Маріча МОРЕ
ПЕРЕМОГТИ СЕБЕ
Sресіа for Darynka, Nastenka і інші люди, що полюбляють HAPPY ENDи.
Хто-небудь вдома?
Ти до кого?
Ой, мамцю, налякала! Це ж треба так тихо підкрастися... Я це... бандероль
принесла, тут розписатися... Дивлюсь, а двері відчинені.. А що це в вас на
щоці… к… кров?!
- Сплюньте...
- Тьху!
Та не на мою ж підлогу! Це фарба, гуаш, між іншим. Бандероль то мені?
А це ви на бланку написані?
Ага! Аж вся... написана на бланку. Так, я. Юе розписуватись?
Ось, де галочка. Я ви художник?
- А ви по пензлику за вухом здогадались? Ні, я маляр. Маляр-штукатур.
-
А грубити не треба, я просто поцікавилась. А ви?..
- А я теж просто... маляр-штукатур. І, між іншим, вам вже треба йти. (Дякую за бандерольку.
- Це не моє діло, та...
Сто відсотків!..
Ви щось сказ?.. Так ось, це не моє діло, але це вам для малярства щось, так?Я, знаєте, була малою так, мріяла стати цим... художником-
штукату...
- А стали поштаркою. Ні, це не для малярства. Це мені дядько прислав гуталін. Знаєте, він працює на гуталіновій фабриці і в нього цього гуталіну...
Все огризаєтесь.
В вас діти є?
- Так, двоє.Хлопчик і дівчинка. А що?
Ну так ідіть і заробляйте їм на хліб.
До побачення!
Ага. Щастя вам!
Я її образила. Знов якась халепа. Навіщо воно мені? Бандероль ще й з якогось району. Точно, якийсь дядько сиру з сметаною прислав... Сам надоїв, сам зробив, сам прислав...
Бандероль невелика, звичайнісінька, сіра така. Й не відкривається. Тонкий матеріал в нутрі своєму приховує щось і не зізнається. Кину в сміття, і діло з кінцем! О, відкрилась! Ха! Знімаю верхню дошку, в середині лист і якась смішна книжка. (Е, ні, не смішна. Я десь її вже бачила. Беру лист і закриваю бандероль. Жду з коридору в залиту сонцем майстерню. Й почерк знайомий. Сідаю напроти вікна на застелену кольоровими простирадлами софу. Вся майстерня завалена. Одна з стін до стелі вставлена різного роду банками, коробками, ящичками з пензлями, фарбами, м якими, твердими, напівтвердими і іншими олівцями, згортками ватманів, великими і маленькими, заготовками рам і готовими рамами... В кутку стоїть одна-єдина колонка, що вже години три безупинно шепоче щось голосом Каті Чілі. Посередині робочий стіл, якраз навпроти величезного вікна. Я спеціально зняла з нього всі фіранки, фіраночки, штори, тюлі, гардини й навіть відкрутила карниз, щоб вже точно ніщо не зазіхало на незайманість цього джерела безкоштовного натхнення і світла. Під стіною напроти стоїть та сама кольориста софа і столик, на котрому вміщається чашка з кавою, кавник й тарілка з... нічим. Здається, вже й таргани крихти витаскали. Значить, стоїть просто тарілка. А може вона там якелемент дизайну стоїть? Яка різниця ! Поки що я тримаю лист і боюсь його відкривати, я згадала чий це почерк, і від цього мій інтерес до листа згас. Лишився страх і, можливо, відчуття того, що я повинна прочитати його. Це ніби обовязково перед війною потрібно знати звідки буде перший наступ. Чого він хоче?.. Навіщо, через стільки років, це нагадування про себе? Де він і адресу знайшов?.. Це скільки ж роботи пророблено, скільки телефонних трубок піднято, щоб зараз я сиділа напроти цих двох-трьох шарів паперу і боялась їх. Ні! Не відкрию. Не відкрию і все. Все одно, що штрикнути лезом по ледве загоєному шраму, щоб знову відкрити його. Це вже якийсь прояв мазохізму. Чи маразму...
