Георгій Скиданчук. Вірші: В'ячеславу Чорноволу, Незабутня подія, Заметіль, Україна

Георгій СКИДАНЧУК

Народився 6 травня 1924 року в с. Чигирях Коростенського району Житомирської області в сім'ї селянина. Учасник Великої Вітчизняної війни. Після тяжкого поранення став інвалідом. Закінчив Київський автошляховий інститут (1950 р.). Працював у Росії - зводив разом з багатотисячним колективом Куйбишевську гідроелектростанцію. З поверненням в Україну (1963 р.) працював директором автопідприємства, зам. начальника обласного управління автотранспорту. Автор шістнадцяти поетичних збірок Самвидаву, офіційно видано три поетичні збірки "Вихри самозбудні" ("вид. Дар", 2001 р.), "Наодинці з душею" (вид. "Житомир", 2001 р.), "Без сонця" (вид. "Дар", 2002 р.), в які увійшло вибране.


В'ячеславу Чорноволу

Доходить гук його до серць
Знедолених,
До українців.
Крізь тюрми йшов,
Ставав на герць
З домашнім катом і чужинцем.

Одна з сторін його життя -
Від пагубних пліток відбитись,
Домігся в справах набуття
Він України славний витязь.

Він є народ, бо потерпів,
Тому рубіж бере - з народом.
Впадають яничари в гнів,
Як хтось виборює свободу.
Злиття уміння і знання -
Це кращі риси Чорновола.
Плітки про нього - маячня,
Лжа неприкрита,
Чиста,
Гола.
29.12.97. - 06.04.98 рр.


Незабутня подія

Чужий, на вечірній дорозі
Один я - таке відчуття.
Говорить душа у знемозі,
Коли є любов до життя.
Дороги на вишкіл,
На звагу,
Дороги ціною у вік.
Якійсь не даси переваги,
Якщо є на неї зорік.
І думка мету супроводить,
І завжди щось вабить нове.
В душі, десь на самому споді,
Незбутня надія живе.
Без неї немає дороги,
І мертва без неї мета,
Дістати яку неспромога;
Любов до життя непроста.
11.04.98 р.


Заметіль

Заметіль по долу котить,
Без доріг біжить зима.
Засмутивши всі широти,
Суне з півночі пітьма.
Вітер водить хороводи
Хмар в безмежній сивині.
Щастя й долі без Свободи
Не достукатись мені.
Забарилася Небога,
І, на жаль, замало літ
У людини, що з порога
Бачить лиш похмурий Світ.
Як до сонця дотягнути
Й сили всі зібрать в кулак?
Збережу в умовах скрути
Й страху до Свободи смак.
Похилюся сивиною
До Тараса спраглих піль.
Над моєю головою
Крутить, крутить заметіль.
Воля мчить у темінь ночі,
Воля щему зазнає,
Бо у серці, що стукоче,
Острівець Свободи є.


Україна

Обабіч шляху битого й стежин,
Обабіч рік і лісових насаджень
Ця широчінь  -  блакиті вічний плин,
Ця широчінь із сонця, степу й вражень.
Ти непокваплива,
Вся із вагань,
Спокійна й тиха,
Мов ставок у вербах,
Для радощів людських
І сподівань
Злилися кольори землі і неба.
О широчінь!
Покірна, запашна,
Стоїш під сонцем соняховим дивом.
М'яка і співчутлива, як весна,
З'являєшся дівчатком чорнобривим.
Люблю твій погляд,
Усмішку,
Вуста...
Слова твої, кристали правди, бачу.
Яка складна ти долею й проста!
Я відчуваю кров твою гарячу.
Одне дитинство,
Молодість  -  одна,
У душу їм ти зоряно запала.
Веселкою і літеплом хмільна,
Для себе щедрости й терпцю надбала.
Пригніченість,
Досада й сум.
Нудьга  -
Усе твоє, як власне, передбачу
Ах, доля!
Зла чи добра  -  дорога.
Буває, радуюсь,
Буває, плачу.
Терпляча,
Не настійна в боротьбі,
Жила багато-бідно  -
солов'їно.
Такій і сповідатимусь тобі.
О  -  рідна широчінь,
Моя Вкраїно!

Георгій Скиданчук. Вірші: В'ячеславу Чорноволу, Незабутня подія, Заметіль, Україна / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 77-78. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Тетяна Сливко. Вірші: Розлука, Рідне місто моє, Маруся Чурай (уривок з леґенди)

Тетяна СЛИВКО 

Народилася в с.Харліївка Попільнянського району Житомирської області. В 1978 році закінчила середню школу. Потім Житомирське культурно-освітнє училище і Київський інститут культури ім. О.Корнійчука. Пише вірші з юних років. Захоплюється історією України. Працює бібліотекарем у Житомирській дитячій бібліотеці.


Розлука

Удвох стояли й дивувались,
Що блідий місяць випливає.
Колись під ним вони кохались,
А зараз він їх розлучає.

Чи ж місяць в тому винуватий?
А може зірка та, що впала?
Не знала, що йому сказати,
Чекати ж тоді обіцяла.

Тоді, як все навкруг цвіло,
Клялась, що з армії діждеться.
Щасливим повертавсь в село.
І раптом про все дізнається...

Тепер ці коси, губи й очі
Не буде він уже ласкати
І обіймать цей стан дівочий,
І руки ніжно цілувати.

Не він, не він... На що ж було
Тоді такі листи писати?
У скронях й голові гуло
І груди стало щось стискати.

А місяць виплив, як колись,
Сріблясті промені снує.
А хлопець все стояв й дививсь,
Як хвиля в чорний берег б'є.


Рідне місто моє

На кручах, де Тетерів поміж них грає,
У милому серцю, Поліському краї,
Стоїть собі місто і цвітом буяє;
З далеких доріг мене вірно чекає.

У йменні своїм поєднало, повір,
Найкращі два слова: це Жито і Мир.
Існує воно понад тисячу літ,
Цвіте, молодіє, дивуючи світ.

Бульвари і парки красою вражають,
Чудові фонтани веселками грають,
І серцю так солодко стане, коли
Побачиш у снах золоті куполи.

На кручах, де Тетерів поміж них грає,
У милому серцю, Поліському краї,
Стоїть собі місто і цвітом буяє;
З далеких доріг мене вірно чекає.


Маруся Чурай
(уривок з леґенди)

...Маруся ж вдома в скроні б'є:
– О, мамо, що я наробила?
– Ой, нене, серденько моє,
– Я ж Гриця-любика убила!

- Ох, доню, - мовила стара, -
За що ж тобі такії муки?
Вже б краще вмерла я була.
О, Боже, - і простерла руки.

Благала грішну захистить.
Молила, щоб простив Марусю.
А та шептала: "Нащо жить
Мені тепер? Скажи матусю?

Упала ниць, мов нежива.
Шептала наче божевільна.
Розпачливі страшні слова,
Що ніби вже від чогось вільна...

*

А як забрали до в'язниці,
Тут вже згадала все вона:
Як з Грицем бігли до криниці
І розмовляли допізна.

А ще згадала, як складала
Пісні про славних козаків.
Сама оті пісні співала.
Всіх дивував той ніжний спів.

За тим, згадала про похід,
Як Гриця свого проводжала
І скільки довгих сумних літ
Його з походу вірно ждала.

А як вернувся Гриць з походу,
Повчала його ненька рідна:
- Ой, синку, не дивись на вроду,
Маруся гарна, але бідна.

Ото й багатства, що пісні,
До посагу не прикладеш.
У Гальки, скрині всі тісні,
Не пожалкуєш, як візьмеш.

Тай молоді вже підросло.
Дівчат, поглянь, синок, багато.
Оженишся собі на зло.
Візьмеш одні лиш злидні в хату...

