четвер, 26 вересня 2019 р.

Галина Левченко. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #11 (2009)

Галина ЛЕВЧЕНКО

Русалочка
Моїй милій однокурсниці й подружці Л.Н.

Вона ніколи не була на морі, а в українському містечку з солодкою назвою, де вона народилася, не протікало навіть якоїсь пристойної річечки. Не була вона також вродженою русалкою. Розпочалося все з типової для немовлят проблеми: тугого розведення стегон. Спочатку лікарі втішали її батьків, пояснюючи, що все це пов’язане, швидше всього, з підвищеним тонусом м’язів, рентгенівські просвічування стегнових суглобів показували, що з формуванням ніжок у їхньої донечки все гаразд, і ніяких вивихів, як вони вже перелякано науявляли собі, у неї не було. Проте дівчинка росла, а ніжки з кожним місяцем замість того, щоб розвиватися в напрямку підготовки до прямоходіння, проявляли якраз протилежну тенденцію – до дедалі більшого зростання. Протягом першого року життя дитина вчасно тішила батьків усіма звичайними для свого віку новоутвореннями: першою посмішкою, добрим утримуванням голівки, у неї вчасно прорізалися перші зубки, вона вчасно й без проблем навчилася перевертатися та сидіти, але робила все це, міцно стуливши докупи ніжки. Коли дитині виповнилося півроку і вона вже досить упевнено тримала спинку та довго без підтримки сиділа, батьки одного ранку помітили неймовірне явище: стрункі ніжки їхньої донечки повністю зрослися. З кожним днем нижня частина тіла дитини набувала дедалі більшої схожості із риб’ячим хвостом. А одного дня, коли дівчинка вже навчилася повзати, батьки зранку пережили чималий переляк, не заставши малу в її ліжечку. Тим часом з кухні долинало дзвінке плюскотіння. Незабаром вони мали нагоду щодня спостерігати за веселими купелями своєї маленької русалоньки у двох емальованих дванадцятилітрових відрах зі свіжою криничною водою, які завжди стояли на кухні. Першим словом, яке дівчинка вимовила у своєму житті, було слово «вода».
До дитячого садочка дівчинку не взяли, бо вихователі не були знайомі з методикою доглядання за малими русалочками. Тому дівчинка зростала вдома, часто гостюючи також у своїх бабусі та дідуся, котрі мали чимале обійстя, а головне, що в тому обійсті був величезний, як на таку малу й спраглу води істоту, став. У тому ставку вона й боблялася цілими днями разом з качками. То нагортала качкам ряску, то будувала маленькі греблі й полювала за всякою ставковою дрібнотою. Оскільки вона змалку стала жертвою майже фантастичної метаморфози з людини в русалку, то її надзвичайно цікавили всі природні процеси перетворень: вона тримала в сірникових коробках хрущів, терпляче вижидаючи, коли вони стануть перетворюватися у гусінь, уважно вивчала різних зелених гусіней і хробаків, сподіваючись, що з них згодом повилітають барвисті метелики, виловлювала жаб’ячих мальків і вирощувала з них у маленьких баночках з-під хрону жабенят. Туманними вечорами, коли починало темніти, Русалочка пливла до лісу, щоб подолати свій страх перед темрявою. А в гарячі літні полудні тихо шаруділа в дозріваючих житах.
Та дитинство швидко закінчилося, і почалася школа: безводдя, стрункий режим дня, щоденні чіткі обов’язки і незмінні успіхи в навчанні. Однокласники легко звикли, що вона «не як всі», і їй не надокучали. Русалочка жила з твердою підозрою, що у її риб’ячому хвості тече якась непроста кров. Тому завжди дуже рівненько тримала свою довгокосу голівку і ховала від усіх під тремкими повіками жваві, волого-мерехкі зелені очі. Спостерігаючи змалку таку незвичайність своєї донечки, батьки вже зі старших класів стали поступово готувати її до елітного життя. Навпрошки до цього життя можна було потрапити, на їхній погляд, через столичний Інститут міжнародних відносин. Та прийшлося прокладати цей омріяний шлях об’їзною дорогою – через факультет іноземних мов регіонального вузу. Готувати її до цього шляху взявся син класного керівника Русалочки, котрий студіював у столиці журналістику, а оскільки мав гарні здібності, то працюючи кореспондентом на телебаченні, він опанував паралельно ще й кілька іноземних мов, і знав їх достатньо для того, щоб у вихідні готувати світлі дівчачі голівки з батькової школи до вступу на місцевий ін’яз, де працював, до того ж, якийсь його гарний знайомий.
