неділя, 8 березня 2020 р.

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий

Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00.
Хто вчинив: Молодіжний театр «1-а студія». Ролі виконували: Світлана Поліщук, Олег Яценко, Сергій Артеменко, Дмитро Зіневич; режисер — Андрій Май.
Місце — житомирська «Кавоманія».
Скільки: 20 гривень.
Серед глядачів: Галина Левченко, Людмила Золотюк, Катя Марчук, Олександр Трохимчук.
Автори тексту — Людмила Золотюк, Галина Левченко.

Людмила Золотюк:
— Уже по дорозі кожен із нашої глядацької команди міг сподіватися на нетипову для міста Же (Житомир) подію. Звісно, дорожні-подорожні знаки ми вже дотямили після події. Скажімо, та ж я: коли підходила до «Книго-кавоманії», наткнулася на такого персонажа, який стовпом стояв на місці посеред дороги, не зрушив із місця навіть тоді, коли наблизилася до нього досить приватно, ще він пильно дивився в очі, вони, очі, так само незворушно стояли, як і його ноги: не кліпали. «Булгаков… — згадалося, — якийсь його невиписаний персонаж». Утім, мова піде зовсім не про Булгакова, а про менш знаного для нас, проте, не кепського німецького драматурга Маріуса фон Маєнбурга. Ще для довідки: його, Маріуса, зараховують до представників одного із напрямків драматургії New Writing, із чого і почався так званий вербатім (лат. verbatium — дослівно), або документальний театр — вид, техніка театральної вистави; типологічно співвідносний із літературою нон-фікшн. Матеріалом для таких спектаклів слугують інтервю з представниками певної соціальної групи, наприклад, солдатів, жінок-вязнів тощо. Ці розшифровані інтервю і складають діалоги, канву документальної пєси (вербатіму).
Те, що Маріус фон Маєнбург має бути вдатним митцем, ми в невеликому, але тісно-щільному колі, постановили в незвичний для міста Же спосіб: виставу наче бачили і не бачили, наче читали і не читали, наче (актори) грали і не програвали. Справа в тім, що молодіжний театр «1-а студія» запропонували експеримент — жанр «читання пєси» або «читки пєси». Отже, ця справа відбувалася так: чотири актори в чорному (одязі), який заради художньо-сценічних акцентів змінювався чи доповнювався білим, читали з екранів ноутбуків свого персонажа. Цей драматичний квартет наче зібрався на домовлену годину записувати аудіокнигу і всі бажаючі могли подивитися на цей процес.
Про що читалося і слухалося? Сюжет сучасний і постмодерний, як і його автор (Маріусу близько сорока років): пан Летте робить пластичну операцію, стає красунчиком таким, що й власна дружина не впізнає, і має того від того успіх; його, успіх, має також і пластичний хірург, який бере перекроєного Летте за зразок і «шиє» таких Летте, як на фабриці, тож і сам, справжній Летте не може розібратися, чи це ще він, чи вже не він… До того ж до такого сюжету легко застосовується інтертекстуальність: нам, філологам, чимало згадалося: легенда про Галатею і Пігмаліона, пєса Бернарда Шоу, Оскар Уайльд, зрештою, мені згадався модерний Володимир Винниченко тощо-тощо; спрацює на цій пєсі «Бридкий» і психоаналіз: пєса заторкає і тему гомосексуалізму, і тему інцесту, і тему нарцисизму, і тему Тіні-Персони тощо-тощо.
Після вистави актори запросили глядачів до дискусії: чи змогла би житомирська публіка сприйняти такий чи схожий до «Бридкого» мистецький продукт?! Не відразу актори почули ствердну, точну відповідь, очевидно, через певну розгубленість: нове, незнане, небачене в різній мірі приголомшує, відбирає мову; аби не мовчати, люди щось кажуть; тоді і там комусь заважав робочий шум, хтось погано сприймав на слух, третій насторожений до гомосексуалізму, четвертому у перекладі (до речі, переклад Наталі Сняданко) муляли якісь галицизми, пятий шукав традиційного театру, тобто ось у таких коментарях визрівала думка: так або ні. Наш глядацький квартет дав своє «так», решта теж видала більше «так», таких, які категорично не сприйняли, була меншість. Отже, «Бридкий» виявився не бридким.

Галина Левченко:
— Читка нової чорної комедії «Бридкий» німецького драматурга Маріуса фон Маєнбурга нагадала мені деякі призабулі, трохи дитячі враження і сюжети, котрі тонкими невидимими нитками пронизують загальну життєву спіраль особистісного становлення багатьох людей, і мене самої передовсім. Для мого дитинства то був звичний і наболілий сюжет: коли починалася гра, вимогою й нормою здавалося — гратися за правилами. «Як же без правил?» — думалося мені малій. Якщо нема правил — нема гри. І я навідріз відмовлялася гратись із тими ровесниками, котрі хоч раз показували мені, що гратись за правилами стомлюються чи й взагалі не вміють, а надто — коли не хочуть того робити. У дорослому житті інакше. Тут чи не щодня долинає з вуст знайомих, колег, друзів, а не раз і сам застановляєшся над тим, що щось у цьому світі пішло не так, і бавитись за правилами — не лише не варто, але й не можна. Бо апріорно приймаючи правила — ти мимоволі стаєш учасником чужої гри, навязаної тобі певними «суспільно-економічно-політичними-etc.» чинниками і людьми, котрі сприймають тебе як засіб для досягнення певних своїх, дуже віддалених від твоїх життєвих цілей і намірів. Вступаючи в ті ігри, важливо зберігати опірність — а власне, вірність собі, власну ідентичність. Щоб не було так, що на якомусь етапі ти вже не просто є учасником чужої гри, а вже живим мертвяком, маріонетковою лялькою, котру ляльководи майстерно сіпають за потрібні ниточки і натискають на потрібні кнопочки, приводячи в рух увесь цей твій живий організм-механізм, котрий, за ідеєю (чиєю? отим давнім Божим замислом-провіденцією? нехай так!), задуманий був людиною із живою душею і вільною волею, вільними думками.
Саме про це, на мій погляд, комедія «Бридкий». Вона ілюструє, як поступово зріє психологічна дисоціація особистості Летте, котра подається у драмі як зримо осяжна, сюрреалістична — згідно одного з центральних правил епічного театру. Ця вся історія підсилюється підтекстовими літературно-архетипними алюзіями, щонайменше, на історії про Пігмаліона та царя Едіпа. Не бракує комедії й суто «чорних» постмодерних ароматів — це й переверсивні інцестуальні стосунки його коханки зі своїм сином, і схиляння тим самим сином пана Летте до гомосексуальних контактів, і підглядання його за статевим життям матері; власне, сам образ жінки похилого віку, котра проте зберігає молодечу вроду й чарівність завдяки великій кількості хірургічних втручань і начебто має побільшену еротичну насолоду завдяки підвищеній чутливості її вкритого шрамами тіла (через чутливість шрамів!!)… — є гротесково потворними.
Сучасна людина губиться в юрбі, в інформаційних потоках, у розмаїттях людських слабкостей, девіацій, відвертих сексуальних збочень, емоційних драглів, політичних ґвалтів, чудернацьких завихреннях доль, екзотичних подорожніх враженнях... Множити рахунок можна без кінця. Пропонується для привласнення безліч імовірних самоідентифікацій та самопроекцій, красивих і потворних, правильних і неправильних, добрих і злих. Та фокус-прикол-парадокс не в цьому безмежжі. Бо здавалося б: це так чудово — безмежні можливості для вибору. Аж ні. Навіть коли субєкт робить вибір на користь чогось начебто позитивного: певної політичної сили, котра відстоює якісь загальновизнані соціальні чи національні вартості, певного місця в загальній соціальній мережі, певної моральної якості, — зрештою будь-чого іншого, на перший погляд, безперечно цінного, — у висліді виходить результат Інший: руйнується ілюзія унікальності, індивідуальності твого вибору. Твій особистісний вибір перетворюється на тираж. Ти не один!!! Так. Але йдеться не про те, що ти не самотній у цьому світі. Мова про те, що ти — тиражований, твоя особистість заздалегідь розміщена кимось невидимим на довжелезному соціальному конвеєрі, і самостійно й вільно обране тобою соціальне лице — це всього-на-всього проштампована у мільйонному тиражі маска. Вдягай! Виходь на вулицю! А тобі назустріч посуне юрба зі сотень і тисяч людей у таких самих масках. Тому фінал пєси — містить хворобливе роздвоєння-розтроєння-дисоціацію особистості головного героя. Він постає людиною, відчуженою від найсуттєвішого, що визначає людську ідентичність (принаймні мені так здалося): від фахового покликання і глибокої особистої привязаності до іншої людини — почуття кохання. Відсутність цих речей чинить людину безликою, слабкою і нездалою до жодного опору навязуваним ззовні правилам гри.
Читка комедії «Бридкий» (що відбулася в рамках проекту «Сучасна німецькомовна драматургія», а перед тим виставу було апробовано 26-28 листопада у Львові на театральному фестивалі «Драбина») проасоціювалася з інфантилізмом у сприйнятті світу та мистецтва ще й через реакцію глядацького залу. Бо якщо випадковому глядачеві, котрий ремствував, що очікував видовищного дійства і платив гроші за виставу, а не за якесь там виразне читання вголос (йому одразу й повернули його, так непомірковано витрачені, 20 грн.:) таке сприйняття можна пробачити, то коментарі присутніх у залі акторів Житомирського театру ім. Івана Кочерги відверто вразили нефаховістю погляду, а висловлені інші враження від читки пєси переконали у глибокій загумінковості нашого провінційного культурного життя. Не забракло навіть коментаря з приводу мови вистави. Мовляв, українська (так!!! у Житомирі!!) — важка для сприйняття при швидкому темпі читання.
Попри те, що вже перед початком читання було оголошено жанр — «читка пєси» — котрий є презентаційним і не передбачає емоційної перейнятості та демонстрації різних афектів із боку акторів, — акторам було закинуто саме емоційно відчужене прочитання. Коментарі, здавалося б, зайві. Але це знаково, бо виходить, що для житомирського глядача театр ще й досі існує в рамках стереотипного уявлення про традиційний театр, де актори мають емоційно-перейнято проказувати свої репліки, вживатися, за Станіславським, у свої образи, мліти й боліти, лити сльози і трагічно заламувати руки. Європейський епічний театр Бертольда Брехта, досвід театру абсурду, зрештою, театральні реформи й експерименти Леся Курбаса — лишилися поза полем зору місцевого обивателя (а були в залі посеред інших глядачів і професійні актори, і філологи…).
Проте втішно, що молодий експериментальний театр робить кроки в напрямі долання цих стереотипів. Так само втішно, що молоді люди, котрі вже є працевлаштованими як актори, продовжують власний творчий, акторський і режисерський пошук, не бояться експериментувати й апробовувати нові форми роботи з драматичними творами.






Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу) /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.153-155-159.

субота, 7 березня 2020 р.

Ярослав Карпець. Подорож Закарпаттям або перехрестя історій та народів. Рецензія на книгу Олександра Гавроша "Точка перетину" з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Олександр Гаврош. Точка перетину. — Київ: Грані-Т, 2009.




Ярослав Карпець. Подорож Закарпаттям або перехрестя історій та народів. Рецензія на книгу Олександра Гавроша "Точка перетину" /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.153-154.

пʼятниця, 6 березня 2020 р.

Людмила Кицак. Кокотюха створив Скорпіона. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Кокотюха створив Скорпіона

Кокотюха А. Удар Скорпиона / Кокотюха А. / Предисл. А Кобец. — Харьков: Книжный Клуб „Клуб Семейного Досуга”; Белгород : ООО «Книжный Клуб „Клуб Семейного Досуга”», 2010. — 368 с.

Андрій Кокотюха заявив про себе як письменник у 1995 році, опублікувавши кримінальну повість «Шлюбні ігрища жаб». За твір одночасно отримав нагороду видавництва «Смолоскип» і ряд негативних відгуків у пресі. З того часу письменник продовжував дивувати читачів своїми новими історіями. Тримаю в руках його супер-нову книгу. Яскрава обкладинка, «скромний» надзаголовок «Кримінальний талант», сіруваті сторінки, але… наповнення здивувало. Отож.
«Удар Скорпіона» (2010) — один із нових його романів. Варто зазначити, що останні за часом твори А. Кокотюхи справді дивують захоплюючим і гострим сюжетом, незвичайними героями, несподіваною інтригою. За рядом ознак ідентифікуємо цей твір як кримінальний детектив. Є таємниця, є небіжчики, є нишпорка, є процес збору інформації (доказів), є логічні розмисли, є несподівана розвязка.
Головний герой (колишній боєць спецпідрозділу) Віктор Хижняк змушений вступити у двобій із кілером на прізвисько Скорпіон, який методично винищує людей у Задніпровську — одному з міст України. Прізвисько головного героя — Вітька-супермен — чітко характеризує всі його основні риси: він безстрашний, незнищенний, все може, все вміє, як і належить — дотепний і цікавий співрозмовник, справжній друг. Проте одна з його характерних і, напевно, нетипових рис — він ніколи не ризикує, аби показати себе комусь з найкращого боку. Він іде на ризик тільки тоді, коли це має сенс (епізод із замінованим автобусом, у якому їхали обдаровані діти України: Віктор ризикує виявити себе, проте розуміє, що навряд чи хтось інший має таку підготовку, як він; супермен кидається визволяти дітей).
Такий тип героя не може не привабити реципієнтів, адже, читаючи, ми самі відчуваємося сильнішими, благороднішими, впевненішими у собі, переживаємо і боремося разом із Хижняком. Усі епізоди бійок, думок героя, його відчуттів прописані дуже чітко і переконливо. Супермен сумнівається, він може відчути себе безпорадним, але зазвичай збирається із духом і продовжує боротьбу.
У сюжет традиційно вплітається, хоч і нечітка, проте дуже емоційна любовна лінія. Однак головного героя вона стосується побіжно. Це неабиякий комплімент письменнику, адже сучасним авторам навіть глибоко філософських творів дуже рідко вдається уникнути мотиву кохання. Андрієві Кокотюсі це майже вдається.
Якщо читач прагне адреналінових вражень, крутих бійок, шалених автомобільних гонок, перестрілок та вбивств, приправлених логічними роздумами та висновками українського супермена, — вам просто необхідно прочитати новий кримінальний роман Андрія Кокотюхи.
Людмила Кицак, м. Житомир



Людмила Кицак. Кокотюха створив скорпіона. Стаття /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.152-153.

четвер, 5 березня 2020 р.

Галина Левченко. Необароковий діаріуш людства Ліни Костенко Костенко Ліна. Записки українського самашедшого. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Необароковий діаріуш людства Ліни Костенко

Костенко Ліна. Записки українського самашедшого / Ліна Костенко. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. — 416 с. — (Перлини сучасної літератури).

