субота, 25 січня 2020 р.

Анна Залізовська. Метанойя, або крок до істини. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Анна ЗАЛІЗОВСЬКА

МЕТАНОЙЯ, АБО КРОК ДО ІСТИНИ
(поч. у №13,14)

233"\C
Час… Він є цінний, його ніколи не вистачає. Час означає щось, що створює незручності. По суті, являє собою постійний розпорядок, який управляє життям. Тобі знайоме відчуття, коли здається, що час ніби зупиняється, а день тягнеться безмежно довго? Насправді ж міняється не час, а те, як ти його відчуваєш.
Повсякденно людина знаходиться у бурхливому коловороті подій, ситуацій, людей, тощо. Говориш, що не маєш часу, щоб відвідати рідних, але маєш достатнього його для розваг. Говориш, що родина є для тебе найголовнішим пріоритетом, але на розмову з близькими не маєш часу. Говориш, що любиш, але, при цьому, не помічаєш потреб коханої людини. Найчастіша відмовка — не маю часу. Але коли його матимеш? Говорять, що час — то гроші. Але хіба гроші здатні задовольнити усі потреби? Грошей, аналогічно як і часу, ніколи не вистачає. Отже, до чого прийдеш у кінці свого життєвого шляху? Хіба ця логіка речей прийнятна для тебе?
Чи залежимо ми від часу? А може час залежить від нас? Чи можна управляти часом? Чим взагалі є час? А може його й немає? Думаю, що хоч одного разу, застановлювалися над цим питанням? Особисто я —  так.
Цікавий вираз — «жити в ногу з часом». Варто тільки вдуматися і скільки ж цікавого можна витягнути із себе… живе собі час, а ти біжиш за ним, наздоганяєш його, рівняєшся на нього, щоб тільки встигнути за ним. А що відбувається з тими, хто не біжить за часом? Як же живуть ті, для кого час — це ….
Існувала думка, що часу немає, є тільки необхідність людини в обмеженні, прагнення тримати себе в рамках, називати це можна по-різному, але зміст один. Згодна, неможливо було б жити без організації та дисципліни, якось потрібно було впорядкувати хаос, у результаті чого й зявилося поняття «час» поряд з іншими стримуючими факторами: «тисячоліття», «століття», «десятиліття», «рік», «місяць», «тиждень», «день», «година», «хвилина», «секунда» і більш філософське «мить». Неначебто все на своїх місцях. Усе красиво й, головне, «вчасно».
Тільки давить щось, сковує, правда? Ми часто говоримо: «часу мало», «часу не вистачає», або ще гірше «часу немає взагалі». Якщо придивитися до себе, заглянути в глибину себе, то можна помітити, що багато чого ми робимо не тому, що прагнемо, а тому, що настав час! Нехай то звучить досить банально, проте часто говоримо, що прийшов час їсти, спати, іти до школи, до університету, на роботу, прийшов час одружуватися, народжувати, ставати розсудливими, провадити здоровий спосіб життя, старіти, і врешті настав час помирати. Практично все робиться за часом. Безперечно, це то, що дійсно повинно бути «вчасно», але! Задумайся, коли приходить час, що-небудь робити, чи прагнеш того, що диктує тобі час? Чи це то, що тобі дійсно потрібно?
Так, хаос ми впорядкували, дисциплінувалися, але, забули про золоту середину, що й призвело до того, що час повністю управляє нами й нашими життями.
Безперечно, комусь так легше. Багато тих, хто дійсно «живе в ногу з часом» і все окей, ну хоча б тому, що вони й не думають про зазначене вище. Можливо, нехай вони й надалі продовжують жити в тому ж дусі, щоб смуток сумніву не пригнічував їхні душі… По суті все є відносним. І кожному особисто варто задуматися чи не задумуватися на тим, як сприймати чи не сприймати часові категорії та багато іншого, чим можна знехтувати або взяти до уваги.
Існують речі, які непідвладні людям. То є чимось, що більше за нас. Більше за звичайний впорядкований план на майбутнє. Те, що я бачу за вікном кожного ранку, в одну мить перетворюється в розуміння ілюзорності так знайомих краєвидів. Таким чином, починаю думати, де ж вона справжність? Чи взагалі існує хоча б приблизний її образ у тому виснаженому і кволому світі?
Простіше прокидатися з дня у день і виконувати звиклі речі. З часом життя перетворюється у механізовану реальність, а люди стають всього-на-всього привидами, які то зявляються, то йдуть десь у забуття, звідки власне і прийшли.
Мало господарювати над часом, варто розумно розпоряджатися ним. Ніколи не ціниш того, що маєш, лише, коли втрачаєш, починаєш задумуватися, але вже занадто пізно. Усе позаду.  Минуле тепер має повну владу винести тобі вирок на майбутнє. Боюся, що не буде це то, на що сподівався.
За часів, коли тільки започатковувалася комерція та розвивалися горшово-ринкові відносини існував банк, власником якого був підприємець, званий Креадор. Він був настільки могутнім, що весь світ був йому підвладний. Банк цей працював за незвичною схемою, яка полягала в тому, що кожного разу, коли на світ народжувалась людина, Креадор знаходив її у базі данних і відкривав рахунок на її імя. Кожного ранку на рахунок банкір нараховував 1440 банкнот, якими людина могла скористатися впродовж дня. Вночі ж уся сума згорала, зранку знову поновлювалася. В кінці життя, коли людина мала відійти з цього світу, Креадор роздруковував їй рахунок, у якому було чітко зазначено скільки людині було нараховано  банкнот, скільки вона витратила і на що була витрачена та чи інша сума.
Кожного ранку до відділень банку приходили люди, брали потрібну суму і йшли у власних справах. Одні знімали усі банкноти одрузу і впродовж дня займалися тим, що розкидали їх по вулицях, там, де проходили, витрачали на різний дрібний крам, який їм не так вже й був потрібен, на оплату рахунків у ресторанах, просиджували в казино, купували дорогі автомобілі, одним словом — усі витрати були здійснені заради власної втіхи та задоволення. Вони не цінували банкнот і сприймали їх як дане.
Інші ж вкладали банкноти у власний бізнес, у вигідні контракти, нерухомість, дорогоцінні метали, словом у все, що, як вони вважили, могло принести їм ще більшу вигоду. Також вони ніколи нікому не дарували зайвих банкнот, усі витрати завжди були розплановані. Кожна банкнота була підрахована та витрачена за планом.
Ще інші, знімаючи банкноти, витрачали їх на купівлю книжок, які допомагали розвиватися і пізнавати світ, на подорожі, які збагачували душу, на власну сімю, яку любили,  на здійснення своїх мрій, на підтримку здоровя тощо. Вони дарували банкноти потребуючим, друзям, сусідам. Кожна банкота для них була цінною і вони протягом дня витрачали їх з користю для себе, а головне для блага людей, які потребували їх.
Коли ж приходила хвилина залишати цей всіт, кожна людина прагнула подивитися на рахунок, який Креадор підготував заздалегідь. Люди, які все життя витрачали банкноти на розваги та розгульне життя відходили з відчуттям скорботи та душевного відчаю. Вони розуміли, що їм було багато дано, але користуватися цим вони так і не навчилися, бо, зрештою, і не прагнули навчитися жити повноцінним життям. Їхні душі були сірими та моторошними. Вони прожили своє життя дарма.
Люди, які впродовж життя те й робили, що вкладали банкноти у матеріальні речі, теж були сповнені смутком, тому що бачили, що нічого з того, що вони зуміли заощадити не забереш із собою, що скарби світу цього є тлінними, а душа тепер має відійти бідною та спотвореною дрібязковою поміркованістю. Вони так і не зуміли відрізнити справжності від омани, якій присвятили життя.
Люди ж, які витрачали банкноти з розумом, які цінували їх та прагнули використати якнайкраще, відходили з відчуттям радості та реалізованості. Їхня душа сіяла таємничим сріблястим блиском, якого не віднайдеш у цьому світі. Вони бачили, що майже всі банкноти, подаровані їм від початку життя, були витрачені на речі, які збагачували їхні душі та освітлювали їх кожного разу, коли ділилися ними з іншими людьми, які потребували уваги.
Креадор й надалі продовжував відкривати рахунки для людей, і тільки від кожного з них залежало чи буде радіти їхня душа, коли матиме покинути цей світ, чи дивитиметься, як при температурі 233 хвилини за Цельсієм згорає останнє — рахунок їхніх витрат дорогоцінного часу.
Час — безцінний, непомітний ресурс, який йде за найбільш жорсткою ціною — 60 хвилин за годину. Якщо не навчитися керувати ним, він просочиться, наче пісок кріць пальці. Час ні на кого не чекає! Вчора? То історія. Завтра? То таємниця…
Минуле й майбутнє існують тільки в наших думках. Минулого вже немає. Майбутнього ще немає. І не залежно від того, згадуєш ти про минуле або мрієш про майбутнє, живеш ти тільки в сьогоденні. Тільки в сьогоденні можна щось міняти  — ні минуле, ні майбутнє нам не підвладне, хоча власне наші вчинки і вибір визначають, яким буде завтра. Тільки в сьогоденні можна бути щасливим: спогади про минуле щастя — смутні, очікування майбутнього щастя — тривожно!
Міркувати можна нескінченно довго, думка буде породжувати іншу думку, яка у свою чергу знайде собі спростування і так далі. Поміть, нескінченно. Мені подобаєється це слово. Бажаю, щоб ти і тільки ти управляв своїм життям!