Тетяна Сливко. Вірші: Розлука, Рідне місто моє, Маруся Чурай (уривок з леґенди) / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 75-76. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Марія Рудак. Вірші: Сторінки життя, Різні долі, Віхола

Марія РУДАК 

Народилась 10 січня 1953 року. Житомирянка. Має підготовлену до друку збірку ліричних поезій.


Сторінки життя

Життя гортає сторінки в минуле,
Відкривши лист в майбутню бистрину.
Своїм крилом дзвінка весна війнула
Збудивши вічність від п'янкого сну.

Проснеться ліс розбурхлими бруньками,
Запахне медом гілля на вербі,
Розквітне диво лісових галявин
До сонця звівши очі голубі.

Ставки-люстерка стануть повноводі,
В них чепуряться хмари весняні.
Відчуй в собі пробудження природи
Й тепло кохання подаруй мені.


Різні долі

До твого серця хочу докричатись,
Достукатись, пробитись крізь стіну.
Ти, мов метелик, легкий на початок,
Я, мов руїна, привид з твого сну.

Одна дорога, лише різні долі.
Любов одна. Ти - радість, я - жалі.
Щаслива мить гуляє десь на волі,
Мені ж дістались спогади сумні.

До твого серця, звісно, не пробитись.
Моє горить і тане, мов свіча,
Не раз, не два мені ти будеш снитись.
Мені тебе - до сліз не вистача.


Віхола

Завітала віхола у вечірній сад
Де недавно золотом сипав листопад.
Сніг стежки завіює, заміта сліди,
Не лякайся віхоли, милий мій, прийди.

Під вікном на яблуні всілись снігурі,
Затягнула віхола соло в димарі,
І зустрілись погляди - радість, аж бринить.
Нам обом так весело! Зупинися мить!

Марія Рудак. Вірші: Сторінки життя, Різні долі, Віхола / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 75. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Алла Роль. Вірші: На смерть В'ячеслава Чорновола, Квіти у вересні, Пізній вечір в кінці липня, "Серпень...", "Знову прийшла...", "Я нікуди..."

Алла РОЛЬ

Народжена 1963 року в с. Вільшанка Чуднівського району на Житомирщин, закінчила Київський державний педаґоґічний інститут іноземних мов, працює кореспондентом Чуднівської редакції радіомовлення. Перші вірші, переклади з інших мов опублікувала в журналах "Авжеж!", "Київ", "Косень". Автор поетичної збірки "Відтінки часу".


На сметрь В'ячеслава Чорновола

1.
Загинув
і безповоротно.
За чорним муром
прозвучав наказ
убити -
з відрижкою блювотною
на серце Патріота
вигнався Камаз...

2.
Все починається
із Слова,
непереможна істина
оця, -
в житті своїм
суворім
ти слідував
їй до кінця.

3.
Застінки,
каземати,
спаплюжили
твій вік,
та силу цю
вогненну слова
ти у душі
своїй зберіг.

4.
Його боялись
нечестивці,
топтали правду
у скверні зла,
біднота
в зашкарублім серці
цю темноту
здолати не змогла.

5.
Радієте, голото,
тягар сумління
не гнітить
тих,
хто до страти,
та Голгофі
чекав зловтішно...
Благословенна мить.

6.
Сьогодні вже
не скажете:
він винен,
вершіте долі
вже самі,
благоденствуйте
серед злидоти,
раби німі!

7.
Мовчіть і дихайте,
міняйте знову прапори,
годуйте митаря
й беріть його дари,
та кланяйтеся
нижче й нижче -
та до останньої пори.

8.
На те дарована
свобода,
щоб кожен
вибирати міг
свій шлях.
Вуста ж Пророка
вже холодні
і Правда плаче
біля ніг.
26.03.1999 р.


Квіти у вересні

Ці змерзлі квіти,
це чекання,
ця ностальґія,
ця любов,
немає вічного кохання,
чому ж цвітуть ці квіти знов?
Чому росисті
спозаранку
обтрушують
дзвінку сльозу,
вмивають
трепетні
світанки
небес осяяну красу.
Чому так весело
щебече
мала пташина
в вишині,
так стрімко
укриває вечір
плечі
коханої Землі?
Немає вічної любові?
А квіти зріють
і цвітуть
червоно, синьо,
малиново,
і в цьому є
найвища суть.
Цих змерзлих квітів
І світання,
о, ностальґіє,
о, екстаз!
Я в вас закохана,
холодні квіти.
Вже вкотре,
вкотре,
як сьогодні,
враз.


Пізній вечір в кінці липня

Сядемо надворі,
я  так давно не бачила ночі,
вже он Чумацький Шлях
проллявся в зорині,
вологу із повітря п'ють
прив'ялі кручі,
й поля пшеничні
зіп'ялись в копиці.
Цвіркуни в траві
вже справили весілля,
утішилася вишня,
шепочучи порожнім гіллям,
сухою стиглістю
прониклись маки,
й поникли онде головами
дозрілі раптом соняхи.


* * *

Серпень.
Сьома.
На порослу стерню
лягли тіні.
Скоро стемніє.


* * *

Знову прийшла
електричка
без мене
ця мить часу
була не моя
не можна
схопити
вічність
туманні
квіти
ти не подарував
мені
напровесні
а вже літо
захлинаючись
хвилею
пахучого
різнотрав'я
здихнуло
втішено
у затінку.


* * *

Я нікуди
не їду.
Я проводжаю
зором
перелітних птахів -
для когось же
вони формують
цю клинописну
ідилію.

Алла Роль. Вірші: На смерть В'ячеслава Чорновола, Квіти у вересні, Пізній вечір в кінці липня, "Серпень...", "Знову прийшла...", "Я нікуди..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 73-74. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Ірена Радзивілл. Вірші: Вступ, Пережите (думки в прозі), "Крізь століття і простір..."

Ірена РАДЗИВІЛЛ 

Народилась 11 травня 1982 року. Навчається на філолоґічному факультеті Житомирського педаґоґічного університету ім.Івана Франка. Надрукована у часописі "Філео+Лоґос", колективних збірках "Першість" (як Ірена Криворучек), "Неабищо", літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001". Друкувалась у періодиці. Має підготовлену до друку збірку.


Вступ

Коло. Вогненне коло.
Посеред замерзлого світу.
Лицемірного, мов Люципер.

Палає невчасно навколо нас,
Мов руки воїнів - не розімкнеш.
І кожен спалах - невпинний Час,
Що знищує льодові стіни меж.

У Темній залі, де вічність - мить,
Палає те коло для нас обох.
Зігріє, врятує і захистить
Те, що колись вигадав Бог.

Танець химер і крики,
Тіні згаслих світів,
Очі за колом - дикі.
Та мерехтіння факелів-днів.

Танок одвічний Темних;
Шабаш - то дикий Світ;
Жахи - невпинно даремні -
Все це змішалося в келиху літ...

Коло. Вогненне коло.
Посеред замерзлого світу.
Лицемірного, мов Люципер.

Все зникло, минулося, ніби сон:
Розвіялись жахи у попіл, у пил.
І душі, як завше,
(тепер в унісон)
оточують сотні подібних кіл.


Пережите
(думки в прозі)

Полум'яне моє серце, переливається - міниться, іскриться осіннім Вогнищем.
П'янкі пахощі
Жовтого листя
Всихаючої трави
Мертвих квітів
І зоряних сліз
Наповнює Душу по самі вінця.
Десь. Лунає втрачений кимось,
Нестриманий нічим
Сміх.
Лину до тебе.
Знову
Подумки
Пошепки
Горнуся під твої крила, немов злякане немовля.

Виливає дощами незримими
Мій біль
Мій смуток
Мій усамітнений неспокій
Та вперте небажання жити.