Перший прозовий роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» став яскравою подією в сучасному літературному житті України. Київське видавництво Івана Малковича «А-ба-ба-га-ла-ма-га» не лише не зазнало збитків із виданням книги класика української поезії, але й прийняте було рішення про довидання 25000 примірників книги. Пірати викрали електронну версію роману і розмістили її в мережі інтернету. Письменниця в супроводі видавця вирушила в тур містами України з презентаціями — Рівне, Острог, Київ… Рецензії та відгуки просто-таки фонтанують. В періодиці, на блогах, у чаті, на інформаційних порталах і сайтах публікуються нескінченні враження від прочитаного.
Критики вже порівнювали роман Ліни Костенко з «Бісами» Ф.М. Достоєвського, визначаючи його у суті своїй публіцистичним твором (В. Панченко). Хтось вбачає у романі тріумф реалістичного змалювання подій (Я. Дубинянська). Хтось відчитує Гоголівський, Булгаківський та апокаліптичний коди (О. Стусенко). Критика від колег по перу схиляється до проведення паралелей із новітніми блоговими нотатками, інформаційними колонками (А. Санченко) і навіть психологічним зепенінгом (П. Коробчук). Хтось бачить у романі глобальну переоцінку цінностей і сміхове прощання з ілюзіями, розглядаючи сам твір як «рятівний електрошок», проводить паралелі з пророцтвами Нострадамуса, віщунськими візіями М.В. Гоголя і М.С. Булгакова (Д. Дроздовський).
Сама письменниця заявляє в інтервю, що дуже довго не могла зважитись на публікацію роману, боячись «пошкодити своїй державі». Ще з часу оприлюдненя лекції «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» читачам Ліни Костенко відомо, що вона не є прихильницею надто вільного поводження зі Словом. Бо Слово здатне творити позитивну чи негативну програму і прирікати дійсність на її здійснення. Тим більше, що в інтервю письменниця зізнається: в уста одного з героїв вона вклала чимало своїх думок — і далеко не райдужних в сенсі створення позитивної вербальної програми — котрими формулює власне бачення сучасного українського життя, як от для прикладу: «Розумово відстала нація, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Дозволяє сидіти в себе на голові. Значить, кращої долі й не заслуговує» (с. 208).
Ключ до визначення жанру роману, за загальним визнанням критиків, експериментального і новаторського — у самій книзі. І то не лише алюзія на твори Гоголя, до яких відсилає нас назва твору, а згодом щедро цитуються дружиною головного героя та ним самим. Наратор у творі кілька разів намагається самоозначитись, прояснити смисл і стиль своїх нотаток: «А й справді, чому я все це записую? Теж мені літописець Нестор. /Батько каже, що це в мене від діда, теж любив писати. (…) Оця спадкова цікавість до світу у мене в генах сидить» (с. 310). Лев, інвертований на пустелю пропонує своє визначення: «Некомфортне чтиво, навряд чи хто надрукує. Якийсь глобальний роман чи що» (с. 311). А от міркування героя в іншому місці: «Цікаво, чи хтось на світі веде діяріуш людства? Не свій особистий щоденник, не мемуари і спогади, не історію держав і народів а саме діяріуш, запис дій і подій, компендіум фактів, щоб хоч щось збереглося в памяті, що діялося на цій планеті» (с. 245).
Під час читання мені здалося, що роман Ліни Костенко і є відповіддю на це останнє риторичне запитання про «діаріуш людства». Бо при всьому новаторстві блогових нотаток та інформаційних колонок — формою вони нагадують давні хроніки і діарії. Надто ж діарії. Твори цього жанру мали писатися «коротко і ясно», і, як зазначає В. Шевчук, пишучи про діаріуш одного з давніх українських авторів 18 ст., «записувати події треба моторно і з бажанням, при цьому не забуваючи й «матір-мистецтво» з увічливістю — визначення вельми характерне, бо натякає увіч, що матеріал має бути розташований не стихійно, абияк, а за певними мистецькими законами, що можна зрозуміти лише в один спосіб: події й факти проходять певним чином через «я» літописця, притому так групуються і записуються, щоб створювати картину тогочасного урядового життя. Отже, в діаріуші мусить бути наявний, як ми тепер кажемо, інтелектуальний стрижень» (Муза роксоланська. Т. 2. с. 451). При всіх закидах у публіцистичності й механічному записуванні фактів Ліною Костенко, безладному хаотизмі викладу і безсюжетності, варто відзначити, що «інтелектуальний стрижень» у творі є — їх навіть кілька. Це своєрідні смислові осі, на котрі намотується цілісний зміст роману. «Коли факти розкидані у свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система» (с. 240), — переконує оповідач. Система ця вибудовується химерно і багатовимірно: співставляються числа і дати, події минулого і сучасного, реальні історичні факти і вигадані літературні, порівнюються реальні люди і герої міфів та художньої літератури, за сучасністю скрізь незримою тінню стоять події минулого. Герої книги — не лише люди, але й природні стихії, планети, країни і міста, соціальні і природні явища. Десь ці факти складаються у певні повторювані структури-малюнки калейдоскопа, а десь плинно течуть струнким впорядкованим струменем, як пісок у клепсидрі.
Дещо незвичною в контексті романного жанру виглядає особиста сюжетна лінія про життя головного героя на протязі 4 років — бо вона не є в цьому творі ані центральною, ані провідною — це всього лиш одна зі смислових осей, котрі дозволяють автору розказати про чимало прецікавих фактів і життєвих позицій. Головне у цій книзі — світ. Життя у планетарному й галактичному вимірі. «Але забудеться й це. Мозаїка світу мерехтить, сяє, обсипається. Із порохів, з диму, з темряви постає інша, омивається дощами й кровю, і знову проступає нова. Колись обсиплеться й наша мозаїка. Щодня хтось заходить у свій смертний тунель» (с. 202). Ця властивість твору цілком відповідає естетиці бароко, де особиста доля постає лише краплинним мікрокосмом, організованим проте за вічними й універсальними законами макросвіту.
Родом із бароко, а то ще й либонь із середньовіччя, наскрізна в романі метафора світу як книги. Причому ця глобальна світова книга постає бароково стереоскопічною, жанрово мерехтливою і мінливою. У різні часи ця книга набуває рис детективу чи драми, біблійної оповіді чи здійсненої книги пророцтв, трагедії чи фарсу. «Взагалі наша дійсність — це колосальний детектив з елементами фантасмагорії» (с. 356), — постулює наратор. Або: «Люди дивляться серіали, трилери, детективи, все, що накрутив режисер і придумали сценаристи, переймаються долею вигаданих персонажів, а реальні події, реальні учасники цієї всієї всесвітньої драми хай щезають безслідно, не зачепивши свідомості?
Бог з вами, люди. Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми такі й смертельно самотні. Хтось же й наше страждання дивиться, як серіал» (с. 245). Наратор часто апелює у своїй оповіді до образних і гротескових паралелей подій, що описує, зі змальованими у творах Гоголя й Булгакова, актуалізує біблійну історію, пророцтва Нострадамуса. Помічаючи в інформаційному потоці сучаності певні закономірності, герой означує їх літературознавчими термінами: «от і вписалися в світовий контекст» — це про введення українського війська до Іраку; бомбардування Багдаду в Міжнародний День Театру визначається «кривавим спектаклем»; історію з консьєржами в їхньому будинку називає епопеєю; підкреслює катастрофізм фіналів кожного року; деякі події подаються як рефрени: «Мабуть, існують якісь рефрени подій, суголосність у часі і в просторі» (с. 320), — через періодичну, як і в художньому тексті, повторюваність.
Книга як зафіксоване письмом знання постає у романі певним стабілізуючим чинником, і чи не єдиним, що створює можливості для подолання глобальної амнезії — особистої і світової. «У суспільства ретроградна амнезія. Воно уже все забуло. Воно навіть не робить зусиль пригадати. Через те з цим суспільством можна зробити все, що завгодно. Обікрасти його, принизити. Привласнити його власність» (с. 288). Культурна й історична память — це єдине, що чинить людину опірною до фікцій і симулякрів постіндустріального і глобально обезличеного світу. Саме книга здатна подарувати цінне осяяння позазнаходження і власної окремішності від всезагального абсурду й маніпулювань свідомістю мас: «Гортаю енциклопедію. «Весь Ірак — це музей під відкритим небом». «Ця земля — колиска кількох цивілізацій». Долини Месопотамії. Ніневія. Ріки Тигр і Євфрат. Але ж дозвольте — Месопотамія, Межиріччя — та ж там жили перші люди після Потопу! Ріки Тигр і Євфрат — це ж ті ріки, які протікали в раю! Отже, це десь там росло Древо пізнання, з якого зїла те яблуко Єва. Отже, це там Каїн убив Авеля. Отже, з тамтешньої глини Бог створив Адама! Отже, звідти родом все людство?!» (с. 277). Так, актуалізуючи біблійну легенду про Вавилонську вежу, герой осягає неправдивість і маніпулятивність інформаційного окозамилювання щодо війни в Іраку та миротворчої місії в ній українських військ. І таке осяяння в книзі не поодиноке…
