипломну роботу, казати не буду. Скажу, що частину принесу трохи згодом, без пояснень. На 17.30 в актовий зал на «Містер гумору». В складі журі буду. Знову доведеться старости просити, щоб «енок» не ставила, коли можливо. Ввечері гра полуфіналу Ліги Чемпіонів «Мілан» — «Манчестер Юнайтед». Однозначно дивитися буду! А коли написати реферат? Бог його знає.
Потягуюся! Позіхаю. На мить закриваю очі. Якийсь простір. Біло-прозорий. Ніде й нікого. Навіть Ангела. А як його покликати??? Відчуваю, як лоскочуть промені сонця. «Доброго ранку, Всесвіте!» — про себе кажу й прямую до ванної кімнати. Дивлюся у дзеркало, усміхаюся. Трохи кумедна. За 30 хвилин склала постіль, зібралася й поснідала.
По дорозі до університету зустріла Андрія Сергійовича. Він повідомив, що о 10-й годині в конференц-залі буде круглий стіл на тему про НАТО. Треба пофоткати й написати матеріал у газету.
Чому не повідомили про це раніше?!.
Але ж і не пізніше! — сміється доцент.
Нууу, да! — саркастично відповідаю. Прокручую в голові, кого відправити на цей захід. Оленку?!. Вона цікавиться глобальними проблемами. НАТО — вони ж бо. Дивлюсь на годинник. За декілька хвилин десята. Ото вона зрадіє повідомленню. Чекала-чекала, напевно.
… Саме з Люсьою домальовували макет, як Катруся влетіла в редакцію.
Пррррривіт, дівчата!!!
Люся кивнула головою.
Hello! — відказала я їй.
Як самопочуття? Як зустріч? Чим цього разу здивував тебе Михасик?
Знизую плечима. Одразу не можу відповісти.
Вражень немає? — здивовано допитується Катя.
Зачекай! Дай макет закінчити. Потім розкажу.
Коли одразу немає відповіді, значить, шо то не то! — пильно дивиться мені в очі. — Ну, емоції повинні якісь бути після свіданія?!.
Після такого? Я тебе прошу!
У мене теж вчора було побачення. Мій Бедрик проснувся! — усміхаючись сказала Катя. — Ну, давайте завершуйте своє художество, та й підемо в столовку каву-чай пити.
А гарячу собаку їсти? — промовила Люся.
Ми всі разом засміялися.
У столовці Катруся розповідала, як вони з Бедриком, гуляючи містом, «перевтілювалися» в Ельфів. Як на них дивилися перехожі.
— У нас ще люд не звик до неординарності.— додає Люся. — Багато-багато — дикі у сприйнятті навколишнього.
— Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Совецкий Союз! — пять копійок вставляю в розмову.
О! Дівчата! — широко махає рукою Вася й прямує до нас. Навколо всі оглядаються у бік нашого столику. — Привіт! Привіт!
І тобі привітик! — кажу усміхаючись.
Прррривіт! — відказує Катя.
Привіт! — сказала й опустила очі Люся.
Ну как вы? Рассказывайте! — Вася бере стілець і підсідає до нас.
Сьорбали чай, і плітки вплітали в розмову.
Ну, й девчата! А мне всегда с вами интерестно! — зауважив Вася.
Я вже маю бути в спорткомплексі!
Біжи вже! — штовхає мене Катя.
Зустрінемося в редакції! — накидаю сумку на плече й поспішаю на відкриття змагань. По дорозі дістаю фотоапарат і диктофона.
Фух! Встигла! Хоча було вже 14.15. Я й не памятаю, коли в нас щось розпочинається вчасно. Тільки новорічні вітання Президента до бемкання — вчасно!
Розглядаю присутніх. Волейболісти так нічого. Бачу свого тренера, ще спортсменів, ректора рідної Альма-матер, бачу дядьків у краватках, серед них —Володимира Романовича. Через декілька хвилин він підходить до мене. Ми, як завжди при зустрічі, здоровкаємося за руку. Видно, що для ректора це несподіванка. Якась студентка і так вітається з начальником відділу молоді та спорту при Міністерстві освіти і науки України. Ми перемовилися про нове, бо Володимир Романович поспішав у президію відкриття VII зональних змагань з волейболу.
Після урочистої частини вирішила залишитися на гру між агроекологічним та медичним коледжами. Через цікавість. Майже всю гру проговорила з головою спортивного клубу університету. Іван Якович повідав, що всі волейболісти з медичного коледжу — майстри спорту, двоє з них грали за національну збірну. Але він не сказав головного…
По закінченню всієї гри притьопала до капітана команди. Гарний хлопець, більш схожий на баскетболіста. Вмикаючи диктофона, вітаю з перемогою і ставлю запитання. У відповідь — незрозуміла мені реакція волейболіста. Я знову іншими словами передаю суть питання. Він дивиться на мене — і все. Ми не розуміємо один одного. Я трохи розгубилася. Господи… Раптом підходить чоловік — тренер команди, плескає хлопця по плечу, той відходить.
Усі вони глухонімі!
Я «остовпіла».
— Можу вам дати коментар, якщо хочете.
Звичайно! — після цього я не чула, що казав тренер.
По дорозі від спорткомплексу надзвичайно сильно хотіла все розповісти Ангелу. Та тільки вже просила, щоб він допомагав таким людям. Добрим людям.
Дія Оксамитова. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.101-110.
Немає коментарів:
Дописати коментар