СВОБОДА З ПРИСМАКОМ КАВИ
Студент прийшов до Професора й почав скаржитися. Зрозуміло, що на своє важке життя. Попросив у Професора  поради, що робити, коли і те й інше звалилось, і взагалі, просто руки опускаються!
Вчитель мовчачи піднявся й поставив перед собою чотири казанки з водою. В один він кинув деревяну скалку, в інший — морквину, у третій — яйце, у четвертий — розчавлені зерна кави. По якомусь часі він витягнув те, що кинув, із води.
«Що змінилося?» — запитав Професор. «Нічого… нічого» — відповів Студент.
Професор мовчки кивнув і поставив ці чотири казанки з водою на вогонь. Коли вода закипіла, він знову кинув в один деревяну скалку, в інший — морквину, у третій — яйце, у четвертий — розчавлені зерна кава. Через якийсь час він вийняв деревину, моркву, яйце й налив у чашку ароматної кави. Студент, звичайно, знову нічого не зрозумів.
«Що змінилося?» — знову запитав Професор. «Те, що повинно було трапитися: морква і яйце зварилися, деревина не змінилася, а зерна кави розчинилися в окропі», — відповів Студент.
«То лише поверхневий погляд на речі», — відповів Професор. «Подивися уважніше. Морквина розварилася у воді й із твердої стала мякою, що легко руйнується. Навіть зовні вона стала виглядати по-іншому. Деревина нітрохи не змінилася. Яйце, не змінилось зовні, але в середині стало твердим, і йому вже не страшні удари, від яких раніше воно… випливало зі своєї шкарлупи. Кава зафарбувала воду, додала їй новий смак і аромат».
«Вода — то наше життя. Вогонь — то зміни й несприятливі обставини. Морквина, дерево, яйце й кава — це типи людей. Вони всі у важкі моменти життя міняються по-різному».
1. Людина-Морква. Таких більшість. Ці люди тільки у звичайному житті здаватимуться твердими. У моменти життєвих колотнеч вони стають мякими й слизькими. Вони опускають руки, звинувачують у всьому або інших, або «непереборні зовнішні обставини». Ледве «придавило» і вони вже в паніці, психологічно роздавлені. Такі «морквини», як правило, легко стають «жертвам моди», прагнуть, щоб «усе було в них, як у людей», саме на них заробляють свої статки щасливі торговці, політики і ворожки.
2. Людина-Дерево. Таких мало. Ці люди не міняються, залишаються самими собою в будь-яких життєвих ситуаціях. Вони, як правило, холоднокровні, внутрішньо спокійні й цільні, чи що. Саме такі люди показують усім, що й важкі життєві обставини — усього лише життя, і за чорною смугою завжди наступає біла.
3. Людина-Яйце. Це ті, кого життєві негоди загартовують, роблять міцнішими! Таких людей дуже-дуже мало. Саме такі люди у звичайному житті — ніхто, а в години негоди вони раптом «твердіють» і завзято долають «зовнішні обставини».
4. «А як же кава?!» — вигукнув Студент. «О — то найцікавіше! Зерна кави під впливом несприятливих життєвих обставин розчиняються в навколишньому середовищі, перетворюючи несмачну воду в смачний, ароматний і бадьорий напій!» — відповів Професор, із задоволенням присьорбуючи ароматну каву із чашки.
Є особливі люди. Їх одиниці. Вони не стільки міняються під впливом несприятливих обставин, скільки трансформують самі життєві обставини, перетворюючи їх у щось прекрасне, отримуючи користь від кожної несприятливої ситуації, та змінюючи на краще життя всіх людей навколо.
Ось Ти і пройшов достатньо недалеку відстань, порівняно з тією, яка ще чекає на тебе далі. Ти зумів піднятись на твою особисту гору пізнання. Поборов свої страхи, відчув власну немічність, яка не є такою, але усвідомлення її, зробило Тебе сильнішим. Подивись навкруги. Здивований, чому тут нічого немає, окрім прекрасногокраєвиду? Де ж Храм? Хочу сказати, що Твій Храм у Тобі. Твій Храм — це місце твоїх переживань, емоцій, почуттів, протиріч, взлетів і падінь, врешті —  це твоя істинність. Істинність того, ким Ти є, і що для тебе дійсно важливо. Тут немає місця фальші, омані, підступності. Ти знаєш хто Ти, знаєш, що ніколи не будеш ніким іншим. Вибір лишається за Тобою: повноцінне життя чи повільна смерть. 
Те, що зараз бачиш, що відчуваєш, те, що переповнює Тебе та ясним полумям горить  у Тобі, відображаючись у Твоїх очах і є ІСТИНА.
У кожного вона своя, але шлях до її пізнання пролягає через усвідомлення того, ким Ти є, найпеше для самого себе, задля чого усе, що неустанно будуєш та розуміння того, чи варто втікати від чогось, що з дня у день не дає спокою, чого прагнеш позбутися, але що, зрештою, веде до одвічного бажання кожної людини — до СВОБОДИ.






Анна Залізовська. Метанойя, або крок до істини. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.113-117.

пʼятниця, 24 січня 2020 р.

Віталій Климчук. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Віталій КЛИМЧУК

ПРИСТРАСТЬ...
Як же я її хочу!!! Торкатися її, відчувати її запах, стискати до болю, до крику!
Вже скоро. Лиш сісти в тролейбус, проїхати двадцять хвилин — і ми разом. Коли вже скінчаться ці кляті пари? Лектор, зануда! Чого він тягне? Щось шепоче собі під ніс; хто його слухає? Як не хочеться писати, думати... Є лиш одне бажання: Вона!
Нарешті! Дочекався! Дзвоник! Бігом з цієї аудиторії, із паркого приміщення, геть з очей викладачів і студентів! До неї...
Зупинка. Де цей тролейбус? Чого він так довго? А, ось маршрутка... На сорок копійок дорожче, але то нічого... ні, не в мій бік! Чорт! Ага, ось він. Зараз, моя люба, я буду поруч! Нам буде тепло і затишно разом, я обніму тебе, торкнуся тебе, і... Ну чого ти штовхаєшся? Куди преш, дурепа? Блін, де ці люди росли? Штовхаються, топчуться, нічого не бачать крім своїх буденних проблем... Зате в мене є Вона! І мені немає діла до тебе, натовпу.
Дівчино, не дивись на мене так заклично, не кліпай своїми довгими віями, — сьогодні не твій день. Ще вчора я може й зглянувся б над тобою, одарував своєю прихильністю, посмішкою, а може й чимсь більшим... але не сьогодні! Сьогодні у мене є Вона...
Зупинка, ще зупинка, штовханина, сварка, ще зупинка і нарешті — ось він, мій будинок рідний. Ось, він, дім, а там — Вона! Чорт, як боляче! Дивись, куди ступаєш, кретин! Сам ти недоумок, баран дебільний!.. Як добре, що двері зачинилися — він більший за мене, морда як у бультерєра...
Забути, викинути з голови: бультерєра, дівчину з довгими віями, лекції, викладачів, штовханину, тролейбус. Вдихнути на повні груди свіжого повітря — я ж бо лечу до Неї! Мушу бути гідним!
Скоро я її побачу, буду пестити її, ніжити, вдихати, їсти на повне серце і поглинати всіма нейронами перезбудженого мозку! Підїзд. Який же він брудний... стоп... викинути з голови бруд... лишити світло і спокій. Ліфт, обписаний і обп... ні, викинути... забути... Лиш Вона, її краса, її витонченість! Ось вони, двері... Де ключі? Та де ж вони? Блін, впали! Так, повернути три рази... Ось я й дома! Де ти? Я йду до тебе! Чи не було тобі холодно? Чи не було самотньо? Ти дочекалася мене, незаймана, недоторкана... лиш моя! Цілком і повністю!
Спершу — роззутися, зняти куртку, помити руки — а вже потім до неї. Вона там, мовчки чекає на мене, моє щастя...
Я відкриваю двері до своєї кімнати, підходжу до ліжка, сідаю і обережно торкаюся її пальцями, ніжно пещу, а потім пірнаю до неї... до нової книги з інженерної психології...

