стронґовський. Вірші, проза, есе: Прозопісня №103, Київське, Дім який збудував я, Прозопісня № 108, Мавпи й париж, Сліпо-р-очність, Струм, крабГаям, Вірш без назви №11, Вірш без назви №16, Вірш без назви №39, Шизарабіка, "...рвуться ґудzики нетерпіння...", ?де, блазень, Ми$тецтво (погляд), Ґенієтворення (посібник)

стронґовський

Народився 25 травня 1982 року. Вчився у гуманітарній гімназії №23, Житомирському інституті підприємництва та сучасних технолоґій. Веде активну громадську діяльність. Друкувався в альманасі “Провінція”, колективних збірках “Неабищо”, “Останнїй zошит постфутуриzму”. Є керівником інтернет-проєктів студії “Onidesign” (сайт Мистецької ґільдії “Nеабищо”, а також сайт Юрка Ґудзя). Творчість представлена на власному сайті. Член Національної Спілки журналістів України. 

Прозопісня №103

ну де ти кохання іди поцілую
якщо ти не проти і якщо схочеш
я дати не здатен багато
не схований за гаманця товщею
але щиро тебе цілуватиму
я не багатий не бідний а так собі
і це єдине що так собі в мені є
можу позбавитись а можу краще і ні
треба ж недоліки мати супроти душевного полум’я
аби щиро тебе цілувати
jawohl! Волію я тобто
я коха... маєш це зрозуміти
бо серця вже нашими сварками стоптані
я тебе щиро
я тебе щиро
в човні повітря хлюпає в діри
то через них тікали щурі
наш човен кохання
наш човен коханням
броньований побутом битий
він вистоїть. І я з ним

Київське

-2
набридлий київ
вже вкотре простягає
до мене
гілки каштанів
пообламувати б
-1
начистив рила
черевикам
до блиску
натер відображення свічада
складно бути
цивілізованою мавпою
0
навколо
суцільні цабе
з належними борідками
і я
поголений
неабиякий
1
проглядаю
свіжу пресу
в пошуках свого прізвища
нема
так завше
певно треба самому братись
2
бондара бачив
опісля читання вірша
“смерть мертвого сезону”
знаю хто кілер
3
андрухович андрухович
ан дру
хо вич
знайшли ким пишатися
теж людина
теж курить
4
пане юрію
продавайтесь москалям
ви там андрухоВІЧ
(наша таємна біолоґічна зброя)
5
жиладь
в “колекції перфецького”
дійсно
обидва каліки
6
уявляєш
все метро епатувало
одні ми як належить
цілувалися
на ескалаторі
7
у столиці
життя таке:
що не сонечко –
зварювання


Дім який збудував я

камінь до каменя
цементами рим
ґраніти скріплюю лімфою
арки танталові
стін лазурит
і кахлі клеєні лірами
антика ґотики
бароко химер
стиль – то архітектоніка слів
кісток вилиті портики
фронтони ґамет
проглядають десь уві млі
небо міжзірне
вакуум душ
мішаю на тиньку для стін
шпалєри зі шкіри
дротівка із тлущу
у вікна – жменя кажанів
свічада з очей
із кроків паркет
східці сльозами спалені
приймайте усі
готовий проєкт
мій
крематорій для янґолів


Прозопісня № 108

іздриків воццек
воццеків іздрик
іздрцеків воцик
водриків ізццек
зідрецків овцик
овдирків цзіцек
поцмодернізм


Мавпи й париж

ми не сесари вальєго
ніхто нас не пустить в париж
там не вмирають справжні поети
стус і ґудзь і я і ти
не йтимуть на наші могили
надвдячні нащадки та ні
не за поетику всі нас любили
а що плавали “вмєстє” в лайні
а ми не помремо ніколи
бо нас маклауд не переживе
а як проходитимемо Львовом
під членом бубабу співатимем пісень
тож чого стоїте і чекаєте
для нас ще не вигадали домовин
поезія – як секс. Рекомендую бавитись
тоді доживете до сотень роковин


Сліпо-р-очність

Я сліпий...
(Вероніка Кавун)

дзеркала душі
потрощив
тепер скалками
собі виколюю очі. Не довчив
нас дядько лєнін і далеко
був бандера не повезло
не одразу
ми себе в собі знайшли
між вух моїх серце
пульсує це
те чим думає
поет
тепер ходжу. Кров з рота ллється
думок кусають ґедзі
і злизують критики кров з обличчя
хто з підборіддя хто трохи вище
а врешті чого в біса хотіти
і тепло і сухо і тихо
знай собі у куточку шкреби
і май на увазі козлів
ну ось. Душу до Бога тіло до дідька
здається продався. Голод не тітка
я був поетом я був дуже голодний
тепер я ситий ніхто
надягніть мені окуляри
дайте ціпка до рук
з-поміж лярв обох статей
шукатиму людей


Струм

електрички
по платформі
метро пиво рекляма
шпички
бомжі у ничках
були здивовані
бабусі кидали цигарки
люди бігли на кавку
лиш електрички вовною
оплутували містВо
електрики – електричкам
мені –
КИСНЮ!


крабГаям

сидітиму до скону
на краю Землі
і спостерігатиму
як тіло обертається на спогад


Вірш без назви №11

порошинка
забилася в око дивністю
пройшла пам’ятями мозку
роздивилася мій внутрішній світ
і проросла коханням
здається
я посадив дерево


Вірш без назви №16

гратися можна по-різному
із смертю – найнебезпечніше.
із коханням – найтяжче.
із долею – найдивніше.
смерть кохання і доля
то є ти.
спробуй погратися з собою.


Вірш без назви №39

Ми нас познайомили.
Ми нас закохалися.
Ми нас любили.
І зрадили нас
Також
Ми.


Шизарабіка

опадають нитки листя люди
стандартизуються банальщини
шукають собі ради привиди хмарочосів
хто скаже яка в хмарочоса батьківщина?
перелітні ґіґанти отруюють цукром повітря
може сіллю все ‘дно біла смерть
смерть сьогодні в паранджі по-літньому
опадають люди ґронами ґудзиків
ґудзики вже пришили
сумні процесуальні сурми
стандартизовані бувальщини
вірю у білий колір
у красиве обличчя
Ґюльчатай


* * *

...рвуться ґудzики нетерпіння на моїй сорочці якось одраzу шукає ради роzвяzана краватка від Рабана і тхне шкарпетками які zношені так що zапаху не мають а мають смак до того ж не бажання шукати собі стилю підкаzало мені що пасує брунатне до чорних боксерок а сам ледь zачеплений zасмагою рожевий на білиzні бі-лого кольору тягнуся до тебе і спиною відчуваю deja vu короткочасного стиснення шкіри та губ хто скаzав що поцілунок це zгуба до того ж на ешафотї іz катом та шибеницею а день буде такий самий ясний і одяг мій діловий кудись дінеться але вже не господар а господаря тому дарую тобі те що є бо ж наzавтра все буде інакше ще кортітиме і як і zавше і я zнову рватиму ґудzики на сорочці аби опинитися поруч z тобою поряд так приємно що не хочеться відволікатися від того дивного скупчення атомів під наzвою тіло і німіють кінчики пальців від шорсткого волосяного доторку а небо таке синє як ті твої банальні очі але гірше од того не є просто хороше опинитися поряд опинитися в тобі й радіти новоутвореному поєднанню сонячних променів та гілочок самотнього дуба невже я теж колись буду таким старим та одиноким не хочу і рука твоя робить моє волання непотрібним і колєри вибухають своєю невпіzнанністю гарністю і бачаться мені блискавки чи то zорі проzорому небі цікаво чи скоро приїде автобус і виглядом своїм порушить оту солодкаво-беzсоромницьку гармонію і мені zакортить повернутися додому Рабан редиска якщо вигадує новий вигляд такої старої речі як удавка а мило є вдома...


?де

ми зюйд-ост вєлікай расєї (бо уряд так і думає) знаний також як малоросія hochland (в перекладі з німецької – вищі землі) та (серед недобитих буржуазних нацьоналістів) україна від імені проживаючих там хохлів москалів кацапів (як проміжок між двома першими) ляхів (як зwestщених хохлів) юдів (як вічного елементу пейзажу) ромів болґар бялорусів чехів угорців словаків німців татар вєтнамців китайців кубинців та причеплих до перехідного економічного тіла гамерикосів просимо глав держав у личку великої сімки маленької шістки збоченої пятірки і одиниці у вигляді десяти смугастих пятизіркових гілтонів USAми а також евросоюз евровіктан та инші еврити разом з гебрейським лобі гамерикоським гобі ромським табором та китайською навалою коротше всім що (за винятком нас) досить справедливо виважено й ґрунтовно зветься цивілізованим світом пояснити чому ми зюйд-ост вєлікай расеї оголосивши про свій ні-те-ні-се-суверенітет (тобто суцільна золота посередність) випустивших емісійну діярею папірців котрі прийнято звати гривнями (влодками даньками хмелями мазепами (за одного мазепу двох хмелів дають) хранками грушами шевами та лесями українками котрі мало-хто-ще-бачив) наплодивши купу заготівок і напівфабрикатів (не-до-кінця-використаних) туалетного паперу знаних також як закони розпорядження накази вказівки призначення відставки та (що важливо бо є найеротичнішим серед усіх різновидів туалетного паперу хоч і не наймякшим) державні акти та (окремо від всієї цієї фіґні) а ще купу боргів невиплат зобовязань кредитів-які вже-ніхто-не-віддасть (най москалі не радіють ми їм теж винні) і ще купу (вже третю) подібного лайна успішно поклавши до труни національну економіку промисловість медицину освіту культуру спорт десяток ріжних урядів та прем’єрів сотні чиновників чиновничків та чиновничечків та одного ігоря білозіра (зате якого) не можемо дати собі раду з тим що є (не гикаючи вже про те чого немає) успішн-о-бертаючи на песимізм будь-які спроби вибитися з хвойд у державки освічені розвинені сильні поважні трохи інформатизовані й хоч ледь вільні
де?зміст


