МЕТАНОЙЯ, АБО КРОК ДО ІСТИНИ
(поч. у №13,14)
233"\C
Час… Він є цінний, його ніколи не вистачає. Час означає щось, що створює незручності. По суті, являє собою постійний розпорядок, який управляє життям. Тобі знайоме відчуття, коли здається, що час ніби зупиняється, а день тягнеться безмежно довго? Насправді ж міняється не час, а те, як ти його відчуваєш.
Повсякденно людина знаходиться у бурхливому коловороті подій, ситуацій, людей, тощо. Говориш, що не маєш часу, щоб відвідати рідних, але маєш достатнього його для розваг. Говориш, що родина є для тебе найголовнішим пріоритетом, але на розмову з близькими не маєш часу. Говориш, що любиш, але, при цьому, не помічаєш потреб коханої людини. Найчастіша відмовка — не маю часу. Але коли його матимеш? Говорять, що час — то гроші. Але хіба гроші здатні задовольнити усі потреби? Грошей, аналогічно як і часу, ніколи не вистачає. Отже, до чого прийдеш у кінці свого життєвого шляху? Хіба ця логіка речей прийнятна для тебе?
Чи залежимо ми від часу? А може час залежить від нас? Чи можна управляти часом? Чим взагалі є час? А може його й немає? Думаю, що хоч одного разу, застановлювалися над цим питанням? Особисто я — так.
Цікавий вираз — «жити в ногу з часом». Варто тільки вдуматися і скільки ж цікавого можна витягнути із себе… живе собі час, а ти біжиш за ним, наздоганяєш його, рівняєшся на нього, щоб тільки встигнути за ним. А що відбувається з тими, хто не біжить за часом? Як же живуть ті, для кого час — це ….
Існувала думка, що часу немає, є тільки необхідність людини в обмеженні, прагнення тримати себе в рамках, називати це можна по-різному, але зміст один. Згодна, неможливо було б жити без організації та дисципліни, якось потрібно було впорядкувати хаос, у результаті чого й зявилося поняття «час» поряд з іншими стримуючими факторами: «тисячоліття», «століття», «десятиліття», «рік», «місяць», «тиждень», «день», «година», «хвилина», «секунда» і більш філософське «мить». Неначебто все на своїх місцях. Усе красиво й, головне, «вчасно».
Тільки давить щось, сковує, правда? Ми часто говоримо: «часу мало», «часу не вистачає», або ще гірше «часу немає взагалі». Якщо придивитися до себе, заглянути в глибину себе, то можна помітити, що багато чого ми робимо не тому, що прагнемо, а тому, що настав час! Нехай то звучить досить банально, проте часто говоримо, що прийшов час їсти, спати, іти до школи, до університету, на роботу, прийшов час одружуватися, народжувати, ставати розсудливими, провадити здоровий спосіб життя, старіти, і врешті настав час помирати. Практично все робиться за часом. Безперечно, це то, що дійсно повинно бути «вчасно», але! Задумайся, коли приходить час, що-небудь робити, чи прагнеш того, що диктує тобі час? Чи це то, що тобі дійсно потрібно?
Так, хаос ми впорядкували, дисциплінувалися, але, забули про золоту середину, що й призвело до того, що час повністю управляє нами й нашими життями.
Безперечно, комусь так легше. Багато тих, хто дійсно «живе в ногу з часом» і все окей, ну хоча б тому, що вони й не думають про зазначене вище. Можливо, нехай вони й надалі продовжують жити в тому ж дусі, щоб смуток сумніву не пригнічував їхні душі… По суті все є відносним. І кожному особисто варто задуматися чи не задумуватися на тим, як сприймати чи не сприймати часові категорії та багато іншого, чим можна знехтувати або взяти до уваги.
Існують речі, які непідвладні людям. То є чимось, що більше за нас. Більше за звичайний впорядкований план на майбутнє. Те, що я бачу за вікном кожного ранку, в одну мить перетворюється в розуміння ілюзорності так знайомих краєвидів. Таким чином, починаю думати, де ж вона справжність? Чи взагалі існує хоча б приблизний її образ у тому виснаженому і кволому світі?
Простіше прокидатися з дня у день і виконувати звиклі речі. З часом життя перетворюється у механізовану реальність, а люди стають всього-на-всього привидами, які то зявляються, то йдуть десь у забуття, звідки власне і прийшли.
Мало господарювати над часом, варто розумно розпоряджатися ним. Ніколи не ціниш того, що маєш, лише, коли втрачаєш, починаєш задумуватися, але вже занадто пізно. Усе позаду. Минуле тепер має повну владу винести тобі вирок на майбутнє. Боюся, що не буде це то, на що сподівався.