Хтось сказав, що Природа відроджується навесні?
Можливо.
Але живе насправді лише наприкінці літа,
Яскравою квіткою вогню
(чи пролитої крові Авеля?)
відцвітаючи
на швидкоплинній неминучости нашого Буття.
До самотньої моєї душі линуть ноти -
Не хочу їх записати,
Щоб не злякати
Цей вир образів,
Звуків, спогадів - малюнків
На тлі підсвідомости...
Дивні у мене ґлюки.

* * *

Крізь століття і простір,
Крізь страждання і біль,
Ми шукаємо острів,
Де все складно і просто...
Тільки б стало нам сил!

Ірена Радзивілл. Вірші: Вступ, Пережите (думки в прозі), "Крізь століття і простір..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 72-73. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Іван Редчиць. Рубаї

Іван РЕДЧИЦЬ 

Народився 11 травня 1949 року в селі Редчиці Овруцького району Житомирської області. Закінчив Житомирське музичне училище ім. Віктора Косенка. Київський державний інститут культури та менеджерський факультет Київського інституту підвищення кваліфікації працівників культури. Біля 30 років працював викладачем у Житомирському училищі культури. З жовтня 1999 року - на творчій роботі. Друкується з 1971 року. Вірші Івана Редчиця друкувалися в багатьох обласних та республіканських ґазетах та журналах. Автор поетичних збірок: "Сонети чорного сонця", (1996 р.), "Серце невмирущої кобзи" (1997 р.), "Veritas inprofundo" (1998 р.), "У вогні любові" (1999 р.), "Олива радості" (1999 р.), "Древлянський князь" (поема, 2000 р.). На вірші автора житомирськими композиторами написані пісні "Рідна земле моя", "Полісся моє", "Диво-зоря", "Дзвони Чорнобиля", "Вклонись, Україно", "Відлуння болю", "Затужила пісня", "Три вербички", "Гей, піду я гаєм" та ін. Член Національної Спілки письменників та Національної Спілки журналістів України.


Рубаї

* * *

Хлібину сонця день знайшов у полі,
Намилувався нею він доволі
Й поклав на синю скатертину неба,
На сонці хмарка, наче дрібка солі.

* * *

З любов'ю в серці, з радістю в очах
Сьогодні я кохану зустрічав,
І гордий тим, що землю ти, народе,
Красунями такими уквітчав.

* * *

З прадавніх, невідомих ще сторіч
Розділена доба на день і ніч.
Але ж упала на цю землю
Сльозина перша з материнських віч?

* * *

О краю мій! Ти бачив смерть і горе,
Як розливалась кров людська, як море.
Але не став народ мій на коліна,
Бо мужній дух не визнає покори.

* * *

Буваємо занадто ми суворі,
Не помічаєм, що людина в горі.
О де ти, часе юности ясний,
Коли ми з душ викрешували зорі!

* * *

В Хаяма я читав напередодні:
"В минуле не дивись, живи сьогодні!
Будь сам собою, не гадай про завтра".
Чи не веде порада ця в безодню?

* * *

Замало нам одних лиш насолод,
Життя сумне без прагнень і турбот.
Окрилює людські серця і душі
Велика віра - віра у народ.

* * *

Хтось кусень хліба викинув сьогодні,
Лежить на стежці втоптаній, холодній.
О Боже, як мені сказати всім,
Що сироти лягають спать голодні?!

* * *

Про тих, що йшли колись на ешафот
За волю й рідну землю, за народ, -
Мої сини, довіку пам'ятайте,
Бо пам'ять - це найвища з нагород.

* * *

З криниць вечірніх зорі п'є село,
Моє кохання теж, як джерело.
Щодня до нього припадай, кохана,
Щоб не зміліло - глибшало й жило...

* * *

Мовчать закони, як під час війни,
І не знайти чиєїсь тут вини.
Ніхто в безладді цім не винуватий,
Тож є кому вручати ордени.

* * *

У світі найдорожче - це свобода,
Хай сонце волі сяє всім народам.
О, згиньте всі запроданці й раби,
Ви служите чужинцям і забродам!

* * *

Скажи мені, немов сестриця, ноче,
Як в серці слово зберегти пророче,
Щоб мій лякливий, слабосилий дух
Стояв несхитно проти поторочі?

* * *

Егей, до плуга, годі нарікати,
Бо ви спроможні всенький вік проспати.
Погляньте, сонце волі вже зійшло,
І кличе Україна нас, як мати.

* * *

У небі сяють зорі, мов клейноди,
Вставай з колін, знедолений народе,
Неси в Європу сонце-коровай
Під гімни миру, щастя і свободи!

* * *

Ні, старости я, друже, не боюсь,
Я з піснею повік не розлучусь.
Душа, коли співаю, молодіє,
Я юним був і юним залишусь!

* * *

Коли юрба стає тобі суддею,
Намарне ти не сперечайся з нею.
Нікчемна і безсила ж бо вона,
Якщо стоїш під Божою зорею.

* * *

Найліпші ліки - це душевний спокій,
Коли навкруг вирує світ широкий.
Я бачу серцем нашого Творця.
Ви чуєте Його неквапні кроки?

Іван Редчиць. Рубаї / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 71-72. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Микола Поліщук. Вірші: "Кобзар" - це біблія для нас, Брусилову

Микола ПОЛІЩУК 

Народився 22 травня 1960 року в селі Булдичів Дзержинського району Житомирської області. По закінченню Булдичівської та Камінської середніх шкіл, з 1977 по травень 1988 року навчався в Довбишському СПТУ №1 Баранівського району, проходив військову службу у лавах Радянської Армії. З 1980 по 1985 рр. навчався на зооінженерному факультеті Житомирського сільськогосподарського інституту, з 1987 р. по 1991 рр. заочно навчався на природничому факультеті Житомирського педінституту ім. Івана Франка. Нині проживає в селі Нова Чорторія Любарського району. Працює вчителем хімії середньої школи рідного села.


"Кобзар" - це біблія для нас

До185-ї річниці

 з дня народження Тараса Шевченка

За любов до України,
За свій "Кобзар", що написав,
Царизм Тарасові помстився,
На заслання його загнав.
Аж десять літ карався, мучивсь,
Солдатську муштру відбував,
Та не покаявсь, не схилився,
Лакеєм царським він не став.
Він став Пророком України.
"Кобзар"  -  це Біблія для нас,
Це ж в ньому: "Встане Україна"
Провозвістив, дав клич Тарас.
Це ж він моливсь, благав Марію,
Щоб зглянулась на ту руїну,
На тих скрадених, сліпих
Невільників. На Україну.
Благав, аби дала їм силу
Свойого мученика-Сина,
Щоб Хрест-кайдани донести
На Голгофу-Україна.
Збулись слова його пророчі.
Кайдани впали. Прийшов час.
Кілька століть жили в неволі,
Нарешті знов свобода в нас!


Брусилову

Брусилів стародавній, де річка Здвиж мала,
Земля благословенна, нам ґенія дала.
Ним став наш Огієнко, пішов він звідси в світ,
Учений, літератор, святий митрополит.
Нам Біблію святую на радість мові дав,
На українську мову її він переклав.
За вільну Україну боровся без хитань,
Утверджував державність в час визвольних змагань.
Держава України розгромлена була,
Москва свої тортури з фашизмом завела.
Вигнанцем на чужині, в Канаді дорогій,
Знайшов там Огієнко вічний свій покій.
Брусилів стародавній шанує земляка.
Огієнка премія - це ж честь, хвала яка!
Подвижникам культури її вручають тут.
України ґенія ніколи не забуть!
Брусилів стародавній, тут річка тече Здвиж,
Родивсь тут Огієнко, який ж бо це престиж!

Микола Поліщук. Вірші: "Кобзар" - це біблія для нас, Брусилову / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 70. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Сергій Полодянчук. Вірші: Наш клас, Півник, Тигреня, Таксі

Сергій ПОДОЛЯНЧУК 

Учень Тальківської школи Новоград-Волинського району. Захоплюється художньою літературою, любить складати фантастичні історії, казки. Мріє бути вчителем української мови і літератури.