Я відношу лист назад, в темряву коридору і ховаю у бандероль, а заодно й замикаю вхідні двері, щоб крізь них не пройшла ще якась «поштарка» й не принесла ще якоїсь халепи. Повертаюсь в майстерню, схиляюсь над столом і починаю хаотично наводити фон за якоюсь усміхненою дівчиною з величезною смішною парасолею. Тьху! Ну навіщо так робить? "Ще двадцять хвилин назад ця дівчина була така змістовна, навіть жива. У неї і імя якесь було ...І вона вміла співати (голосом Каті Чілі)... А зараз... Стоїть там, вся така усміхнена... І зовсім чужа. І що за ідіотська парасоля? Дощу то нема!
Гепаюсь на софу. Відкидаюсь на спинку й не звожу очей з неба, що якимось нелогічним шматком вмістилось в «девятку» мого вікна. Той триклятий лист не дає спокою і він (тобто автор) теж повертається в свідомість. Коротко переповідає історію нашого спільного і єдиного кохання і йде, залишаючи купу запитань. Ніби все ще було і ті ж переживання, вже трохи з іншим присмаком і, якщо хочете з душком і спогади, і запитання, і відповіді, і без відповідей, сльози, поцілунки, доторки, що палили шкіру і сама шкіра, і гітара, і листи, і дощі, і вітер, і найскладніша в житті весна, все повернулось, навалилось хвилями на мене і хлюпотить тепер, бючись об стіни кімнати. Починаю захлинатись. Відкриваю вікно навстіж і вимикаю ту бідну Катю. Вона в порівнянні з шумом вітру й дерев і виспівом синичок з горобцями стає такою штучною, аж неприродно скляною в музиці прохолодного повітря, що ввірвалось в майстерню й копошиться мені в листках. А колись я на цей вітер молилась. (Звішуюсь з вікна.) Вважала його продовженням листа «коханого». А він називав мене сміливою. Казав, що колись знову зявиться в моєму житті, можливо зовсім іншим і в іншому тілі навіть, але я матиму сміливість довіритись і віддатись йому до краю. Інше тіло... Це точно. Бандероль... Що вже очікувала (навіть качка-блондина з блакитними очима) але не бандероль... А! І ще я матиму впізнати його без слів. Ми з ним часто спілкувались без слів. Точніше, все наше спільне існування було найнімішим для навколишніх і найголоснішим зсередини. Найменше слово могло «розбудити» його дівчину, а то й весь світ з його заздрістю, плітками, зневірою й брехнею. Тому ми мовчали і посміхались. Двоє божевільних з величезним секретом на двох.
Але лист... Це така, голосиста штука. Тих слів там просто навалом, насипом. А він же знає, як я їх ненавиджу…
Треба таки його прочитати. А якщо він помирає і заповідає мені всю свою душу? Чи якусь там пральну машину? Хоча, пральної машини мені не вистачає. А якщо Whirlpool з функцією особливо делікатного прання? Та що я мелю...
Звичайно, це якесь «мильне» зізнання в тому, що йому мене жаль, що він не хотів чинити стільки, болю... Тоді не читатиму! Бо почну його прощати і знаходити виправдовування. А ненависть, яку я стільки плекала і ростила куди подіти? Я ж нею стільки ран погоїла. Її ж можна вважати цілющою!! Але лист таки беру. Відкриваю, відрізаючи акуратно бічну лінію, і виймаю аркуш. А конверт викидаю на підлогу. Швидко пробігаю очима перші рядки: привіт, як справи, скучаю... бла-бла-бла... Я далі — дивно... Ніякого «мила». Я єдина знайома його в цьому місті і він просить... погостити, бо має тут справи. Ось і все. І відразу легше. І чом це я вирішила, що якщо з мого життя зникла ця душевна сторона, в його житті вона має існувати!? А може не дозволяти йому приїздити? Набрехати щось на кшталт: у мене живе мій хлопець, він ревнивий, ще й боксер і всяке інше? Хоча, що ж через давно минувші «справи сердечні» викидати людину на вулицю!? Так і буде. Най їде.