За часів, коли тільки започатковувалася комерція та розвивалися горшово-ринкові відносини існував банк, власником якого був підприємець, званий Креадор. Він був настільки могутнім, що весь світ був йому підвладний. Банк цей працював за незвичною схемою, яка полягала в тому, що кожного разу, коли на світ народжувалась людина, Креадор знаходив її у базі данних і відкривав рахунок на її імя. Кожного ранку на рахунок банкір нараховував 1440 банкнот, якими людина могла скористатися впродовж дня. Вночі ж уся сума згорала, зранку знову поновлювалася. В кінці життя, коли людина мала відійти з цього світу, Креадор роздруковував їй рахунок, у якому було чітко зазначено скільки людині було нараховано банкнот, скільки вона витратила і на що була витрачена та чи інша сума.
Кожного ранку до відділень банку приходили люди, брали потрібну суму і йшли у власних справах. Одні знімали усі банкноти одрузу і впродовж дня займалися тим, що розкидали їх по вулицях, там, де проходили, витрачали на різний дрібний крам, який їм не так вже й був потрібен, на оплату рахунків у ресторанах, просиджували в казино, купували дорогі автомобілі, одним словом — усі витрати були здійснені заради власної втіхи та задоволення. Вони не цінували банкнот і сприймали їх як дане.
Інші ж вкладали банкноти у власний бізнес, у вигідні контракти, нерухомість, дорогоцінні метали, словом у все, що, як вони вважили, могло принести їм ще більшу вигоду. Також вони ніколи нікому не дарували зайвих банкнот, усі витрати завжди були розплановані. Кожна банкнота була підрахована та витрачена за планом.
Ще інші, знімаючи банкноти, витрачали їх на купівлю книжок, які допомагали розвиватися і пізнавати світ, на подорожі, які збагачували душу, на власну сімю, яку любили, на здійснення своїх мрій, на підтримку здоровя тощо. Вони дарували банкноти потребуючим, друзям, сусідам. Кожна банкота для них була цінною і вони протягом дня витрачали їх з користю для себе, а головне для блага людей, які потребували їх.
Коли ж приходила хвилина залишати цей всіт, кожна людина прагнула подивитися на рахунок, який Креадор підготував заздалегідь. Люди, які все життя витрачали банкноти на розваги та розгульне життя відходили з відчуттям скорботи та душевного відчаю. Вони розуміли, що їм було багато дано, але користуватися цим вони так і не навчилися, бо, зрештою, і не прагнули навчитися жити повноцінним життям. Їхні душі були сірими та моторошними. Вони прожили своє життя дарма.
Люди, які впродовж життя те й робили, що вкладали банкноти у матеріальні речі, теж були сповнені смутком, тому що бачили, що нічого з того, що вони зуміли заощадити не забереш із собою, що скарби світу цього є тлінними, а душа тепер має відійти бідною та спотвореною дрібязковою поміркованістю. Вони так і не зуміли відрізнити справжності від омани, якій присвятили життя.
Люди ж, які витрачали банкноти з розумом, які цінували їх та прагнули використати якнайкраще, відходили з відчуттям радості та реалізованості. Їхня душа сіяла таємничим сріблястим блиском, якого не віднайдеш у цьому світі. Вони бачили, що майже всі банкноти, подаровані їм від початку життя, були витрачені на речі, які збагачували їхні душі та освітлювали їх кожного разу, коли ділилися ними з іншими людьми, які потребували уваги.
Креадор й надалі продовжував відкривати рахунки для людей, і тільки від кожного з них залежало чи буде радіти їхня душа, коли матиме покинути цей світ, чи дивитиметься, як при температурі 233 хвилини за Цельсієм згорає останнє — рахунок їхніх витрат дорогоцінного часу.
Час — безцінний, непомітний ресурс, який йде за найбільш жорсткою ціною — 60 хвилин за годину. Якщо не навчитися керувати ним, він просочиться, наче пісок кріць пальці. Час ні на кого не чекає! Вчора? То історія. Завтра? То таємниця…
Минуле й майбутнє існують тільки в наших думках. Минулого вже немає. Майбутнього ще немає. І не залежно від того, згадуєш ти про минуле або мрієш про майбутнє, живеш ти тільки в сьогоденні. Тільки в сьогоденні можна щось міняти — ні минуле, ні майбутнє нам не підвладне, хоча власне наші вчинки і вибір визначають, яким буде завтра. Тільки в сьогоденні можна бути щасливим: спогади про минуле щастя — смутні, очікування майбутнього щастя — тривожно!
Міркувати можна нескінченно довго, думка буде породжувати іншу думку, яка у свою чергу знайде собі спростування і так далі. Поміть, нескінченно. Мені подобаєється це слово. Бажаю, щоб ти і тільки ти управляв своїм життям!
СВОБОДА З ПРИСМАКОМ КАВИ
Студент прийшов до Професора й почав скаржитися. Зрозуміло, що на своє важке життя. Попросив у Професора поради, що робити, коли і те й інше звалилось, і взагалі, просто руки опускаються!