блазень

Привіт. Хочете, я скажу, хто ви насправді? Дайте-но вгадаю... Ви ельф. Ні? Невже? Ви певні? А розріз вух? Що, тато не ельф? І мама? Ви що, зовсім без роду? Лелеки принесли? Ви куди з кулаками? Кулаки – це ознака ґоблінської крові, а у вас таке здуховлене обличчя...як у привида. Стоп, якщо будете лізти в бійку, я вам ще й кендерів у родовід додам. Хто то такі? Що таке кров? Ні, я вам кажу, ви прихований ґоблін. А, ви про кендерів? Кендери – це маленькі, хвостаті, западлисті істоти. Вони все крадуть і гидять, де схочуть. Потвори, одним словом.
Привіт. Хочете, я скажу, хто ви насправді? У такої чарівної дівчини не може не бути суттєвої кількості ельфійської крові. Так. Цей розріз очей... їх колір...довжина вій...розкішне волосся, акуратні вушка з гострими кінчиками. Ні, дівчино, я не про вас, я про ельфійок.... вони настільки красиві... Дівчино, куди ви!
Привіт. Хочеш, я скажу, хто ти насправді? Ти орк. Що ти, ти ж не знаєш хто це. Знаєш?... Ні, ти не правий. Орки... вони такі великі, сильні й волохаті. От Конан був орком. В них були злі пики й підлі плани. І план, падлюки, вони курили. Ти чого плачеш? Ні, мамашо, не чіпав я вашої дитини! Не треба звати батька, не треба...
Привіт. Хочете, я скажу, хто ви насправді? Ви дракон. За цими горбатими плечима, старечою шкірою та благородним ідіотизмом ув очах я бачу моцний зелений торс, широкі шкіряні крила та розум, гострий як ікло. Не вірите? Для початку, випрямтеся. І не кагикайте так сильно, люди обертаються. За що ви мені вдячні? Що я виправив вам горб 70-річної давнини? Я і повернути можу... Не треба? То це все одно не я. Це грають ваші драконячі корені. Залиште свої грошики собі. Ви мені аніскільки не завадили. Так, ви можете привести свою дружину...
Привіт. Хочете, я скажу, хто ви насправді? Ви вампір. Подивіться – ця блідість обличчя, чорне волосся. Усміхніться. Ну, що я казав, ікла у вас ті, що лікар прописав. Ні, я не лікар. І вдягаєтесь ви відповідно. Згоден. Такі речі краще обговорювати за кухлем пива. Чому в темному провулку? Я туди не хочу. Зовсім не хочу... Ааааааааааааааа!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Бульк.
– Лишень подумай, га, цей ярмарковий блазень мене впізнав. Одразу. Яка жалість, що не зможу показати його друзям. Спочивай в мирі, дебілятко....


МИ$ТЕЦТВО

Погляд

Про мистецтво писали всі. Дуже довго не хотілося бути не-виключенням з тих “всіх”. Допекло. Читайте.
Термінолоґія. Мистецтво – се є подача людині зашифрованих шматків її підсвідомості. Причому, останнім часом чим шифрованіше, тим краще. Звідси й ростуть ноги у всіляких мистецьких -ізмів.
Клясичне мистецтво завше найбільш популярне серед зацікавлених середнього й похилого віку. Чим старша людина, тим менше вона хоче напружуватись із розгадуванням шифру мистця. Так, наприклад, будь-яка клясична музика, від “Реквієму” до балету “Лускунчик”, буде сприяти заспокоєнню та релаксації. Численні ж сучасні арт-напрямки можуть створити, до того ж досить швидко, будь-що в плані настрою і складатиметься він не з одної, а декількох складових. Надсучасний концептуалізм, що виставляє об’єктом мистецтва побутові речі, примушує замислитись надовго, якщо людина взагалі хоче замислитись. Особисто мені не вдається бачити у иржавій прасці щось більше аніж иржаву праску. Та є фактом, що глядачі в Еуропейських музеях затримуються найдовше саме в залах концептуалізму. Навпаки, якщо подавати інформацію без кодування, ми не сприйматимемо її як річ, варту уваги, і підемо до складніших експонатів. Це якраз і є причиною відсутності комерційного попиту на примітивізм. Одначе, як Малєвіч зробив найбанальнішу річ з усіх можливих, нарід зацікавився: що мав на увазі митець і почав думати над власними версіями сенсу чорного квадрата. Примітивізм, що має форму, отримує сенс й нового шкіца – аванґардизм (авторський термін “супрематизм” не прижився).

То от. Витвором мистецтва може вважатися будь-що заявлене як витвір мистецтва й здатне викликати якісь емоції у глядачів. Емоціями в людини вважатимемо проявом порівняння того, що вона бачить, й того, що має в душі. Якщо ефект упізнавання є, і ці емоції ближче до позитивних, ніж навпаки, то можемо стверджувати, що популярність у твору (речі, опусу, і таке инше, необхідне підставити) буде. Трохи реклами й автор зараховується до кодла ґеніїв. Тут спрацьовує ще й стадний інстинкт: «Ви чули про поета Z? Як, такий поет!». І вже не важливо, ЯКИЙ поет цей Z, бо ви неодмінно захочете скласти своє уявлення про нього. Ефект від Z буде більшим (особисто для вас), якщо він зачепить якийсь ваш асоціятивний ряд. Якщо це станеться, ви купите збірку Z і розповісте друзям, що конкретно в нього вам сподобалось. Вони вам (не)повірять, та схочуть в тому пересвідчитись самі. Тому підуть і також куплять того Z. За деякий час країна поділятиметься на тих, хто знає про Z і любить його, знає і не любить та не знає і не любить («Какая к чорту поезія! Работать нада!»). Ще пізніше спрацює інстинкт стада, бо той Z вже вліз і на телевізію, і в усю пресу, й навіть до хрестоматій. Як знання про особистість того Z поширюватимуться чутками, то треба сподіватись на культовість і проголошення ґеніяльності. Навіть якщо хтось так не вважає. Це скоро можна буде сказати й про Андруховича, у якого між німбом і ним небагато лишилося (Пане Юрко, канонізуватиметесь?).

Відтак можна зробити і такий висновок: критика, тобто думка осіб, пристосованих на основі свого багатого життєвого й читацького (наприклад) досвіду оцінювати й переоцінювати (бо критиків багато) нові і не дуже твори когось, також стає об’єктом мистецтва. Доказ – антолоґії з цього предмету, м’яко кажучи, досить дивного. Виходить (готуйтеся до нудної тиради), ми не звикли власноруч формувати власну думку й пристосовуємо до того инших, аби вони на основі власних (суб’єктивних) асоціяцій вивели нам думку про те, чи зможе цей твір принести нам моральне задоволення. Якщо прослідкувати Маяковського й Пікассо, то можна дізнатися, що вони перші почали галасувати про свою ґеніяльність. Об’єднали в собі творця й критика, адже лоґічно, що вони щось думали з приводу своїх творів. Метода дієва, що, власне, ці ймення і доводять.

Ще один аспект. Якось в Америці одному розумникові набридло подавати окремо булочку, сосиску та кетчуп із зеленню до цього. Об’єднанне творіння під назову «гот-доґ» швидко розповсюдилось всім світом. Нове і зручне, заради цього можна наплювати на некорисність й навіть шкідливість. Це стосується усього масового мистецтва. Якщо ж брати «кутюр», то там зручність особливої ролі не грає, бо саме її відсутність робить продукт елітарним, недоступним для мас. Між цими двома катеґоріями відбувається постійний обмін (переважно від еліти до мас), наприклад, шпильки увела в моду кутюр’є Коко Шанель, а в 70-х роках британські модельєри почали випускати елітний панковий одяг, взятий просто з вулиці (звідси всі ці золоті булавки та ланцюги, якими так люблять обвішувати себе «нові росіяни»). Книгу з іконопису ніколи не видадуть великим накладом, та це і не потрібно. Най видаються мільйонними накладами покетбучні детективи. Най! Це все мистецтво. Кожному своє з одним маленьким зауваженням – на що стачить грошей. А щоби не розслаблялися, зара ми вам щось новеньке підкинемо. Альбом «Сейлор Мун» є? А «Покемони»? Світом керують гроші, й саме вони визначають, що є на зараз мистецтвом. Можна консервувати лайно й через 30 років опісля вашої смерти воно коштуватиме великих й дуже великих грошей. Срати, вибачаюсь, може кожен, а от продавати лайно в слоїках хтось спромігся першим. Вас переконують, що це ВАРТО витрачених грошей, а назавтра ви вже відвідуєте виставку препаровано-консервованих людських трупів і прикуповуєте собі заспиртовану дитячу лапку. На щастя.