Приїзд його став майже історичною подією для моєї квартири. Більшість часу свого моє життя циркулювало між майстернею і кухнею. Але... В кінці темного коридору знаходились чорні дубові двері, а за ними... кімната з телевізором. (Вона мала слугувати колись мені спальнею, але той маивний пухкий диван, що був найголовнішою деталлю меблів («умьывальников начальник и мочалок командир») сильно програвав перед акуратною, легенькою і ніжною софою. Тому я щедро вирішила виділити всю ту кімнату із тим пружинистим страховиськом моєму любому гостю. Я навіть витерла пилюку, навела відносний порядок й вкрутила лампочку в коридорі, від чого його містичність відразу позабивалась у найпотаємніші кутки (десь за дзеркалом). Дівчину з парасолею домальовувати не хотілось... Тому я набрехала їй, що маю наповнити холодильник, і, прихопивши сумку, я втекла з власного дому. Якесь гаряче бажання не знаходитись в тих стінах (ніби я його чекаю) гнало мене вулицею повз маркети, магазини все далі і далі. Я вдивлялась в людей і думала, що вони ніяка і не сіра маса. Спробувати б заговорити з кимось і його відразу б наповнило кольором. Якось дивно легко дихалось. Я абсолютно не думала про те, що він, можливо, вже під моїми дверима. Почекає! Повернувшись ввечері, я вирішила, що майстерню потрібно від нього сховати. Не хотілось, щоб він бачив мене зсередини. Дівчина з парасолею пішла на самий вершечок шафи, слідом за підставкою і мольбертом. Вона має право ображатись... Все було накрито білим простирадлом й оцінено, як задовільно. Янапилась гарячого зеленого чаю і, вмостившись на софі, заснула.
***
Мене розбудило сонце. Воно тільки краєчком виткнулось над підвіконням, але цього було досить. Це примхливе золотооке дитя прямо таки впилося своїми вогняними пазурятами за всі виступи в моїй кімнаті й зашуміло. Мені завжди здається, що воно шумить. Може, це всього-на-всього кванти світла розбиваються об мої стіни з цим специфічним звуком? (Зранку і раптом фізичні терміни?!) Але настрій відмінний, хочеться щось перевернути, змінити, створити навіть. Я вирішила прогулятись. (Вийшла в коридор і... наткнулась на набридливу бандероль. Прямо таки наткнулась, спіткнулась і ледь на впала. Там ще залишилась книга. Вона аж світилась, так боялась, що я її забуду. Довелось виймати і тут же в коридорі розгорнути. З першої ж сторінки починались фотографії. Я і Він, Він і Я..., декілька чистих сторінок, а далі розливається широке море чистого, виведеного акуратним почерком, тексту. Все з першого дня. І навіть раніше. Як він вперше мене побачив, ще незнайому. Як я переносила книги з кабінету в кабінет, а він рвонув мені допомагати. Як, врешті випитав у когось моє імя. Як, списав крейдою весь асфальт під моїм вікном, тоді ще зовсім іншим і не цим вікном. Щоб не роздрібнюватись, він описав в цій книзі все наше життя разом. Вклеїв туди мої записки і листи, вклав стрічку з волосся, що я йому подарувала на нашому випуску. Аж смішно. Все життя разом вмістилось в декілька десятків сторінок чистого тексту. Закінчилось все сумним прощанням на вокзалі. Він їхав у своє місто, пахло холодним і свіжим ранком і він обіймав її. Вона тулилася до нього й щось шепотіла. А я стояла набагато далі і ловила кожен його погляд. Я й досі памятаю те відчуття бездонної темряви, що розливалось в мені з кожною хвилиною, на котру затримувався його рейс. Мені то хотілось втекти і забути, то прирости до цього місця і пустити корені. Я достояла до приїзду автобуса, очима попрощалась і, помахавши (з ідіотською посмішкою) рукою, розревілась прямо там, на вокзалі. І він це бачив. А я думала, що ні! Далі був пропущений листок і червоним олівцем виведено: «А далі?».