НАШ КЛАС

В нашім класі гарно й чисто,
Вікна сяють променисто.
Стоять парти в два ряди,
Тут навчаюсь я і ти.
Всі ми дружні і щасливі,
І веселі, і грайливі.
З дисципліною у нас,
Правда, трохи негаразд.
Будем ми навчатися,
Будемо старатися,
Щоб за нас раділи всі:
Матусі і татусі.


ПІВНИК

А ось півник-співунець,
Червонястий гребінець.
Очі в нього, мов вуглинки,
Не проспить він ні хвилинки,
Рано прокидається
Й весело вітається.


ТИГРЕНЯ

Не займай мене, бо я
Хоч мале, а тигреня.
А гарчати вмію: "Рир-р",
Не пущу тебе у двір.


ТАКСІ

Учепився реп'яшок
За ведмежий кожушок
І кричить, щоб чули всі,
Що він їздить на таксі!

Сергій Полодянчук. Вірші: Наш клас, Півник, Тигреня, Таксі / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 69. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Ніна Погорєлова. Вірш: День перемоги

Ніна ПОГОРЄЛОВА

м. Житомир. Учасниця війни, інвалід І ґрупи.


День перемоги

Рік сорок п'ятий не забудем!
День Перемоги! Спів війни.
Ми завжди пам'ятати будем
Кінець жахливої війни!

Велике слово Перемога!
Ми ворога перемогли!
Господь послав нам допомогу,
Ми вдячні Господу були.

Весна тоді пісні співала
Дзвінкі, веселі, голосні.
Серця тим співом чарувала.
Вручала квіти запашні.

Не всі залишились живими,
Багато згинуло в боях...
Лиш обеліски понад ними
І пам'ять у людських серцях.

У день щасливий Перемоги
Забути хочеться жалі
І рани, і сумні тривоги,
Вклонитися святій землі.

Молитись Богу, бить поклони,
Згадати тих, що полягли...
Хай радість дзвонить в усі дзвони!
Ми ворога перемогли!

Ніна Погорєлова. Вірш: День перемоги / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 69. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Тетяна Пишнюк. Вірші: "Заголубила ніч. Світанок...", "Не знала солодких сліз...", "Здригається ніч за півкроку до смерті...", "Не оминути колючок...", "Лиш ві сні ми безстрашно літаєм...", "Я вже не та, саме життя не те!..", Дві зорі

Тетяна ПИШНЮК

Працювала у обласному управлінні преси та інформації. Член Національної Спілки письменників України.


* * *

Заголубила ніч. Світанок.
Вмиваються росою вікна.
Промовив палко наостанок:
 - З тобою бути разом вік нам.

І вік пройшов. Весь у мороці:
Колеги, дім, рідня, робота.
Вже палахкочуть знов майорці,
Скриплять від старости ворота.

Ношу в собі ту обіцянку
Пригадую прикривши очі.
Щоночі я чекаю ранку,
Щодня чекаю знову ночі.

Із моїх років по росинці
Скрапають дні. Життя прожито.
Осінь в калиновій косинці
Прийшла вже замінити літо.


* * *

Не знала солодких сліз -
Усі сльози були солоні.
Назбирала думок віз...
Помістила в одній долоні.

Потім втисла їх у вірша,
Заховала в однім рядочку.
Раптом викаже гола душа,
Коли вітер тріпне сорочкою.


* * *

Здригається ніч за півкроку до смерті,
А дощ перетворюється на крижинки.
Слова оживають закреслені й стерті
І випурхнуть хочуть з моєї сторінки.

Словам вже замало сидіти у зшитку,
Складатись у рими, мовчати, боліти.
Вони уже хочуть розплутати сітку
Маленьких клітинок... Летіти, летіти.

Нове захотілося людям сказати.
А ви запитали  -  їм правда потрібна?
Візьмуть і посадять, як птахів за грати,
Або щось придумають цьому подібне.

Чи раз вас палили вогні інквізицій,
Чи раз вас душили мотузки репресій,
Кому ви потрібні у нашій провінції?
Ще вплутаєтесь у чиїсь інтереси.

То краще лягайте у затишний сховок.
Я вас напишу і сама прочитаю.
Лишивсь на папері один заголовок...
Уже розлетілись... Уже не піймаю.


* * *

Не оминути колючок,
що життя сипонуло під ноги.
Не сховать сивини,
що так зрадницьки сяє у косах.
Розчахнулось життя,
як на перехресті дороги.
І уже не знайти
чистоти в скаламучених росах.
Як тріпочуть слова,
мов метелики в теплих долонях.
Світку мій!  -  я уже
із надривом кричу.
Забери отой досвід,
що так чисто лягає на скроні.
Я ще хочу знайти
сто веселок посеред дощу.


* * *

Лиш ві сні ми безстрашно літаєм,
А насправді йдемо болотами.
І засмоктує трясовина
Нас і грішних і зовсім безвинних.
Хтось несе свою Музу, як дар,
А для когось і совість тягар.
Хтось лякається власної тіні,
Хтось світанки стрічає на сіні.
Світ зализує рану відкриту  -
Вже нову розіграли Кориду.
А життя по кровині скрапає...
Бог стомився прощать.
Він карає.


* * *

Я вже не та, саме життя не те!
А пам'ять так затискує, до болю!..
Той диво-сад, що більше не цвіте,
Той диво-цвіт, обірваний тобою...

Я не пробачу. Не простиш і ти.
Зроблю я вигляд, що тебе не бачу...
І ти не бачиш... Як же важко йти!
Зійшла роса... Не плачу я, не плачу!..


Дві зорі

На околиці спогаду
Зупинився твій сміх,
Переглянувся з поглядом
І в минуле побіг.

На долоні лишилися
Тільки білі сліди.
Дві зорі зупинилися
І упали туди...

За химерними мріями
Йде реальність німа,
А під довгими віями
Вже й сльозини нема.

Відридалось, відплакалось
І відхлипалось в сні -
Як небажана паморозь
Ці ридання німі.

Запекли мені боляче
Дві зорі у руці.
Білу книгу прочитано -
Чорна крапка в кінці.

Тетяна Пишнюк. Вірші: "Заголубила ніч. Світанок...", "Не знала солодких сліз...", "Здригається ніч за півкроку до смерті...", "Не оминути колючок...", "Лиш ві сні ми безстрашно літаєм...", "Я вже не та, саме життя не те!..", Дві зорі / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 67-68. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Наталя Пелешанко. Вірш: "Україна - це там, де Чорнобиль..."

Наталя ПЕЛЕШАНКО

Уродженка с. Жеребилівка Новоград-Волинського району. Студентка філолоґічного факультету Житомирського педаґоґічного університету ім. Івана Франка.


* * *

Україна - це там, де Чорнобиль,
Чорна пляма на карті земній,
Свіжа рана на тілі природи,
Чорна пляма на білому тлі.

Замість зустрічі - вічна розлука,
Замість щастя - одвічна печаль,
І таврована горем пилюка,
Радіації чорна вуаль.

Наші предки нам все пригадають,
Як на зустріч до них злетимо.
І нащадки не житимуть в раї,
А нестимуть одвічне ярмо.

І страждатимуть, слабнучи в тілі,
Проклинатимуть предків своїх.
Плями чорні, коричневі, білі...
Як позбутись? Як вивести їх?

Чорна пляма на тілі Вкраїни.
На священній землі Кобзаря.
Доле, будь милосердною нині,
Хай засяє прощення зоря!

Наталя Пелешанко. Вірш: "Україна - це там, де Чорнобиль..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 67. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Анатолій Пантус. Вірші: Квіти для Ісуса, Ой, навіщо?..