ЧОГО ХОЧЕШ ТИ?
Сидиш за компом, занурюєшся у простори інету, заплутуєшся у павутині, яку сплели не для тебе. Десь згори, а може й знизу або ж зсередини приходять Вони. Слова. Речення. Рими. Вони так усе добре пояснюють,  — чому ж ніхто не розуміє?
 «Гарно написано»
«Класні рими»
«Як образно, я аж відчуваю смак…»
«Я б тут дещо поправила»
«Я за тебе боюся»
Встаєш. Світ кличе: пари, друзі, іспити, заліки… НАВІЩО? Там спека. Або дощ. Або сум. Або радість. Це все ТАМ…
А тут — лише ти, твої слова, твої думки, твій світ. Чай. Або кава. Або березовий сік. І чотири стіни. В них добре. Затишно. І немає ІНШИХ.
Вони хочуть тебе витягти з цих стін, вони хочуть, щоб ти жила, дихала, співала, грала, раділа, посміхалася, стрибала, плакала, сміялася.
А чого хочеш ТИ???

ВЖЕ НЕ САМА
Сидіти на зручних стільцях за чашкою кружкою філіжанкою чаю кави мате ройбушу каркаде компоту і повільно вести розмову бесіду ні про що або ж про щось дуже важливе й тендітне. 
Тепло й затишно. 
Вдихати кавовий спокій і видихати думки почуття переживання страхи сумніви радості…
Вдих… спокій
Видих… самотність
Вдих… кава
Видих… вже не сама 
Чекати і мати час на чекання. Це так… щасливо… знати, що є час на чекання, що є час на перерву, час на спокій, час на затишок, час на бесіду з тими, хто тобі не байдужий і кому не байдужа ти…
А десь за вікном шумить дощ, який слугує музичним супроводом...
Робиш ковток і посміхаєшся...
Тепло...
..І ніби зупиняється час..
Пити каву, куштувати липовий цвіт, що шепоче з-за вікна, і чекати.. Чекати, а не сподіватися. Знати, а не вірити. Розуміти, що все саме так. Не сама, не одна..
...і думати: а хто поруч? Який смак він /вона зараз відчуває? Солодкий... терпкий... гіркий... ванільний... смак неба?

Автори "Вже не сама" Віталій Климчук, Дарина Єрмілова, Вікторія Журавська



Віталій Климчук. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.111-112.

четвер, 23 січня 2020 р.

Дія Оксамитова. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Дія ОКСАМИТОВА

СКЛО БИТИ, СКЛО БИТЕ
(Епізоди)

♀♂ АРОМАТНИЙ АНГЕЛ ♀♂
— Сьогодні я зустрічалася з Ангелом, — кажу подрузі.
Дивлюсь на її вираз обличчя, як вона сприйняла новину: моя бабця сказала б, що оченята на лоб повилазили.
— Ти що?!! З яким іще Ангелом???
— Ну, з Ангелом! Із прозорими крилами! Зеленими очима. А пахло від нього чоловічими парфумами.
Ураз Юля порушила мої спогади про зустріч криком:
— Капець!!! Що за дурню верзеш? Коли це було?
Її очі звузились.
— Сьогодні! За 20 хвилин сьома ранку. Я прокинулась від…
Перед очима зявляється картина зустрічі з Ангелом.
— Це якесь марення!
— Господи! Та вислухай ти мене!
— О, скажи, що й із Господом ще розмовляла!
— Не хочеш слухати — все! Займайся справами!
Я йду на кухню, де починаю шукати їжу. Зазираю в холодильник. Далі погляд переводжу на газову плиту, на якій щось вариться у каструльці. Згадую, що Єлізавєті Єфімовній замовляла на вечерю смажену квасолю. Це вона і вариться. Але трохи доведеться зачекати, аби смачненько повечеряти. За-че-ка-ти! Це ж життя — у ньому часто-густо доводиться чекати. Хм, цікаво, а хто любить хвилини чекання?!. Кажуть, що очікування радості — це вже радість, а якщо передбачається щось погане?.. А якщо не відомо, як далі буде?
Мої роздуми припинила Юля. Вона ввімкнула радіоприймач, із якого волало: «Я повсюду иностранец, и повсюду я тоже свой…»
— Надін, то від Ангела пахло чоловічими парфумами? Інтересно, як це так?
— Отак! Якщо ти серйозно — все розповім. А ні, то гуляй Вася!
— Добре. Я — серйозно.
Юля вмощується у кріслі.
Роблю тихіше звук радіоприймача.
Снився мені покійний дід Паша. Такий реальний сон, що в дійсності таких чітких кольорів не побачиш. Ми сиділи з ним на ослоні і він розпитував про всіх домашніх. Ще й так допитувався… Коли запропонувала йому перейти у хату, бо сильний вітер зірвався, то він сказав, що його ніхто там не жде… Я нібито обіймаю діда, але в обіймах — порожньо! І тільки чую його голос. Каже, щоб не турбувались за нього. «У мене все добре. А ти, рибонько, побережись». І зник!
Обоє мовчимо.
Хіба поганий сон? Дєд просто попереджає, щоб ти була обережною.
Де? З ким?
З Ангелом. — сміється Юля. — То як ти з ним зустрілася?
Так от. Після того, як дід зник, я заходжу в хату, але опиняюся не в сільській хаті, а в квартирі. У себе вдома. Там я кудись збираюсь начебто на побачення. І все у мене щось не виходить. Я бігаю. Бігаю. Раптом чую приємний голос: «Досить. Стомився. Я теж хвилююсь». Озираюся назад, і бачу, що на порозі кімнати стоїть Ангел. У мене таке відчуття, ніби ми з ним давно вже знайомі. Ангел підійшов до дзеркала, біля якого я стояла, і обійняв. Так ніжно… Знаєш що, оце пригадую: я його в дзеркалі не бачила.
Дивно.
Потім зазирнула йому в очі. А вони зе-ле-ні.
Ти що злякалася?
Та ні. Крім того, помітила під час нашої розмови, що вони змінювалися.
А це вже як? Вони що, під кінець розмови стали синіми?
Колір — це лише зовнішній показник. Виявляється, вони мають ще й внутрішній колір, який характеризує стан особистості. Зовнішній колір очей незмінний — від природи. Ну, хіба що лінзи поставити — тоді зміниться. А внутрішній колір очей міниться від настрою, емоцій, почуттів… Так і в Ангела під час нашої розмови.
Так про що ж ви бесідували, врешті-решт?
Про життя. Я хотіла випитати у нього, як стати телепатом. Бо всі Ангели — телепати. Хотіла…
 М-м-м, і для чого воно тобі? Так життя буде нецікавим.
Проте спокійнішим. Але знаєш, він сказав, що головне відчуття, а не думки, передбачення, розум. А відчуття саме вже і передбачить, і впевненість дасть.
Ото він загнув! Надь, значить ти з Ангелом балакала, коли я  вставала в туалет, а ти чомусь сиділа на дивані і булькотала?
Мої очі робляться великі-великі і, напевно, набувають кольору… якогось дивного. Пригадую, як ми сиділи в парку на качелях. Ангел раз-по-раз поправляв крила і від них віяло чоловічими парфумами. Ангел розпитував про мої враження від подій останніх семи днів. А чому семи, второпати не можу. Чому не розпитував взагалі про моє життя? Ми ж начебто з ним уперше бачимось? Невже Ангели забобонні?!. Хм, семи…
Юля, а про що ми саме тоді говорили?
Не розібрала. Сказала тобі: «Лягай спати», — і все.
О! А я думаю, хто мене кличе уві сні? Бо Ангел, очевидно, почув, любязно усміхнувся і сказав, що коли я схочу, він прийде знову! Потім десь зник.
Ага, як у мультфільмі про Карлсона: «Я улетаю, но еще вернусь!»
Хочеш вір, хочеш не вір, а для мене Ангели —ре-аль-ні!
НЛО!
Юль, а в кого, в що, ТИ віриш?
У себе. Іноді.
Чому «іноді»?
Бо іноді сама не знаю, чого хочу. А для того, щоб вірити, треба певне підґрунтя.
Несподівано задзвенів мобільний.
О, симисулька прийшла.
Дивлюсь — невідомий номер: одні зірочки.
— Невже з небес?!. — іронічно запитує подруга, яка викладає на тарілці квасолю у формі сонечка…
Чому з небес? Ангели можуть бути і в загазованому місті. Поміж нас. Тьфу ти, це Михась написав!
Надь, то ми йдемо сьогодні купувати подарунки?
Звичайно! Як і домовлялися. Давненько нікому не робила подарунків. Просто так.
Ну, чому «просто так»? Ці ж люди важливі для тебе. Не байдужі. Завжди приємно з ними зустрічатися… і це банально дарувати подарунки на ДНР, Новий рік. Не обовязково ж приурочувати до червоного дня в календарі. Варто влаштовувати свята для душі. Дарувати радість щодня.
Правда-правда! Погоджуюсь, без заперечень.
Або навіть просто написати кольорового листа чи писульку вдячності. Таку собі записочку: «Життя — прекрасне, бо ТИ є в мене!..», — сказала Юля і підсунула тарілку з викладеною квасолею у формі серця.
Дякую! Як приємно! — усміхаюся. — Однако шото маловато! (А сама подумки кажу: «Юльчик, ти моє серце». І враз перед очима зявляється Ангел. Цьому не надаю значення. Та все-таки… чому він зявився???).
Ой, а в тебе в тарілці сонечко! — перебиваю власні думки запитанням до Юлі.
— Так. Сонечко. — У голосі подруги відчуваю занепокоєння. — Це ззовні, а в середині — дощ, гроза.
Що сталося?!?
Та на роботі неприємності. Крім того, так сталося, що через мій знервований стан зіпсувала настрій коханому. Під руку потрапив. А коли усвідомила вчинок — так прикро стало. Ніколи ще не ображала  рідних людей через дурнувату роботу. Хіба варто псувати стосунки проблемами на роботі?
На кухню заходить Єлізавєта Єфімовна:
Что вы, девочки, приуныли?
Наша хазяйка, в якої ми живемо на квартирі, любить, коли ми засиджуємося на кухні. Тоді вона сідає у своє крісло і починає з нами теревенити. А буває, як заведеться переказувати сюжет телесеріалу. О-о-о-ой! Нудота нападає. Починаєш думати про своє, а робиш вигляд уважного слухача.