Він вимагав продовження. Ніби цей його приїзд мав би зрушити історію з тієї вокзальної крапки. А я продовження не хотіла. Частина мене все ж ненаполегливо натякала на повернення, але все інше єство театрально спихало її в яму свідомості й закидало камінням. Я помалу заплутувалась в роздумах, і ніщо в моїй фортеці не хотіло допомогти. Я тонула... Врятував дзвінок. Дзвіноку двері.. Хоча, те, чи він справді врятував, було сумнівним. Я струсила з себе задумливий настрій і відкрила двері.
Внутрішній опір розколовся на шматки. Прозорий, ніжно-сірий погляд Його очей і розбирав каміння, котрим була привалена та частинка мене, виймав її з ями, омивав їй рани і врешті, обігріта й принижена, вона шепотіла: «я ж казала...», готова з заповзятістю супермена перевпевнювати всю іншу мене. Він стояв, як завжди, небуденний, трохи «вище» всього навколо, такий незвичний на моєму порозі, на фоні дверей малознайомого сусіда. Де ж ти, ненависть, коли вона так потрібна?! Я зробила зімяту посмішку і видавила з себе, пропускаючи його всередину:
— Привіт... Проходь... Рада...
Моїй любязності не було краю... Чим швидше я будувала в собі стіну, щоб сховатись від пронизуюче-німого його погляду, тим миліше припрошувала й старанніше піклувалась про те, щоб йому комфортно було в моїй непристосованій до нього фортеці. Довго витримати я не могла: напоївши його, одночасно такого чужого і потрібного, гарячим чаєм, вручила ключі від квартири, і ввіривши, що він може «коли хочеш йти і коли хочеш вертатись», втекла в місто, згадавши раптом про тисячі справ. Місто мене зрозуміло. Справи повалились на голову на порозі першого ж банку. Нічого так не займає час, як, фінансово-юридичні справи. Життя колесило з одного краю міста до другого то «по справочку», то «по довідку», то «по архівні дані і кави там захопите, будь-ласка».
Поверталась втомлена та з почуттям, що не зявлятимусь в тих клерківських лабіринтах ще декілька років. Нутро втихомирилось і жадібно пило теплий, сірий вечір. Гармонія, змішана з димом міста, плавала в повітрі, тяжко загрібаючи хвилі вітру. Я купила відро морозива й за звичкою зупинилась перед підїздом, поглянути на свої вікна. В майстерні світилось. І з тим світлом в душу мою потекли ріки ненависті і страху. Я миттю злетіла на 8-ий поверх й дрижачими руками відкрила двері. Він був в майстерні. Двері в його кімнату були навстіж звідти підморгував телеведучий, рекламуючи антибіотик і тикаючи пухкеньким пальцем в хмаринки і «плюсові» температури над сходом. Робив він це у повній тиші. Телевізор так гребував новим хазяїном, що відмовлявся з ним говорити, а тобто не реагував на прохання: « Тут що, кнопка гучності здохла? Ну, де звук?...».
Я стягнула без допомоги рук кеди і зайшла в майстерню. Він сидів на підлозі і розглядав одну з моїх робіт: перетнуте східцями до неба серце. Я ніколи не задумувалась над цим полотном, воно мені видавалось пустим і взагалі нагадувало католицьку ікону: Христос в котрого кольоровими лампочками грає німб. Він оглянувся і запитав, що це? Я відповіла, що на звороті написано, і зайшла в кімнату. Стіна була навстіж. Полотно, котре ховало її, лежало тут же, на підлозі.