За суттю, єдине справжнє мистецтво – постійно вигадувати щось нове для перенасиченого інформацією людства. Якщо голова у вас не тільки для того, аби туди їсти, – заробляйте.
Money must go on!


ҐЕНІЄТВОРЕННЯ. посібник

Що тра’, щоб стати ґенієм?
Вірите, питаннячко дуже просте, я б сказав, примітивне.
На примітивні питання має бути відповідна, вибачаюсь, відповідь.
На відміну від багатотомних психолоґічних енциклопедиків, що пишуться для створення ваги грошової та фізичної і ні на що не відповідають, наступний опус коротко й конкретно розповість, як, взявши середньостатистичну істоту, зробити з неї ґенія.
Швидко й безболісно.
Єдине що – як літературний ґеній – раджу не сподіватися на утворення з вас будь-якого ґенія, окрім творчого. Втім, хто заважає вам спочатку побути творцем?
Як ви часто могли чути, для створення зірки потрібні гроші.
І все.
Талант, зовнішність, голос та инші фактори тут зайві.
Гроші й крапка.
А зараз читайте сенсацію.
Для створення ґенія потрібно ще менше.
Тобто, гроші тут хоч і не зайві, але за їх відсутності (а у вас є гроші? перекажіть трохи на мій рахунок!) обійдемося без них.
Аби стати ґенієм треба лише віра в себе.
Беззаперечна.
Беззастережна.
Безапеляційна. І непохитна. Як Пізанська вежа.
Маєте стати вірусом, що розносить інформацію про вашу ґеніяльність. Але спочатку цим вірусом доведеться заразитися вам. Аби скромність якщо, і не вмерла, то, щонайменше, отримала нищівного удару і сховалася в найтемніший куток вашої свідомости, поближче до совісти.
На початку заздритимуть. Заздритимуть і потім, та потім вам буде пофіґ. І як зазначатимуть небувалий розвій у вас зіркової хвороби – плюйте. З тої Пізанської вежі.
Ваша ґеніяльність їм не загрожує.
Поступово знайдеться три, сім, сто людей, заражених згаданим вірусом, які повністю бачитимуть у вас ґенія. Навіть якщо надворі зима, три години ночі, а у вас біла, як той сніг, гарячка і ви імпортованою з Москаляндії лайкою криєте кішку, що ходить десь за чотири квартали від вашого будинку. Все ж бажані дві речі:
най ці люди будуть ЗМІ
най в них буде можливість на вас реаґувати. Якусь фіґню, але доведеться напружуватись і створити. Вичавити з себе, а потім бігати з нею по всіх усюдах, доводячи, що саме з цієї речі, з цієї вашої речі і почався новий етап розвитку мистецтва.
Ще не треба відмовлятися від гарних нагод. Від жодних гарних нагод.
Пропонують спонсорство – дізнайтесь умови і згоджуйтесь.
Пропонують продати Батьківщину/Матьківщину – продавайте, всі продають, чим ви гірший?
Пропонують висловити свою думку – висловлюйте, і робіть це так, аби надовго запам’ятали.
Дарують тарганів – беріть, робіть з них портрет дарувальника, його дружини, дітей, тещі й коханої мишки Мусі. На основі цього відкривайте персональну виставку. Най заціпить.
Єдине що – не можна бути пасивним.
Ніде.
Особливо в ліжку.
Особливо, якщо ви ґей :)
Рух – єдина відміна життя від смерти, тож будьте живими.
Вчіться на ґеніїв.

стронґовський. Прозопісня №103, Київське, Дім який збудував я, Прозопісня № 108, Мавпи й париж, Сліпо-р-очність, Струм, крабГаям, Вірш без назви №11, Вірш без назви №16, Вірш без назви №39, Шизарабіка, «...рвуться ґудzики нетерпіння...», ?де, блазень, Ми$тецтво (погляд), Ґенієтворення (посібник) : вірші, проза, есе / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.74-81.

Світлана Стецюк. Вірші: Бовсуни, О Богородице Свята!

Світлана СТЕЦЮК

1989 року народження, учениця 8 класу Бовсунівської ЗОШ Лугинського району. 


Бовсуни

Родилася я тут, живу і буду жити,
Не кину я ніколи рідні ці місця.
Для мене – все священне і велике:
Ліси, поля, річки та і людське життя.
Це все моє:
Ось цей струмок, який рікою був колись,
I ліс оцей, могутній і сміливий
(на плечах він своїх війну проніс),
Поля, які все знають, пам’ятають
(вони все бачили у ті страшні часи),
I обеліск, що зобов’язує усіх
Схилити голову в мовчанні і печалі.
А вулиці?! Вони такі старі...
Ніхто не знає, скільки їм вже літ.
На пагорбі, у центрі, храм стоїть,
Який давно вже Богом осіянний,
Стоїть і молиться за наші Бовсуни.
А ось і школа – другий дім,
В якому буду я рости.
Садок маленький, туї гостроверхі
I три сосни премудрі біля них.
Нехай Господь усім нам допоможе
Усе це зберегти та ще й примножить
Для поколінь прийдешніх.


О Богородице Свята!

О Богородице Свята!
До Тебе приклонюся,
Ти вся в вінках,
Ти вся в вогнях.
До тебе я молюся,
Щоб Ти надію зберегла
На кращеє майбутнє…

На небесах Ти бачиш все –
Як наш народ страждає,
В своїх гріхах, в своїх словах,
Він тоне й утопає.
Прошу Тебе, допоможи позбутися нещастя!
Дай нових сил, дай віри нам
Перемогти напасті.

Світлана Стецюк. Бовсуни, О Богородице Свята! : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.73.

Ольга Слободянюк. Проза: Нора (оповідання)

Ольга СЛОБОДЯНЮК

1988 року народження, м.Баранівка, учениця 8 класу Баранівської ЗОШ №1. Друкувалась у періодиці. У 2002 році зайняла ІІІ місце в обласному конкурсі на кращий твір про податки.


Нора

Оповідання

Теплий серпневий ранок приніс радість у сім’ю.   Мала Тетянка, прокинувшись, побачила за вікном велику юрбу. Жінки, сміючись, мабуть, варили обід, бо пахло чимось смачненьким. Чоловіки щось майстрували.
– Що вони тут всі роблять? – запитала у старшого брата Іванка.
– Лелека приніс нам сестричку? – радісно повідомив.
О, яке це щастя! Тепер вона матиме з ким гратися, бо братик завжди її покидає і вовтузиться цілий день у пісочниці з сусідськими хлопчаками.
За півгодини вони уже побачили немовлятко, яке захотіли назвати Оленкою. Так вирішив Іванко.
Потім бігали між людьми та слухали цікаві розповіді. Але швидко їм це набридло. Сьогодні ніхто не звертав на них уваги, навпаки – всі турбувалися тільки про маленьку дівчинку.
Іванко випросив у мами дозволу піти з Танею в поле.
– Тільки глядіть! Не відходьте один від одного! – наказала мама...
У полі Іванко почав шукати собі пригод. А мала Таня збирала букет для мами. Через декілька хвилин їй це надокучило, і вона лягла серед розмаїття трав. По небу пливли хмари, поважно пересовуючи свої вимальовані боки. Навкруги така краса...
Раптом Тетянку розбудив голос:
– Чому це ти тут розляглася? – зневажливо спитав Іванко.
– І гарне ж цього року літо, правда?
– О-о-о! Знайшла над чим думати. Якби ти бачила, що я знайшов...
– Що?!
У сестрички вмить заблищали очі, і вона підвела до нього голову.
– Нору! Справжню!
– А чия ж вона?
– Ходімо, подивимось.
Зверху нора була дуже великою. Таня аж подих затамувала, а потім... Вона раптом захотіла дізнатися, чиє це житло і чи є хто там зараз. Іванко погодився на це і наказав Тані шукати палицю, щоб виманити отого звірка, який там ховається.
“Доки вона її знайде...” – подумав хлопчик і... повільно почав опускати ногу під землю. “Зараз прийде Тетяна, а я вже знатиму, хто там, – радів він. І враз побачив постать сестри, яка вже поверталася. “Треба поспішати!” – вирішив він і, не довго думаючи, з усієї сили пхнув ногу в нору. Уже й коліна не було видно, а до кінця чийогось дому ще не дістав. Аж раптом... Матінко рідна, що це таке?! Він різко сіпонув, але ногу витягнути не зміг. Сильно застрягла, йому було боляче, далі зробив ще одну спробу, та марно... За мить тишу цього серпневого дня прорізав страшний дитячий вереск.
Таня, кинувши палицю, побігла до брата “Що ж я накоїла, – прокликала вона себе, – мама ж казала, щоб ні кроку від Іванка!”
Підбігши до нього, вона побачила страшну картину: брат то блід до кольору молока, то червонів, та так, що, здавалося, з його обличчя зараз піде кров. Його вуста були відкриті, вони намагалися щось сказати, але не в змозі були: від того крику. З жахом Таня кинулася додому по допомогу, але Іванко, зібравши останні сили, крикнув їй услід:
– Сестричко, вернися.
Більше нічого сказати не міг. Сили залишили його. Дівчинка почала витягати ногу брата. Вона дуже розпухла і, незважаючи на зусилля, залишалася в “коморі”. Брат, навіть знепритомнівши, видушував із себе страшні крики болю. Зловісна змія, вкусивши своїми гострими зубами, впустила у нього отруту.

