Оксана Гаджій. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Оксанка ГАДЖІЙ

Парні числа

Біля мене дві іграшки
А я засинаю одна
на двох подушках
на двоспальному ліжку
на правому боці
мама переконувала
що на лівому болітиме серце

Ти як завжди нелогічний
ти не поруч

Вікно потоваришувало з дощем
покохались
подавали одне одному ляпасів
ще потоваришували декілька разів
соромно було підглядати
закрити очі означає померти
тому їх заплющила

Під цим вікном
тільки ззовні
я випалювала малюнки на дощечках
в дитинстві я засинала з сестрою
в дитинстві єдиним взірцем стосунків були Барбі і Кен
А ти як завжди нелогічний
вештався неподалік

Одкровення іграшки

А сніг насправді теплий і приємний
— промовив лосик кинутий у сніг —
Я іграшка та він мені мов термос
Я сплю із ним як хтось зі мною міг

Дерева зверху дивляться мов гетьмани
у програшній для них війні поліг
статевими клітинами геть темними
смертельною хворобою цей сніг

Сніг і мене зсередини наповнює
мов органами білими реальними
Напевно так народжуються олені
що возять лосиків несправжніх разом з сантами

Він любив споглядати

Він любив
вгадувати сузіря
щоправда не бачив тих що над головою
не міг скинути з неї
опале листя
і хижих горобців

Голову йому чухала сусідня береза
памятав її ще малою
тепер він був менший за неї
менший за багато речей у цьому районі
Більшим лише за дітей
любив підслуховувати їхні розмови
діти ніколи не брешуть

Він любив споглядати
чув що так роблять буддисти
діти казали що це ті хто будують будинки

Він любив споглядати
але береза заважала дивитись на пятиповерхівку навпроти
в яку був таємно закоханий
якій боявся підморгнути
щось бормотів
уподібнюючись до власних вен на початку опалювального сезону
соромився трьохповерхового зросту

До нього залицялись чотириповерхівки
яких було багато у цьому районі
але їх не любив
бачив багато похорон
не любив парні числа

Він намагався
не відкидати тіні
не заважати дітям гратись

Любив споглядати позіхаючи сонце
пятиповерхівку
діти казали
що коли дивитись на щось дуже довго
то воно почне наближатись
діти ніколи не брешуть

Він мав тату з правого боку
це графіті було старе і англійською
англійську знав так як і його мешканці
для нього це значило
“Do not disturb”

Про усмішку

Вона усміхалась правим краєм губ
не соваючи їх
а напружуючи щоку
Якщо обидва кутики рота підіймались
то опускались очі
і щоб їх підняти
треба було знову перевести губи
у висхідне положення
усміхаючись нахиляла голову вправо
Для нього це було вліво

Вона питала
що б значила така усмішка
Воно мовчало
мало невдалий досвід
з мачухою Білосніжки

Казка про несправжні гриби

Коли вона ходила по гриби
завжди кидала у кошик декілька несправжніх
щоб
Боровиковські
Опенькови
Підберезчуки
сімями ходили вітатись
до незнайомих їм родичів
щоб самі стрибали у кошик

Коли ходила по гриби
завжди гралась із сонцем
пускаючи йому цілунки
Воно ніяковіло
і скидало кленовий лист на голову
і ще декілька обабіч стежки
чи то роблячи червону доріжку
чи то канадський прапор
водило її по лісу
чіпляючись промінцями за вії

У той день
сонце ослабло
пошкрябане вітровими кігтями
прикривало хмарами рани
Довелось піти без нього

Ліс скориставшись моментом мстився
за усі зібрані сімї
давав їй гілками стусанів
лякав гриби
щоб тікали від кошику
намагалась наздогнати
падала
Вітер виганявши
помітив кригою волосини
щоб більше не приходила