♀ ♂ ♀ ФУТБОЛ ♂ ♀ ♂
Обмаль часу. Через десять хвилин відправляється маршрутка. Я ще вовтужусь у квартирі. Ніяк не можу зібратися! Сестра закриває кришку термоса, кладе його в пакет.
Бутерброди вже поклала. — каже.
Дякую! — відповідаю їй.
Таня завжди випроводжає мене на футбол. Приємно, коли вона питає, чи вистачить у мене грошей, і дає пару гривеників. (А коли тих грошей вистачає???). Цього разу Таня не питала, бо знала, що я отримала стипендію. А скільки тої стєпухи?.. Раз на гру зїздити — й усьо!
Однією рукою перевіряю, чи зібрала всю футбольну атрибутику в пакет, а іншою намагаюся завязати шнурки на кросівках.
Хто ще мене хоче?
Не маю змоги натиснути кнопку, щоб відповісти на мобільний дзвінок, бо треба швидко запетлювати кросівок на лівій нозі, завязати шарфик та щодуху бігти до «Маркета». І так вже запізнююся. Хоча… без мене не поїдуть. Однак не варто бути завжди самовпевненим!
Серьож, пять хвилин і я на місці!
Навіть не слухала, що він казав далі, вимкнула, поклала телефон у кишеню…
Із порогу квартири кричу до свого чотирирічного племінника, який сидить біля компа і дивиться мультики.
 Колюся, хто сьогодні переможе?!!
Шевченко!
Та який Шевченко?!! Скільки разів тобі говорити, що він грає за «Челсі»!
А хто сьогодні у футбол?
«Динамо» — «Ліон»!
Виграють наші! «Динамо», «Динамо», о-у-о!
Чую відповідь, водночас хапаю пакет і вибігаю з хати. Двері за мною закриває сестра.
Удачі!
Зазвичай я не запізнююся на час виїзду в Київ. Але коли доводиться відпрошуватися у викладача за 15 хвилин до закінчення пари, щоб встигнути, то…
Скільки разів я придумувала різні «відпрошування». Ой-йой-йой! Скажеш, що на футбол, то дивляться на тебе, як на ненормальну. А мені це не подобається, коли не розуміють! Кажеш правду, ще й не вірять. Треба піти в Собор посповідатися, бо брехати — великий гріх! Та й і до брехні буде що додати! Позбавитись усякого недоброго, що назбиралося за певний період, необхідно кожному. Сповідь — це своєрідна стерилізація душі. Себе якось і відчуваєш по-інакшому після неї!
… Всілася у маршрутці біля вікна поряд із Вованом. Після фанпоїздки на Супер-Кубок в Одесу із Вованом ми стали рідними, як брат і сестра. А «похрестилися» тоді, коли всі помирали від спеки і спраги, а Вован приніс у маршрутку чотири пачки соку «Сандора» зі словами: «Девчонки! Угощайтесь! Брат из Севера приехал!!!»
Вова, як ти пробрався у той магазинчик? — здивовано запитала у нього Юля.
Біля магазинчику зупинилося 12 автобусів ще й наша жовтенька маршруточка «Богданчик», і всі тепленькі вболівальники, чи то від перегріву на сонці, чи то від алкоголю, посунули за продуктами. Товкучка була непробивна. А Вова через 10-15 хвилин, як вийшов з маршрутки, — приніс сік.
Просто! Там такоє творится!!! — Береться за голову. — Подходишь к холодильнику, открываешь его и берешь, скока хочешь. Ну так, по совести!
А як розраховуватися? — запитую його, сьорбаючи із пачки сік.
Никак! Там продавщица в шоке! Гребут все, что попало! Хотите, морожена вам принесу?!?
Та ладно! — відказує Юля.
Все равно! Как не мы, то кто-то другой!
Вован великими ковтками попив соку і пішов знову у магазинчик. Ми з Юльою вийшли подихати свіжим повітрям, але воно було не зовсім свіжим. Стояв такий «смел» тютюнового диму, що ми вирішили дихати у маршрутці.
Нічого собі!!! Глянь, хтось приїхав на «Багданчику»! — почули ми за спиною.
Ми засміялися. Такий транспорт був саме для нас, щоб їхати окремо від колони автобусів із Києва, аби день повалятися на пляжі.
Угощайтесь мороженым! Брат приехал!!! — Вова роздає всім, хто був у маршрутці морозиво. — Продавщица рада, что все розкупили. Но завтра она будет в таком шоке!!! Ото торгонула! А охранник стоит, как укопаный! Сам, видать, охренел! Кушайте на здоровья!!!
Мені стало шкода продавця.
Треба піти сказати, щоб хоча те, що лишилося, не розібрали просто так.
Але водій завів мотора і ми всі раденькі, що напилися соку, лісами-полями їхали додому. А «брат» ліпив свої приколи цілу дорогу.
… Вован цього разу сидів щось у роздумах. Запитаю його: «Скільки голів сьогодні пропустить Шовковський?» Брат відповів щось не за темою.
— Надюш, будеш пиво? — питає Вікторович і протягує крізь двох сидінь пляшку «Стела Артуа».
Ні, дякую! Поки що не хочу.
Дивлюся у вікно. Думаю про Михася. Хотілося запропонувати і йому поїхати на матч, але моя скромність… А-а-а-а, що не робиться, то все на краще.
Дістаю з кишені мобільного. Надумала написати есемес. Раптом — дзвінок! Дивлюсь: незнайомий номер. Я все ще думаю про Михася. Невже мої флюїди трансформувались у його мозок, і він вирішив подзвонити?
Алло! — кажу. Чую жіночий голос.
Надя, це Ярослава телефонує!
О! Привііііт, Яся!
Згадую, що Яся, саме так називала її ще з того часу, коли шили лялькам одежки, гралися в халабудах, їли картоплю в мундирах, як приїжджали на канікули до бабусь у село. Згадую, тиждень тому домовлялися про те, що вона запитає чи можу проходити журналістську практику на «Новому каналі», де Ярослава і працює.
Вона ощасливила мене.
До нестями захотілося поділитися радістю із Михасем. «Ура-а-а!!! Мені дозволили приїхати на «Новий канал», та ще й туди, куди задумала, — у спортивну редакцію! О, Слава тобі, Господи!!!»
Його абонент був «у зоні недосяжності». Якби так зробити, щоб недосяжність стала досяжною?..
На одному диханні швидко набираю номер до редактора спортивного відділу каналу Олексія. Намагалася продумати розмову, та не встигла, бо Олексій відразу відповів. І знову ура-а-а! Погодили з ним мій приїзд. Казав, що можна приїжджати завтра.
Я відчула у грудях легкість, упевненість. Усе це — через розуміння на відстані з цією людиною! Наостанок сказав «Па-па!» на моє «До побачення». У мене таке враження, що ми з ним вже даАавно знайомі. Приємність і спокій не покидали мене декілька хвилин. Я перебувала в польоті між зеленими соснами! Ми проїжджали ліс.
… Спокійно було недовго: чую суперечки уболівальників, хто ж сьогодні переможе.
— Звичайно, «Динамо»! — вставляю своїх три копійки, розуміючи, що моя думка не обґрунтована. Принаймні, так хочеться! Перемоги! Але аргумент без доказів — все одно, як «бла-бла».

