Принцип сніжки-бумеранга
Зима і життя, життя і зима — здавалося б, апріорно несумісні процеси, що лише час від часу ділять між собою простір. Причому зима має здатність захоплювати частину земного хронотопу підступно, зненацька й без жодних попереджень. Ще б пак! Вона ж справжня жінка, наділена природною хитрістю. А життя — воно — стовідсотково! — чоловік, справжній мужчина: поступився місцем жіночці і навіть сперечатися не став, лише пильнує, куди та шия крутоне-повернеться. Отож, і маємо — таке собі зимо-життя або життєзиму.
І, продовжуючи розгадувати таємницю їхнього співіснування, варто пригадати принципи бумеранга і снíжки. І?.. — миттю здивуєтеся ви. — До чого це? А все просто. У сніжку, власне, й закладено механізм дії бумеранга, себто «ти мені — я тобі». Зрозуміло або ж, принаймні, так кажуть люди обізнані, що діяння, скоєні тобою щодо когось, згодом повертаються. Може, й не відразу і не сторицею, але відгомін завжди відчутний, а подеколи навіть і надпотужний…
Отже, сніжки. Загорнувши долонями трохи мякого снігу, так-сяк починаєш його місити, а потім рвучким рухом передпліччя «бомбардуєш» когось (про всяк пожежний — знайомого). І понеслась — «ти мені — я тобі»! Можна продовжувати це шалене змагання не на життя, а на задоволення безкінечно, безперервно, хай навіть і сторицею! Головне — все відбувається без зволікань. Така собі гра — зимова, дитяча, азартна.
Шкода тільки, що в житті не все й далеко не завжди можна перевести у гру. Та й життєвий бумеранг, радше, величезна кулеподібна лавина, ніж маленька сніжка. І в передчутті сходження цієї лавини, треба запастися-заручитися силою, аби вчасно, доки тебе остаточно не розчавило, відштовхнути від себе це ліпливо. Інакше механізм дії бумеранга дасть прикрий збій. Але, якщо вже станеться так, що лавина накотиться не очікувано (бо жінка(), то під холодною завалою треба спромогтися пробачити невмілого жартівника, не передаючи у відповідь власного гніву. Бо обидва принципи, зрештою, так чи інакше вчать нас прощати.
16 грудня 2010 р.
Передчуття спогаду
Якщо під час цієї нескінченної мандрівки спогадами випаде можливість пригадати Тебе, я обовязково знову впиватимусь поглядом у твоє волосся. Певно, я буду настирливою осою, котра, вчувши звідкілясь солодкуватий запах, стрімголов понесеться назустріч долі. А може, та сама доля перевтілить мене на тендітного метелика — щоб прикрашаючи твоє волосся своїми крильцятами, хоч так намагатися у нього пірнути. Фантастично! Ні, це просто неперевершена романтична концепція: я буду невидимим мікрокораблем, борти якого час від часу вкриватимуться смужками твоїх пасм-хвиль; а десь у центрі палуби цього диво-судна спантеличено снуватимуть бажання-амбіції, тягнучи на себе паруси, намагаючись унеможливити крах. Але ж солодко як! Так пахнеш лише Ти. Твого аромату не сплатити з жодним. Притуляюся скронею до твоєї щоки — і от, уже опиняюся цілковито зануреним у… спогади.
21 грудня 2010 р.
Математика
Вписавши своє життя в систему координат, розвязавши його — врешті-решт — методом підстановки, я таки ніяк не можу звести до спільного знаменника всі зради та розчарування, розташовані вздовж нескінченної кривизни життєвої косинусоїди. Обертаючись на сто вісімдесят градусів, вираховую у кроках відстань до найближчої точки відліку, але отриманий результат знову суперечить початковим даним задачі. Вкотре — пуста множина. Ми знову розминулися, прямуючи паралельними прямими до безкінечності.
Як на мене, життя — це ніщо інше, як тригонометрія: цілком виправдано застосовуєш громіздкі формули, поступово скорочуєш дані, викреслюючи їх скісною лінією по діагоналі, й усе ніби так, як має бути, але після знаку дорівнює — знову помилкова відповідь. Таки треба було ретельніше перевіряти, зосередившись на першому виразі із тангенсом… Страшна річ — переконання: знаєш, що провина цілком і повністю твоя, але усвідомлюєш не відразу. Однак, розвязавши неправильно тригонометричну рівність, ще можна якось виправдати свою необачність, а от зробивши помарку на аркуші власного життя — ніколи.
Дивна вона, ця математика — точна, здавалось би, наука, та тільки знаків після коми завжди виходить забагато. Якби ж так і в житті половина б сприймалася за ціле, півтора — за двох…
Уявляєш, поділимо тебе на мене й отримаємо собі щастя! Але це неможливо, бо на нуль ділити не можна. Моя порожнеча, окрім такої ж самої пустки, більше нічого неспроможна породити. А приблизно дорівнює — мене не влаштовує.
Все ж таки математика несправедлива! Чому усі цифри, усі — до одного — числа, абсолютно усі вирази після піднесення до будь-якого степеня збільшуються, а одиниця залишається одиницею? Таке враження ніби вона приречена на самотність. А може, це покарання, бо віднімаючи одиницю, кількість щоразу зменшується… Тому я й пропоную твоє життя лише додавати до мого існування!
А от іще одна подібність математичної науки до життя, чи життєвої філософії до математики, — теорія ймовірності. У цьому розділі, як і в людських стосунках, випробування завжди випереджає подію. Тут також є свої випадковості, вірогідності та неможливості. Знаєш, наші з тобою долі, з погляду теорії ймовірності, мабуть, належать до попарнонесумісних подій, оскільки аналогічно останнім не можуть відбутися й функціонувати разом. Та я все одно сподіваюсь на ймовірність випадкової події, внаслідок якої наші життєві траєкторії таки перетнуться одна з одною.
Парадоксально, наскільки тісно повязані між собою життя та математика. От візьмемо, наприклад, трикутник. У геометрії хоча б можна здійснити обчислення сторін трикутника, а в коханні… Ані жодної тобі формули, лише три невідомих: ти, я та він. Ти — це гіпотенуза, а ми із ним — то два катети. Кожен із нас торкається тебе, але ти ніколи нікому не належиш.
Залишається тільки рух похилою площиною: знову підійматися, аби зазнати поразки… Я ніби геометрична фігура на площині власного життя: у кращому випадку мене виріжуть ножицями і назвуть якось. Або ж, не бажаючи мати зі мною нічого спільного, розірвуть навпіл…
А давай спробуємо не вираховувати наші почуття математичними формулами. Навіщо нам точність? Просто притули свою долоню до моїх грудей і на декілька хвилин зосереджено послухай, як оживає від твого дотику моє серце. Додай своє життя до мого і помнож суму на безкінечність… Уявляєш, одного ранку, прокинувшись, ми усвідомимо, що збилися з ліку, рахуючи кількість днів, присвячених нами один одному…
27 липня 2008 р.
Олександр Трохимчук. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.119-121.
Немає коментарів:
Дописати коментар