Вона думала
що це сонце
з ними змовилось
щоб несправжні гриби забрати

Вона більше не гралась з ним
І до сих пір
я не можу підвести очі
боляче зустрічатись поглядом з тим
хто так і не зрозумів
у чому винний

Не треба хустинку мусолити
(переклад з російської Лесика Панасюка)

Не треба хустинку мусолити
І скаржитися на нежить
Забий що на вулиці холодно
Нехай це тебе не бентежить

Ось бачиш грязюка довкола
Значить весна вже близько
Вітром бляшанку футболить
Ну що ти скажеш
Дівчисько

Зараз підемо й попросимо
Парасольку у Мері Попінс.
Піносолом закрапаєм носика
Тобі небо
Зараз не осінь

Вязатиму райдугу

Я вязатиму шарф
дуже банальних кольорів
позначимо їх так
французький
індіанський
революційний
радісний
радісно-свіжий
свіжий
темно-свіжий

Вязатиму із сонячних променів
шарф таких кольорів
можна вязати лише з природного матеріалу
щоб у кожній петлі зайчики грались у хованки

Вязатиму на даху
так і до сонця ближче
і вперше матиму сусіда знизу
який перестане палити
коли мій шарф досягне його вікна
глюкани
подумає
і обовязково кине палити

А якщо впущу шарф
його обовязково зустріне ворона
злякається
і накакає
на райдугу що її переслідує

Потім розповідатиме зграї
своєму чорному кварталу
про те як на райдузі поставила мітку
їй звісно не віритимуть
ворони завжди потребують доказів

Якщо я його впущу
він обовязково
зустріне чиєсь обличчя
чи то райдугою
чи то обкаканим шарфом
ще й з гострими спицями
залежно від того
ким почуватиметься у цей момент

Чи просто приземлиться на дорогу
клумбою для котів
знайомим пташиним запахом для собак
жахом для сусіда знизу
Діти плакатимуть над ним
як над мертвою райдугою
ще й ворони прилетять

Не бійтесь не розтерзати його
просто шукатимуть мітку
ворони завжди потребують доказів

Оксана Гаджій. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.64-68.

Оксана Гаджій. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Оксанка ГАДЖІЙ

Z-Z-Z-ИМА
Зубними звуками пронизливо сповзає
зимовий шепіт — шершавіє шкіра
Забудь застуду, сніг позлизуєм незайманий,
І припорошимо ажурними сніжинками
про нас підказки. Знову з завірюхою
бурульки талі пєм на брудершафт ми…
Ти не замерзнеш! Вітер ззаду рухами
зігріє нас шипшиновими жахами.
Сліди позначені занозами на паузах
потрощених калюжових мереж
Зиг-загом зимно загоряє жалюзі,
Шосе — машинно-жолудевий фреш.

СОННЕ СОНЦЕ
Бє байдики взимку знов сонце,
химерно похропує в хмарах
Пташки вирушаючи в сон цей
обідньо мурашками марять.
На бік бува неба ліхтарик
стривожено перевернеться
Позбувшись від русел вже старих
річки повернуть до Венеції.
І ковдру відкине — спекотно
небесного ангелу німб, що
сніжинок полине потоком…
Так сонце бє байдики взимку.

ПЛЯМКАЮТЬ СНІГОМ ЧОБОТІ…
Коли плямкають снігом чоботі
слід відкушують зубом підошви,
я вдивляюсь в хмаринковий потяг,
пасажирів-сніжинок що зрошує.

В нас зима у малярстві без досвіду
скло тролейбусне лиш авангардне.
Стрази сніжні засліплюють вдосвіта,
на щоках вже від вітру орнамент.