Вчитель мовчачи піднявся й поставив перед собою чотири казанки з водою. В один він кинув деревяну скалку, в інший — морквину, у третій — яйце, у четвертий — розчавлені зерна кави. По якомусь часі він витягнув те, що кинув, із води.
«Що змінилося?» — запитав Професор. «Нічого… нічого» — відповів Студент.
Професор мовчки кивнув і поставив ці чотири казанки з водою на вогонь. Коли вода закипіла, він знову кинув в один деревяну скалку, в інший — морквину, у третій — яйце, у четвертий — розчавлені зерна кава. Через якийсь час він вийняв деревину, моркву, яйце й налив у чашку ароматної кави. Студент, звичайно, знову нічого не зрозумів.
«Що змінилося?» — знову запитав Професор. «Те, що повинно було трапитися: морква і яйце зварилися, деревина не змінилася, а зерна кави розчинилися в окропі», — відповів Студент.
«То лише поверхневий погляд на речі», — відповів Професор. «Подивися уважніше. Морквина розварилася у воді й із твердої стала мякою, що легко руйнується. Навіть зовні вона стала виглядати по-іншому. Деревина нітрохи не змінилася. Яйце, не змінилось зовні, але в середині стало твердим, і йому вже не страшні удари, від яких раніше воно… випливало зі своєї шкарлупи. Кава зафарбувала воду, додала їй новий смак і аромат».
«Вода — то наше життя. Вогонь — то зміни й несприятливі обставини. Морквина, дерево, яйце й кава — це типи людей. Вони всі у важкі моменти життя міняються по-різному».
1. Людина-Морква. Таких більшість. Ці люди тільки у звичайному житті здаватимуться твердими. У моменти життєвих колотнеч вони стають мякими й слизькими. Вони опускають руки, звинувачують у всьому або інших, або «непереборні зовнішні обставини». Ледве «придавило» і вони вже в паніці, психологічно роздавлені. Такі «морквини», як правило, легко стають «жертвам моди», прагнуть, щоб «усе було в них, як у людей», саме на них заробляють свої статки щасливі торговці, політики і ворожки.
2. Людина-Дерево. Таких мало. Ці люди не міняються, залишаються самими собою в будь-яких життєвих ситуаціях. Вони, як правило, холоднокровні, внутрішньо спокійні й цільні, чи що. Саме такі люди показують усім, що й важкі життєві обставини — усього лише життя, і за чорною смугою завжди наступає біла.
3. Людина-Яйце. Це ті, кого життєві негоди загартовують, роблять міцнішими! Таких людей дуже-дуже мало. Саме такі люди у звичайному житті — ніхто, а в години негоди вони раптом «твердіють» і завзято долають «зовнішні обставини».
4. «А як же кава?!» — вигукнув Студент. «О — то найцікавіше! Зерна кави під впливом несприятливих життєвих обставин розчиняються в навколишньому середовищі, перетворюючи несмачну воду в смачний, ароматний і бадьорий напій!» — відповів Професор, із задоволенням присьорбуючи ароматну каву із чашки.
Є особливі люди. Їх одиниці. Вони не стільки міняються під впливом несприятливих обставин, скільки трансформують самі життєві обставини, перетворюючи їх у щось прекрасне, отримуючи користь від кожної несприятливої ситуації, та змінюючи на краще життя всіх людей навколо.
Ось Ти і пройшов достатньо недалеку відстань, порівняно з тією, яка ще чекає на тебе далі. Ти зумів піднятись на твою особисту гору пізнання. Поборов свої страхи, відчув власну немічність, яка не є такою, але усвідомлення її, зробило Тебе сильнішим. Подивись навкруги. Здивований, чому тут нічого немає, окрім прекрасногокраєвиду? Де ж Храм? Хочу сказати, що Твій Храм у Тобі. Твій Храм — це місце твоїх переживань, емоцій, почуттів, протиріч, взлетів і падінь, врешті — це твоя істинність. Істинність того, ким Ти є, і що для тебе дійсно важливо. Тут немає місця фальші, омані, підступності. Ти знаєш хто Ти, знаєш, що ніколи не будеш ніким іншим. Вибір лишається за Тобою: повноцінне життя чи повільна смерть.
Те, що зараз бачиш, що відчуваєш, те, що переповнює Тебе та ясним полумям горить у Тобі, відображаючись у Твоїх очах і є ІСТИНА.
У кожного вона своя, але шлях до її пізнання пролягає через усвідомлення того, ким Ти є, найпеше для самого себе, задля чого усе, що неустанно будуєш та розуміння того, чи варто втікати від чогось, що з дня у день не дає спокою, чого прагнеш позбутися, але що, зрештою, веде до одвічного бажання кожної людини — до СВОБОДИ.
Анна Залізовська. Метанойя, або крок до істини. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.113-117.