Русалочка легко, без жодного додаткового питання пройшла вступну співбесіду, що велася англійською. Оскільки в старших шкільних класах вона взяла собі за звичку носити довгі спідниці, то вчителі й однокласники давно вже не помічали, що її русаляча природа чимось різнить її від усіх інших учнів. Так само при вступі до вузу ані члени приймальної комісії, ані екзаменатори не розгледіли в цій абітурієнтці чогось незвичайного чи хоча б дивного. Русалочка стала студенткою і зажила разом з двома такими ж, як і вона, студентками-абітурієнтками (бо, як відомо, студентами стають тільки після того, як проходять випробування першою сесією) у гуртожитку «ін’язу» – тому легендарному гуртожитку, що пропустив крізь свої коридорні лабіринти не одну видатну в студентських колах особистість, створив не одну рок-легенду, а головне, став місцем важливих ініціаційних подій в житті багатьох юнаків і дівчат, що там тимчасово мешкали.
Уже з першого вечора в гуртожитку Русалочка відчула, що потрапила до студентської святині. З коридора до півночі лунали пісні під гітарний акомпанемент, хтось шпарив у рок-н-рол, хтось голосно горлав комусь про свої почуття, хтось зрідка так само голосно кликав якогось Костю. Костя той, видно, був дуже далеко і не хотів повертатися, бо кликали його чи не з годину.
Опівночі гамір припинився. Гуртожиток занурювався у сон, готуючи нові сили перед роком навчання, травмуючих відкриттів та різного роду любові, бо чим іще, як не проблемою любові і душевних травм займатися у місці спільного проживання такої великої кількості молодих дівчат і хлопців. Проте занурення не відбулося. Вже за півгодини Русалочку переїхав важезний, відстрашуюче торохкаючий монстр, небо вкрилося чорним димом, а в її руці опинився обгризений хвіст від оселедця. Прокинувшись, вона зрозуміла, що той монстр знову наближається, бо з пробудженням торохкання підсилилось, а дим не розвіявся: кімната аж двигтіла від якогось незрозумілого чи то гарчання, чи то вискоту, що долинав із освітленого коридора, а її саму огортала густа чорна темрява. Згодом вона стала розрізняти певний ритм у тому загадковому коридорному шумі: його можна було розділити на чотири інтервали, два з яких становило оце загадкове гарчання-скавчання, а інші два, що їх розмежовували – грімкі удари, як вона здогадалася, об підлогу. Цей нічний жах тривав десь із півгодини і так само, як розпочався, несподівано й затих. Проте сну вже не було і вранці до свого факультету вона пливла повітрям, як справжня вроджена русалка, повністю ігноруючи прохання подружок по кімнаті спуститися на землю, бо вони, мовляв, за неї хвилюються.
Магічний характер того першого вечора в гуртожитку дуже скоро розвіявся. Старшокурсниці з насолодою вводили новоприбулих до гуртожитку в курс справ. Той загадковий Костя, якого ніяк не могли докликатися в алкогольному й рок-н-рольному тумані, виявився відомим кавеенщиком Костиком Скалозубом. Феєричне почуття гумору, яке демонстрував цей студент-маріуполець на сцені, компенсували щомісячні приступи божевілля, які траплялися з ним під час масових студентських пиятик і кожного разу закінчувалися тим, що Костик кидався всім своїм тілом у якесь наглухо зачинене вікно, живописно ранячи при цьому руки. Знаючи цю його звичку, друзі завжди вчасно ловили Костика, та жодного разу не вдавалося врятувати шибки. Тож мешканці гуртожитку знали: всі розбиті чи хоча б тріснуті шибки у гуртожитку – Костикова робота. От і цього разу його вчасно впіймали, проте на ранок його сусіди по поверху відчули, виходячи з кімнат до коридора, незвичну свіжість. Русалочка помітила, що у вікні в кінці коридору не вистачає двох шиб.
Щодо торохкаючого монстра, то це був усього-навсього славнозвісний дивак четвертокурсник на ймення Дімон. Його вуглувате, заховане під рудою і якоюсь наче асиметричною борідкою лице вже з першого дня впало у вічі всім абітурієнтам, а далі вони чи не щодня з задоволенням вислуховували про нього різні легенди. Про те, що він вегетаріанець, та ще й у крайньому вияві, бо їсть виключно свіжі, трохи проросші зерна пшениці. Про те, що домашні завдання з усіх предметів він студіює навстоячки, бо в такому положенні, на його думку, відкривається якась чакра, що сприяє гарному запам’ятовуванню. Далі про те, як він завів був собі у гуртожитській кімнаті козу, жив, дбаючи про неї так цілий місяць, і коли студенти вдень були на заняттях, та бідна тварина, невгаваючи, жахливо мекала від голоду чи з нудьги, а після занять Дімон виводив її на прогулянку, як дехто кімнатних собак.