Подих шалик цілує туманом.
Сніг гарчить відриванням паперу.
Вій бурульки так прагнуть до мами
доверху…

ХОЛОДНА ЧОРНО-БІЛА ПРОГУЛЯНКА
Я
дамою треф ступаю
у чиїсь залишені у снігу відбитки

Мороз робить своєю королевою
пристрасно відкушуючи мої пальці на кінцівках
і вставляючи на зміну сніжинки
Волосся
нагадує про себе
вростаючи під шкіру

Думки примерзли до стінок черепу —
вимерли
Лише творчі ганяються одна за одною
безпритульними собаками чи бомжами —
найживучішими істотами

Серед них і цитата із мистецького довідника
«білий — це не колір, це його відсутність»

З цим погоджуються і мої чоботи
що хрумкають снігом
немов капустою

Білий — це відсутність кольору
Зима — це відсутність кольору
тобто емоцій
тепла
тебе


ІЗ ЦИКЛУ ПРО-ЧАС
Проходжу повз автобусну зупинку
що завмерла точкою відліку часу
чи придорожнім зливом
буденного і від того по-гидкому-теплого негативу
який скупчується калюжами
під ногами маленької дівчинки
у жовтих чоботях

Ляля у зовтому
у руцях копатку
і мявку тіглу тримаючи
просить у дідуся соломинку
щоб сонцем цукеркову липкість запити

Дід же
із бровами
що налізли на самі очі
— калюжі на зморщеному тротуарі
не в змозі втихомирити малечу
Було б не дивно
якби очі його
дивились кудись всередину
туди де стрілка
починає рухатись
за парами у віденському вальсі

Проходжу повз не розуміючи
що страшніше
постаріти
чи
загубити безвуху іграшку

Проходжу повз
повз людей
що з двох кінців
розкручують час

Оксана Гаджій. Вірші

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.48-50.

Оксана Гаджій. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Оксана ГАДЖІЙ

Сум
Сум скоріше прозорий
а не сірий

Це збільшуване скло
яким ми намагались добувати вогонь
у дитинстві
памятаєш?
А в сонячні дні
ми підковували ним бджіл…
які зараз замахуються на нас своїми протезами

Сум скоріше прозорий
а не сірий

трохи схожий на маршрутне скло
тьмяне через власну спітнілість
крізь яке ми прощались
сміючись і співаючи
памятаєш?
Ми не чули один одного
але скло запамятало
відбитки наших пальців
губ…
Поцілунок вікну подарували
а воно віддячило сумом

який скоріше прозорий
а не сірий

Хоча… це ж твій сум…
Ми певно знову переплутали сни

зателефонуй мені
на будильник

Улюблена чашка
Ти
холодною чашкою ніжишся
між пальців
змушуючи мене
віддавати власне тепло

Грійся
грійся
щоб я змогла таки відмітити тебе
губною помадою

Тільки не віддячуй зіркою з неба
вона ж бо розкришиться у долонях
цукром впаде в чашку
чи снігом поляже на моєму обличчі
змушуючи світитись у темряві
і мерзнути

Не даруй зірки
бо сам же грітимеш мене
ніжачись між пальців

А я все одно віддячу тобі губною помадою

Вулиця О.
Роздвоєнням особистості зарази мене
можливо буде не так самотньо
коли гулятиму вулицею
спокійною як дерева у дощ
такою що виринатиме із найнеочікуваніших місць
будучи асфальтовою річкою

Ти обіцяв назвати її на мою честь!

На цій вулиці не можна буде носити парасольки
тому стоятиму з піднятими обличчям
прагнучи зануритись у хмару
і перетворюючись
не то на калюжу не то на замет
для дощу що і досі вважає себе снігом

На розі
під табличкою з назвою вулиці
ти вперше не стримаєш обіцянки

Я сьогодні спала тридцять секунд

Тебе забагато
Треба викорінювати тебе зі свого життя
різко і болісно
ніби брови смикаючи

Здивувався?
Не дивись так на мене
з мордочки тигра
що висить над компютером
Тебе забагато у моїй квартирі.