Анатолій ПАНТУС

Народився 9 грудня 1949 року в селі Писарівка Володарсько-Волинського району Житомирської області. Після закінчення Володарськ-Волинської середньої школи вступив до Житомирського медичного училища, яке закінчив з відзнакою. В 1982 році закінчив лікувальний факультет Київського медичного інституту ім. Олександра Богомольця. Тривалий час працював судовим лікарем ВО "Магаданрибпром", лікарем санаторію-профілакторію "Сосновий бір" Коростишівського району. Нині - лікар Іршанської лікарні. Друкується в багатьох ґазетах і журналах. Є співавторм поетичниї збірки "Зорі над Іршею" та двух альманахів медиків Житомирщини "Натхнення" (вид. "АСА", 2002 р.). Автор поетичних збірок "І зацвіте калина..." (вид. "Полісся", 1999 р.), "Пісня душі" (вид. "Полісся", 2003 р.).


Квіти для Ісуса

А розп'явши Його, вони поділили одежу Його, кинувши жереба... І ось завіса у храмі роздерлась надвоє  -  від верху аж додолу, і земля потряслася,

і зачали розпадатися скелі.

Мт. 27:35,51

Не золотий, а терновий вінок
Богу Святому оділи.
Вже по чолі кров біжить, мов струмок,
Тануть останнії сили.
Щира сльоза все тремтить на очах,
Ніби нездійснена мрія.
-  Гріх всіх людей на Синівських плечах,  - З болем шепоче Марія.
Капає кров із прибитих долонь,
Сум і зітхання повсюди.
Серце стає, і згасає вогонь  -
Більше не дихають груди.
Коли кати розіграли хітон,
Одяг собі приміряли,
Від землетрусу здригнувся Кедрон,
Скелі гранітні упали.
Грішна земля від кінця до кінця
В темряву ночі сховалась.
Щоб до Ісуса звертались серця
В храмі завіса порвалась.
І вже щодня йде народ до ріки,
Щоб всяку Правду здійснити.
В пил розітруться міста за віки  -
Віра в Христа буде жити.
Сестри й брати! Ми  -  велика рідня,
Кров'ю Ісуса омиті.
Чистого серця даруймо щодня
Нашому Богові квіти...


Ой, навіщо?..

Голубі, рожеві і червоні
Маківки під вікнами цвіли,
Паслись тихо у діброві коні
І хрущі над вишнями гули.
За артіллю гасло ясне сонце,
Плив рожевий по селі туман...
Раптом, хтось загримав у віконце,
І здалося, що блищить наган.
Дітвора принишкла у куточку,
Та спокійним був тоді татусь.
Одівав білесеньку сорочку,
Говорив: "Катів я не боюсь!
А боюся вас одних лишати..."
І в голівки цілував усіх.
Посивіла за хвилини мати,
Біля вікон чувся п'яний сміх.
Голову сільради ми пізнали,
І парторга. Він наган тримав.
Комсомольці двері вибивали,
Хтось засови на току ламав.
Мов бандити, увійшли до хати,
Як татусь маленьких пригортав.
До Спасителя молилась мати,
А парторг вже в ліжку реготав:
"Вірите у Господа; голота?
Але вчить Ілліч - Його нема.
Цю баптистку зґвалтувать охота,
А ґазду зігріє Колима!".
Довго били тата батогами,
Комсомолець сіль приклав до ран.
А парторг не відставав од мами,
На її прицілював наган.
Старший братик матінку рятує:
"Пожалійте..." -голосок звело.
Тільки горлодер того не чує -
Вистрілив дитині у чоло.
До підводи тата волочили,
Залишали нам пустий засік.
Братика таємно хоронили,
Не дізнався жоден чоловік.
Свого батька ми шукали всюди,
Матінка зверталася в райком.
Там сказали: "Не ходіть нікуди, -
Привітаєм ще одним вінком..."
Відібрали коні і комору,
З неї збудували темний морг.
А душитель піднімався вгору -
Став сексотом в області парторг
З хати нас малих - повиганяли,
В ній став жити ледар-активіст
Навіть свитку татову забрали,
Залишився нам котячий хвіст.
Ой, вже "колективна" наша нива,
Господарство звалося "Ілліч"...
Доля стала в кожного "щаслива";
Згасло сонце. Наступила ніч...
Не хотіли люди до колгоспу,
Як полин, гіркії трудодні.
Ой, діждалися селяни посту -
Помирали у Пасхальні дні.
Активісти збіжжя вимітали
І вели до "світлої мети".
Сім'ями у селах вимирали,
Вмерли мої мама і брати.
Замовчали у селі собаки,
Зникли горобці і солов'ї.
Лободи не стало. Де ті маки,
Білі і рожевії мої?..
Вимирали села, вимирали,
Як черешні білі зацвіли.
Голодом до "щастя" заганяли
Ті, що з револьверами були.
Нехристи на Великоднє свято
Підпалили церкву у селі.
Танцювали гопака затято,
З'їли ковбаси три кошелі.
І пили сивуху. Жерли знову
Ковбасу до пізньої пори.
Вів парторг про комунізм розмову,
Цілував червоні прапори..
Ой, смачні із хробаків котлети
Мабуть, тому вижив я - не вмер
Та брехали на весь світ газети -
Що живуть заможньо в СРСР.
Ой, наївся каші з лободою,
У якій були хрущі й джмелі.
Залишився я один з бідою
На колгоспній, "вільній" вже землі.
Ув артілі почорніло сонце,
І не радував серця туман
Ой, навіщо гримав у віконце,
Той парторг, в якого був наган?!.
смт Іршанськ

Анатолій Пантус. Вірші: Квіти для Ісуса, Ой, навіщо?.. / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 65-66. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Софія Осадчук. Вірші: Становлення, "Ти не смієш насміхатись..."

Софія ОСАДЧУК

Народилась 31 березня 1960 року. Мешкає у м.Володарськ-Волинський.


Становлення

Люди стали до роботи,
Хто за невід, хто за серп.
Всі полили землю потом...
Я ж не хочу відтепер
Ані храмів, ні палаців,
Навіть золота-сріблa,
Лиш кружляти в тому танці,
Де відсутня сила зла!
І в руках тримати зброю,
Що віншуємо - "перо!".
Ніжно злитися з юрбою
І оспівувать добро.

* * *

Ти не смієш насміхатись,
Адже світ і так жорстокий.
Ти ж бо потім будеш вдячний
За любов і мій неспокій.
За чекання і розлуку
І за лебедину вірність.
Я стерплю й страшнішу муку.
І між нами буде рівність.

Софія Осадчук. Вірші: Становлення, "Ти не смієш насміхатись..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 65. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Олена Мостович. Вірші: Сузір'я Фантазії. Сніжинка ельфів на тополі, Сузір'я Діви. Квітка Прозерпіни на снігу

Олена МОСТОВИЧ


Сузір'я Фантазії.
Сніжинка ельфів на тополі.

І знову думати про Вас,
Листи писати на кленових вітах...
Щоб догоріла Свічка-Час
Сльозою стомленого літа!

Яскрава фея Міражів?
Моя любов така незмінна!
В янтарних затінках душі
Це вже - фантазія осіння!

І в'ється в мантії старій,
З холодним факелом Свободи.
Квітучим полум'ям зорі
В реальний диво-храм природи...

Крізь Царство Маґа-Без-Душі -
Безсмертю не підвласне,
Крізь співчуття Маркізи Тиші -
Воскресле Сонце ясне!

В обіймах ночі. Ці фрейлини дня -
Рожеві, Золотисті Мрії?
О світла осені рідня!
Дай повернути озеро надії:

Квітуче полум'я зорі,
Жагучі сльози серця-маски,
Комусь призначені в просторі
Безсонні погляди світанків!

Колись розсипані в дібровах,
Давно озвучені в словах!
Ця дивна маґія любові -
Калини пісня вітрова?