«Ні, я питаю, що це все? Що це за кімната? Ти що, художник?»
«Є трохи. Заробіток такий собі, але я ще в студії «аматорського фільму»
працюю, мені вистачає. Я як ти сюди потрапив?» — я сіла напроти, очима
викликаючи його на розмову-дуель.
«Та... Твій телевізор мовчить, як риба. Хотів знайти інструмент, хоч
якийсь... В техніці-то я знаюсь... Думав, не сидіти без діла...»
Я схопилась і пішла на кухню:
- Йди вечеряти. Вимкни там світло. А інструментів у мене немає ніяких. В мене майстер, знайомий.
Весь вечір ми, яктелевізори, просиділи в тиші, вже допиваючи чай. Він раптом сказав: «А знаєш, ти дуже змінилась, не знаю як, але ти вже інша... І що саме страшне, я відчуваю між нами прірву тих років, що не бачив тебе. Певно, щось сталось, що ти стала така, як зараз?»
«Ні, нічого. Сталось те, що я жила, світ мене змінював, ліпив і врешті залишив тут, у цьому місті, в цій квартирі роздавати себе через картини. От і все. Не можу того ж сказати про тебе, до речі. Ти, чомусь, який був, такий і лишився, тільки трохи старше і питань більше задаєш, — я пішла в кімнату, голосно побажала йому добраніч, і зачинила двері Хотілось плакати. І не просто плакати, а ледве не надриватися, щоб обовязково було тяжко дихати й серце кололо. Величезні краплини довго натікали на очі, топили погляд, важко падали на підвіконня, а деякі навіть вниз, в темряву за вікном. Хоробрі.. Я вилізла з вікна і спустила ноги в повітря. Всередині все забуло про біль і загупало в адреналінових страхах. Я «порізала» собі легені свіжим холодним повітрям і підняла очі. Наді мною, перевісившись з вікна майже до пояса, виглядав блідий хлопець. (Він заговорив хриплим, тяжким голосом: « Ти чого?.." Що ти собі надумала?»
Я оцінила ситуацію. Певно на «кайфування під місяцем» це мало було схоже, а ближче було схоже на самогубство. Я всміхнулась: «Нічого такого. Ось, посидіти вирішила на свіжому повітрі.. Вечір сьогодні гарний...». «А обов 'язкрво це робити по ту сторону підвіконня?» «Тут свіжіше, й таке відчуття, ніби летиш.» Він витравив посмішку, а тоді тихо сказав:
-Я може все-таки пересядеш назад? Щоб мені було спокійніше. Щоб часом фантазія не стала реальністю...
-
Наполягаєш?
Він ревно мотнув головою. Я слухняно залізла назад, сіла на підвіконня і вперлася спиною в раму. Я, щоб не блудити поглядом, звела очі на місяць і запитала:
— Так ліпше?
Набагато, — відповів місяць, — до речі, ти що ж, моя сусідка?
Скажу навіть більше, я твоя сусідка знизу.
Значить, я — сусід зверху? (Дивно.Я ніколи тебе не бачив...
Я тебе теж. Чесно кажучи, я взагалі не задумувалась ніколи, що, по суті, в величезному будинку, де жуве ще багацько людей, сімей, де долі щоденно пишуться. Прихрджу додому й таке відчуття, що навколо моєї квартири вакуум і лише в ній існує реальність.
-
Умене десь близька ситуація. Тільки я думав, що всі мої сусіди — зануди.
Ну... Якщо орієнтуватись на бабусечок, що на лавках перед підїздом сидять,
то лише так і виходить.