 Саме книга, писане слово — дорівнюють людській тожсамості. Тільки та людина, яка мовить, яка пише, пропонує світові своє Слово, яка має власний почерк — повною мірою може вважатися людською індивідуальністю. Перед нищенням індивідуальності і нівеляцією самобутності застерігає авторка: «Або хоча б оці мої Записки. Записки тому й Записки, що їх треба писати, записувати. Переписувати, правити. Гоголівський чиновник щоранку стругав двадцять три пера, щоб написати свої екстракти. А тут набрав, залив, переставив. Мишкою клікну, маркером пробіжусь. Готово. Я вже й забув, який у мене почерк. За мене пише компютер — кирилицею, латинкою, яким завгодно шрифтом, болдом, курсивом, італіком — чітко, красиво, акуратно, але мій почерк розсипався, атрофувався, графологу тут уже нічого робити» (с. 266-267). Втрата ідентичності — те, що найбільше болить головному героєві і водночас — це діагноз епосі масової культури та всезагальної профанації величних ідеалів минулого: «Людської якості тепер вже не треба. Не треба совісті, гідності, не треба освіти. Це вже бренд. Потрібні гроші. Потрібен імідж і рейтинг» (156); «Якась комаха, допотопний метелик, міг зберегтися у бурштині. А людина ніде не збережеться. Нема того бурштину, в якому б вона збереглася навіки. І весь я, з усім моїм життям буду змитий прибоєм нових поколінь» (с. 270). Ще страшнішим цей діагноз виглядає в умовах української дійсності: «У якому світі ми живемо? На ніч нам показують хорори й трилери, зранку ми входимо в світ реальних кошмарів, децибели трагедій такі, що уже перестаєш їх чути. Нас привчають до кривавих видовищ, до пласких понять і печерних емоцій. Нас постійно тримають на подразниках, ми вже не здатні на потрясіння, інформація як з бранспойта, збиває з ніг — може, це так і задумано, щоб ми перестали бути людьми?!»; «Я ж не пройдисвіт і не маньяк, я не збираюся грабувати банк і найматися в кілери, я не ходжу до проституток і не напиваюся в барах, — чого ж мені навязують ці сюжети? Чому я мушу стежити за перипетіями долі злодія і наркомана, бандита і повії?
Зрештою, це моя приватна територія. Це мій дім, мій телевізор, мій життєвий простір. Це мої вікна, мої двері, в які я не пустив би ніяку погань. Чого ж ви лізете через екран?!» (с. 286). Культурний українець не має елементарного: «І ось моє українське ноу-хау. Я хочу жити у повноцінній країні, розмовляти повноцінною мовою і гарантувати це моїй дитині на майбутнє.
Все. Dixi. Я сказав. Хто зі мною не згоден, хай звертається до психіатра» (с. 161).
Доречно вести мову про переплетення кількох різних дискурсів у романній тканині «Записок українського самашедшого». У творі своєрідно протистоять дискурси конструктивні і деструктивні. Перші два — це особистий дискурс і дискурс політичного становлення України — розгортаються цілком у руслі європейського романного сюжету: є доля країни і є вписана в цей національний контекст особиста доля персонажа. І та й інша не сягають вивершення, не сягають рівня історичної акції чи дії. Ці обидва сюжети ніяк не потраплять стати «історією». Та попри свою слабкість, непевність і невизначеність вони протистоять із деструктивними — дискурсом катастрофізму й абсурдизму в глобальному й національно-політичному вимірах та дискурсом божевілля у приватному. Художній час у романі чітко структурується на приблизно рівновеликі чотири розділи — періоди-роки після міленіуму: 2001, 2002, 2003, 2004. Чотири дискурсивні виміри, чотири роки — знову ж відсилають до естетики бароко, до універсального образу квадрантеса, схрещення горизонтальних і вертикальних осей буття. І головний герой, і його країна приречені на ненастанний пошук виходу зі світового лабіринту. Ці квадрантеси, як особливо стабільна структура, є переконливим позитивним пророцтвом у романі Ліни Костенко.
Хоч на перший погляд, панівними видаються таки деструктивні дискурси — що й винесено в назву твору. Ліна Костенко нагадує читачам про застереження відомого швейцарського психолога К.Г. Юнга: «Між іншим, Юнг ще коли попереджав, що світ висить на тонкій ниточці людської психіки. І що надалі не війни, не катаклізми, не техногенні катастрофи, а саме це перевантаження психіки, її невідворотний зрив криє у собі найбільшу небезпеку для людства» (с. 206). У романі не бракує яскраво сюрреалістичних змалювань цілком реальних фактів масового божевілля, абсурдизму у вчинках і думках. Симулякри й фікції прагнуть опанувати свідомість героя. Чимало в романі образів окремих божевільних особистостей, або людей, що перебувають на тій дуже хисткій межі поміж божевіллям та нормою: поява в Києві жінки, котра закликає всіх садити горіхи, бо форма їхніх плодів нагадує звивини людського мозку; образ хлопця-підлітка, котрий переконує перехожих у метро, що він син Горбачова, а йому в живіт вмонтовано ретранслятор, за допомогою якого контролюють його батька; божеволіє колега дружини героя; тінейджер з поглядом «наче-з-космосу-і-ніяких-позивних», котрий у навушниках слухає «звуки природи» й живе, занурившись у віртуальну країну на острові Косумель, бо там мешкає його віртуальна наречена; сестра головного героя — «кришнаїтка, у золотому й багряному, вся в дукатах, з черленим тамбурином у висмугленій руці, зі сріблинками в косах,і за плечима — туман. Вона вже не наша, це її вибір» (с. 181); дружина героя поводиться виразно неврастенічно; друг, котрий виїхав на тимчасову роботу до Каліфорнії, у відповідь на листи про політичні події в Україні розповідає про колібрі, які збирають квітковий нектар, про оленів, котрі обїдають троянди, про зимові й літні перельоти метеликів; герой з дружиною мають «спільну галюцинацію на двох» під час прогулянки російського президента Хрещатиком; депутат купує собі ділянку на Місяці; виставка актуального мистецтва, яку відвідує герой з дружиною, має назву «Клінічна антропологія»: «Експонувався альтернативний психоз, щоб подолати психоз справжній». Тріумф деструкції, апофеоз параноїдального мислення. Наче у художника в голові розірвалася бомба» (с. 207), — та безліч інших таких прикладів. До таких абсурдистськи-деструктивних чинників віднесено у творі рекламу: «Але вона міниться, мімікрує, шукає найулазливіших форм. Вона є співана і танцьована, інтонаційна й звуконаслідувальна. Її вже вплітають у двозначні натяки, карколомні трюки і античні сюжети. Олімпійські боги дудлять вітчизняне пиво. Махають крильцями гігієнічні прокладки. Пританцьовують пральні машини. Співає арію бутерброд» (с. 210). Майстерно змальований стан початкового божевілля самого героя перед спробою суїциду: «Я думаю, дерева живі. То вони хитаються, то хапаються за голову, то хилять гриви, як коні. Вони єдині, з ким я можу розмовляти. Оце дивлюся у вікно і розмовляю» (с. 177); «Одна табличка особливо привернула мою увагу: «Віддід реєстрації смерті». Я подумав: «Зайду, зареєструюсь». Але передумав: «Як же я зайду? Вони ж подумають, що я живий» (с. 179). Гротескові картини трагічного й смішного переслідують героя з газет, з екрану телевізора, з інформаційних колонок інтернету. Люди панічно шукають втечі від дійсності і кожен знаходить якусь власну криївку, котра найбільш відповідає його професії чи психологічним якостям. Тому герой привязується своєю уявою до образу жителів Канарських островів, котрі замість говорити — пересвистуються. І мріє про втечу на ті далекі омріяні острови, де ніхто нікого ні про що не інформує, ні до чого не кличе й нічого не навязує: «Прощай, людство! До зустрічі в інших вимірах. Чекаю віртуального літака, як божевільний послів з Іспанії. Одна надія на той літак» (с. 186).
Писаний лаконічною, яскраво метафоричною, а подекуди й афористичною мовою твір передбачає багату емоційну гаму з боку реципієнта. Якщо довіряти логіці «заразності» хвороби, то назва книги цілком себе виправдовує. Читати ту книгу — своєрідний мазохістський «кайф», бо й мучишся, і облишити ту справу ніяк не можна: читач непомітно перетворюєтья на аналог самашедшого наратора, «підсадженого» на інформацію про світові події. Сторінки книги Ліни Костенко здатні викликати напади шаленства, але й оговтують від багатьох ілюзій. Діапазон емоцій, котрі може викликати ця книга — широкий, від безнадійного самотнього реготу, ладного, перейти в плач, до світової туги під впливом сюрреалістично схоплених трагічних картин.
Світ і політики збожеволіли, глобальні катаклізми і тупі цинічні війни за перерозподіл ресурсів та влади здатні перевершити своїм страшним і цілком реальним гротеском образи, породжені фантазією генія чи збоченою уявою божевільного. Цим, вочевидь, мотивується пасивність «самашедшого» і його нехіть примикати до будь-яких політичних організацій чи акцій масового протесту: з цим світом марно боротися, кожна активна дія зробить із тебе співучасника масового божевілля і ще більш невільним. Що знову ж, асоціюється з бароковою настановою на втечу від світу, сформульованою авторами бароко, зокрема, Г.С. Сковородою. Деструктивний вплив світу на людину — невпинний і невичерпний. Тому актуалізується іще одна сковородинська тема — пошук і пізнання себе: «У моєму випадку сказати Я — це вже велике досягнення. (…) От я й вискочив, як Пилип з конопель, у цій демократії, нездатний відчути самоцінність свого Я. Так що для мене вимовити цей займенник — це буквально логопедична вправа. Пересвистуватись не треба, коли можеш сказати — Я» (с. 181).
Роман Ліни Костенко певною мірою належить до контексту тих, що писані на тему verlorene Generation. Книга ця, в багатьох моментах документалістськи точна і хронікальна, розворушила багато задавнених і новоявлених проблем, котрі зачіпають за живе кожну мислячу чи й просто небайдужу людину, котра була свідком та учасником політичного становлення України після проголошення незалежності. Тим більше, що проблеми ті наскрізь пронизують кожне наше актуальне індивідуальне життя. Із «помаранчевою революцією» наприкінці роману вийшло, з одного боку, якось дискомфортно, проте це не справляє враження «невчасності» написаного Ліною Костенко роману. У заключних узагальненнях героя читаємо недовіру до того, що відбувається, про маятниковість у розвитку історичних подій, про наступне згортання помаранчевої революції. Зрештою, ми всі тепер живемо після тієї «історії». І з реального життя в деталях знаємо, що означає той образ маятника. Тому перемога конструктиву й настанови на дію в фіналі твору начебто не дарують впевненої віри в оптимістичний розвиток подальших подій як у пророцтво. Та все ж, як оптимістично запевняє «самашедший» Ліни Костенко: того, що відбулося на Майдані, неможливо згорнути, бо «це вже Історія. Не з бромом, а з помаранчем. /Сторінку можна видерти. Історію — ні» (с. 414). І цю «Історію» важливо згадати тепер, коли маятник історії схитнувся у протилежний бік. І цьому «самашедшему» варто вірити, зрештою, його життєва стратегія — типова: він — людина, котра тримає лінію оборони, котра сумлінно оберігає кордони своєї культурної території і не піддається нівеляції та мімікрії.
Галина Левченко, м. Житомир