Таня побігла по допомогу. І уже через годину братик був вдома. Його гаряче червоне лице обливали болісні сльози матері. Батько пішов по лікаря. Незабаром і мама пішла, бо ніяк не могла дочекатися їх.

Сестричка усе сиділа біля брата. Він ніяк не міг заснути. З його білих вуст виливалися звуки болю. Якими страшними вони були! А Таня усе себе винила: “Навіщо я так зробила, навіщо кинула його?! Це все через мене.” Подумки перебирала слова лікаря: “Коли у нього спаде жар, то дайте йому ліків, і він одразу засне.” І як жадала вона цього, прикладаючи до Іванкового чола ганчірку, вимочену в холодній воді. Нараз братик якось сильно схопив її за руку. Важко дихаючи, він, напевно, хотів сказати щось дуже важливе. Але це у нього не виходило. Тільки сухо ворушив вустами. Потім, не маючи більше сил, знову відкинувся на подушку. І, жадібно хапаючи повітря, тримаючись за Танину руку, сказав такі слова:
– Таню! Я вас усіх дуже люблю!
І став повільно опускатися на ліжко. Його чоло повільно охолоджувалося. І Таня з думкою про видужання Іванка миттю злетіла зі стільчика та побігла на кухню. Там вона взяла ліків та води і – миттю до брата. Підвела його голову, поклала на руки. Ліки, розведені у воді, лила у відкритий рот, не бачачи того, що із кутиків вуст вони текли струмком...
І тут почула, як відчиняються двері.
– Мамо! – гукнула. – Мамо! Івасик видужав!
У душі матері загорівся вогонь, і вона на радощах кинулася до постелі сина. Батько, не тямлячи себе від радості, мало не підіймав на руках лікаря. І тут... Веселощі прорізала блискавка розпачливого крику. Усі вбігли до кімнати і побачили жахливу картину: мати приголублювала на руках сина і, вся в сльозах, кричала:
– Проснись, синочку, не помирай!!!
Мала Таня, не розуміючи, що сталося, злякалася за маму і почала плакати теж. Батько рвав на собі волосся. Оленка теж синіла від крику у колисці...

Усім селом проводжали Іванка в останній путь. Матір, сиву від горя, вели попід руки жінки. Батько ледве-ледве ішов сам. Таня везла візочок з меншою сестричкою. І плакала, плакала, плакала...

Ольга Слободянюк. Нора : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.71-73.

Юлія Сазонова. Проза: Тато ідуть, Мій вічно молодий дідусь

Юлія САЗОНОВА

Народилася 13 листопада 1986 року у м.Бишів Київської області. Готується стати лікарем-психолоґом.


Тато ідуть

Цей вислів у кожній сім’ї має своє значення. В одних – це переляк, бо занадто суворий батько розпочне наводити “порядок” в домі, від якого мати і діти розбігаються по сусідах. В інших поява батька – це радість, бо з його приходом починається в сім’ї нове життя, яке приносить радість і щастя всім членам родини.
Як приємно тим, у кого такі батьки! Бути батьком родини – це велике мистецтво. І володіє ним далеко не кожен чоловік. Майбутнього чоловіка, батька сім’ї, треба виховувати ще з раннього дитинства. Недаремно кажуть, що діти копіюють своїх батьків. Сімейні обставини накладають великий відбиток на все подальше життя дітей. Там, де в сім’ї кожен знає своє місце, свої обов’язки, діти виростають дисциплінованими, працьовитими, співчутливими, поважають людей і намагаються робити тільки добро. У таких сім’ях виростають юнаки, які стають справжніми чоловіками, батьками сімейства. Але, на жаль, таких стає все менше і менше. Загальна економічна криза, безробіття, шалений наступ алкоголізму, наркоманії, вседозволеності, вплив американських фільмів спотворюють нашу молодь, руйнують її характер, роблять непридатною для сімейного життя.
Ставши татом, такий молодик думає лише про себе, про задоволення своїх спотворених інстинктів. Йому ні до дружини, ні до дитини немає ніякої справи. Недаремно зараз кожна третя молода сім’я розпадається, не проживши й року.
А як приємно, коли з’являється вдома хороший, розумний батько. Дружина привітно посміхається до нього; в її очах світяться любов і щастя, а діти повисають на його руках, обнімають татуся. У сім’ї починається пожвавлення, спільна робота, яка приносить радість і задоволення всім.
Я ще не дуже в усьому розуміюся, але вважаю, що батько повинен бути відданий сім’ї, бути її міцною опорою, мати спокійний, твердий характер, уміти знаходити вихід із будь-якої ситуації. Життєві питання у хороших сім’ях вирішують спільно, на сімейній раді. Батько повинен бути майстром на всі руки: уміти полагодити, привести в дію нескладний домашній реманент. Він повинен знайти ласкаве слово і втішити дитину, допомогти сусідові, зробити кожному добру справу. Тоді його поява після довгої відсутності викличе радісний і щасливий крик: “Тато йде!”.


Мій вічно молодий дідусь

Війна... Скільки болю, страждань і жаху містять у собі ці п’ять літер. Хоча вже п’ятдесят сім років наше небо не розсікають ворожі літаки, наші землі не борознять загарбницькі танки, портрети у чорних рамках і доглянуті могили на кладовищах не дають про це забути.
Одні бійці верталися тоді додому живими, інші – каліками. А багато солдатів не повернулися додому взагалі: пропали безвісти або загинули і були поховані у чужій стороні. Рідним загиблих було гірко, але вони могли провести в останню путь померлих, хоча б ще раз побачити сина чи брата, попрощатися, дбати про їхні могилки. Родичам зниклих солдатів було набагато важче змиритися із страшною звісткою.
Мій дідусь був серед тих, хто додому не повернувся. Він більше не бачив востаннє матері, не пригорнув до себе маленького сина і молодої дружини. Чекання і безвість – найважчі. Вона вірила (а можливо, хотіла вірити), що син повернеться. Не повернувся. Поховали його далеко від рідної домівки...
Люди люблять своїх рідних, і навіть після смерті дбають про них. Страшно навіть припустити, що лежить десь далеко рідна людина, і ніхто не провідає її могили, не прибере і не посадить блакитного, як небо, барвінку, котрий завжди цвів біля батьківської хати і який так любив мій дідусь. А можливо, знайшлася добра людина, яка вшанувала пам’ять невідомого солдата...
Я ні разу не бачила прадіда, навіть на фотоґрафії, але багато про нього думала, особливо в дитинстві. Якось, ще в п’ятирічному віці, я випадково побачила малюнок, на якому був зображений солдат. Не знаю чому, але з того часу саме таким мені уявлявся прадідусь: молодим, красивим, сильним.
У двадцять три роки життя лише починається. Хіба міг уявити мій, колись ще молодий, прадідусь, що через деякий час, завдяки жадібності, ненажерливості і примхам фашистів, його син не пам’ятатиме батька, дружина залишиться одна з дитиною на руках, а мати ніколи не зніме чорної хустки? Він загинув...
Мільйони бійців пішли у небуття. Тепер на Україні залишилось зовсім мало ветеранів. Вони воювали, вони вижили. Своєю перемогою вони забезпечили нам життя. Ми – наступне покоління. Ми повинні знати, що майбутнє можливе лише тоді, коли є пам’ять про минуле. А про учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни ми згадуємо лише в День Перемоги, дев’ятого травня. Ветерани – старі люди. На жаль, їх вік – не безкінечний. І в наших силах зробити так, щоб кожен рік, кожен день, прожитий ними, був наповнений сонцем і теплом людських душ. Ці люди заслуговують на вдячність нащадків.
Хоч я зовсім не знаю свого прадідуся, але в моєму серці завжди живе любов до нього. Я люблю його за те, що він був, за те, що дав мені такого чудового дідуся. І вірю, що ще не раз уві сні прийде до мене молодий хлопець у військовій формі – мій дорогий і вічно молодий дідусь...

Юлія Сазонова. Тато ідуть, Мій вічно молодий дідусь : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.69-71.

Вікторія Рудик. Вірші: Рідна моя сторона, Осіннє листя, Осінь

Вікторія РУДИК

1985 року народження. с.Мотовилівка. Студентка І курсу факультету іноземних мов Житомирського державного педаґоґічного університету ім.Івана Франка.


Рідна моя сторона

Рідна моя сторона,
Пахощі мальв у саду.
Ти, Україно, одна,
Я лиш тобою живу.

Ронять сади білий цвіт,
Тихо шумлять осокори,
Ти лиш одна на весь світ
Маєш безмежні простори.

Пахощі літнього сонця
Завжди стоять навкруги.
І заглядають в віконце
Груші достіглі плоди.

Отча моя сторона,
Пахощі мальв у саду.
Ти, Україно, одна,
Я лиш тобою живу.


Осіннє листя

Вже закінчилось літо золоте,
Під шелест листя вийду до одвірка,
Де нам плоди вже осінь віддає,
Лиш на душі так тихо, сумно й гірко.

Стомилось все від літньої жаги,
Затихло і покрилося плющем,
Тепер все смутком віє навкруги,
Лиш квіти пахнуть сонячним дощем.

Птахи уже готові відлетіти,
Услід їм чути тихе: “Не забудь”.
До ніг нам падають замерзлі квіти,
Але нові весною зацвітуть.


Осінь

Кленове листя сиплеться додолу,
І холод квіти раптом полонив.
Пташиний клич підніметься угору,
Залишивши краї річок і нив.

