Інструкція з патріотичного виховання молоді, або як стати вільною
Є лише декілька речей, які здатні безпомилково визначити твій вік: улюблена кавярня, мяка дитяча іграшка, що її завжди тримаєш під подушкою, і твоя фанатична мрія. Нещодавно моя мрія майже не збулася. Коли думаю про це, мені просто здається лячно. Не писала би зараз цих мемуарів, а вважала б себе біглою українкою, якій на мить через якісь там проблеми захотілося стати кіпріоткою. Дійсно, вийти заміж за біглого грузина із всесвітнім громадянством. Романтично, мабуть, щомісяця тікати з Кіпру і знаходити тимчасовий прилисток у Туреччині. Так робить він, навчив би і мене. А що? Взяла собі дітей під пахви й вилетіла. За два дні залетіла знову у звите гніздо. Що тут такого?
Кіпр — чудова країна, але у неї достатньо й своїх жителів. Не вистачало там ще мене. І взагалі це не патріотично. Тікати у найважчий для власного дому момент. Надто багато останнім часом роботи для мене. До того ж уже набридло пояснювати йому, що я не просто дівчина, не зовсім звичайна. Він засміявся мені в обличчя. «Тобі не зрозуміти», — просто відповіла я. Знову саркастична посмішка. «Вважаєш себе особливою? — Не знаю, мабуть».
От така фігня… Спочатку написав він: «Я кохаю тебе, побачив, кохаю і тепер не відпущу». Відповіла, що ніколи не повірю його словам, маю вже сумний досвід з цього приводу, до того ж достатньо вже й тих мільйонів остарбайтерів «найскладнішої кваліфікації», які заробляють власною статтю і ще тим, чим Бог дав. Мама завжди казала: «Раніше продавали ходовий товар, тепер ним стали люди». Зараз, коли тебе після двохгодинної розмови в Інтернеті запитують, чи ти незаймана, вже не дивуєшся і навіть руки не сверблять дати трохи по пиці якомусь нахабі з його брудними запитаннями. Думаєш: хіба це хвороба якась, незайманість, чому усі вони так цим опікуються, ніби й у них, власне, у житті ти перше й останнє диво, ніби й вони ніколи не тримали у руках тіла іншої жінки і їй так само, либонь, клялися вже у незайманості власній, при цьому змушуючи іще раз повторити позу №…. Яке паскудство…!
Мабуть, на старості років я стану феміністкою і виступатиму за відкриті й необрамлені стосунки. Все йде до того. Біль, іще біль, гострий, тупий, ниючий, ножем, скальпелем, різьбилом, сокирою, шліфувальним папером, кросівками addidas 2000 року виробництва тобі нагло йдуть по душі, а вона кришталева, її так легко зранити, розбити, випустити з необережних рук, її неможливо… створити заново. Життя дається надто важко, щоб ним легковажити. Сьогодні я розриваю цей вузол смерті, його більше немає, ти не тримаєш мене тепер нічим, окрім з півсотні смс у новому айпфоні. «Я ВІЛЬНА-А-А-А!!!!!» — відкриваю кватирку і кричу світові.
Раніше кидали мене, сьогодні пішла я. Не грюкнувши дверима, не влаштовуючи пишного скандалу, просто взяла усе своє і легенько причинила двері іззовні, двері твого серця. Не ховай мене більше у ньому. Ти не хотів відпускати, я довго чекала, а потім випадково знайшла ключ сама. Він був у мене під носом, уявляєш? Щастя як окуляри: шукаєш їх де тільки можливо, а вони, причаївшись, сидять на носі і відверто з тебе насміхаються. Жартую наодинці: диявол відрікся від мене, безумного я залишила сама.
І сьогодні на всесвітній площі, забитій по вінця масою однорідностей, я одягаю яскраво червоний вовняний шарф, і, посміхаючись на всі 32, крокую центральним майданом. Усі звертають увагу. Нехай. Сьогодні я особлива. Я вільна. І це найголовніше.
Епізод у черзі, або нещасливці
Хто крайній?
Тільки давайте не будемо шукати тут крайніх! Ну завис собі компютер у касі, але ж треба залишатися людьми. Якщо ви запитували, хто останній, то це я. Будете за мною.
Навіщо зразу ж так гостро реагувати. Я взагалі в житті жодного разу не стояла за кимось. Я вільна особистість, і просто намагаюся зайняти чергу.