Галина Левченко. Необароковий діаріуш людства Ліни Костенко  Костенко Ліна. Записки українського самашедшого. Стаття /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.146-152.

середа, 4 березня 2020 р.

Лав 4ева. Нах'концепція. Розділ II: Домашні клопоти. Повість з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Лав 4ЕВА

Нахконцепція
Початок у «Філео+Логос» № 15
Розділ II: Домашні клопоти.

Холєпа...
Якби це так коротко і влучно пояснити, що таке моя хата.
Для початку, як в будь-якому порядному лохотроні, троха історії.
Давно-давно, жив собі дядько. І було це так давно, що мені тоді саме за сім років перевалило, а сестрі моїй ще, взагалі, дозволялось вимазувати кашею волосся, різати шлєйки на мамкиних туфлях і вчити Барбі плавать брасом в акваріумі з дорогезними індонезійськими рибками, що через найменший стрес могли викинутись к чортовій матері з води на килим...
І були ми з цим дядьком і сусідами і родичами одночасно.
Так ось, одного чудового зимового ранку мої батьки стали власниками ще однієї двокімнатки, через високий відсоток смертності в нашій родині, а мо через низьку здатність до співпереживання, а мо через слабку сприйнятливість дядькового організму до butyl methoxydibenzoylmethane та hydroxyisohexil 3-cyclohelene carboxaldehyde, що гарантували новий неповторний аромат до улюбленого дядькового алкогольного напою і, одночасно, уявного друга, товарищща і собутильніка Фєдича, протягом доброго десятка років. Коротше, я тут не слєдствіє — по вскритіям гадать.
З того страшного горя, батько на похоронах «дорогого і гаряче любимого всіма нами дядечка» (а в будні «старого смердюка, щоб йому власною печінкою вдавитись!»), хіба що не рвав баянів.
Потім, у квартири почались довгі і складні часи, повні завоювань, розрух, репресій та руйнацій у вигляді недовготривалих, але насичених враженнями, набігів кочівного студентства, якому вона здавалась, як безармійна країна з легкої руки мої мами.
З тієї ж легкої руки та ж сама мама на моїх пятнадцять років вигнала тих пянючих покидьків, так-сяк навела лад (повигрібала поклади пляшок і кондомів), вивезла всі розвалені меблі, тобто, вивезла майже всі меблі і торжествєнно, під барабанну дробь, вручила мені ключ і начитала довгу научаючу лекцію на тему моралі, дівочої честі і відповідальності. Десь між третім-тире-пятим абзацами мелькнуло речення, що мало б насторожити мене одразу, але моя бдітєльность була вимкнута єдиною думкою: «власна хата!.. ги...».Речення ж було просте і вбивче, як дубова ломака: Юля з тобою теж житиме.
Коли я схаменулась, було вже пізно. Це була вона — чарка портвейну в пляшці мартіні...
На нинішньому етапі Хата дещо удосконалила образ і набула нових рис, та, врешті, основного свого змістового наповнення майже не змінила.
Хата була концентрованою сумішшю сюрреалізму, маразму,абстракціонізму, абсолютною протилежністю фен-шуя, але точкою перетину всіх можливих енергетичних потоків, від електричних і до потоків самобутніх, самоусвідомлюючих частинок, що спромоглися розірвати міжреальнісну завісу і обєдналися в певне утворення, що стало порталом між світами (от такий неслабенький вінт приходить в голову, якщо дека днів підряд кудись щезають твої кєди, носки, сніданок і, навіть, зубна щітка). Від такого передозування постійно і всюди відбувались нестиковочки. Кожен день, щоб познайомитись з новими людьми, я мала йти не в клюби і не на туси, а у власну хату. Подеколи, прокинувшись, в середу, після обіду, я могла спостерігати сплячі на дивані деформації матерії, що мали вигляд, наприклад, не дуже тверезих, попухлих мордяк чоловічої статі. При тому, що попередній вечір минув за грою в шашки, як слабкою спробою задавить когось інтелектом і, як останнього дурня, послати по пиво.
Будучи глибокопереживатєльними особистостями ми, якщо могли впізнати тіло, напувати чайком, питались про здоровя і мирно випроваджували, а в разі, якщо тіло залишалось нєопознанним — випихали його з хати в три шиї без лишніх коливань повітря. Спец. темою була кухня, а, особливо, табуретки. В пасивному стані їх спостерігалось на кухні три. Але при зростанні кількості людей табуретки починали змінювати свою кількість до семи, десяти і, навіть, сімнадцяти. Можливо, їх би ставало ще більше, але поки що більше сімнадцяти чоловік зібрати не вдавалось.
При тому, всі вони були різні. Трьохногі, чотирьохногі, в квіточку, в зірочку, мякенькі, погризені собаками... Я мала щодо цього дека теорій: або табуретки перейшли на новий рівень еволюції і уміють розмножуватись брунькуванням, або вони генеруються за необхідності з певних інших місць, наприклад, прямо з-під дупи якогось мена в кафе «Сніжинка», наминаючого пончики, або ж їх приносять ті, хто приходять. Але, знов таки, я ніколи не бачила, щоб хтось йшов, волочачи за собою свого чотирьохногого друга...
Ще дека раз в Хаті виникала підозріла синюшна постать; спірит іменував себе Фєдичем і, називаючи нас «прекрасними куртизанками», вимагав покликати «Алєксєя». Юлька, низькуватим від ангіни, голосом видавала, що духів викликати ще не навчилась і просила передати усім іншим уявним друзям нашого покійного дядька, що він більше гуляти не виходитиме. 
Час від часу на території Хати виникала Настка. На відміну від спірита вона могла спостерігатись в нас до трьох тижнів. Ця дівка могла показово йти від якогось хахаля чи переховуватись, чи впадати в депресії чи відпочивати від набридлого середовища чи просто проводити час з «лєпшими друзями». В її проживанні було 2 жирнючих плюса і лише один дистрофічний манюній мінус. Плюсами було те, що вона вміла, як ніхто, контролювати коливання людських мас в хаті й уміло-вчасно-політ.коректно випирати їх геть, та ще готувала вранці їсти. Зазвичай, в нашому типу-рефрижераторі МІНСЬК стабільно водився лише півлітровий пакет молока «Дояронька». Справа в тому, що наш батько працював на якомусь виробництві, де за шкідливість давали молоко(да-да!.. В світі ще водиться така земля обітована). Батько щовечора заходив до нас, вручав пакет і, усміхаючись, казав:
— Це вам від зайчика.
На сім в умовному списку зобовязань супроти пункта «батьківський обовязок» ставив галочку і йшов собі, втикать тєлік.
Мене якось ніколи серйозно не цікавило, що там за шкідливе виробництво, хоча, дивлячись на пакет молока, я задумувалась: мо, вони там зайчиків доять?..
Так ось, коли в Хаті жила Настка щоранку з пакету молока виходив цілий сніданок з першим, другим і компотом, а коли Настки не було на сніданок, зазвичай, було по чашці молока.
Мінусом ж було те, що та дівка уміла по дека годин застрягати в ванній.   
 В такі ранки мені доводилось брести до мами.
І, обовязково, по всі законам Всемогутнього Западла, саме в той момент, як я, в коротких піжамних штанцях з рожевими бегемотами і майці Black Sabbath вся така припухла і заспана з зубною щіткою за щокою бездумно тисну на дзвінок до батьківської квартири, повз пробігатиме якийсь сусід з собакою чи з сміттєвим відром. І, обовязково, запитально спиниться. З самого глухого ранку я не придумую нічого краще, ніж голосом, накачаного кофеїном, трудоголіка після третіх суток безкінечної роботи, пояснювати:
 -Я з соцопитування! Ми щодо впливу метеоритних дощів на переважання омлету над вівсянкою на сніданок у пересічного українського громадянина. От ви надовго йдете? Повертайтесь швидше. Бо так і лишитесь неопитаним.

А тепер повертаємось до часу теперішнього.
Ми приповзли до мене на Хату десь по обіді. Сонце вже перейшло на режим мікрохвильовки і мало навязливу ідею підсмалити хоч якусь наївну заблудлу людинку, як дошкільнята з лупою смалять бува мурашок за школою. (Ех.. По-первах, вони смалять за школою мурашок, потім цигарки, потім траву...)
Здавалось, кєди плавляться прямо на асфальті.
Двері нам відчинила Юлька, пофігістично застібаючи на ходу ширінку в шортах.
-А, це ти...
Настка широко либанулась і здерши вєтнамки пішла в кімнату до компа:
— І тобі «Добрий день»! Як справи, кажеш?.. Нормально справи, дякую, що поцікавилась.
Сашик продовжував стояти в дверях і зазомбовано розглядати Юльку.
— А з тобою що?..
— Думаю, це шок, — видаю я вже з кухні, підставляючи стакан під кран, — не кожна людина морально готова побачити без попередньої підготовки оцей твій коронний стриптиз...
— Дурепа!
Сашик мотає головою і віддає сумку Юлі, заявляючи:
— Привіт. Люблю я ваш дім. Тут завжди так затишно і гостинно...
— А подйоби попрошу залишить за кадром! — по сім Юлька розвертається до мене і демонструє найвищий рівень зацікавленості:
— Як зїздили?
— Нормально, — кажу я, втім, спостерігаючи, як Юля показово позіхає і йде в кімнату на диван. За мить з кімнати починає гриміти «Guano Apes».
Розійдись я тут мислєю по дрєву про все пережите за тих дека днів чи вякни щось типу «всьо good», вона виявила б однаковий інтерес.
Юля — се моя кровна молодша сестра.
Коли Бог робив Юлю, він узяв ескіз мене, зробив з нього негатив і поставив печать «схвалено». І ліпив її спеціально, щоб перевірити як скоро ми спробуємо перегризти одна одній глотки. Посланцем волі Бога на землі була мама, бо вона єдина завжди намагалась нас звести до купи. Так, по-первах, малі, ми спали на одному дивані, потім жили в одній кімнаті, тепер вона, взагалі, спихнула нас в одну квартиру. Я не здивуюсь, якщо колись доведеться побачити Юльку на одному полі бою, правда в протилежному таборі.
Але, мозок навіть і в негативі вседно лишається мозком, тому за тих півтора десятки років, що ми муляєм одна одній очі, довелось піти на ряд поступок, знайти компроміси і врешті, безболісно розділивши територію, обовязки і права, зажити тихо-мирно, не проливаючи крові і не вводячи на територію Хати військові сили. Так що, хай там та Раша не гасає по «малим республікам» і не верещить, що в неї, бачте, землю тирять, хай так і скаже: хочем набить морду — нема кому. Якщо вже ми двоє вжились, то їй давно пора починать ромашки по дулам танків вштромлять.
Окрім Юльки в Хаті спостерігається ще дека дівчат рідкісної в сім домі блондинистої наружності, я натикаюсь на їх пурхотливу зграю в ванні. Блондиночки, як горобці в фонтанах, тріпотять водою з раковини і дико гигочуть. Здається за секунду вони почнуть поливати одна одну з ніг до голови, оголюючи таким нехитрим чином пружні частини тіла під тугими майками. Відчуття якоїсь дешевої реклами. Втім, фрази типу «Унітази і раковини «Хлопчик-Горобчик» — хлюпоти як ми, хлюпоти з нами, хлюпоти краще нас!» так і не спостерігається, а дівки вже труть свої румяні писки об мій один з небагатьох чистих і мяких рушників.
— Вєєє... — щиро видаю я, відхиляюсь з дверей і гукаю в кімнату, — Юль, що це за блондинисте кодло?!
Білявки по сім повтирали писки і позавмирали супроти мене, як завмирають насторожені білки, коли їх розглядати в приціл рушниці, здається, вони до останнього вірять, що то фоторужжо, як у Шаріка, і їх знімають для якого-небудь журналу «Юний зоофіл», а хижий погляд, покапування слюни і папірчик з викройками шуб в нагрудній кишенці куртки взагалі помічать навідріз відмовляються...
Та я знаю їхню породу, тому, на всякий стою в дверях, цим самим сподіваючись не пропустить просочування світловолосої холєри на незаражені території.
Лівим оком підмічаю, що мій... любий... рушник... в рожевому блиску...
Юлька виникає з кімнати і травить підозрілу посмішку.
 Останній раз ця посмішка вмикалась, коли Юля припхала в хату семеро малих чорнявих кошенят і попрохала, щоб вони «поки-що перекантувались в нас», доки вона — Міс Турботливе Стерво — не знайде їм прихистків...
Врешті-решт, за 3 місяці шматування шпалер, зависання на шторах і підлого перебігання дороги, так що вже вся підлога була запльована через ліве плече, моєму по ідеї безкінечному терпінню настав край. Ці демонята з янгольськими писками, здавалось, всюди таскались цільним племям, ніколи не допускали відставання слабких чи хворих особин, мали свою систему знаків і, взагалі, нагадували якусь малобюджетну військову організацію. Та чорт би з ними, якби ж ця організація не була спрямована проти мене. В постійному викраданні моєї їжі, груповим розвалюванням виключно на моїх ліжку і кріслі, викраданні мого взуття з подальшим перетворенням його в спільний кльозет, я не могла не розпізнати затравлювання. Підозри мої підтверджувались після багаторазових засад з шафи і декількох спроб загнати мене, як дикі люди заганяли мамонтів. Я стиснула зуби, впхнула скільки влізло царапучих кошаків в коробку з-під кєдів і пішла роздавати їх в «хороші руки». Роздавання заключалось в тому, що я сідала на будь-який тролейбус, де робила скляне обличчя на пронизливе нявкання і косіння пасажирів в мою сторону, по сім виходила на будь-якій зупинці і, як містичний чужинець-ковбой, ховаючий очі під полями капелюха, безшумно йшла якоюсь вулицею, роглядаючи минаючі мене перекотиполя і найближчі будинки.
Коли раптом мені видавалось, що в одній з хат живуть «добрі руки», я, з посмішкою злого брата-близнюка Санта Клауса відкривала коробку, витягала за шкебари одного з тих диявольських виплодків і робила легкий, ненавязливий пас в сторону будинку.
За мить з-за паркану лунало мяке «чавк!» і я з відчуттям виконаного обовязку йшла собі далі.
А, зачувши після чавка дзвінкий собачий гавкіт, я похитувала головою — бідне, маленьке створіння, воно не знає ще, яка біда звалилась щойно на його голову. Я про песика, звичайно ж...
Таким нехитрим чином я змогла позбутися майже всіх...
Але Життєве Паскудство і тут не оминуло моєї скромної персони.
За тижні три я натикаюсь на перетинаючу мені дорогу чорняву кицьку з такою «мордой лица» ніби привид старих пухнастих проблем з нас двох саме я, а не вона.
— Ти хто? — питаю я.
Вона мовчить.
— А звідки? — сідаю я навпочіпки.
Вона теж сідає, облизує задумливо лапу і обгризає кіготь.
— Професійний ігнор, — признаю я.
По сім кицька кидає на мене погляд ситого тигра, типу:»і зїсти б тебе, як валяєшся, так уже ж не лізе» і йде, пофігістично мене оминаючи.
— Кірпіч, — виникає у мене.
Лише збіг тих обставин, що в мене немає других кєдів, а значить і коробки для них, що мені ліньки знов кататись на край світу в тролейбусі і, що вона не викликає в мене такого ляку, який викликало усе її кодло, лишає її на теренах хати і далі проїдати хазяйські харчі і дрихнути на підвіконнях.
До речі, коли я споглядаю переляканих блондинок Юлька впливає в кадр саме з Кірпічом на руках.
— Я мала б сказати раніше, або й передзвонити... Але...Ці дівчата...Вони...
— Sorry, we actually…*, — вчуваю я лівим вухом.
— Га?..
— Вони з Швеції, я обіцялась їх...
— Maybe we wouldnt be here…**
— Це баптистки попросили на три дні...
З хрустом у шиї я переводжу погляд на джерело англоподібних звуків.
Блондинки натягнуто білозубо шкіряться. Схоже на оскал собак перед добротним києм.
— Everything allright ladies… Ill just say some words to my dear sister***? — шкірюсь у відповідь я.
Юля робить дека кроків назад, а Кірпіч, вчуваючи наростаючу в мені темну енергію гне спинку.
Я прикриваю двері в ванну.
— Вони розуміють українську? — цікавлюсь тоном Термінатора.
— Не певна, але...
Я перехиляюсь за двері і питаю турботливою інтонацією:
— Дівчатка, сучі ви дочки, а це ви фарбувались чи так і народились безмозгими?
Ті продовжують всміхатись і кажуть щось про їхні черевики...
___________________________
* — Ой, йойечки, звиняйте, що ми оце...
** — Мо, ми не в тєму, то...
*** — Ша, малолітки! Ща я пару незлих-тихих сестричці мовлю...
**** — Ранку доброго, мої солоденькі!..