Це осінь тихо стука у віконце,
Неначе старість, смуток наганя.
Уже не так привітно світить сонце,
Мандрує вітер, наче навмання.

І літо бабине ще де-не-де літа,
Нам спогади приносячи з собою.
І залишилась осінь золота,
З’єднавши разом щастя із журбою.

Вікторія Рудик. Рідна моя сторона, Осіннє листя, Осінь : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.69.

Ольга Рекетенець. Проза: Втрачена реальність (частина перша)

Ольга РЕКЕТЕНЕЦЬ

Народилася 18 червня 1988 року. Навчається в обласному педаґоґічному ліцеї на історичному відділі.

Втрачена реальність

Частина перша

Ефін на повні груди вдихнув повітря. Сонце вже заходило... Сонце... Він вперше за своє життя бачив сонце. Він вперше бачив хмари. Він вперше спостерігав такий чудовий краєвид, коли червоний розпечений диск повільно ховався за горизонт. Враження було настільки сильним, що  закарбується на все життя. Навіть якщо він ніколи більше не побачить цього сонця...
Навіть якщо йому доведеться знищити це Сонце...
Як він міг прийти до такого?! Він, Ефін, може знищити всю цю красу! Це в його силах. Та чи має він право на це? І чи мають право люди, що стоять над ним, змусити його знищити цей прекрасний незнайомий світ? Світ, якому вони не належать!
Господи, на що перетворилося його життя! Ким він став? Люди його світу вже звикли вважати себе богами. І він звик до цього, він почав вірити в це. Але як і чому це сталося?

В його реальності йшов 596 рік після Атомного Катаклізму. Ця подія справді була варта того, щоб від неї відраховувати новий вік. Почалася зовсім інша, відмінна від попередньої, епоха в житті людства. Вірніше, в житті тих розрізнених жменьок людей, що лишилися. Спочатку більша частина населення заживо згоріла в атомному пеклі.
Всі інші загинули згодом, від хвороб та природних катаклізмів, які потрясали смертельно поранену планету. Земля гинула невпинно і стрімко. А разом з нею гинуло та дичавіло людство, жалом неминучого вимирання доведене до тваринного існування.
Аж поки не був винайдений та поставлений Бар’єр.
На той час на Землі лишилося зовсім мало людей. Мало для того, щоб навіть через тисячу років хоч на чверть відродити свою попередню чисельність. Та, мабуть, достатньо, щоб експериментувати на побудові все нових, один від одного не кращих зразків суспільства. Суспільства в нових природних умовах, в яких не існував жоден суспільний устрій в історії Землі.
І врешті-решт кілька століть по тому ситуація стабілізувалася, сформувалося нове суспільство, була збудована нова всесвітня держава. Та яким сірим, одноманітним та страшним став цей світ! Замість неба – сірий Бар’єр, замість трави та дерев – гола земля з металевим запасом. Замість тварин по голому ґрунті човгали роботи.
Люди стали такими ж сірими, як і довколишнє середовище. Ні тобі сміху та веселощів, ні дитячого гармидеру та пустощів. Всі серйозні, все розраховано до хвилини, і до кінця життя. Жінку не відрізниш від чоловіка, дитину від дорослого.
Крім того, з часом запровадився жорсткий поділ на класи. Вищий, середній та брудний. Або, як стали їх називати пізніше – люди 1-го, 2-го, і 3-го ярусів, за місцем поселень, поділеним Великим та Малим Бар’єрами. І сталося так, що люди третього, брудного ярусу опинилися під землею. Вони заселяли чисельні приміщення, катакомби, коридори під землею, побудовані ще за часів створення Бар’єру, коли люди змушені були шукати там захисту від розгніваної Природи, від космічного випромінювання. Тут знаходили притулок найбідніші та найбезправніші. Жили тут за законами тваринного світу. Це був свого роду окремий світ, і разом з тим – осередок волі. Зі своїми правилами та законами, переступивши які, отримуєш жорстоке покарання, в більшості випадків – смерть.
Ефін походив саме звідти, з 3-го брудного ярусу. Все його дитинство пройшло в тісних проходах глибоко під землею, де навчитися виживати потрібно було ще змалечку. Невідомо чим він далі займався б, якби одного разу не знати звідки дістав величезну купу нікому тут не потрібних книг. Древніх, ще Старих Часів. Для рідних та малочисельних приятелів так і лишилося загадкою – як він навчився читати, оскільки ріс Ефін трохи відлюдкуватим та дивним. Час від часу вони разом з приятелями здійснювали вилазки до чужої зони, під самий Малий Бар’єр, головним чином в пошуках їжі. А також всіляких новин, чуток.
Мабуть, так і безґлуздо промайнуло б його життя в пошуках не знати чого, якби одного разу, вже підлітком, він випадково не потрапив під облаву на 2–му ярусі, яку час від часу здійснювала Влада. Цього разу відбирали міцних дітей для праці у заможних представників 2-го ярусу.
Розгубленого 15-тирічного хлопця схопили та запровадили до великої кімнати, наповненої такими ж обірванцями, як і він. Потім їх змусили вишикуватися у шеренґи і опустити голови. Після цього почався відбір. Відбирали найміцніших та найсильніших. На відміну від інших, Ефін усією душею прагнув-таки потрапити до робочої команди. Він вже все про себе вирішив. Він за будь-яку ціну вирішив більше не повертатися до затхлих шахт та сирих коридорів. За будь-яку ціну! Навіть якщо доведеться важко працювати. Вийти на волю!
І тому, коли відбирач пройшов повз Ефіна, не звернув на нього уваги, навіть на хвилю не затри-мався – хлопець не витримав і осмілився підняти голову, і благально глянути своїми великими сірими очима на відбирача. За що і поплатився, бо отримав такого ляпаса, що звалився на землю і кров тоненькою цівкою потекла з розбитої губи. Та Ефін вперто повернувся на своє місце, витер долонею кров і вже не опускав голови. Мабуть, цей вчинок і вирішив все, бо відбирач стримав розгніваного охоронця, зупинився зацікавленим поглядом на підліткові, а потім через хвилю легенько торкнувся своєю вказівкою плеча хлопця.
Важко зрозуміти, що коїлося в душі Ефіна в ті хвилини. Почуття боролися одне з одним. Страх перед незнайомим та чужим майбутнім, зацікавленість, раптове небажання покидати рідні підвали та відчайдушний потяг до давно омріяної волі, нового світу.
З цими почуттями Ефін разом з іншими відібраними сів до ліфта спецпризначення.

Дітей помістили на двотижневий карантин до спецлікарні. А коли він вперше вийшов звідти ­– йому аж запаморочилося від побаченого. Ефін вперше опинився за Малим Бар’єром. Відкритий простір, височезні хмарочоси, велика кількість людей одночасно в одному місці – все це потрясло його до глибини душі, йому аж дух перехопило. Коридори його рідного 3-го ярусу досягали найбільше півтора людського зросту, а в ширину і того менше. І люди, люди. Скрізь байдужі погляди людей.
Ефінові стало страшно…
Видали спеціальний одяг однакового сіро-синього кольору, наклеїли, ніби тавро, позначку “3-й ярус” і почали розвозити до замовників. Цікавість, поєднана з острахом, розпирала хлопця. Куди він потрапить? На важку роботу до фабрики чи до багатенького чиновничка-садиста? Ще дома, в шахтах, він іноді чув страшні історії про долю тих, хто вирвався з 3-го ярусу. Але Ефін сподівався на кращу долю. Сподівався, сподівався. . .
За тривожними роздумами не помітив, як разом з миловидною, але постриженою наголо жінкою піднявся на останній поверх хмарочосу. Опинившись в коридорі один, хлопчина розгубився. До яких дверей йому заходити, стукати чи ні? Але йому не прийшлося довго вирішувати – двері ліворуч самі відчинилися, і на порозі з’явився середнього віку чоловік з приємною посмішкою на вустах. Що відразу впало в очі Ефінові, так це те, що чоловік спирався на паличку, був дещо повним, що, однак, не псувало приємного враження про нього, і усмішка його сяяла великою кількістю золотих зубів
– Ну, заходь, хлопче. Не бійся, – голос незнайомця справляв таке ж приємне враження, як і зовнішність. – Мене звати Йонн Кейн. Це моє житло, – він обвів рукою величезну, як на розуміння Ефіна, кімнату. – Я керівник одного з відділів УМП, тобто Управління Міжчасових Подорожей. А тебе як звати?
– Ефін.
– Гаразд, Ефіне, А що ти вмієш робити?
Хлопець на хвилю задумався:

– Все.
Чоловік щиро засмівся.
– Та ти самовпевнений! Ну, добре, добре. Сідай, не бійся. Я розповім тобі про твої обов’язки... До речі , ти не голодний? Ні? Гаразд, ну тоді про їжу пізніше. Отже, з самого початку до твоїх обов’язків буде входити обслуговування роботів–прибиральників. Розклад їх роботи ось тут роздрукований… – раптом він осікся. – Вибач, я все забуваю, що ти з 3-го ярусу і, певно, не вмієш читати?
Замість відповіді Ефін мовчки взяв картку з розкладом і почав голосно читати, чітко вимовляючи кожне слово. Побачивши задоволену посмішку Йонн Кейна, він і собі посміхнувся. Вперше за весь час перебування у Вищих ярусах йому таки вдалося здивувати цього чоловіка!