Червоним бісером з неволі
Ти розвіваєш серця тлін?
Сніжинка ельфів на тополі
Із Королівства Сновидінь!

Блакитним оком звеселяти
Тобі призначена пора!
Тож чорним лебедем кружляти
По світлій райдузі не варт!

І знову думати про Вас,
Листи писати на кленових вітах...
Бо догоріла Свічка-Час
Сльозою стомленого Літа!


Сузір'я Діви. Квітка Прозерпіни на снігу...

Мій Азимех, небесний і святий!
Ти воскресай у зорянім саду
Арханґелом містерії планет -
Моїм сузір'ям Самоспалених Ідей!

Я - квітка Прозерпіни на снігу,
Колись опала на земний кришталь...
Жагучим подихом Розмай віків
Заніс мене в цю дивовижну даль.

Торкнув крилом - розвіяв чари,
Свавілля неба перелив
У загадкові серця ті удари,
І розцвіла я, мрії освятив -

Промінням Темряви яскравим.
Корінням Пам'яти дзвінким.
У солов'їній пісні величавій -
Майбутній маґії п'янкій!

Видінням Зоряної Казки
Іскрилась в лабіринтах дня:
Минула тінь і тінь - без маски -
Із твого царства - Золота Весна!

То по смараґдовим узорам
Мій Дух Оновлення блукав,
Щоб за вуаллю - Цар просторів -
Світанок Землю ніжно цілував!

Вітрів Розлючених намисто
Сліпучій Вічности віддав.
Ілюзій Сонячного Міста
Цій феї спрагло віщував:

Алею Щастя відчинити.
Лілеї Радости знайти,
Красою, сміхом ворожити.
І храм Кохання зберегти!

Там буде озеро Блакитне -
Тобі найкращий талісман.
А Мрій - берізок очі дивні -
Шовковим голосом світань!

Вербова злива нагадає.
Перегорне сторінки хмар,
Хоч все минає. Все зникає
За обрієм ялинних зграй!

І в цій бульварності туманів.
Чар-зіллям скропленій до дна...
Акацій Розсипи фантанів
Ще подарує стомлена душа!

Ці ніжні пташки - спів Фортуни
Розіб'ють Чашу Змієносця,
І опадуть крізь сни Селени
На теплі віти Маґа-Сонця?

Солодкі, білі, золотисті,
Неначе в дзеркалі ріки,
Вони літають в небі й досі
Волоссям срібним Вероніки...

Чому приходять в мої сни
В пелюстках Радости й Журби.
І час сплітає їх в колосся -
Так на Землі цій повелося?

Волошок-Сумнівів завія
В душі ясніє, пломеніє...
А кажуть, то Зима слова
Вливає у Сивілли письмена,

Щоб Азимех, небесний і святий
Воскреснув в зорянім саду
Арханґелом містерії планет -
Моїм сузір'ям Самоспалених Ідей!

Олена Мостович. Вірші: Сузір'я Фантазії. Сніжинка ельфів на тополі, Сузір'я Діви. Квітка Прозерпіни на снігу / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 63-64. - (Бібліотека обласного громадсбько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Надія Малинець. Вірші: Материнське щастя, Самотня верба

Надія МАЛИНЕЦЬ

Народилась 8 травня 1973 року в с. Студениці, Коростишівського району. На цей час живе у м. Коростишів. Після Студеницької школи та бухгалтерських курсів заочно закінчила Житомирський комерційний технікум. Працює секретарем на ВАТ "Коростишівський завод продтоварів".


Материнське щастя

Дивлюсь в колиску і душа радіє -
Моя дитина спить солодким сном.
Весняно-ніжні сповнюють надії
І огортають знов своїм теплом.

Промінчик сонячний заплутався в волоссі,
Зайчатком плигає і заважає спать.
Маля відкрило очі, підвелося
В вікно поглянуло, де гуси ґелґотять,

Мов найнялися з-за причілку хати.
Рукою сонячне проміння затулило,
Всміхнулося в малину курчатам.
І знов вляглося, позіхнувши мило.

Я так хотіла, щоб маля поспало
Іще часинку у своїй колисці,
Та незабаром, потягнувшись встало,
Щоб бігти в трави в зорянім намисті.

Воно до неньки ручки простягнуло,
Так ніжно притулилось до щоки.
І я до щему щастя те відчула,
Що материнським звалось всі віки.


Самотня верба

Стою я, немов зачарована
Зимовою казкою дня.
Морозом верба затаврована
Гілки опустила до пня.

Неначе, неначе покрилася
В весільну фату снігову.
Із кленом вона заручилася
Та вітер полишив вдову...

Стою я, стою зачарована
Зимовою казкою дня.
Та болем душа загартована
Й сльозинка скотилась до пня.

Надія Малинець. Вірші: Материнське щастя, Самотня верба / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 63. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Галина Малин. Вірші: Колообіг, До побачення, Риболюди, Рудий віршик

Галина МАЛИН

Народилася 14 лютого 1951 року в с. Забріддя Черняхівського району Житомирської області. По закінченню Київського державного університету, за спеціальністю журналістика, з 1975 року працює за фахом у ґазеті "Житомирщина". Член Національної Спілки журналістів України. Автор поетичної збірки "Біла кава" (вид. бібл. "Nеабищо").


Колообіг

Не плач, не плач -
Усе мине.
В пітьмі невдач
Зажди мене.
Ось я згублю
Свою удачу,
Ти засмієшся,
Я заплачу...


До побачення

Бігла за нами осінь,
Зазирала у вікна,
Хотіла щось
Сказати
І не наздогнала,
Не доказала -
Розплакалася дрібним
Дощем.
Від безсилля.
Чи розпачу?..
Почули
Її
Чи Доля
Чи Янґол,
Чи Бог...
Упала на дорогу
Смугаста Межа
Поміж Бути
І Не Бути -
Зойкнули шибки,
Схарапудилися
Колеса,
А з Поїзда Вічности
Махнула нам
Чиясь рука:
"До побачення"...


Риболюди

Німі,
Безликі
Та Ніякі
Пливемо
В нелюбому
Світі,
Кусаємо
Воду від
Злості,
Чуття
Народжені
Топим,
Прямуєм
У роззявлену
Пащу
Чогось
Чи когось?
Безокі,
Безкровні,
Німі...


Рудий віршик
В.

Маленька руда
Лисичка
Поселилась
В моєму
Серці.
Згорнулася
Там у вузлик,
Пухнастим
Колише
Хвостиком,
Лукаво
Примружує око.
Маленька руда
Лисичка -
Теплий
Клубочок сонця...
Серцю моєму
Здається,
Що воно -
Її затишна
Нірка...
А лисичка
Лише
Сховалась
Від надто
Прудкого
Мисливця.
Спочине -
Втече до лісу
На страшні
І веселі
Лови.
А нірку
Засипле
Листям...
Забувши,
Що це -
Моє серце.

Галина Малин. Вірші: Колообіг, До побачення, Риболюди, Рудий віршик / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 61-62. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Олена Лудченко. Прозові мініатюри: Думка про t°, Прогулянка до Пустоти. Вірші: "Ти був правий, i у мене є власне...", Китайська Маґнолія, Лабіринтова Маус, Ніч

Олена ЛУДЧЕНКО

Народилася 25 січня 1976 року в Житомирі. Після закінчення Чернівецького університету працювала учителем української мови в школі №17. Друкувалася у студентській збірці "Геометрія Звуків" (м.Чернівці), літературно-мистецьких альманахах Житомирщини "Зустріч '99 та 2000 - 2001", колективних збірках "Першість" (2001 р.) та "Неабищо" (2002 р.). Працює журналістом обласної ґазети "Ріа-інтер".