— Вони не шарять нашою. Це ж баптистки і попрохали мене, бо я їх хоч троха розумію..
Юльку не налякати тоном Термінатора. Вона не змінює пози і тону лише погладжує кицю трошки інтенсивніше. У киці від погладжувань вуха припадають аж до лопаток.
В цей час на буйне магнітне поле навколо мене притягується Настка.
Вона заглядає в ванну понад моїми руками, як заглядають в чорний ящик на розкопках рухнувшого літака, шкіриться, видає « Guten Morgen, meine süsse!..****», і перепитує підозріло всміхаючись:
— Я бачу у вас тут повна ванна шведського золота? Непогано розважаєшся, Уляночка.
Юлька хмикає.
А «шведське золото» починає виглядати з-за дверей, щось скромно перепитувати і розводити протяги своїми свіжонафарбованими віями.
— Бель-бель-бель, — каже воно.
— Ша! — кажу я.
— Сашик! Сашик, ходи-но сюди, — продовжує знущатись мій «лєпший друг».
Але тут мене перемикає, стає раптово на все начхати і я, пофігістично пускаючи двері, йду собі, на прощання промовляючи стародавнє, язичницьке закляття-обріг:
— Нехай вони вам мозок виїдять. Нє... По-первах, хай вони вам той мозок своєю баптиською фігньою прополощуть, а вже тоді виїдять...
— Та ну вони ж тилько на дека днів, — безнадійно кидає Юля в спину.
— ...амінь.
По сім я забираю на руки Кірпіча, бо воно хоч і погань, а серце, знаєте, звикло, і валю собі на балкон — мрійливо тягати папіроски, доки рожеві нігті роздиратимуть моїх друзів, білі, фарфорові зуби впиватимуться в їх мякі тіла, залишаючи сліди губної помади «Малиновий рай», а по сім смачно висмоктуватимуть їх мозок через гламурні трубочки з блискітками, притискаючі їх холонучі рештки до підлоги височезними, сріблястими шпильками босоніжок від Prada чи D&G…
Минаючи компа, відволікаюсь від ліричних роздумів і бачу, що мені пошта.
— Кірпіч, політай, — відпускаю кицьку.
Я розумію, що таке відношення до себе вона не пробачить.
Взагалі, Кірпіч — мяко кажучи, досить самобутнє створіння. Та там і «створіння» — теж мяко сказано.
 Вона стовідсотково певна, що ми — раби і живемо в хаті лише через безкінечну її милість до слабких і безпомічних людинок.
Всьо, що є в хаті, існує виключно для її забаганки, і якщо мені, раптом... з якогось дива..., здавалось, що процесор не лише для того, щоб на ньому відпочивала ця блакитнокровна потвора, я мала ризик отримати видряпану на обличчі чи руках письмову анафему. Для неї влягтися в миску з яблуками, розпатрать в мерво майку чи почергово поскидать всі книжки з полиці вседно, що за вухом почесать. Підлість була переважаючим компонентом в крові цієї хвостатої панянки. Але навіть таку я не хотіла її позбуватись. Все ж вона вміла іноді пригрітись під боком чи полащитись об ногу так, що видавалось, ніби окрім своїх подляцьких потреб вона висловлює і якісь позитивні почуття...
Так ось, про мейлика.
Я його не відкриваю. Бо мені не так часто пишуть, але вже коли беруться, то краще б їм пальчики ще в дитинстві повсихали. Я ще ні разу не отримувала добрих вістей.
До того ж, я знаю, хто міг би написати. Щось всередині дека раз вдаряється об ребро і затихає. Поки я морочу собі голову підходить Настка і заморочує мене в інше русло.
— А ти не викликала довіри у наших інородних, інаковіруючих гостес.
— Вони в мене теж нічого путнього не викликають, але ж я мовчу.
— А як же українська хвалена-ненахвалена гостинність?
 Я підводжу на неї погляд маніяка-дилетанта. Нє, звичайно, я гуманістка і за мир-дружбу-жвачку, і зелених чоловічків поважаю і всьо, як не може бути, але ж оце зараз ми говорим про блондинок!!..
Яка к бісу гостинність?!!!
Їм же треба забивати в серце не осиковий, а радше пластмасовий з стразіками кілок, поливати свяченою Cocoю-Coloю (обовязково!) Light, а відрубувать голову так, «что би патом било красіва», а то ще повстануть, будуть швендять по місту, називатись Паліцієй Моди і кусати малих дітей... Брр!..
Та не тут то було. Настка, будучи Володарем 15-сантиметрових шпильок і Великомудрим Знавцем Усіх Бабських Примочок не розділяє моєї недовіри до блондят, а тому робить таке обличчя, що мені опускаються руки, я дістаю з нички за монітором залишки грошей, можна сказати, гребу по сусєкам, і йду взуватись.
— Ги.. — переможно каже та паразітка, — зараз ти — обличчя усієї країни!
— Хренова ж у нас країна...