Усі тут намагаються, — це якийсь дідок, кручений роками в колесо, відкривши рота, засвітив до мене суцільною вервечкою золотавих зубів. Замислилась: цікаво, це наліт чи позолота мудрості? Мабуть, він єдиний тут, хто вже нікуди не спішить. Відбігав своє, тепер спокійно сидить на лаві коло каси й важко сопе.
Довго нам іще стояти? — запитує дівчинка у чорному светрі з великими жовтими горохами.
Програма зависла, — байдуже відповідає їй працівниця, закриває кабінет і йде геть.
Катування продовжується…
Парубче, куди це ви намилились? — літня жінка у бардовому светрі з натовпу.
А хіба у 21 теж черга? — ніби в тумані відповідає хлопець, неохоче помічаючи іще якихось там чоловік з двадцять попереду.
Чути вигуки з черги:
Ні, це вже неможливо. Якщо компютери зависли, то невже ми всі перестали жити? Колись їх зовсім не було й нічого, справлялися.
Дійно, понапридумували усі ці номери, шифри, коди… Скоро вже на запитання: «А як Вас звати?» кожен відповідатиме 125-ий, 125-А, 125-Г і так до безкінечності. Все, що залишилося від людської справжності — знак, цифра.
Ходімо додому, зайчику, бачу, пуття з усього цього сьогодні не вийде. Доведеться завтра прокинутись рано-раненько, щоб встигнути напевне.
Мамо, я дуже хочу спати … і пити іще…
Ходім, моє золото, ходім. Зараз заведу тебе у садочок і…
З натовпу наперед вискочила полумяно-руда жінка.
Ні, ви тільки подивіться на неї! Ви нікуди не підете, доки не поясните мені, хто тут крайній.
Я вже сказала вам, що була за жінкою, а вона пішла.
А хто тоді був перед нею????
Вона мені не повідомила, — вицідила з себе жінка й, іронічно посміхнувшись, пішла вниз сходами з дитиною на руках.
Божевільня…!!!!! Сьогодні справді якась божевільня! — усе ще чутно було незадоволене бурчання, хоч тепер вона просто, мабуть, від безсилля будь-яким чином вплинути на ситуацію, всілася на вільному клаптику лави й замовкла.
Брррррррр………..Жі..жі….жі…жі... !!!!!!!!
Мої сусіди — батько й трирічний син — граються у машинки. Чекати ще довго, то чому б не повернутися на миттєвість у дитинство? Я й собі примощуюсь біля них. Хлопчик посміхається до мене, міцно бере за руку і швидко відпускає. А ще йому подобається мій червоний портфель з великою кількістю блискавок, які можна застібати й розстібати, що він, власне, й робить.
— Хто останній? — це дівчина у тигровій сукні прибула до правого крила реєстратури.
— О, у нашій дружній родині знову поповнення. Шановна, будете двадцять першою! Після дівчини-горошка.
— Чорт! Макс, я не приїду, обійдешся без мене. Тут надовго вже загрузла… — чутно, як вона говорить комусь по мобільному. Довга коридорна лава розширюється дужче і рипить під вагою нещасливців.
Раптом у коридорі зявляється світло.
З дверей долинає: «Працюватимемо тільки за 15 хвилин. Потрібен час, щоб відновити систему».
«Атож, а хто відновить наші нерви? Все, йду звідси геть. Набридло» — руда жінка зі швидкістю руху елементарних заряджених частинок скочила з лави і вибігла на вулицю у стані, близькому до істеричного.
«Підемо й ми… Справа безнадійна. Світло буде хіба завтра» — молода пара звільняє лаву і йде.
«Не дочекалися-таки. Ну, всього доброго» — прощається зі мною батько малого сусіда.
Тиша. Лава спорожніла. На ній двоє. Я і «некрайній» молодий чоловік.
То хто ж тут все-таки крайній? — запитує він, прорізаючи лезами слів німу тишу у коридорі.
Саме життя, певно, що так… — у монолог з Лесиної «Давньої казки» на моїх руках увірвалися нотки реальності. Посміхаюся назустріч.
«Каса працює. Заходьте, будь ласка» — бажані двері нарешті відчинилися.
Ольга Расовська. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.122-124.
Немає коментарів:
Дописати коментар