♀♂ ПАРАШУТ ♀♂
Завібрирував телефон. Це продзвенів будильник. Перше, що прийшло на думку, — і це вже сьогодні? Хочеться крикнути «Ура!», та мої емоції ще сплять. Повільно о-дя-га-ю-ся. Прямую з напівзакритими очима у ванну, декілька разів вмиваюся. Йду до кімнати. Чую голос тата: «Ти що, справді зібралася?» Не відповідаю, а подумки: «Ні! Просто прокинулася із самого раночку, щоб вмитися…»
Знову вібрирує телефон. Натискаю на кнопку, прикладаю мобільний до вуха і чую:
Привіт!!! Я вже бачу червоні букви Коростишів! Можеш виходити!
Андрій — молодчинка. Виконав так, як і домовлялися. У середині мені щось йокнуло!
Мама склала у лоточок зварені пельмені, поклала ще у сумку яблука. Почала давати настанови, та я їх не чула. Я вже літала поміж хмар.
Швиденько зібралася і вибігла з квартири. Андрій чекав у своєму червоному «Opel». Рада була його бачити! Вигляд у нього дещо інший, аніж в офісі. Дорогою до Бородянки говорили про пусте або просто мовчали, слухали музику, або підспівували радіопрогровачу. Дуже гарно було, коли їхали повз ліси. Було бажання побігати по лісу, подихати хвоєю, назбирати квітів… Але Андрій порадив берегти сили, бо буде складно. Не стала суперечити. Він бо знає більше. Ми зробили вдих… видих. Їхали далі. Я запропонувала поснідати.
Яке?!? Ти хочеш, щоб воно все?.. — він пришвидшив рух автівки, дивно глянув на мене, так і не договорив.
То хоч банан! — кажу йому.
Знову дивний погляд.
Навіть води пити не рекомендується! Яке ще їсти!!!
То це ж можна вмерти!
Да-а-а, як не відкриється парашут — можна Богу душу віддати! А від терпіння не помреш.
«Від терпіння???? Цікаво, хто помирав від терпіння? Реально вмер?» — думаю собі. Та я не хочу помирати від терпіння! Краще від щастя.
Відкриваю пляшкуи «Облонь» і мовчки пю.
Багато не пий!
Дати тобі ковтнути?
Андрій киває головою у горизонтальному напрямку.
Понятно! — кажу, і бачу у небі великі рухомі цятки. — Це вже ми приїхали? — крикнула я.
Ага, приїхали! Ти ще не передумала?
Хіба можна передумати свою мрію?
Сьогодні вона здійсниться!
Мрія — як болячка! Іноді про неї не згадуєш. От коли заходить мова про заповітне, тоді починає тебе перти! Начебто друге дихання відкривається! Після її здійснення вже не те. Однак думки, згадки тебе переповнюють. А потім мрія стає не болячкою, а шрамом. Коли згадуєш процес її здійснення — радість безмежна! Чи то за себе, що спромігся досягти, зробити…
Реалізувати можна не тільки мрії, а й бажання. Люди, які прагнуть до чогось, вони сильні. Треба щодня підніматися, підніматися, навіть якщо і впав, необхідно підніматися. Головне — мати сильну психіку, а потім вже фізично, — продовжує Андрій.
Не стидно впасти, а стидно не піднятися, — кажу.
Головне розуміти своє бажання чи мрію настільки, щоб від думок про це тебе переповнювало! І буде ве-е-е-еличезне прагнення до здійснення її.
Андрію, а ще головне — щоб поряд із тобою були люди, які розуміються без слів. Вони просто відчувають один одного. Можуть застерегти небезпеку чи навпаки спонукати до подолання труднощів, а потім разом радіти! Їм завжди добре бути поряд.
Андрій голосніше увімкнув музику. Повністю відкрив вікно і виклав лікоть. Я зробила глибокий вдих і поступово випускала повітря. Наші погляди зустрілися у дзеркалі. Позаду їхав бус.
Вони теж…
Будуть стрибати з парашутом. — продовжив Андрій.
А як ти…
Знав, що я хочу запитати? — знову перебив. — Головне відчувати.
І що ти зараз відчуваєш? — запитую і прикриваю очі.
Ми вже на місці.
За декілька хвилин нас стало більше. Ми приєдналися до тих, хто буде стрибати з парашутом.
… Усе вдало. Прикольно! На думку спала пісня: «Небо — это я, посмотри на меня!». Щаслива, що під собою відчула землю. Однак від щастя не померла.

♀♂ НЕОРДИНАРНІ ♀♂
Сонячні промені дісталися краю дивану. Я спустила ліву ногу. Захотілося, щоб промінчик лоскотом розбудив мене. Йой! Погляд із ноги перевела у вікно. Там зелено. На листочках граються сонячні зайчики, білочки й котенята. Дивні такі. Ловлю себе на думці, що день буде дивним. Ще б пак! До 12-ої здати макет «Універсум», ще матеріал виправити після коректури й намалювати цей макет. Перевірено: спокійно це зробити не вдасться, бо постійно хтось приходить у редакцію, комусь щось потрібно. О 14-ій у спорткомплекс на відкриття VII зональних змагань із волейболу. До цього часу зустрітися із Катрусьою. На 16-ту годину — візит до Володимира Соломоновича за журналістськими порадами, та й про життя-буття потеревенити. Ще домовитися про зустріч із науковим керівником по телефону. Про те, що немає натхнення писати дипломну роботу, казати не буду. Скажу, що частину принесу трохи згодом, без пояснень. На 17.30 в актовий зал на «Містер гумору». В складі журі буду. Знову доведеться старости просити, щоб «енок» не ставила, коли можливо. Ввечері гра полуфіналу Ліги Чемпіонів «Мілан» — «Манчестер Юнайтед». Однозначно дивитися буду! А коли написати реферат? Бог його знає.
Потягуюся! Позіхаю. На мить закриваю очі. Якийсь простір. Біло-прозорий.  Ніде й нікого. Навіть Ангела. А як його покликати??? Відчуваю, як лоскочуть промені сонця. «Доброго ранку, Всесвіте!» — про себе кажу й прямую до ванної кімнати. Дивлюся у дзеркало, усміхаюся. Трохи кумедна. За 30 хвилин склала постіль, зібралася й поснідала.
По дорозі до університету зустріла Андрія Сергійовича. Він повідомив, що о 10-й годині в конференц-залі буде круглий стіл на тему про НАТО. Треба пофоткати й написати матеріал у газету.
Чому не повідомили про це раніше?!.
Але ж і не пізніше! — сміється доцент.
Нууу, да! — саркастично відповідаю. Прокручую в голові, кого відправити на цей захід. Оленку?!. Вона цікавиться глобальними проблемами. НАТО — вони ж бо. Дивлюсь на годинник. За декілька хвилин десята. Ото вона зрадіє повідомленню. Чекала-чекала, напевно.
… Саме з Люсьою домальовували макет, як Катруся влетіла в редакцію.
Пррррривіт, дівчата!!!
Люся кивнула головою.
Hello! — відказала я їй.
Як самопочуття? Як зустріч? Чим цього разу здивував тебе Михасик?
Знизую плечима. Одразу не можу відповісти.
Вражень немає? — здивовано допитується Катя.
Зачекай! Дай макет закінчити. Потім розкажу.
Коли одразу немає відповіді, значить, шо то не то! — пильно дивиться мені в очі. — Ну, емоції повинні якісь бути після свіданія?!.
Після такого? Я тебе прошу!
У мене теж вчора було побачення. Мій Бедрик проснувся! — усміхаючись сказала Катя. — Ну, давайте завершуйте своє художество, та й підемо в столовку каву-чай пити.
А гарячу собаку їсти? — промовила Люся.
Ми всі разом засміялися.
У столовці Катруся розповідала, як вони з Бедриком, гуляючи містом, «перевтілювалися» в Ельфів. Як на них дивилися перехожі.
— У нас ще люд не звик до неординарності.— додає Люся. — Багато-багато — дикі у сприйнятті навколишнього.
— Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Совецкий Союз! — пять копійок вставляю в розмову.
О! Дівчата! — широко махає рукою Вася й прямує до нас. Навколо всі оглядаються у бік нашого столику. — Привіт! Привіт!
І тобі привітик! — кажу усміхаючись.
Прррривіт! — відказує Катя.
Привіт! — сказала й опустила очі Люся.
Ну как вы?  Рассказывайте! — Вася бере стілець і підсідає до нас.
Сьорбали чай, і плітки вплітали в розмову.
Ну, й девчата! А мне всегда с вами интерестно! — зауважив Вася.
Я вже маю бути в спорткомплексі!
Біжи вже! — штовхає мене Катя.
Зустрінемося в редакції! — накидаю сумку на плече й поспішаю на відкриття змагань. По дорозі дістаю фотоапарат і диктофона.
Фух! Встигла! Хоча було вже 14.15. Я й не памятаю, коли в нас щось розпочинається вчасно. Тільки новорічні вітання Президента до бемкання — вчасно!
Розглядаю присутніх. Волейболісти так нічого. Бачу свого тренера, ще спортсменів, ректора рідної Альма-матер, бачу дядьків у краватках, серед них —Володимира Романовича. Через декілька хвилин він підходить до мене. Ми, як завжди при зустрічі, здоровкаємося за руку. Видно, що для ректора це несподіванка. Якась студентка і так вітається з начальником відділу молоді та спорту при Міністерстві освіти і науки України. Ми перемовилися про нове, бо Володимир Романович поспішав у президію відкриття VII зональних змагань з волейболу.
Після урочистої частини вирішила залишитися на гру між агроекологічним та медичним коледжами. Через цікавість. Майже всю гру проговорила з головою спортивного клубу університету. Іван Якович повідав, що всі волейболісти з медичного коледжу — майстри спорту, двоє з них грали за національну збірну. Але він не сказав головного…
По закінченню всієї гри притьопала до капітана команди. Гарний хлопець, більш схожий на баскетболіста. Вмикаючи диктофона, вітаю з перемогою і ставлю запитання. У відповідь — незрозуміла мені реакція волейболіста. Я знову іншими словами передаю суть питання. Він дивиться на мене — і все. Ми не розуміємо один одного. Я трохи розгубилася. Господи… Раптом підходить чоловік — тренер команди, плескає хлопця по плечу, той відходить.
Усі вони глухонімі!
Я «остовпіла».
— Можу вам дати коментар, якщо хочете.
Звичайно! — після цього я не чула, що казав тренер.
По дорозі від спорткомплексу надзвичайно сильно хотіла все розповісти Ангелу. Та тільки вже просила, щоб він допомагав таким людям. Добрим людям.