Будівля Управління Міжчасових Подорожей була найвищою в цьому місті, у цьому ярусі і взагалі на всій планеті Земля. Керівник відділу, та член Ради УМП Йонн Кейн затримався на роботі до пізньої ночі, коли приміщення Управління майже обезлюдніло, і тільки невтомні роботи продовжували свою щоденну та нудну роботу. Просто Кейну необхідно було неофіційно
переговорити зі своїм старим приятелем, також членом Ради Хорром. Тема була настільки делікатною, що вийди вона за межі його кабінету – наслідки могли бути не передбачувані. Навіть для такого великого посадовця, як Йонн Кейн.
– Як ти не розумієш? Такого здібного та розумного хлопця годі пошукати навіть на І–му і 2–му ярусах? Реакція блискавична, миттєво засвоює матеріали.
– А ти забув про жорстке правило щодо навчання в Академії? Тільки представники Вищих ярусів! Ти розумієш, що тебе чекає, коли ти ні з того ні з сього почнеш оплачувати навчання цього дикуна?
– Ти хотів сказати цього самородка?
– Так, цього дикого самородка з 3-го світу.
– Такі люди потрібні УМП! Це єдине, що я знаю. А ще я знаю, що він не один такий. І в пошуках реалізації свого таланту вони рано чи пізно прибиваються до Ґрупи Змін.
–  Але ж правила…
– То ти цього хочеш? Навіть з погляду вигоди.
– Ну, не знаю. Особисто я катеґорично проти.
– Знаєш що, а я його всиновлю.
– Та ти з ґлузду з’їхав, Йоне!
– Так-так, – збуджено вигукнув Кейн. – Я думаю що це зніме більшість проблем. Це єдиний вихід у цій ситуації.

Він мовчки стояв усміхнений серед своїх ровесників, випускників Другої Всесвітньої Академії. Він таки домігся свого! Він, Ефін Кейн, не повторив долі вихідців 3-го ярусу, що марнували своє життя на фабриках чи в прислузі. Що це – доля чи щасливий випадок, що йому трапився на дорозі добрий старий Кейн? Мабуть, таки доля.
Він був таким щасливим на той момент, що забув про свої страхи, переживання, забув, хто він є насправді. Йому 23 роки, він молодий, сильний, повний енерґії та натхнення. Чого ще?
В Академії Ефін захопився історією різних Реальностей. І це його захоплення не могло не торкнутися найбільшої проблеми, найбільшого головного болю Управління проблеми Ґрупи Змін. Та по чавши вивчати та заглиблюватися в суть справи, Ефін відразу ж збагнув: інформація, якою він володів, інформація, якою йому дозволялося користуватися, – одностороння, і тому далека від істинної. Це його дратувало, оскільки детально знаючи історію Землі, прекрасно розбираючись у всіх нюансах кожної з Реальностей, він не міг зрозуміти, навіщо це, кому це потрібно, чого добивається невловима Ґрупа Змін, що плодить різні варіанти історії, незважаючи на всі зусилля цілого УМП?
За більше як 500 років нової ери людство винайшло чимало способів втечі від реальності. Серед них і подорож у Часі. Для одних це стало дорогою забавою. Для інших – невичерпним джерелом знань. Та  головним катеґоричним правилом для всіх було – невтручання в хід історії, щоб зберегти своє майбутнє.
Та знайшлася ґрупа людей, яка вирішила спробувати виправляти Історію, позбавляти таким чином людство від болю та страждань, від війн та хвороб. Роблячи складні розрахунки, вони почали з невеличких Змін, що мало впливали на загальний хід Історії.
Знаючи, чим це може загрожувати, Управлінням Міжчасових Подорожей були зроблені та установлені, починаючи з часів виникнення Землі, через рівні проміжки Фіксатори. Такий чином, скільки б Ґрупа Змін не втручалася в хід історії, вона не в змозі була її змінити, або завдати шкоди. От тільки виник один парадокс: втручаючись в Історію, Ґрупа Змін породжувала нову Реальність, яка могла існувати поряд з Головною. Це б нічого, якби одного разу вчені не відкрили, що реальності можуть перетинатися. Тоді УМП всерйоз зайнялося Ґрупою Змін. Виникла ціла наука, яка вивчала, аналізувала, розраховувала Зміни, їх наслідки. І якщо розрахунки показували, що 3міна несе загрозу Головній Реальності, то таку Реальність безжально знищували. А сама Ґрупа 3мін таким чином опинилася поза законом.

Одного суботнього ранку Ефін Кейн прокинувся за кілька секунд, до того, як мала прозвучати ніжна мелодія електронного будильника, з дивним передчуттям тривоги. Він лежав непорушно з відкритими очима, намагаючись виявити джерело свого неспокою. Мелодія будильника зазвучала одночасно із зумером відеофону. Екран ще не прояснів, а вже лунав голос старого Йонна Кейна, хоч Ефін ще не встиг ввімкнути зв’язок. Отже було застосовано канал надзвичайного зв’язку. А це за десятирічну кар’єру аґента 2-го ступеня УМП Ефіна Кейна траплялося тільки двічі.
– Ефіне, синку, прокидайся! Ти чуєш мене? Мерщій прокидайся!
– Вже не сплю. Трапилось щось?
– Оголошено надзвичайний стан в усьому Управлінні. Нарада керівників відділів та аґентів всіх ступенів за п’ятнадцять хвилин. Режим секретності №1.
Далі зв’язок було вимкнено. І жодних пояснень. У Ефіна пересохло в горлі. Мабуть справді сталося щось надзвичайно важливе та небезпечне. Такі застосовуючи заходи у їхньому відомстві не часто, та і старий ніколи не розмовляв з ним так офіційно та коротко. Отже – п’ятнадцять хвилин. Перш за все  замовити аеротаксі, поголитися, вмитися, поїсти. Він ще добре встигає.
За дві хвилини до сьомої Ефін Кейн вже виходив з аеротаксі, що доставило його прямісінько на 34-й поверх будинку Управління. Зала нарад була повна співробітників. Ніколи ще Ефін не бачив їх всіх разом в одному місці. Ця обставина ще більше збуджувала та тривожила. Настрій був кепський. Це саме можна було сказати про кожного, хто прийшов сюди. Ефін шукав очима Йонна Кейна, але дарма. Натомість зявилася висока та суха постать самого Ниїра, незмінного начальника Управління Міжчасових Подорожей. Навіть всівшись за столом, він здавався надзвичайно високим.
– Увага, колеґи, – проскрипів його голос, підсилений мікрофонами.
– Отже, я змушений повідомити вам таке. Сьогодні о третій ранку була зафіксована Зміна Реальності. Аналітичний Відділ відразу ж терміново розпочав розрахунки максимального числа можливих наслідків та ступінь загрози Основній Реальності. Висновки я отримав півгодини тому. Ось вони, – він витяг довжелезний рулон паперу, густо списаний термінами, знаками та цифрами.
– Тут у нас число можливостей... так, максимально можливі зміни... Так, далі, – голосно на весь зал через мікрофони шепотів Ниїр, переглядаючи звіт Аналітичного відділу. Можливе число перетинів... Ага, ось! “Реальність загрози може сягнути прозначки “4” за шкалою Реблі” (хтось у залі присвиснув). Основна Реальність почне змінюватись вже через 10 годин 16 хвилин від моменту її виявлення, – він глянув на електронне табло. – Це означає – через 6 годин 12 хвилин.
Запала мертва тиша.
Через деякий час начальник Управління знову заговорив:
– Гірш за все те, я буду з вами відвертий, що вперше за історію УМП ми не змогли встановити ні точного часу Зміни, ні координат, ні змісту. А тому, – він заговорив голосніше, – триста п’ятдесят моїх найкращих аґентів, тобто ви, – Ниїр провів очима по залу, будете відправлені в різні часи і в різні ґеоґрафічні координати цієї Реальності.
Ефін Кейн піймав себе на думці, що зараз він думає не про унікальну та небезпечну подорож у інший вимір, а мріє, саме так, мріє про сонце, поля, небо, море, дощ – все те про що читав тільки в книгах. І мріяв... Та в його уяві дощ – це холодний душ, що ллється з неба, море – це дуже багато солоної води. Він розумом всі ці речі міг пояснити, а от уявити…
– Кожен з вас зараз отримає конверт з індивідуальним завданням: місцем та координатою висадки. Після цього ви пройдете годинний прискорений гіпнокурс психоадаптації. Наголошую, Земля в новій реальності територіально поділена на величезну кількість країн, населення яких спілкується ще більшою кількістю мов. Ми, звичайно, не могли встигнути зібрати зразки їх всіх. Але найбільш поширені з них розшифровані, та введені до проґрами навчання. У мене все. Сподіваюсь незабаром побачити кожного з вас у цьому залі здоровим та неушкодженим.