Думка про to

Коли хворієш, певно, відростають зайві руки й ноги. Їх не можна помічати. Скільки зігнуто, скільки простягнуто? Цілу ніч запихувала руки під подушку, спочатку ліві, потім праві, та все одно якісь кружляли в повітрі, збаламучуючи темряву. Але то нічого. Родині не подобається: дві-три ноги обов'язково заходять в інші кімнати. Розбігаються. Добре, хоч голова тримається! А руки й ноги - то на стелі, то по стінах. Не допомагає навіть маґічний оцет на лобі.


Прогулянка до Пустоти

Він ступив уперед - підійшов до самої Пустоти. Витягнув руки. Невидиме вібрувало й вертілося. Він відсмикнув руки. Постояв. Пустота сяяла попереду, як ґіґанська порожнє око. Треба було пройти її, аби вийти на тверде. Ноги дрижали, коли повільно та обережно пішов до обрію. Попереду здіймався помаранчевий диск; під ним розтріскувався сонячними променями відсутня опора.
Скоро він загубив напрямок. Втомився. Сів на п'яти, а тоді витягнувся на весь зріст на спині. Витягнув руки. І під ним, і над ним, як масна гусінь, мерехтіли уламки райдуг. Він заснув і опустився все нижче й нижче. Для нього Час добіг свого кінця, сам же він обернувся на крапку Порожнього Простору і знаходить тепер просте задоволення у тому, аби розтріскуватися на сонячні промені.


 * * *

Ти був правий, i у мене є власне проміння.
Може, тому при життi загорталась у попiл?


Китайська Маґнолія

Стиха оговтуюся... Під цегляною Стіною
Спить вітер. У сні муркоче. Ворушить цеглини і
Кульки насіння, якою була і я, аж поки не проросла
Крізь землю, випнувши віття назовні -
Маґнолія під прозорим небом Китаю.

Біля мене зупинився чорношкірий хлопчик із глеком,
По вінця налитим водою.
Постояв у затінку віть,
Втопив мене у крижаній гойдалці
І поніс крізь мовчазний шал,
Закутавши у дзвін обпеченої глини -
Пішов, поставивши глека на голову.
І вже далеко від мене хрипко засміявся -
Ледь не впустив глека, а вода
Краплями
Покапала на землю,
Суху і порепану до божевілля...
І я побачила: у мене зів'ялі і запорошені квіти...


Лабіринтова Маус

Немов розумна миша в лабiринтi,
я рухаюсь у певному квадрантi.
Унд голова моя - PR в квадратi.
Енд стеля не затримує повiтря.

Не лямпи - зорi блякнуть свiтляками
i свiт оф кос народжується знову.
Незатишно, мов сиротi-приблудi,
коли сюди, майн Ґот, заходить вiтер.

Стiкає дощ Нептуновим тризубцем,
Ай лав русалка, бат ай'м нот русалка!
Я скоро стану Ноєм навпаки,
як не навчуся хмари вiдвертати...

Тебе ображу в кличному вiдмiнку.
О данке шон, менi не треба хелпу!
Навiчно тут лишитись, звiсно, мiнус.
Та все ж безсмертя  -  це великий плюс...


Ніч

Розмагнiченим компасом глипає око,
наполохане, сiру вбирає iмлу,
нiби в темнiй норi пiд землею глибоко,
зомлiває i терпне, i тоскно йому

в цiм зашоренім краю, де морок співає,
де на місячне сяйво i цятки нема,
а розлючена тиша по нервах шмагає
нагаєм нез'ясненим i лячних октав...

Поки сонце зійде - хоч би перша жарина,
поки з'явиться серпик кривого меча,
у будинку зiв'яне останнiй годинник,
у шухлядi знiмiє остання свiча.

Олена Лудченко. Прозові мініатюри: Думка про t°, Прогулянка до Пустоти. Вірші: "Ти був правий, i у мене є власне...", Китайська Маґнолія, Лабіринтова Маус, Ніч / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 56-59. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Олег Левченко. Вірші: "Нас випадковість зустрічала...", "Горять ніжні повіви світла...", "Крокують впевнені життям...", "Як щиро та гордо...", "зв’яжу малюнки в перевесло...", "Спробуй...", "біля храму...", "Дорога рушником...", "голосіївська осінь...", "тролейбус...", Національна ідея, "Йдучи повз Михайлівську церкву...", "Слухайте поезію, коли її потрібно...", "Розбурхане небо иржею повітря...", "Красна-весно, цілуй білим квітом простори...", "У кожного в світі своя течія...", Заметіль, "Думка жахається власної тіні...", "Яса...", Ця крапка дорівнює вічности, "обличчя рук говорить із вустами...", "не живи себе ілюзіями...", "хотіли бажали і пролетіли...", "Хто за біль платить гроші?..", "Злих людей дурні люди...", "Я сумний і байдужий..."

Олег ЛЕВЧЕНКО

Народився 1 листопада 1978 року в місті Житомирі. По закінченню ЗОШ № 2 м.Житомира, технічного ліцею, вчився режисури в Житомирському училищі культури і мистецтв ім. Івана Огієнка (1999 - 2002 рр.). Активно займається громадською діяльністю, був головою Житомирського обласного елітарного літературного клубу “Перевесло” імені Олени Теліги (2002 - 2003 рр.), заступник голови обласної орґанізації Спілки творчої молоді України “Ліґа АРТІС”. Має публікації у періодичних виданнях, літературно-мистецьких альманахах Житомирщини “Зустріч’99” та “Зустріч 2000 - 2001”, альманасі “Провінція” №3, всеукраїнському журналі “Березіль”, колективних збірках “Першість”, “Неабищо”, “Останнїй zошит постфутуриzму”. Автор поетичних збірок “Подих” (вид. “Житомир”, 1999 р.), “Камертон почуттів” (паралельний переклад з російської українською власних творів, вид. “Житомир”, 2000 р.),  збірки афоризмів, збірки перекладів поетичних творів анґлійською з української “Перетинаючи поглядом / Traversing with a Glance” (вид. “Житомир”, 2002 р.), збірки “Zорова поеzія” (так само), “Ґлосолалія” (бібл. журн. “Косень”, 2003 р.), “Без надсад вічности” (бібл. “Nеабищо”, 2003 р.). 


* * *

Нас випадковість зустрічала.
Ми голі цвинтаря хрести.
Віщунка-доля не вгадала,
Коли тримала терези.

Когось питають: Хто забутий?
Той хтось простує навмання.
Його не душить галабута...
Принишкло дихає свіча.

Над нами наші стались вчинки,
Пройшов не наш експеримент...
Як восени жива рослинка,
Втрачаєм й ми життя піґмент...


* * * 

Горять ніжні повіви світла
На Божих орелях землі,
Раптово зникає проміння
І губиться в сірій імлі…

Дивись, як сміється порочність,
Пітьма додає їй снаги!
Яка в ній уразлива точність!
Яка безсоромність жаги?!?

Зникає проміння із зору,
Натомість - одвічна пітьма…
В очах лиш загоєний морок…
Там місця для світла нема!

Духовну возвишену радість
Всмоктала драговиста тінь,
А досі прихована святість
Шукатиме інших світінь.


* * *

Крокують впевнені життям 
У силу мудрости нового!
Навіщо зрячим вороття,
Як не сліпого мають Бога?
25.07.99.


* * *

Як щиро та гордо 
тримати в устах 
чисту, сильну, ніжну...
...голубити, прикрашаючи 
дорогим камінням 
чуйности-чулости-чутности...
...плекати у глибинах 
свого великого, 
мирного серця, - 
                Мову.
12.11.99.


* * *

зв’яжу малюнки в перевесло
зігнеться неба коромисло
і повикльовує чепурність
квітами всіяна чарівність
сузірь зриватиму я ґрона
зчавивши сік у келих Ґраля
і дух пашний* згустивши ружу
молочну сонячність розріже
18.10.00.