Дія Оксамитова. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.101-110.

середа, 22 січня 2020 р.

Вадим Жалюк. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Вадим ЖАЛЮК

МОБІЛОЧКА
Це майже як стати зіркою телешоу, не виходячи з дому. Я ж мобільна. Шанс? Шанс! Офігєть.
Я б цьому черговому на „102” навіть смайлик з побілки відправила, якщо б це було можливо. Ви в чаті? Початимось. навіщо пєчалітся. Що вам дітей не шкода? Певно, зараз вони нервово курять в туалеті, як Сашка з 7-Б. той теж нервує, коли в туалеті, курить.
Школа замінована. І це сказала я — з своєї мобілки. я крута. Офігєть. Ото Свєтка зїсть себе заживо, коли узнає, що це я з побілки зірвала всі уроки на другій зміні.
Суд. Хіба я знала. Хіба подумати могла. Застереження. Ні це не зі мною. Певно, папа не подарує мені вже на мій день народження нову косметичку і не дасть на сніданки в школу. А-а-а-а, за що ж я купуватиму нові журнали „Серіал”. Це ж бомонд, а він невпинний і, як мода, невблаганний. А, зрештою, в мене ж залишається моя мобілочка. Я мобільна. Викручусь. Любе люстерко скажи та всю правду розкажи.
Речовий доказ по справі — мобільний телефон — передати матері дитини. Ні. Тільки не це. Навіщо так жорстоко.
Відправте ж хто-небудь мені смайлик.

ПОЛТІННІК
Вечеряємо в Макдональдс. Я і пан-отець К., мій друзяка.
Говоримо: про дискрименовану політику, про опозицію владних світу сього один до одного і опозицію до них народу.
В дишло... Макдональдс в Житомирі. Вам картоплю — фрі, чому фрі, як смажена, вона? Фрі: маленьку, середню, чи велику? Але добре, що ще звертаються по-українськи, тобто, ще не зовсім резервація... Картопля з обгортки — так промовисто, ніби словами з реклами: „Швидка їжа — швидка допомога”, а між рядків проглядається: „швидка смерть”. І стіни з фіолетовими листочками, літера „М2 по середині. Навмисно не вигадаєш. За сусідніми столиками торгують довідками. Довідка — пятдесят гривень. Підійдеш — вона все зробить. Пусте. Не про нас. Та й, пусте. Трохи далі, але вже зовсім тихо, вербують юнаків на заробітки в Данію. Одяг і взуття вам видадуть на будівництві. Одна дрібничка: візи. „Хоч би паспорти не відібрали в аеродромі. А то — все: рабство, хоч тут ми ті ж самі раби, та все ж тут, серед своїх же людей, а там: чужина, одне слово. Це, навіть, не Литва — такий же совок, одне лишень, на європейський кшталт — читається в очах.
Дитяча кімната, наче, в проекті „За склом”, хіба що графіті скрізь: от дітям і прищеплюють резервістську субкультуру. А батьки — нічого — хай розвиваються: нове світобачення — тішаться — і — їдять, але вже по той бік скла, за камерою в мініатюрі. Постукає якесь дитятко — мамо, дай коли — я по телевізору бачив: це добре, я це люблю, а вона йому:” Де ж ти бачив. Не можна. Он, диви, тобі тьотя — розважниця шарика дає. Не відволікай мене. То що ти кажеш: такий драйвовий манікюр і за  таку смішну ціну. А як до неї записатись? Стіни з фіолетовими листочками і літерою „М”— мамо, мамо.
Ні, шинок цей, Макдональдс не для українців, більш того, не для словянської душі, що гудить ще задовго до похмілля: хліба не подають, хоч він всьому голова — „Ти запомни, сынок, золотые слова„, навіть слабоалкоголки немає і пронести не можна, хоча кожен, що населяє 1/6 Планети Земля свято притримується канонічних рекомендацій журналу „Здоровя” і як водиться в общепітє пропускає пів ста з благословення всіх присутніх. Геть не тінейджерський підхід. Ми добре знаємо, що доблесні скаут-бої підливають в свою колу.
Краще б зробили столовку в кращих традиціях совдепії. Хоч є, але не така, на Польовій, дуже якась заполітизована ностальгія. З червоними прапорами — не подумайте, що на дубових столах замість скатертин, хоча ідею треба підкинути при нагоді і бажано анонімкою, бо проклине, це лише з вигляду, він вдає з себе атеїста, а сам щовечора читає свою чекову молитву, коли рахує виручку з робочого класу. Шинкар. Їдріт твою наліво. І підказав же ж йому хтось перед бюстом усіх „угнєтьонних” поставити попільничку. Партієць маханий. Та мене в третьому класі ледь на облік в дитячу кімнату міліції не поставили, коли ненароком в їдальні молоко на портрет дідуся Леніна вилив. Підштовхнули. Вбив би. Обійшлось. Щоправда, батько сивим одразу, як те молоко, став. Ну попільничка, то й попільничка: є хоч попіл куди скидати, іскри ж бо на всіх не вистачило — це ж, як клепка — не всім дано, а в кого і є — то, виключно, своя — така собі, родзинка, життєвий живчик, живиця по життю. Ми нещодавно зігрівались під прапорами всесвітньої революції. Святкували свою помаранчеву тризну. Та менше з тим.
Говоримо: про вимираючу націю, про сучасних дітей-паморозків, як ото заморозки на корі головного мозку, бач-но фраєряться,  що своїм матом здригають ледь не весь тролейбус: „А, чо?”. Не попущу. А хто народжує? Тобі хрестити, а мені відбирати майбутніх державних дітей. Інтернати переповнені — і це без війни. Зараз інші війни в моді: холодні, мориторингові, економічні, газові. Даєш на опалення вугілля і дрова1 Саме страшне, що ляжемо ми, хто може думати, ті, хто живе для України, кожним подихом живемо для неї, ляжемо в топку як дрова. Що-що, а горнила в нас вміють видумувати. Весь час поспішаємо, перегораючи, це всеодно, що в хурделицю розкурювати люльку на бігу, димком піддаючи собі охоти. Вся країна, мов попільничка. Попільничка для пригноблених, а ті, що за кордоном — то не раби, — а ми — то наші сподівання, що хтось нам допоможе. В дишло... Кому ми потрібні: лише собі, і наш порятунок лише в нас самих.
Вулиця. Стоїмо біля гральних автоматів. Розходимось. Малєц підскочив до дорого автомобіля. Через приспущене скло зблиснули пятдесят копійок і впали в сніг, тяжко впали, так само, як наша попередня розмова лягла на душу. І пригадалось: мати обскубує клаптик тканини на серветку, його все менше і менше і часу в нас на порятунок заради таких, от, обскубаних мальців і тих, що за склом — все менше і менше. часу жити — і того поготів.
Батюшка благословіть полтіннік на виграш — обриває наші роздуми обмурзаний, мов би вже вкинув монетку в шпарину автомата і ось-ось крутне барабан -тройка-семьорка-туз— це щось з одвічного.
Ти вже виграв, коли через мене звернувся, уповаючи, до Нього. Як виграв і тоді, коли народився і, що народився — памятай про це завжди, не розмінюйся на полтини, бо життя твоє стане тоді також половинчасте, завжди навпів — так і не пізнаєш цілісності.
Та ну на вас . Зараз Вітьок знову весь банк зірве...