Так! Тебе забагато у моїй квартирі.
В цьому приміщенні
відчувається твій погляд та запах
тому мені не страшно жити одній

Минулого разу
ти певне домовився зі стінами
Ніколи не бачила у них рота
та підозрюю що це розетки
що гіпнотизували мої пальці у дитинстві

Стіни звітують тобі
коли розмовляю із хворими мною хлопчиками
по скайпу
саме тоді починаєш дзвонити

Стіни звітують тобі
коли роздягаюсь одягаюсь переодягаюсь
скидуючи шкіру жабячу
саме тоді починаєш дзвонити

Повставляю ватки у тріщини їхніх вух
розмалюю маркером шпалери їхніх очей
можливо перестануть зраджувати мене
чи хоч трансляції твоїх погляду й запаху позбудусь

Тебе забагато у моїх текстах
Навіть у цьому поставив автограф
девять разів

Зміню тебе (десять) на нього
того що освідчився мені у коханні зі сцени
того що пише і дивиться
того що хворий

А ще забагато снігу
яким до вчорашнього дня плямкали чоботи
тепер вони запивають водою

Сніг зникає танучи
А якщо і ти розтанеш і зникнеш?
Тоді я помиратиму одинадцять разів...

Я шукала сонце, а ти мене
Коли зорі одягають фосфорні рюкзачки
і вирушають на пошуки сонця
ти починаєш
складати пазли моїх фотографій
вибудовуючи карту мого тіла.

Доба Великих Географічних Відкриттів
заманює тебе білими плямами
що певне відповідають на питання
у чому сенс життя
де ховається сонце
і чому моє чорне волосся випромінює світло

Білі плями ввижаються засніженими долинами
де ти ступаєш у мої сліди
розширюючи їх до суцільної лінії
що виходить із сонячного сплетіння

Це сьогодні
я з рюкзачком
супроводжувала зорі
у пошуках

просто думала
що ти спиш

Серце
Стукіт знизу
Сусідам не подобається
коли впускаю хула-хуп
що потрапляє до них крізь двері-клапани

Зліва крики
Дмитрик (чи як його)
знову грав на барабанах заголосно
дратуючи власних «стукачів»

Шкода
що дверей наліво немає
я б краще стріляла в Дмитрика
червоною рідиною
із водних пістолетів

Стукіт
скоро гра

Вкотре видряпую
на червоній стелі
здивування що опинилась в цій комуналці

Стукіт знизу
Крики зліва
і звичні ігрові-бойові верески

До речі
в тебе вже дві секунди не бється серце

Зранку
Зранку
шкіра пахне
диханням немовляти
із нотками чогось молочного

В очах
перегу-у-укуються
сонячні зайчики
гойдаючись на гілках-віях

Волосся
неначе у берези
тільки чомусь
хаос її чорних ліній електропередач
ввижається навколишнім будинкам
гарною укладкою

Ти сьогодні не виконав своєї функції
себто мене розбудило сонце

Оксана Гаджій. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.43-47.

Оксана Гаджій. Житомирська міська молодіжна громадська організація "Оксія". Літературна довідка з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Житомирська міська молодіжна громадська організація "Оксія"