* * *
Сонце саме вставало, і його ще не було видно з-за соснового лісу, що ріс відразу ж за невеличкою річкою. Тільки його промені опалювали верхівки дерев, немов вогнем. Річка і очерет були оповиті густою пеленою туману. Стояла тиша, якщо не рахувати лементу пташок в лісі за річкою та кумкання жаб. Над усе старалися соловейки та зозулі.
Ефін був приголомшений, він був зачарований. Ось уже годину він сидів на горбочку біля самісінької води і ніби розтворився у цій природі, не міг отямитися, зосередитись. Так, він знав, що його перемістять в безлюдне місце і в той же час відносно недалеко великого населеного пункту. Але такої запаморочливої краси не чекав, навіть сотні разів перечитуючи це у древніх книгах.
Зусиллям волі Ефін змусив себе відірвати погляд від заворожуючої течії нешвидкої річки. От тобі і “потік холодної води”!
Він витяг карту і почав орієнтуватися. Так, ця річка називається Тетерів, а містечко, чиї будівлі он вже видніються – Ірпінь. Але йому потрібна була інша ціль, столиця цієї країни – Київ. Востаннє з задоволенням вдихнувши свіжого прохолодного повітря, розвідник пішов стежиною, лоґічно думаючи, що вона його кудись та виведе. І справді, невдовзі Ефін вийшов на асфальтовану дорогу, майже геть таку ж, якою покрита мало не вся поверхня його Землі. Це ще раз нагадало йому про завдання, з яким він сюди прибув.
Перше – йому потрібно було якось добратися до столиці, друге – йому потрібен помічник для початку, щоб хоч трохи почати орієнтуватися у цьому вимірові… Нараз роздуми його перервав шум двигуна, який все гучнішав і нарешті переріс у дикий нестерпний рев, аж поки з-за повороту на шаленій швидкості не вилетів двоколісний вид транспорту. Його осідлало якесь дівчисько. Ефін встиг лише помітити величезні окуляри та довге біле волосся, яке з задоволенням рвав вітер. Мотоцикл вже прошмигнув повз нього, як хлопець зробив спробу зупинити його помахом руки.
Здавалося, марно, але мотоцикл раптом круто розвернувся і на такій же швидкості під’їхав до Ефіна.
– Чого витріщився? Тобі до Києва? Тоді сідай і тримайся.
Не дуже привітна. За всю дорогу дівчина тільки раз прокричала, пересилюючи вітер:
– Тебе де викинути?
“Викинути”?.. Ага, може, це означає: “куди підвезти”?
– До центру, – гукнув їй у самісіньке вухо.
– Я бачу – ти приїжджий? – запитала білявка, коли вони в’їхали в місто, влилися в потік машин і стишили хід.
– Справді? А звідки?..
– Та все в тобі якесь нетутешнє: і поведінка, і, вибач, обличчя. Та чи бачиш ти кого-небудь у схожім на твій одяг? Чорний плащ серед літа, – вона знизала плечима. – Так куди тобі, може, до готелю?
– До готелю, – згодився Ефін.
– А до якого? Може, до “України”?
– До України? Ах так, до готелю “Україна”. Згоден.
– Так хто ж ти? – через деякий час запитала дівчина. – Може, шпигун? Ефін закляк на місці, не знаючи, як реагувати.
– Ні, мене звати Ян.
– Ян? Ти поляк, чех?
– Я угорець, – відповів хлопець, дотримуючись “леґенди”.
– А я Майя, – весело гукнула білява бестія. – Ти голодний?
І поки Ефін думав, що відповісти, вона вже зупинилася біля невеличкого кафе, припаркувала свого двоколесого диявола і повела дещо очманілого чужинця до порожніх у таку пору столиків...
“Вона бере ініціативу на себе, – застережив сам себе Ефін. – Ну, раз так, дозвольте відрекомендуватися – Ян Сегеді. Студент четвертого курсу Печського університету. Вивчаю побут та культуру східних слов’ян, зокрема вашої України.
– А у нас в Києві що, практика? – запитала Майя, подаючи хлопцеві каву з пиріжком.
– Практика?.. Ні, ми досліджуємо історію і культуру України на побутовому рівні. Так би мовити, інший, ненауковий, новий погляд на старі проблеми.
– Здорово! Хто ж таке придумав?
– Ми самі, студенти.
– Цікава ідея, – Майя задумливо посьорбувала гарячу каву. – А ти чому не п’єш?
– Що? Ах, так. Дякую, – і Ефін з величезний зусиллям волі зробив вигляд, що ця їжа, це питво – звичайні для нього речі.
– А знаєш, – нарешті заговорила дівчина. – Я також студентка. Майя Кирпоніс, другий курс історичного факультету Київського Національного університету. Пощастило мені, правда?
Ефін не повірив своїм вухам: “Оце так! Це ж те – що треба”.
– А знаєш що, я мешкаю неподалік “України”. Спочатку ми поставимо мого мотоцикла, а потім підемо влаштовувати тебе в готель. Гаразд? Мене страшно зацікавила ваша ідея. І як це ми у себе до такого не додумались?
Всю дорогу до готелю Майя про щось розповідала: про свою ґрупу, про захоплення і про викладачів, про історію Києва і тих місць, де вони проїжджали. І Ефін так захопився, слухаючи її, що на деякий час забув, хто він є насправді .

Ефін довго лежав з відкритими очима. Він думав. І думи його були невеселі. УМП обов’язково знищить Нео Землю. Адже справді, нова Реальність, перетинаючись з Основною, становить їй серйозну загрозу. Та заслали їх, майже всіх аґентів Управління, не стільки для того, щоб науково дослідити та вивчити новий світ, скільки по крупинках збираючи історичні факти, знайти, де саме було змінено хід історії. Як тільки це знайдуть, дані будуть подані в Аналітичний відділ Управління, і... Нову Реальність буде знищено. Не вперше і не востаннє. Проте – назавжди.
Але чому Ефін так шкодував про це? Чому він не хоче нищити цей світ? Чому? Так, він не ідеальний: час від часу жахливі війни, голод, хвороби, величезна соціальна несправедливість, людство кілька разів стояло на порозі самознищення… Але все одно – цей зелений світ прекрасний! Бо на зміну війні приходить мир, на зміну плачу – сміх. Хіба може вважатися кращим світ, де нема ні плачу, ні сміху, ні радості, ні горя? Невже суспільство його виміру, яке знищило свою Землю, краще за це?

Кінець першої частини.

Ольга Рекетенець. Втрачена реальність (частина перша) : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.61-68.

Ганна Підлужна. Вірш: Чи знаєш ти?

Ганна ПІДЛУЖНА 

Народилась 11 березня 1987 року в с.Бондарівка Коростенського району, учениця 10-го класу Бондарівської ЗОШ.

Чи знаєш ти?

Чи знаєш ти, як трави люблять сонце,
Як місяць днями жде чарівну ніч?
Так я тебе чекаю край віконця
І уявляю зустріч віч-на-віч.

Можливо, ти мене і не згадаєш –
Заснеш спокійно від тяжкого дня.
Зовсім не відаю, чи справді ти кохаєш,
Чи довго буду сумувати я.

А знаєш, ти моя жадана мрія,
Але мені до неї не дійти...
За почуття завдячую тобі я
І образ у мого кохання – ти.

Ганна Підлужна. Чи знаєш ти? : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.61.

Наталя Пивовар. Вірш: "Ліс пташиним співом..."

Наталя ПИВОВАР 

1986 року народження, учениця 10 класу Пединківської ЗОШ.

* * *
Ліс пташиним співом
Весною ожива,
М’який зелений килим
Розкинула трава.
Зелене віття дуба
Берізку обніма.
У них розмова люба –
Милішої нема.
Фіалка в свої очі
Ввібрала небеса.
Мені сказати хоче:
“Дивись, яка краса!”

Наталя Пивовар. "Ліс пташиним співом..." : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.60.

Каріна Петрук. Вірш: Рідна земля

Каріна ПЕТРУК

1986 року народження, учениця 9-го класу Липненської ЗОШ.


Рідна земля

Земле рідна, барвінкова,
Чарівна твоя краса!
Загадкова, кольорова,
Ти натхненниця моя!

Веселковим оксамитом
Виграють в полях квітки,
І духмяним дивоцвітом
Посміхаються садки.

Стрічечки блакитних річок
Неба всотують блакить.
Все це манить чаросвітом
І закохує умить!

Каріна Петрук. Рідна земля : вірш / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.60.

Тетяна Павлінчук. Вірші: Сліди на льоду, Голос із куліс, "То тільки альбіносам – носити альби...", "Ще тебе відголубить остання з твоїх переваг...", "Чутливість завмерла ховається в щирість долонь...", "Відокремленість власну обережно згортаєш у саван...", "Відпускання вітрів – як зникання розмитих фарб...", Змій, "Зичить минуще забути, заснути, не знати..."

Тетяна ПАВЛІНЧУК

Народилася в м. Житомирі 1979 року. Після закінчення ЗОШ №24 вступила до Житомирського державного педаґоґічного університету імені Івана Франка. Нині працює в педаґоґічному ліцеї вчителем української мови і літератури. Аспірантка кафедри укр. літ. ЖДПУ. Друкувалася в альманахах “Зустріч ’99", “Зустріч “2000-2001”, часописі філолоґічного факультету “Філео+Лоґос”. Має збірку поезій “Цілість” (2001р.). 