Я засміялась. І в відповідь почувся сміх. Я місяць який був, такий і лишився, Хіба що перестав запливати хмаринками і став щиро срібний. В серце потекла гармонія. Забувались страхи, гнів, злість, все те, що могло б перетворити того, що бродив зараз за дверима моєї кімнати в чистий порох. Ми говорили всю ніч. Але навряд чи про щось потрібне. В мене затікало поволі тіло, але я не хотіла руйнувати драйву, а тому й спостерігала, місце місяця стає сірий ранок, а за ним яскрава і гаряча зоря. Наостанок ми домовились виспатись і ввечері піти гуляти. Життя обіцяло благодать. Мене поглинула приємна втома. В режимі автомата, схожа на стару дружину, я приготувала йому сніданок і провела з дому. (Відчувалось, що йому якось ніяково і в цій слабкості він був розгублено ніжний, наївно дивився на мене своїми бездонними очима і повсякчасно вибачався. А мені хотілося обійняти його і притулити до серця, як злу дитину, прощаючи всі його гріхи. Це вже не те гоєне-перегоєне почуття, це щось нове, вище, воно не єднає з людиною, воно єднає з світлом, те, що змогло пройти найскладніше випробовування — випробовування гнівом. Я дивилась на нього очима доброї матінки, і тепер доброта моя була чиста і щира, а тому й серце поїлось нею, як медом. Я провела його і подалась назад в майстерню. Сонце цілувало моє тіло, пестило шкіру і топило в гарячихпроменях. Крізь прозорі рожеві повіки я бачила небесну любов, яку ледь не втратила, зосередившись на ньому. "Щастя — поряд! Було добре від того, що просто все навколо склалося саме так і бло ніяк не інакше.
Я заснула...
Прокинулась від того, що сонце щезло. Я ліниво відкрила очі і побачила, що Він сидить на краю софи в моїх ногах і посміхається. Трохи схожий на ангела — крізь нього проходили хвилі світла.
"Що це за сон посеред дня? Як у дитсадочку? А я купив фруктів: помаранчеві
апельсинчики, золотиста терпка хурма і морквяний сік. А це, до речі, — він
спустився нижче і я змінила позу і сіла, — джерело цілого ряду вітамінів.
Сьогодні я готую десерт.
Вважай, я зловила тебе на слові. Я сьогодні ввечері іду гуляти, тому десерт
буде на обід, а не на вечерю. Поспішиш?
- Ей! А самого то обіду немає...
Я звалила його на софу, а сама встала. Він ловив мою руку, та не втримав. Я вислизала з його життя, вислизала з усього, що поєднувало нас, вислизала не тільки тілесно, але вже й духовно. Не було пекучого бажання до нього торкатись, того, що колись зводило нас з розуму. А скільки потім було «ночей холоду», де «нас» уже не існувало, а були лише «я» і «він».
***
Найчастіше кінець одного стає початком другого. Сьогодні, ми купуємо білет на літаік, їдемо до океану, і там, по великому секрету від усіх, в один з найніжніших і найяскравіших світанків, по коліна в найсолонішій воді ми одружимось. Він точно це знає. Він сам так вирішив. Ще того першого світанку, коли сидячи на власних підвіконнях ми єднали себе з місяцем і ковтали його промені, він випустив з свого серця велику любов, що плекав для єдиної, і напоїв нею моє серце і тим зробив нас єдиним цілим.
Р.S.: Вода лоскотала ноги, світло цілувало плечі, а руки пекла книжка. Я дивилась на те місце, де завтра відбудеться найдорожча мені містерія. Відкривши книгу, витягнула з кишені срібний маркер і вивела на останній сторінці: «А далі вони жили довго і щасливо. Але це вже зовсім інша історія...». Пальці зачепили сторінку і вирвали. Вітер підхопив її, кинув на хвилі і полинув цитувати маякам найкращі фрази. А я виривала по сторінці і пускала плисти, ніби медузи, розмокаючи...
Маріча Море. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.26-34.