Раніше я дуже часто чула фрази типу «культура в Україні не розвивається», «поезія померла» та ін. Іноді такі «перли» видавали і мої власні знайомі, що приводило мене у справжній ступор. Та зараз я впевнено можу казати про те, що культура розвивається, і розвивається досить стрімко. У Житомирі підтвердженням цього є організація «Оксія», що офіційно існує з 2004 року. Її члени проводять активну творчу політику у житті міста і країни. Вони є лауреатами багатьох конкурсів та фестивалів серед яких: конкурс «Смолоскип», фестиваль «Молоде вино», музичний фестиваль «Мі-сі-соль», фестиваль «Лісова фієста», всеукраїнський конкурс-огляд «Нові імена України» та ін.
«Оксія» і сама проводить велику кількість фестивалів. Наприклад, 30 листопада 2009 відбувся вже четвертий фестиваль «Поетичний марафон «Оксія». Цей фестиваль є традиційним результатом багатомісячної роботи. За цей час члени організації і особисто її керівник — Костянтин Куліков, шукають молоді таланти по школах та університетах Житомира — проводячи відбіркові тури. Переможці відбіркових мають можливість прочитати свої вірші на заключному концерті (фестивалі) і стати його дипломантами або лауреатами. Щорічно (з 2006 року) організація випускає свій альманах, куди входять вірші членів організації, а також членів журі, лауреатів та гостей «Поетичного марафону». Це видання традиційно поділяється на дві частини — українською і російською мовою. Така деталь спростовує поширену у мистецьких колах думку, що організація займається лише російськомовною поезією (я особисто потрапивши на «Оксію» навпаки перейшла на українську мову). Взагалі, організація займається не тільки поезією та прозою, а й музикою, фотографією, образотворчим мистецтвом та й іншими видами мистецтв. Цікаво, що «Оксія» є толерантною (інше слово просто не підходить), в тому плані, що не існує ніяких обмежень щодо віку (звісно і статі, мови, національності) для вступу у організацію. Наймолодшим членам організації на сьогоднішній день тринадцять-чотирнадцять років, а найстаршим… ну не будемо про сумне (.
«Оксія» сповнена талантами (це якийсь час навіть тривожило відвідувачів поетичного Інтернет-порталу «Рожевий слоник» - де більшість «оксіян» публікують свої вірші). При чому дуже добре, що організація допомагає своїм членам розвиватись. У мякій атмосфері члени організації проводять свої «читання», що часто більше схожі на зібрання друзів, де кожному вказується на його недоліки у творі, на певні технічні помилки, але й, звісно, вказується на чудові образи та просто на моменти, що сподобались. Висловитись може кожен, тому більш досвідчені поети дуже часто вислухують критику (при чому конструктивну) від своїх «менших братів» по творчості. Творчий ріст наших поетів досить добре прослідковується. Наприклад один із молодих учасників «Оксії» - Володимир Ковальчук, за рік свого перебування в організації з готично-тінейджерської творчості перейшов на модерну поезію.
Окрім творчого, організація веде і звичайне «сімейне» життя. Тобто усі свята члени святкують разом, звісно додаючи до звичних «бенкетів» творчі виступи членів організації (музичні виступи, пародії тощо).

Оксана Гаджій

Оксана Гаджій. Житомирська міська молодіжна громадська організація "Оксія" / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.37-38.

Оксана Гаджій. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Оксана ГАДЖІЙ

Чудо-осінь
Дивуючись власній важливості,
Пітніє оспіване небо.
Пульсує від доторку листя і
Таким прикривається пледом
Земля. У калюжу бензиново
Погляне дикунка-веселка і
Хтось зліпить знов радість із глиною
І сонце проколе виделкою.
І ляпаса пяним морозам дасть
Зрумянене бабине літо, ти
Зневірившись, пишеш знов прозу, бо
У чудо ж так важко повірити.

Забаганки
Хочу неба темно-зеленого —
Мій улюблений колір,
Бо ти, плагіат комети,
Очі полегшив зорями.
Хочу місяць у формі сніжинки,
Хіба це складна забаганка?
І клімат щоб не помірний,
якийсь тропічно-пікантний.
Хочу кліпати замість тебе,
Замість себе давно набридло!
Ну, а ти, плагіат комети,
Зірви сонце — воно вже стигле.

Дощ-френд
Ти
Бєш по лицю,
Дряпаєшся мокрими нігтями…
Дівчисько!
Я ж не давала тобі приводу для ревнощів!
Дрібними рухами
Проникаєш під одяг,
Намагаючись зігріти
Обіймами…
Відчепися, істерику!
Я вже з вітром
Тікаю від тебе…

Оксана Гаджій. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.68.