Чесно кажучи, я не належу до того класу людей, які знаходяться за межею бідності. Мені до тієї межі ще, як до неба на катамарані. Оті гроші, які якимось чудом ростуть за компом та ще нечасті пожертви від маминого дому нашому і є весь бюджет Хати. Як і чого в мене за монітором явився філософський камінь, правда певного купюрного характеру, я вияснять не збиралась, «шоби нє спугнуть». Є тай слава Богу. До речі, на дощ і відлигу їх тенденція до росту зростала. Головне, не забути ничку лишити.
Так от, останній мій рейд не приніс особливо густих прибутків, а полянку тра було накривать затишну, бо все ж таки гості не з Бердичева, іриску на закусь можуть і не зрозуміть... Ми з Насткою йдемо в єдиний маркет, де ціни найнижчі, і мене ще досі пускають. Через мою ідійотську звичку взяти з холодильника сирок чи пляшку води, тут же відкрити, зїсти-випити і йти собі далі, мене не полюбляли бачити в магазинах. Часто робили зауваження, дека раз з застосуванням фізичної сили. Фраза типу «Я ж ось папірчики несу на касу» і протягнута в доказ жменя целофанових згортків рідко допомагали. Тому, я вже була морально готова, прийшовши до маркета наступного разу, наткнутись на свою фотографію поряд з зображеннями морозива, роликів і собак в червоних, закреслених кружечках.
Ми валимо в один з останніх маркетів, де я можу стриматись і нічого не зжерти по дорозі до каси. Настка, з видом Сусаніна, петляє рядами час від часу спиняючись (певно, винюхує дорогу) і знову продовжує шлях. Я бреду слідом, глибокодумно гепаючи на ходу коліньми об корзину для покупок, яких досі не спостерігається.
— О! — каже вона і щезає за полицею.
— О-ооо!.. — кажу я, коли очам моїм відкривається нескінченні простори-прерії в простонародді прозвані відділом горілчаних виробів. Але для нас це дещо більше ніж ряди кольорових пляшок. Для мене це місце паломництва, земля обітована і поряд з тим terra incognita, місце, де замирає серце, де радість і відданість наповнюють душу, де я приклоняю коліна, щоб унести з собою часточку цього раю для виноманів. Мої очі блистять, коли Настка тримає в руках біле напівсолодке, руки стискають ручку, коли вона опускає його в корзинку, з грудей виривається стогін, коли до нього приєднується ще пляшечка білого, на очі навертаються сльози, коли мелодійно цокнувши об край, в корзині застигає пляшка чудового червоного. Я зачаровано спостерігаю, як Насткині пальці легко линуть по скляним бокам.
— А нєфіг, — раптом шпарить вона і накидає до них пляшку найдешевшої горілки «Жидомирської на шишках».
І пояснює:
— Якщо раптом дівчаткам не стане затишно від твоєї інтелігентської колекції, добєм їх старою, перевіреною артилерією. Німці в другу світову швидше тарганів перевертались!..
— Я бачу, термін «гостинність» у тебе набуває неочікувано-нових значень...
В наступних рядах Насткина гостинність виражається в шматку ковбаси, кусні сиру, якихось батонах і майонезах. Я приречено повзу слідом, вигляд у мене такий, ніби я йду не до полиці з фруктами, а до стіни, біля якої мене мають розстрілять. Щоб якось розрадити себе перед смертю, я беру шоколадний батончик і никаю за пазуху, підмічаючи лівим оком, як моєю витрибенькою милується охоронець маркету, думаю, що маю зробити і для нього щось приємне і беру ще один батончик, який никаю туди ж.
 Настка тим часом робить ще одне орбітальне коло магазином. Грошей вседно мало, тому я стою в роздумах біля батончиків, охоронець слідкує до чого ж великим може бути моє нахабство, а Настка...
Я знаю, що Настка цим часом всякого малого мотлоху понагрібала вже повні кишені, черевики і певно за пояс щось никнула... Бо я ж повторюю, що грошей зовсім мало!
Коли вона підходить до мене, щоб забрати, має вигляд трошки вагітної. Головне в цьому випадку, щоб оце все добро не почало з неї сипатись, як міль з старої шуби, доки ми не вийдем з маркету. Охоронець продовжує до мене посміхатись. Я посміхаюсь у відповідь. Настка підходить до каси, кладе на бігаючу доріжку все з корзини, відраховує гроші, розплачується... Все це вона робить з виглядом матері шестирічної дитини, а по сумісництву майора міліції у якої і в думках не стане, що її дитя (типу, це я) може докотитися до того, щоб в відкриту комуниздити шоколад в магазині.
« Який сором, — горлала б вона, зачепи мене охоронець, — як ти могла?! І це ж єдина дитина в сімї міліціянтів. В тебе ж і бабка була міліціянтка, і дід був міліціянтом, і я заслужений майор, і батько заслужений ... посмертно, і троюрідна тітка з Мєнтозаврівська! Чи ж ми тебе не годуєм, чи ж тобі конфіскату мало!»
— Дівчино, а знаєте, мене ж за таке і з роботи викинуть можуть, — загравально каже мен з рацією.
— Я попалась, так? — смиренно питаю.
— Ну, — і далі сушить він зуби, — я ж можу іноді пригостити двох симпатичних дівчаток солоденьким..
— Так, це було б непогано, — задкую до виходу.
— Але щоб більш ні-ні..., — хитає він пальчиком.
— Ні-ні, — хитаю я головою, відчуваючи, що від оскалу вже мязи зводить.
Настка давиться сміхом аж червоніє, по сім заводить мене за сусідній будинок, дає тримати пакет, а сама починає висипати здобутки з найнеочікуваніших місць:
— Ха-ха! Солоденьким, бля... Напригощався! Ось і солоденьке, і паштетики, і закусочки, і горішки... А це ше що за фігня?.. от вже... гребла, що бачила...
 Я виймаю обидва батончика і пригощаю свого улюбленого злого ґенія.
— Скільки памятаю, в нас оцей прийомчик завжди проходив..
Наголошую, грошей було дююююже мало…
Назад ми бредем через стару, дитячу поліклініку.. Будівля з усіма підсобними приміщеннями ще довоєнські. Настка досить «між іншим» кидає питання:
— Чуй, а нащо тут на території погреби?
Я оцінюю поглядом два, погрузлих в траву, камяних льохи з дубовими дверяками і відповідаю, як колись казали мати:
— А тут колись дит.садок був.
Настка глядить на мене секунду і випадає в осад. Я кліпаю ще дека сек і лиш тоді старий роздовбаний дизель думалки доїжджає і до мене і я випадаю поряд. Уявляю, як бідна перелякана мати ввечері підходить до дверей льоху, в той час як дородня тітка-вихователька, етака собі доярка третього розряду, яка зазвичай тицяла пальцем на плакаті з лозунгом:»Сєкса нєт!»( а з такою кралею його і буть не може ;) ), відкриває з пронизливим скрипом двері і говорить:
-А ваш Пєтя сьогодні себе погано вів... Кашку не доїв і пальцем Колі в вухо ткнув... Довелось покарати Пєтюню..
В той час з погреба на неї світить з півдесятка голодних переляканих очей..
— Пєтя, на вихід! Інші — мордяками до стіни! Не рипатись, я сказала!
З задуми мене виводить Сашик, що валить супроти:
— А я був думав, що ви мене на поталу цим шпрехалькам кинули. Я ж ще зі школи окрім москальської інших іноземних мов і не вчив, — розводить він руками, — та й москальську я вчив не в школі.
Сашику в житті не повезло тим, що він жив в самому гопняцькому районі міста. І зазвичай на питання: «Ей, пасанчік, єсть сігарєтка?», мав ризик відповідати: «Звиняйте, хлопці, та я, знаєте, не курю». В цей момент в кожному другому гопняку якогось чорта прокидався відданий ділу освітянин, він мружив очі і шипів:
— А ти чьо, малой, с Западной?
Сашик маха головою.
— А чьо, тіпа, за украінскій язик, тіпа, да? Патріот, тіпа?
— Та нє, хлопці, я просто собі додому йду..
Та втім до тих пір він вже вчуває ніжні обійми одного з новоспечених педагогів на своїх плечах і розуміє, що за мить його вчитимуть москальської:
— Павтаряй, тіпа, за мной: я — кусок украінскава гавна, тіпа, і я засуну сєбє сваі, тіпа, бандеровскіє панти в сваю тупую, тіпа, задніцу.
Сашик був таємно відданий Україні, а тому робив єдине, що могло одночасно не зранити його хирлявого програмістського тіла і чуттєвої, патріотичної душі — що було сили вицарапувався і тікав.
Іноді потерпало тіло. Тоді Сашик довго накульгував і казав: «Мене, тіпа, за ідею, тіпа, натовкли...,тіпа. Філологи, бля!..
А в школі Сашик взагалі ніколи і нічого не вчив. Бо його батько був хірург, а більшість вчительок були слабкі на здоровля, а по сім хірургів, як і, загалом, будь-кого іншого з скальпелем, дуже поважали і все сподівались, що колись таке знайомство згодиться. До того ж, нікому з них не хотілось через занижений бал цьому, втраченому для суспільства, телепню одного доброго ранку знайти в своїх недрах забуті кимось на операції ножиці...
Ми з Сашиком познайомились там же, в середній школі. Я навіть і не знала, що білохалатний привид минулого і білявий мен в кєдах і футболці Dead Kennedys під піджаком мають між собою якийсь звязок. А особливо, що цей звязок родинний. В той час моя мати кинула ту напряжну реанімацію і перекваліфікувалась в одну з тих пришкільних панянок, що роблять раз в рік щеплення, читають лекції про СНІД і іншу заразу, та ще в головах блох шукають. Але, був у цих самих панянок іще один вагомий плюс. Іноді в медпункті можна було розіграти двоактову пєсу «Ой, щось мені дуже живіт болить» і отримати справку з подальшим відгулом. Правда, іноді медсестри не були театрально налаштовані, тому був ризик і вигребти лівим ділом. Але тут на допомогу приходила добра фея в моїм скромнім обличчі і за три пристойних бажання таки влаштовувала справку. До випускного класу я вже геть знахабніла: комуниздила справки, професійно клепала мамкин підпис, записувала в журнал реєстрацій, видумувала симптоми і лікування,.. фіг заловиш. Школа в нас була переважно гопняцька і мої індастріальні замашки прощались мені виключно через цей темний бізнес.
Зазвичай, послуги доброї феї надавались за наступним сценарієм:
Школа. Клас. Урок.
Вчителька: Сьогодні, дітки, бла-бла-бла...
Відчиняються двері.
Морда в кадрі: Добрий день, АнСеменна, а Марину К. кличуть до завучки.
Вчителька: Маринка, вийди будь-ласка.
Я виходжу.
Морда в кадрі: Марин, я з 11-КЛМН класу, ти ще справки робиш?
Я: Лишились тилько на 6 і 7 уроки.
Морда в кадрі: Goood.. Пиши на Васю Л. Що з мене?
Я: Розберемся...
І от одного разу замість Вась Л. мене «до шкільного психолога» викликав Сашик.
 — Я — Сашик, — сказав він і потиснув мені руку, — ти ж Марина? Ну, з медпункта?
— Ага, я це — я.
— Я б може і не прийшов, бо я і так гуляю, як мені в голову стукне, але тут річна контра і потім проблеми можуть буть, то я це, чув, ти всьо можеш зробить, щоб ніхто не відрізнив?..
— Можу. Прізвище твоє?
— Знахар.
— Тобі що більш до вподоби: голова, живіт чи ноги? — рубаю професійним тоном.
— Все гарне.
Я підвожу здивовані очі.
— Геть довбанувся? Болітиме, типу, що? Голова, живіт чи ноги?
— А?.. Живіт.
— Всьо, йди собі. На перерві підійдеш — забереш справку.
Я ж йду до медпункту.
— Добрий день, — кажу пустим столам в приймальні, — хто-небудь в кадрі?
З-за ширми чути мяке почамкування і похльобування. Видно, медсестри перевіряють столовські харчі.
— Це ти, Марочка?
— Ага, я, — кажу, ясно понятно, я, швидко обходжу стіл, записую в журнал реєстрацій:»О.Знахар, 11-А, біль в обл. шлунку, tº 36,9, загостр. гастриту, шлункові краплі, звільн. від занять.», і продовжую глаголить, — в мене черевик натер, то я пластиря візьму..
— Бери, сонечко. Будеш виходить — клацни замка, бо ми вже задовбались цих малих покидьків ганять.
— Хорошо, — відкриваю шухляду, беру справку, пишу аналогічну фігню, тільки без симптомів, никаю справку під кофту, перезаряджаю пістолет (жарт), і з пластирем в руках заглядаю за ширму. Одними столовськими харчами там явно не обходиться... Мамка тицяє мені булку і каже:
— Йди, золотко...
— Хорошо, — йду я.
Вже як виходжу і клацаю замка, бачу, що збоку на мене світять два, повних надії і розчарування, сльозливих ока, змученого кольками, малюка з молодшої школи.
— Переучьот... — розводжу я руками.
— Але ж... — драматизує дитятко.
— Що в тебе?
— Болить, — тиче він пальчиком собі у груди.
— А ти іди ... поблюй, — турботливо постукую його по спинці.
І як би жорстоко це не звучало, але я роблю все, що в моїх силах. Я ж не мєдік, їй Бо.. Крім того, на спор даю, що це він зелепух на прогулянці нажерся, доки вчителька по телефону тринділа, а тепер хапається за серце, поважних панянок від обідань відволікає, нелюдь..
На підвіконні супроти дверей сидить Сашик. Вид у нього, як у павича з арабських фазенд:»Зачепиш — спою!».
— Пішли, — каже він, забираючи справку.
Ми йдем на задній двір через ті двері, що для малих лишають відкритими. Сашик дістає цигарку, протягає пачку мені, але я (ще!) відмовляюсь. Дістає з другої кишені іриску і робить повторну спробу. В ірисках немає нікотину і смол, тому я згоджуюсь.
Взагалі, тоді, я була дуже за здоровий спосіб життя. Мене бісило те, що моя мати любила навтай від мене потягати на балконі цигарочку-другу. І це вона — медсестра! Мені так і уявлялась картина, як вона — постарівша, з сірою шкірою і обвислим черевом, запханим в чорні, відтягнуті на колінах, штани, спираючись на плакат «Куріння — отрута!», дістає з кишені сіруватого халата цигарку, смачно затягується посеред лекційного залу і прорікає хриплим голосом:
— Запамятайте, діти, куріння призводить... кахи-кахи... до ряду жахливих хвороб... бухи-бухи...
 Навіть у прокурених двійочників дибки волосся на спині стає!...
Всьо змінилось через дека років, коли я саме потрапила до лав універу. Вже тоді в мене зявилась звичка кожен стакан вина розбавляти цигаркою.
Якось, одного вечора матері було сумно на своїй кухні і вона запросила мене в гості. Я вела себе, як Вінні-Пух у Кроліка: під хорошу розмову висушила не лише ту пляшечку білого напівсолодкого, що для мене були припарковані, а й залишки найрізноманітніших пляшок з бару. Мама саме вийняла з нички півпляшки якогось рожевого і ми його добивали, як мені стукнуло в голову:
— Ма, а тебе не тягне покурить на вино?
— Трохи, а що?
— Ну так я знаю, де твоя ничка...
— Ну... — протягнула мати. — Так і буде. Неси.
Я чкурнула по ничку, до неї додали мою і врешті вже ближче до ранку, коли до мене почало вертатись вміння ходить, я поповзла до рідного кубла.
— Марусь.. — прощаючись, стала мати в коридорі.
— А?
— Але це я останній раз бачу, що ти куриш? Із завтра зловлю — мерво буде, ясно?
— Більш ніж.
— Ну то, добраніч, солоденька.
(Далі буде.)