* * *

Спробуй 
життя увібрати 
в маленьку цяточку!..
Ну, і як відчуття 
тримати його 
на кінчику авторучки?
23.02.00.


* * *

біля храму
продають природу
Неділя Вербна
для охочих
гілля освятити
за так
купуємо Бога
верзеться
духовно ростемо
щоб доторкнутися святого
прозвітувавши
опісля літурґії
розпродаж
24.04.00.


* * *

Дорога рушником.
Всі йдуть по ній сміливо.
Комусь вже мулять ноги
Яскраві візерунки - 
Символи духовні
На батьківській землі;
А хтось зійшов давно,
Порізавши і душу.
14.05.00.


* * *

голосіївська осінь
голос
        сіє
           всяка осінь
гола
       сива
               як   осінь
 красива
у           вас   осінь
максиме
21.05.00.


* * *

тролейбус
крізь панораму вікна
замордовані сексом
вивіска
кінотеатр
україна
2.07.00.


Національна ідея

Україна - Я!
Україна має своє “Я”!
Україна пишається своїм “Я”!
Як гордо бути Собою!
31.08.00.


* * *

Йдучи повз Михайлівську церкву -
запах кадила:
народження та смерти,
вічного!
17.09.00.


* * *

Слухайте поезію, коли її потрібно бачити;
коли немає критеріїв працюють почуття.
Загляніть у компактність душі!

Збагнувши цінність павз,
зберігайте право голосу,
бо важко дивитися на правду…
А усвідомити її?
Спіткнувшись обличчям об наріжний камінь,
чуйте слова Івана Багряного:
“Ця декорація, цей фарбований фасад -
від політики.”
“Ламаючи лезо думки…”

Все на хвилинностях тримається.
Що не гниє - те розвивається!

Не пульсуй по сторінках…
Не дихай… Йди на компроміс.
23.10.01.


* * *

Розбурхане небо иржею повітря,
Гурчанням заліза вповита земля.
Нагоду отримала штучна клітина,
Природа зникає в технічних дивах.

Усе ідеально у ґрафіках ліній,
Розумно підкованих цвяхом ідей.
Попереду йтимуть скарлючені тіні,
Позаду горітиме часу Помпей.

Чутливо здригається тіло природи,
В нестерпному болі хиріє душа,
І ми пізнаємо: в могутності –  кволі,
А в нашій ґлобальності – ґлоба життя.
16.01.99.


* * *

Красна-весно, цілуй білим квітом простори,
Навкруги википай ароматом медовим.
Барвосніжно розпінься густими садами
Над травою, що пишно лягла килимами.

І заграй, мов симфонія в чистім повітрі,
Трепетливо оживши у сонячнім світлі.
Напувай розквітаюче мальвами серце,
На душі віддзеркалься, немов у люстерці.

Хай чарівність вселенська твоя не погасне,
А буяє завжди дивовижно прекрасно,
Наливаючи спокій в розбурханість віку,
Огорнувшись у подих гарячого квіту.
20.01.99.


* * *

У кожного в світі своя течія,
Свої перепони й кінцева межа.
Своє розуміння, власне, мета,
Свій жарт, своя музика – доля своя!
4.02.99.


Заметіль

Снігом дрібненьким вкривай, заметіль,
Сіру оголеність журних садів.
Віти пухнасто вдягаючи в шати,
Сяєвом чистим гори чарувати!

Наче мозаїка, ти в кольорах
Ллєшся в прозорих зими корогвах,
Любо пойнявши незвичністю вроди...
Грай легкокрила у струнах природи!
6.02.99.


* * *

Думка жахається власної тіні,
Бо несвідома того, що учинить.
Йдемо на берег постійного «буде»,
Ми поміж небом та «світлим» минулим.

Мабуть збудований світ інших бачень,
Бо повноцінність: не маємо, значень;
Десь загубили двокрапку чи кому,
Щоб прочитати усе по-новому?
11.02.99.


* * *

Яса...  
    Овва!  
  Яка душа!
Струмить блакитна течія.
Мовчи.  
   Дивись.    
Сади весни...
Усе – безмежні береги.
Вервечка-березіль пливе
Та косу променів плете.
Хлюпоче сонячне вино.
Збагну красу!..
  Малюю скло.
7.03.99.


Ця крапка дорівнює вічности

лишайте крила на гербарій
пів жмені сонця на ножі
кохання бавить динозарій*
ліричних куль наглядачі

ти хочеш встигнути любити
собачка виє на весну
людину паніки створити б
у цей апофіґей всьому
12.05.02.


* * *

обличчя рук говорить із вустами
тут інша ситуація зі світлом
я можу забезпечити любов’ю
або піти до горщика з попсою
з підлоги визирає серце кволе
знебарвилися квіти із очима
бери подарунковий псевдоспокій
і подих ніжний за плечима
ти маєш влучно чути тишу
заходиш в неї як у тостер
смакують подиви колишнє
а серце хлюпає од вишень
збочення
ти маєш влучно сполохати тишу
ти чуєш розніжений збуджений тостер
смакують поети на подив колишнє
і серце хлюпоче смакуючи вишні
13.05.02.


* * *

не живи себе ілюзіями
виколупавши
залишок гріха
з пуповинної фантазії

верліброві думки
постфутуристичного
минулого
серійних людей
зі
стерильною ситуацією
без утисків
вживали у комфорт

із вицвілими очима
делікатесні місця
згубили кохання
наче невинність

наша закуска
на нас
дивиться
із насолодою
як
на сяйво здорового глузду

пошуки та порівняння
альтернатива сумлінню
без сумнівів
весна виснажує
дивно і одиноко
втручанням у декоративність

зламаних крил
зустріч
навипередки з реальністю
чекають
годинникового вибуху

зґвалтовані емоції
фатальної брехні

усі масово почали бачити повітря
за
уповільненим ходом свічок
за 
уповільненим ходом думок
зухвало
вам
бісоногі ритми і рими
ніж для квітів і катів
ділі буде
19.06.02.


* * *

хотіли бажали і пролетіли
по-українськи смерть волає
від ситуації сумліє*
вона з ходою самурая

говоритиму мертвою ніжністю
за останнім діаґнозом дзвоника
за природним порядком невинности
завбачають на прапорі слоника

пахне дівка і потом і матом
і в ґазеті некролоґ цар здох
соловейко втомився кохати
ти чудово спрямований бог

лежить на небі туша сонця
й спрацьовує на нім рефлекс
пупка паняночки для хлопця
постфаталісти хочуть сХ
20.06.02.


* * *

Хто за біль платить гроші?
Болем ситі по шию!
Закорковуйте в жила
шилом
сміх.
Гроші хочуть радіти!
У гаман не ридати!
За святковість, любов і красу
і лиш краплю роси
на щоці!
2.01.02.


* * *

Злих людей дурні люди 
Дарують мені.
Для людей маю душу.
7.01.02.


* * *

Я сумний і байдужий.
Ніч пахне теплою скибкою хліба і молоком.
3.02.02.

Олег Левченко. Вірші: "Нас випадковість зустрічала...", "Горять ніжні повіви світла...", "Крокують впевнені життям...", "Як щиро та гордо...", "зв’яжу малюнки в перевесло...", "Спробуй...", "біля храму...", "Дорога рушником...", "голосіївська осінь...", "тролейбус...", Національна ідея, "Йдучи повз Михайлівську церкву...", "Слухайте поезію, коли її потрібно...", "Розбурхане небо иржею повітря...", "Красна-весно, цілуй білим квітом простори...", "У кожного в світі своя течія...", Заметіль, "Думка жахається власної тіні...", "Яса...", Ця крапка дорівнює вічности, "обличчя рук говорить із вустами...", "не живи себе ілюзіями...", "хотіли бажали і пролетіли...", "Хто за біль платить гроші?..", "Злих людей дурні люди...", "Я сумний і байдужий..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 56-59. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)