НІЗАЩО
Минається сонце зимового дня. Нетривкого зимового дня. Та обдає морозом геть не від нього.
Переминається за гратами і в погляді мороз. Перескакує з ноги на ногу на клаптику позбавлення волі. У нього в майбутньому лише це — обмежена дійсність — за якою радості виру життя, яких він сам себе позбавив. Чому в погляді стільки криги? Має ж бо бути весна молодості, грайливість всеперемагаючої юні.
— Ти вбив? — втомлено суддя.
— Вбили ми. — Поруч трохи старший юнак. Але так само недоросль.
Переміни. Ой переміни у вашому житті хлопчаки.
Переминається нога за ногу. Перекручуються слова, думки.
— Як же це сталося? — слід зясувати, це неодмінно, слід зясувати на судовому слідстві — як лікарю необхідно зробити аналізи пацієнту і день-два вже мають значення — хоча, що тут встановлювати у них повно часу на обдумування попереду — а у нас, присутніх, скорочений передсвятковий день.
— Ну, випили. Хоча вже було пізно... Цілодобово. Хлопці пішли. А ми залишились. Ми, втрьох. Ось один поруч. А третій — це той, хто тільки що свідчив, що свідком проходить по справі, в отключці був, коли ми те саме, ну, вбили, — відключився — та й свідок, дорого йому ця відключка стоїла, батькам, а він ледь тремтить, та це зараз, коли говорить, а тоді — цілодобово  ж — та й пізно вже було, пяні були, відключився та й годі, права його водійські святкували, а зараз вирулюємо. Газу — це тост такий і газу — градусів сорок  всередині, а зовні, певно, пятнадцять, а нам тільки вісімнадцять буде. Зустрінемо, думали по-дорослому.
Переминається. Ой переміни у вашому житті, хлопаки. По пятнадцять рочків кожному на обдумування. Та й плюс ваші вісімнадцять — та й виходить майже сорок, як всередині. І не захочеться, певно, ще раз ці сорок всередину, бо там ті пятнадцять — це ж на все життя і знайдуть вони вас будь-де і не відпускатимуть до кінця життя; а зовні ці пятнадцять будуть прагнути ваших золотих вісімнадцяти, на то й вони, щоб світ любити і про добро думати. А воно не в тому, щоб поясом, його ж таки поясом, чоловіка задушити, а потім — голос, наче, з туману, твого товариша, не того що у відключці, а того, що на найближчі пятнадцять — побратима: „Сходи за ножем. Він ще, наче, дихає. Покінчимо з цим”.
Додому. Чимдуж додому, та не для того, щоб сховатися, чи то впасти навколішки на коліна перед образом над ліжком матері — бо ж вона тебе таки породила а не твар хижа — і спокутувати свою провину. Образ над ліжком матері. Пусте. Горе їй. Спить і не знає за чим її син вбіг на кухню. Все пусте.
Блиск. Лезо. Ніж. Вулиця. Цілодобовий. Кадик. Бідолага. Ламається ручка ножа.
Ранок. Перші перехожі. Дзвінок у двері. Все.
Ледь чутний шурхіт. Отже, за мною.
Переминається з ноги на ногу. Ніби подумки повертається на те місце, де пожовклі плями на снігу. Не для каяття, а  може… І ніби задкує , щоб не допустити того, що сталося, підступно і безповоротно. Не допустити з жалості до себе. Бо як це я? З-за когось. Це не я.
— За що ж вбили?
— Вбивають, як і люблять — ні за що...
І страшне не те, що в кадик ножем, а те що це „ні за що” розрізало своїм вістрям тишу і розітнуло набряклі вени всіх присутніх.
По сьому по пятнадцять. Оскаржити вирок можна у Верховному суді. Проте суддя буде приходити до вас щоночі, наче вітер, очима того, що його ж паском, і сумління не підперезаєш нічим, не задушиш його. Якщо воно є, звичайно, у переминанні ніг, переплутуванні думок, в мережі слів. Цілодобово.





Вадим Жалюк. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.97-100.

вівторок, 21 січня 2020 р.

Ірина Бордюг. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Ірина БОРДЮГ



Ірина Бордюг. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.95-96.

понеділок, 20 січня 2020 р.

Юлія Рижих. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Юлія РИЖИХ 

КАЖУТЬ: ПЛАКАТИ КОРИСНО
Котиться …то швидко, то повільно, але котиться, гаряча… коли вона досягає губ, ти відчуваєш, що вона солона…її шлях може закінчитись на губах, а може стати трішки довшим, але закінчитись обривом, падінням… Вона може бути різна, зовсім різна: ображена, радісна, стомлена, розчулена,  самотня, та, що переживає втрату чогось надзвичайно  важливого, болісна, рідше — приємніша…сльоза. Кажуть, що плакати корисно. Справді,наче спокійніше стало. Тепер менш значущим є те,що так хвилювало хвилину тому, чашка з білими квітами на чорному фоні,в якій вже давно вихолов зелений чай,до якого ти так звикла ,здається, стала теплою, і навіть хочеться посміхнутися. Так тихо-тихо, все місто спить, навіть пес, який так дратував тебе  своїм лаянням чотири хвилини тому, спить або ти вже просто його не  чуєш…не звертаєш уваги ні на що. Просто тиша. І ти не знаєш чи радує тебе ця тиша чи, навпаки, наводить страх: давно ти її не чула. Мабуть, все таки навіює тихим, непомітним вітерцем ночі страх, бо все мовчить…а де ж звуки міста: голоси перехожих,сміх друзів, дзвінок телефону, шум автомобілів…де воно? Все спить. Ніч. А ти...ти не спиш…а їх все більше і більше зявляється на світ, їх життя таке коротке, і не зрозумієш: приємне чи ні? Сльози. Кажуть: корисно плакати. Ти ж плачеш не від того, що це корисно.  Ти плачеш. Чому ? Мовчанка… тобі самій цікаво стало чому. Нахлинуло великою штормовою хвилею, накрило з головою, перемішало все на твоєму кораблі, який завжди так вправно плавав в морях твоєї свідомості, ти ним так професійно керувала, як штурман. А в цю хвилину стала недосвідченим юнгою. І ти не знаєш як діяти в такий сильний шторм. Відчуваєш, що після цього солоного дощу шторм стихає. В морі тихо. Але хвилюєшся, що знову здійметься вітер і все почнеться спочатку, всі емоції перемішаються  і більш ніколи все не стане на свої місця, ти не станеш  штурманом, твій корабель не повернеться в рідне, обізнане, спокійне море. Та ти  вже нічого не хочеш...ні чаю, ні плакати, ні бути штурманом, ні юнгою…ти відчуваєш як печуть твої зіниці від сліз та втоми,а голова стає важкою, ти дивишся на годинник і бачиш,що його стрілки давно зайшли за північ,а тишу порушує стук твого серця і якась спокійна, як колискова, мелодія твоєї душі, і вже, мабуть, не зовсім тихо. Сліз десь не стало. Зник їх солоний смак на твоїх губах і ти, як завжди, розумієш,що нічого страшного не сталось, ти просто людина, котра вміє  відчувати, стомлюватись, хвилюватись. Ти не будь-хто, ти — це ти, ти — це справді людина, і ти повинна йти спати для того, щоб наступної ночі знову плакати. Дивуєшся? Так, саме плакати. Але не від страшного шторму сплутаних емоцій, а від радості, справжнього щастя. Щоб завтра, вже сьогодні, сталось щось приємне, ти маєш плакати зараз, щоб зрозуміти, що те приємне приховане у тому, що ти бачиш і відчуваєш щодня. Воно приховане у тобі, у барвах твоїх емоцій,  у посмішках, в спілкуванні з оточуючим світом, у теплій осені, в пожовклому і такому гарному листі,  в улюбленій вишні в шоколаді, в зефірі,  в самому СЬОГОДНІ, в родині, нарешті — в ньому єдиному.  А тепер ти йдеш спати.
                   