Лав 4ева. Нах'концепція. Розділ II: Домашні клопоти. Повість /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.132-144.

вівторок, 3 березня 2020 р.

Юлія Карпова. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Юлія КАРПОВА

Іт віл невер дай
Детка ты хочешь романтики?!
Будет тебе романтика!
Сиськи, письки, бантики...
По всему ковру от презервативов фантики.

Хтось це таки зробив. Впритул єдиний вистріл в голову. Єдиний і вирішальний. Мабуть, навіть безшумно. Серед кімнати на підлозі організм бездиханний. Дивно. Ні жалю, ні співчуття. А всередині пустота і якась підозріло холодна свобода. Мені просто байдуже. Холоднеча, пустота, врівноваженість і різкий фізичний біль. Булавка. Я вкололась булавкою. Вже який місяць вона живе в моїй дірявій кишені, все ніяк не викину, не застібну, не... Нічого не. Я просто ледача курка.
Вона лежить. Бліда, з відкритим смішно ротом. Я б туди їй впихнула. Свій розшатаний каблук. Або не каблук. Або не до рота. Лежить. Жодної краплі крові, жодного навіть мокрого місця! Було б куди цікавіше з кровю, стікаючою слиною, ще там різними рідинами і зеленою булькою з носа. Тоді ефект був би вражаючим! Можливо, я б навіть зробила декілька фотознімків на галіму камеру. Або взяла б велику коробку сирного (саме сирного!) поп-корну і каталася б у скрипучому кріслі. Під "кокс карибский" в плеєрі з одним навушником. Спостерігала б.
Лежить. Аж синя від холоду в приміщенні. Якби була кров, уже мабуть би замерзла. Плюю на зіпсоване взуття і підходжу ближче. Немов жива. Так кажуть про всіх померлих. А вона мертва. Та і при житті була немов мертва. Мені немає за що її любити, поважати, жаліти. Якщо інші мені мені всовували палки в колеса, то вона втикувала залізні арматурини із злорадним сміхом. Не забула.
А скільки нервів намотала на безкінечу сіру котушку? Мотала дуже повільно і відразливо, хотілось не те що плюнути в лице, хотілось туди блюванути. Й**** в рот! А часом могла смикнути за натягнутий оголений нерв, немов жирний прищавий неук-скрипач смикає за цнотливу струну нової скрипки, яку йому подарували зажерливі батьки, які окрім своєї сраки цінують тільки синову. Вони ж бо свято вірять, що син виросте скрипалем. А він в той час по ночам "лисого ганяє" під мульти Діснея, а в перервах робить інтимні фото свого "піцика", аби завтра "з пацанами помірятись". Тварь.
В мені півпляшки паленого мартіні.
Мужність, честь та відвага — ознака алкогольного спяніння. Не вірю, але користуюсь. Підходжу ще ближче. І що є сили пхаю ногою її в бік. Ані зойку. Ані краплі будь-чого. Охоплює азарт і бю, допоки не падаю поруч. Хоча смішно під ногами здригалось тіло. Навпроти дзеркало. Смішно виглядаю пяна, з розпатланим волоссям, ще й на підлозі поруч з цим мертвим організмом. Байдуже.
Згадую і закурюю. Комусь свято обіцяла, що кину, з кимось билась об заклад. Брешу. Як остання блохаста собака з обдертим піджатим хвостом брешу. Хоча як тут не закурити, коли ТАКЕ?! Коли та, що регулярно, неначе ПМС, зявлялась у найбільш непідходщий момент і рушила все те, що набудував здоровий глузд?! Я регулярно відбудовувала, а вона регулярно руйнувала назад. У когось з нас щось невпорядку з головою. Очевидно, у мене. Так легше.
Підвелась. Ватяні ноги понесли до виходу. Головне — не озиратись. Бо навряд чи стримаюсь аби не кинути піноблок на голову. Не стримаюсь точно. Тепер скоріш до виходу. І не забути обсмикнуть задерту спідницю. І викинути покалічене взуття.

Моцарт — Вагнер — Лятошинський
Для струн роялю необхідно 1500 метрів дроту

Я тобі не вірю.
Ти сидиш біля роялю і граєш якусь настільки душероздираючу мелодію, що руки стискаються в кулаки і нігті вїдаються в долоні. Аби лиш не заплакати. Аж здається, що котячі кігті в кров роздирають горло. Мелодію неможливо не переживати, саме ЦЮ мелодію. Вона собою наповнила невеликометражну кімнату, повітря, вона відбивається від стін і кружляє... кружляє... Я нею дихаю і, мабуть, якщо висуну язик, то обовязково відчую її смак. Такий кислувато-солодкий з терпким присмаком кориці.
... Я продовжую тобі не вірити.
Ти щосили бєш пальцями по чорно-білих клавішах, щосили тиснеш на обдерту приржавілу педаль і музика вже бринить на шибках, люстрі, переливається у дзеркалі, знову відбивається від стін, повертається в рояль і підсилюється ефект.
... Я не вірю тобі остаточно.
Сухим безпристрасним порухом руки перелистуєш ноти. А я в житті не бачила, щоб це робили так моторошно і відразливо. Музика... Ця музика змушує знову відстежувати її переміщення. Закриваю очі. На мить здалось, що бачу як ноти, взявшись за імпровізовані ручки, вилітають з-під кришки роялю і кружляють-кружляють... А в тебе жодних емоцій. Шелест паперу — знову перелистуєш.
Так. Я в житті не бачила, щоб дівчина-піаністка настільки безпристрасно, беземоційно та холодно грала. Ніби на токарному станку. Мабуть, так грають безсердечні? Вибач, але я дійсно тобі не вірю.




Юлія Карпова. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.130-131.

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...