Сліди на льоду

-1-
годиться почати спочатку
з якого початку?
скільки початків
готували розчахнуті двері
для зрушень різко відчутної змори
зразком сторінок перекинутих
визначали надійність підпори
отже із засіву
згорни необманному плинові подув цілунку
смак самослави розумну угоду
прийме благодушно за примху –
ти так переможно дивився
коли сто тисяч епох тому
тобі підкорилася жінка
отже з народження
у дім увійшовши мій
лиши здивування невтіленим
на переході з пустелі нещирих
до безнастанності страти відгадками
під приводом вдиху
впусти мене в себе
забудь
серед мадонн класично нещасливих
що в непростимих шуканнях гармоній
розрушливий поголос
для балакучих створили

-2-
Нездоланність мети в час лихий перейшла дорогу,
з-під поступливих вітрові трав вихилясом втікала,
волочити її за собою – то вершини терпіння сягнути,
повернутись, де тричі по три
відкриттям новим знаки притягують,
спромоглася у них гімн і плач Титана з’єднати в корону.
Колінкуючи тихо, де відстань жахає безоднею
(обдумані ролі завжди бездоганно захоплюючі),
ту корону на ньому лише визнавала –
він не впасти зумів й не змаліти
у безпеці облич, що за вікнами черги чекали, –
від пожежі хай тіло рятує його біля ватри.

-3-
а звідси немає поступу далі
назад не вростеш не проб’єшся у когось неквапом
розкладаєшся звично на погляду кований атом
голос пишеш по нотах заступаючи світло в порозі
і мольбою вистрілюєш набридливість виправдань чесних
і чесність
бо де істини тільки надумані
де стовбичать фантомом не дихають
там де ідоли всі невидимі
раптом пирснеш сонцем розпаленим
на колиску де руки матері
розкидаєшся в світ штормами засніженими
як ті сотнями в інших позичені вирази
як ті шлюби що люди у них нелюблені
гра що в ауті стала суттю

мрії мріяли не здійснитися


Голос із куліс

-1-
о сивий щасливцю!
що зчитував ти у роздертих очах тієї юнки?
і досвід не знав, що вищість нехтує вічністю?
не мені життя твоє – нерозтоплену брилу – міряти,
та навіть якщо усі свої сльози
ти ладен докупи зібрати
і розбавити ними лейтмотив своєї мудрості,
під приглушений гавкіт годинника невпинності
вислизатиму із нечесності,
із абсурдної вигадки про милосердні дарунки долі,
бо, готуючи найкраще для юності,
до клітки вела вона
лева

-2-
о гінкий, як бамбук,
що за тисячу літ будеш сивим,
ні до чого тобі те, що слабким з висоти –
наче знак відкидання себе
від пригнічення знищених духом;
на літерах тих струпи,
і соромом плаче правда,
із тісняви сумніву й суму вигулькує;
якщо висиплеш їх на долоню,
без розбору вкинеш до рота –
і на губах – олов’яний присмак припаю,
то я ненароком сама себе обдурила,
то з чернеток отих переписаних
час нові вирізати маски

-3-
Прихід мій не виправдать жодним приводом,
Як спогаду сон нервово-нерівний,
Не можеш купити його, то хоч викради,
Та і ця можливість відверто сумнівна.
Ні слова про вдячність, чеканням за вік розпанахану,
І криком про натяк корисливих багнень присмачену,
Відколи не змінює ні кольору, ані запаху,
При серці коханих не має ніякого значення.
Волосся доріг до новітніх подій розкидано,
Лабіринтами здогадів плутано водить нас,
Угору здійняти б його непережитими кривдами,
Та куля остання з більярдної якось викотилась.
Якби ми про щастя співали щасливо,
Це був би дует, а не тріо.

* * *
То тільки альбіносам – носити альби,
осипати презирством невпевнених і непевних,
змушувать їх не зближатись, себе обминати,
відвертати від них свою голову;
манірно долоні попереду себе – оступися.
Де зводяться стіни, годилося б бути і вікнам,
а як же долоні? –
Не хочу(!!!) таких вікон (!!!)
У твоїх (!!!) долонях!
Що надбалось виснажливо-рівно,
ділилось на всіх, та від причастя, не знаного досі,
однак верталася решта,
попсована, правда, зневажена,
і гірко безлюдько
(піст же одвічний його особливий)
ловив її, розкинувши широко руки.
А в ногах пробивались не терни,
а лаври,
і так пасувало це
до чесної альби.

* * *
Ще тебе відголубить остання з твоїх переваг,
Надолужить раптовими кривдами. Безумовність їх має рацію.
Із північного боку пришестя – коробиться знак,
І в сліпому повітрі його відчуваєш пальцями.
На поверхнях зразки лиш не знайдених досі глибин.
Хто шукав серед них, укладаючи власні реєстри?
Здриганням нервовим під серцем колись до стрільби
усі помисли, як до води, приведуть перехресні.
Перем’яті торканням недбалим клялися листи.
Час любові таки пропорційний до болю зради,
І підгледіть, як плаче над ними Месія, – спи! –
Приймеш як єдино важливу для тебе ваду.

* * *
Чутливість завмерла ховається в щирість долонь,
Так важче торкатись вогню, та, певно, не зрадять очі,
Величну сміливість – праобраз струнких колон –
Створила Історія віри, печальна напрочуд.
Образлива навіть можливість можливих замін,
Де іншого вибереш сам зі злості хіба що,
Бо ж різні відтінки зманюють нас на землі
І там, на шпилі найвищої башти.
Вигнанцям своє повертання з надривних облав,
Із вироків спішних, з хитлявості першопричин.
До ущелин таємних я добиралася вплав –
Присутність мою до дихання їх доточи.

* * *
Відокремленість власну обережно згортаєш у саван
(наближеність вимови і смислу прозора й невипадкова),
незахищений зойк – неминучість страшного ризику,
такого надуманого, із ціною виваженою:
втрачаю єдине: спокій долонь твоїх
на театральному обличчі книги,
де ім‘я й заголовок – у відголосок.
Обертання мої обретінням не стануть,
усміх – лише стилізація безпрограшних рішень,
прикмет прорахунку –
то усе тільки числа, за ними рвуться слова,
закодовані вище з немовлених свідчень на відстань.

* * *
Відпускання вітрів – як зникання розмитих фарб,
Невластивих мазків у зужитім життєвім спектрі,
То тепер із бездоння засмутою – прах,
Що здіймає на глум доказовістю версій.
Стиль затишшя із роду відрадних мовчань,
Цінувателів вірних неспілих осінніх траґедій,
Неймовірно, що ще озиратись не час
На сліди необмежених вітрових злетів.


Змій

Сідай
розкажеш мені казку
одну на двох
у прагненні святості як в ланцюгах
позащіплювану
та безвольність навмисну її
у тобі я давно видивилась
тож і собі перейняти схотілося
втілення те
неперевершено-вивершене
слухай

із голосів наших дощ компонує фантастику
й на неприступнім асфальті втрачає свідомість
так під ногами пливуть перевтілені в заздрості
ті голоси назавжди подаровані злому

ця дріб’язковість
складається вічно клаптями
і так негарно стирчить в замаскованих затишках
може разом благаймо повернень
можна померти
вже коли сумнів лише перегорне безмежність
так пропадеш
пропадеш у прикрасах співчутливості
кільцями вихор скрутився на плечах любого
якщо нам довелось спокуситися сумнівом
то чи витримати найблагородніші гори вибачень?

що за дитинство у формі сутність вбачати
слабкостей зливи ховать у безформенні барви
і все життя за стандартом розбить на квадрати
і по одному на кін викидати як карти

вчасно тепер самообманом ожити
встелити порохом всі передбачення
для недомовлень
для словесних прогулянок по відчуваннях чутливих
і незрадливих
буваєш причетним
до кількості вторгнень до серця
до вмісту жалості
у навіть найменшому жесті
а пісня єдина ще варта схиляння
у бій відбивань себе понесла
не для слави

дуетом кричатимем зойки врізаючи в стіни
і дивуватися будемо з їх безпорадного тону
але ми ж то самі благословляли ці зміни
так виправдань більше для двох на одному троні

граючись
враження світлом люб’язності кинеш
так узвичаєно
все навкруги забувати

* * *
Зичить минуще забути, заснути, не знати,
Не підіймати із дна, що було первиною,
Задум героя не збавить ні крику, ні горя,
Бо до суду безумців провадять самі лиш герої.
... Губи змінились відтоді,
спинилися зморшкою втоми у кутиках,
не пасмом витягуєш їх,
збиваєш вірою і недовірою.
А мов того й не було ніколи,
мов складалась мозаїка заново без основи,
мовби чиста вода відганяла все бачене й знане,
випивали її у грубощах спраглих,
стулену з дихання атмосфери.

... Похапцем вчуся жалощів,
обережно, майже пестливо
доглядаю людську порожнечу,
дим за і перед зіницями,
масні, несформовані обриси
невдах у минулому,
давно для них бережу наготований камінь,
тільки б самій не спіткнутись випадком об нього.
Нав’язливо сіпаються з-за ліній контролю,
встигають втомитися, схилити голову,
обважнілу від зайвої паніки;
як я гукну? ти почуєш? спинися,
дій одночасність і думка назустріч –
розмова,
спогад, як казка, загадкою в морок
викаже, викаже знову.

... О, та вина, що колись милосердя і розум народить, –
то ціна за життя;
у вигадках років, розтятих на ще дрібніші,
розмножених у фатальності здійснень,
обминає привітність кумира,
бо і йому судилося у героїчному задумі
бути незгаданим.

Тетяна Павлінчук. Сліди на льоду, Голос із куліс, "То тільки альбіносам – носити альби...", "Ще тебе відголубить остання з твоїх переваг...", "Чутливість завмерла ховається в щирість долонь...", "Відокремленість власну обережно згортаєш у саван...", "Відпускання вітрів – як зникання розмитих фарб...", Змій, "Зичить минуще забути, заснути, не знати..." : вірші / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.55-60.