***
Тобі пишу. Затерпли руки.
Тремтячі вії "стук" і "стук".
Від ненависті до розлуки
Залишився точковий рух.
Коли в листі просохне паста,
Конверт парфумами пройде,
Я розібю пекуче щастя, —
Хтось інший хай його знайде.
Хтось інший носить сіру блузу,
Фарбує коси у "каштан",
Й душать подих пластик-буси,
А шкіру кульки від румян.
Вона не пє молодку каву —
Тонку фігуру береже,
Щоб лебединая постава
Не стала Яйком Фаберже.
Тобі пишу. Читай уважно.
Ковтай урочисті слова.
Коли зненацька стане страшно,
То значить, я іще жива.
***
Я буду тихою ніжною тобі,
Моя покірність хай тебе не залякає.
Очей моїх підсолений прибій
Твоя долоня хай не витирає.
Збирає око зорі золоті
З твоїх очей — безрадісні дарунки.
А на душі, мов в газовій плиті,
Іржавіють потерті візерунки.
Палай, печаль… Я пяна від надій,
Накиданих горою. День наступний
Напоїть ніжним басом голос мій,
І розіллється гомоном підступним.
Коритися не стану злим вітрам.
Тобі скорюсь, несхитно і незламно.
Тебе вовік нікому не віддам
За долари, тим паче задарма.
***
Волосся, пофарбованого зимами,
Зачесаного рівно на проділ,
Замріяно тремтячою рукою
Торкатися щоранку ти хотів;
Ковтати з її вій цнотливі промені,
Цілунком сповіщати кожен ранок,
Любов смачну, на шпажики нахромлену,
Із чаєм подавати на сніданок.
І пальчики, не сховані за ковдрою,
Холоднії куцесенькі гачки,
Попестити б незграбною рукою,
Торкнутись милої і ніжної руки.
Вікно її горить рудою хвилею,
З-за штор кивають дивні світлячки.
Ти пізно повернувсь зі свого вирію,
Вже й не впізнаєш любої дочки.
Вдалося ж їй такою народитися —
Кожному оку мила і пригожа.
Крізь призму рис не важко роздивитися,
Що ними так вона на тебе схожа.
Згинай вуста німі в нестримній гіркоті.
Тепер для неї
Ти — лиш прізвище у паспорті.
І сон…
***
Бентежить молодість холодними надіями:
Живи, учись, бери та віддавай!
Ми ще в житті нічого не посіяли,
Та рвемося збирати урожай.
Проміння сонячне колючими гвіздочками
Замшілу душу стане обпікать.
Ненавчені життю зросли раптово ми,
Не навчені ні брать, ні віддавать.
А та стежина, що колись вела до дому,
Така даремно мила і свята,
Залишиться незнаною нікому,
Затопчеться... Спливатимуть літа,
І юність обірветься на півкроці.
Шалена молодість просохне сріблом в скронях.
Згадаєш все, що вчила на уроці
І мов на шпорі — все проглянеш на долоні:
Ці лінії, тоненькі і тривкі
Нагадують розбещене минуле.
Не встигла дечого у молоді роки,
Та надто пізно вже про це збагнула.
Юлія Вербило. Вірші /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.88-89.
Немає коментарів:
Дописати коментар