 ЗАГУБЛЕНЕ
«Дивіться,дивіться, ось там біля сонця літає величезний метилик!», — кричав малесенький хлопчик,проте ніхто цього серйозно не сприйняв і кожен рухався у тому напрямку,де його чекали якісь буденні справи…. А хлопчик ще довго не міг відрвати своїх очей від того дивовижного осіннього неба, його так захопило побачене, адже він ніколи не бачив, щоб серед  ясного дня літало щось чітко помітне біля сонця,на яке він завжди дився.
Осінній туманний ранок. Сонечко тільки-тільки прокинулось, потягало свої помінчики і солодко-солодко позіхало, лоскотало через віконечко носики сонних людей. У кожному будинку щось відбувалось, десь хтось збирався на роботу, хтось — на навчання, хтось бавився з малюкоком, хтось йшов на прогулянку з домашнім улюбленцем чи готував сніданок…це дійство з дня у день захоплювало все людство. Ось так, у темній кімнаті прокинувся один чоловік. Чому темній? Тому що вікна були закриті жалюзями,які ніколи не відкивались, тому що мешканець не мав у цьому потреби…Він, наче той кріт, жив собі…не підіймаючи голову в небо, не помічаючи ні сонця, ні мясяця, навіть зірок…йому не потрібно було природне світло, адже світильник був для нього найкрищим світилом і навіть співрозмовником. Як завжди він випивав філіжанку кави і чимчикував на роботу, з понуро опущеною головою, не тому що у нього щось сталось, а тому що йому не хотілося бачити щось , крім того,що у нього було під ногами. На кожній вулиці таких людей було безліч! Вони відрізнялись коліром волосся, очей, статурою, але були однакові. І кожного ранку сонце дивилось вниз на них і йому ставало на стільки їх жаль,що навіть не було бажання  прокидатись уранці і бачити цих створінь. Вони не чули співу пташок, не спостерігали за їх польом …у їх вухах тільки звучали слова контролера: «Оплатіть  проїзд!», привітання колег, знайомих, автомобільні сигнали…І саме у цей час ,коли хлопчик кричав про метелика, цей чоловік чимчикував до зупинки. Він також не звернув на це уваги, як і всі інші. Кожну мить його мучило відчуття втрати, втрати чогось важливого для життя, здавалось, що без цього чогось він задихнеться у вічному русі міста. Але, як завжди, він дився у вікно з тролейбуса, бачив, як люди снідають у кав*ярнях, бачив дітей, які, весело сміючись, йшли, пристрибуючи, до школи. Але саме сьогодні він подумав: а чому ми, дорослі не йдемо кудись пристрибуючи? Невже тільки через те, що  виглядали б кумедно? Чому ми не сміємось на всю вулицю? Тому що звикли,що це не  відповідає гарним манерам поведінки? Та зовсім ж ні…тому що не бачимо у цьому потреби.
Повертаючись з роботи, чоловік, знову чимчикував з опущеною головою. Але раптом йому почувся вселий дитячий сміх, він був такий дзвінкий і милозвучний, що здавалось, що його чути навіть за межами міста. Він повернувся навкруги себе,  але не побачив нікого, абсолютно...він стояв сам. А хто ж сміється? Чоловік підняв голову вверх, а там місяць! Він здивувся, що місяць такий гарний і загадковий, в цей час це не був супутник Землі, а це було щось магічне, чарівне, незвичайне! Чоловікові здавалось, що він дивився прямісенько на нього своїми очима. Так, він розгледів, що в місяця є очі! Це диво навіть посміхнулось йому. По всьому небі були розкинуті маленькі діточки, то були зорі, вони голосно сімялись, тому що хмари лоскотали їх. Це був зоряний сміх. Всю дорогу чоловік незводив очей з неба, він йшов пішки, а не їхав  на тролейбусі і ,здавалось, що дійшов швидше, ніж  їхав завжди. Він посміхався, в душі його переповнювала радість, серце було наповнене дитячою ейфорією. Зайшовши додому, він відкрив жалюзі і ще довго дився в небо.
Що ж то був за хлопчик, і якого метелика бачив?  Це була звичайнісінька дитина,а діти завжди люблять розвивлятись все, все для них важливе, помітне і цікаве.Кожен з нас в дитинстві був таким. Але це, мабуть, здатність, яка з віком втрачається. Але не тому, що так визначено, а тому що люди забувають про неї, а стільки ж щастя вона приносила нам, коли ми були ще такі малі! А зараз, коли важкі будні,проблеми захопили нас у полон, ця здатність якраз стала б нашим порятунком від сірої маси, від чорно-білого світу. А…так, метелик, то був звичайнісьнький метелик…який радів останніми днями «бабиного літа»…вигрівав свої крила під променями сонця, а малій дитині він здався таким величезним!




Юлія Рижих. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.92-94.

неділя, 19 січня 2020 р.

Олександр Трохимчук. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Олександр ТРОХИМЧУК

ЗАБАГАТО
Призвичаїтися, звикнути, перетерпіти, пробачити, всміхнутись, обійняти, попрощатися. Забагато дій, забагато вражень — забагато всього й одразу. Забагато себе у послідовності, виваженості, вірі, переконанні, довірї, розчаруваннях. Вибір на користь, спростування щирості, завчасна самовіддача, — забагато. Натомість — замало снігу, часу, грошей, безкоштовних хвилин, щасливих квитків, якісної літератури, музики, потрібних людей, цікавих зустрічей, порожніх кавярень, тебе… Озирнувшись на відстані у півкроку, усміхнешся кутиками вуст — наївно, дошкульно, пестливо. Обережно, злякано, безпорадно ковтатиму твої запахи, боязко притуляючись. Невчасно, солодко, швидко, жадібно — замало. Пристрасно, рвучко, безтямно — у твоєму волоссі потопаю впереміш зі слізьми, — востаннє. Не питай, не телефонуй, не приходь, не шукай, — втрачено. Забагато.
28 листопада 2010 року

Д.И.В.О.
Стояло на перехресті. Мерзло. Намагалося спинити автівку, шлагбаумом просовуючи тоненьку ручку їй назустріч…
Дорога ніби безмежний холодний океан, який, залишивши тебе, на слизькій крижині, безжально знущається: туди-сюди божевільними хвилями жбурляє невпинні автомобілі-кораблі. Корті ніколи не стануть твоїми рятівними соломинками у несамовитому вирі життя…
…Потім дістало сріблястого годинника з кишені свого куценького пальтечка… Та назад поклало: часу завше мало — навіщо ж укотре за нього чіплятися… Слідкувало за миготливими світлофорами, віталось із незнайомцями, міряло мокрий бордюр дрібними кроками… Але ніхто не бачив… І навіть тієї миті, коли, в підземці загубившись, гірко плакало, — не помічали. Чомусь…
…Із неба крихтами, як сміхом-дзвоником, бриніло лагідно. Стягало ковдру ватяну із ранку сплячого. До ніг стелилося, на руки падало, сльозою обертаючись пекучою… Чому не бачили? Чому покинули?.. І не помітили…

ЕПІЛОГ ДО «ЗИМОВОЇ КАЗКИ»
Вітер крадькома наздоганяв і сипав крихти морозної прохолоди за пазуху. Потім, здіймаючись шаленим виром, проносився навкруги, і падав долу. Падав, але не щезав безслідно. Затихав на лічені долі секунди, аби знову тягти за комір, збивати капелюха і плутатись попід ногами... Бував часом розлюченим, нагадував божевільного сліпця, одержимого пророка, котрого ніхто не чує… Від його люті ставало подеколи моторошно. Його свист змушував здригатися усім тілом…
Та за хвилину-другу він обережно брав за руку і так приязно, по-дружньому починав тягти кудись… Назустріч якомусь таємничому сяйву. Такої миті здавалося, ніби він замислює підступну зраду, лагідно ваблячи тебе у пастку. Але острах поволі зникав, тремтіння змінювалося спокійним передчуттям, ноги вже не пручалися інерційному рухові. Краєм вуха чулося лишень, як хрустять, ламаючись під черевиками, зграйки малих сніжинок…
Аж раптом тонким невпинним струменем, наче до самої свідомості углиб, те саме мерехтіння, роздираючи закриті повіки, лізло до зіниць. Воно жадібно впивалося поглядом, але ти не боявся. Бо він міцно, навіть міцніше ніж кілька миттєвостей тому, тримав тебе за руку, обпікаючи теплою памороззю до кісток…
І от, коли він пішов, ти зненацька впав на коліна, ніби хтось навмисне штовхнув тебе у спину. Ти вперше за одну коротку мить відчув нестерпний біль. Біль від усвідомлення реальності. Та справді прикро ставало від розуміння того, щ ви таки не дісталися пункту призначення. Сяйво залишиться іншим. Спритним і несамовитим. Таким, що переплавлять години на ртуть, змішують золотаве проміння у склянці кави та вперто чекають дива. Чекають, адже переконані, що воно їм підвладне. Воно таки саме пропонуватиме свої послуги заради хвилинного нехтування.
А вітер знову панічно хапатиме перехожих за рукави, свистітиме-кричати їм на вуха… І ніхто його не чутиме. Божевіллям єдиним вільний, він не знатиме спокою, шукатиме тебе серед біснуватого натовпу, щоб загорнути у прохолоду і тягти-тягти до рятівного сяйва… Але ти будеш безпомічно іншим. Як ті, що чекають дива…

ОЧІ МАМИНІ
Теплим пломенем сірим у душу — все викрито до останку: і печаль, і радість, і тривога, і втечі бажання… А не сховаєшся, в затишші не принишкнеш мишею, — все випитають, усе знатимуть стріли-погляди. Отак, улучили ті проміння вістрями, ввібрали в себе гіркоту пригнічення, — і затишно тобі, і вже земля з-під ніг не вислизатиме, і рудокосе сонце грітиме, і світ на барви перевтілений… А все у них — і каруселі-гойдалки, і райдуги світань, і туга немічна, і милосердя спомину, — переплелося поміж вій надією. Мовчать уста, і хай собі — промовистий вогонь все вискаже, лише про щось одне, своє, передчуттєво-болісне, мовчатиме задумливо. Мовчатимуть… Мовчатимуть, квиління обертаючи на усміх радісний, і все яснітимуть від зір виразніше — в дорогу проводжатимуть, у відчаї спинятимуть задумою, поміж рядків тебе читатимуть і все нестримно та безмежно зігріватимуть тепліше полумя і ковдри-звабниці. Усе простять, в усьому виправдають і нанівець всі вироки зведуть, оборонятимуть, спасуть-помилують, нічим не дорікаючи у милості. І світлі янголи, і Бог із вами, і душі праведні на цій землі і у грядущій безвісті нехай осяють вас і вбережуть, — святі святим, бо очі мамині.



Олександр Трохимчук. Проза
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.90-91.

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...