Німа п'єса для щоденного театру божевілля…
Мій власний голос став мені чужим…
Мовчу…
Натомлено мовчу…
Слова тихенько обминаю…
Слова… Прозорі і безкраї…
Мій незніманний хрест…
І знов на сотні верст
Вперед дорогу осявають
Слова… Прозорі і безкраї…
А я мовчу…
Приречено мовчу…
Вогнем мовчання запалю,
Немов загублену свічу…
Неначе день, який люблю….
Неначе ніч, яку люблю…
Я ще люблю…
Та вже неначе на заклання…
Та вже неначе до прощання…
Де ледве мовлені благання
Вже на прокляття стали схожі…
Прости нас, відведи нас, Боже,
Від цього самоошукання…
Мовчу…
Зухвало, впевнено мовчу…
Нестерпно тихо…
Надто тихо…
В ремарках пишучи між тим:
«Мій голос став мені чужим…»
***
Прозорий час даремних сподівань…
Ще спить така замріяна величність…
А кожна ніч — це сон… Такий талан…
А кожен день — то страх, що лине в вічність…
І кожен подих робиш важко трохи,
А за вікном нова зоря згасає…
І хрест, що вічно буде на Голгофі,
Де вже ніхто нікого не чекає…
Тихенько тінь торкнулася плеча…
Спросоння голос кличе… Чи благає…
Проміння відбіліло… І немає
Того, хто б душу лікувать почав…
А час іде… Неначебто за край…
А час іде… І ніби непомітно
Тихенько тінь прокралася привітна
І просить знову: швидше відчиняй…
І просить знов хоч трошечки тепла…
Щоб укотре захлинутись любовю…
Бо я ж іще лишаюся собою…
Бо я ж іще від себе не втекла…
***
Не дорікай зимі за холоди…
Настояні на крижаних вітрах
Останні квіти спопели в огні
Своїх очей бездонних… У думках
Нам тільки час про себе нагадав,
І дивна память зустрічей у снах…
Сказати «ні»… Сказати, може, «так»,
Щоб голос не розтанув в небесах…
Я знаю, що сніги вмирають теж…
Дарма казати, що летять віки…
Зневіра і любов не мають меж,
Страшні слова й солодкі — навпаки…
Я плакати без жодної сльози
Іще навчусь… Й мовчати на весь світ…
Не дорікай зимі за холоди…
В душі німе багаття мерехтить…
***
Слабка земля і кволі небеса —
Холодний дощ й туману мла безсила…
Які страшні думки…Немов гроза
І серце навпіл, надвоє розбила…
Ще б слово причаїлось під мостом —
Самотніх душ останній порятунок…
Це суїцид…Убивство… Перелом
Сталевих нервів… І гіркий частунок…
Ми перші спокусилися на гріх —
Така природа нашого безсилля…
А далі… Далі просто, як на сміх…
Шикуєм довгі строфи з божевілля…
Приречена
Приречена… Змовкає тихо дощ,
Мовчання, як ліхтарик, засвітивши…
Над нами вітер, скреслений уздовж…
Я так не можу більше… Прошу: йди вже…
Приречена… Розпята на словах…
Я ані звуку не візьму від Тебе…
Крихка душа моя іще жива
У призвуках сполоханого неба…
Над Ним холодна сфера… Хрест важкий…
Чужа зухвалість… Втомлена свідомість…
Приречена… Невчасна… Боже мій!..
Нема молитви… Прокляття натомість…
Останній крик, згубившись в ворожбі,
Блукає близоруко у безмежжі…
Не можу я належати Тобі,
Бо вже й сама собі я не належу…
***
Я — випитий нектар твоїх очей…
Спянілі будні серце розривають…
Нудний сценарій довгих повістей
До дір зачитаний… А час минає…
Я — парадокс в твоїх сумних думках…
Ти — мій глядач… Мій еталон… Мій ангел…
Ти — моя вічність… Моя смерть… Мій страх…
Моя сміливість… Гордість… Наостанок —
Моє життя собі візьми… Не жаль…
Лиш для годиться трошечки послухай,
Моя єдина радість і печаль, —
Яка в душі вирує завірюха…
Чому вона так повна тої віри,
А за вікном тумани бють холодні…
Вона вже приміряє образ звіра, —
Голодна, дика, скривджена самотність…
Спянілі будні серце розривають…
Любов і ненависть… Прокляття й дар…
Це тільки млявий сон… А час минає…
Я — випитий очей твоїх нектар…
***
Не легковаж моїми почуттями…
Я — вигадка твоїх колишніх снів…
Ще не така… Ще юна до нестями…
Картинка із альбому… Голосів
Забутих і занедбаних відлуння…
А я жива сучасною добою…
Ще не така… Ще до нестями юна…
Живу твоїм життям… Живу тобою…
Шукаю літо знов, а скрізь — зима
Покірливо встеляє шлях снігами —
Дорога болю… Іншої нема…
Не легковаж моїми почуттями…
Світлана Гаврилюк. Вірші /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.85-87.
Немає коментарів:
Дописати коментар