Принаймні раз на тиждень Дімон перетворювався на торохкаючого монстра: десь біля опівночі з плеєром у двох вухах він застрибував своїм майже двометровим тілом на скейта і катався протягом півгодини коридором. Чому біля опівночі – він пояснював дуже буденно, з незворушним спокоєм на лиці: щоб ніхто не плутався під ногами. А не спиняв його ніхто, бо знали, що марно. Він слухав «Led zeppelin» або «Queen» на повну потужність і нічого не чув. Ритмічні інтервали в його екстремальних вправах легко пояснювалися особливостями архітектурної будови гуртожитку «ін’язу»: довгий коридор кожного поверху, за задумом архітекторів, мав би розділятися на дві частини дверима. Дверей там давно і в помині не було. Та на їх місці лишилися досить помітні пороги, які ставали для Дімонового скейта своєрідним трампліном, який він долав невисоким майстерним стрибком, але зважаючи на нічну тишу і коридорне відлуння, кожен такий стрибок ставив хрест на будь-якому намаганні спати далі, не помічаючи цих невинних розваг.
В аудиторії біля Русалочки примостився худорлявий, якоїсь сіруватої зовнішності хлопець. Це був молодий, і досі нікому невідомий прозаїк Сергій із фатальним прізвищем Загуба. З третього тижня навчання на «ін’язі» він почав писати одне за одним оповідання: про кохання, про хвороби, про прибульців з інших країн та світів. Незмінним атрибутом всіх його оповідань були маленькі різнокольорові янголи. Чорні, білі, сріблясті, рожеві та ін. вони залітали з якимись вістями до кімнат, висиджувалися у героїв на плечах, топкалися по їхніх головах, вилітали у кватирки, підслуховували розмови й руйнували долі – одним словом, це були янголи універсального художнього призначення і водночас яскравою фішкою Загубиної текстотворчості. Його оповіданнями зачитувалися всім коридором, вдячно визнаючи присутність у його текстах зерен геніальності.
Загуба, починаючи з першого дня навчання, наче прикипів до Русалочки, не відходячи від неї ні на крок, ані в гуртожитку, ані під час аудиторних занять. Щасливим випадком вони опинилися в одній групі і навіть одній підгрупі, тож стали майже нерозлучними: у гуртожитку, в фонолабораторії, на лекціях і семінарах їх завжди бачили разом. Одногрупники, знаючи про його захоплення прозовим письмом, жартома називали його «янголом-охоронцем» Русалочки. Проте наступний хід подій показав, що прізвище від початку значно більше, аніж вигадане друзями прізвисько, відповідало його ролі в цій історії. Русалочка швидко звикла до Загубиного товариства. Спільні відвідини кіно, театру, щоденні прогулянки вулицями міста, студентські будні і свята  – все ставало предметом для спокійного обміну враженнями, як між двома близькими друзями. Навіть походи до крамниць, байдуже, що потрібно було придбати: продукти харчування, одяг чи засоби особистої гігієни, – здійснювалися в товаристві Загуби.
Дівчата, з якими Русалочка жила в кімнаті, дуже скоро взяли із нею зверхньо-опікаючий, але доброзичливий тон, часто демонструючи однак, що розуміють її життєву непристосованість. Віра була старшою на два роки і цілеспрямовано студіювала мови вже не перший рік. На неї чекала робота синхронного перекладача у фірмі її брата, котра тісно співпрацювала з голландцями. У неї вже навіть була тривала практика, проте вона сумлінно вдосконалювала свої знання і майже не залишала собі часу для відпочинку. Наташа була людиною зовсім іншого складу: яскрава, агресивно-комунікабельна, вона утримувала в голові найрізноманітніші знання, для дівчат не зовсім типові, починаючи від марок пива та автомобілів і закінчуючи біографіями найвидатніших зірок світового футболу. У спілкуванні, як і в навчанні, вона не терпіла конкурентів і завжди втримувала пальму першості у своїх руках. Обидві з перших днів дійшли між собою згоди щодо Русалочки, при чому Віра сказала: «Вона наче не від світу цього», – а Наташа додала: «Якась блаженна», – і не змовляючись, почали ставитись до своєї товаришки по кімнаті майже по-материнському. Таке ж ставлення було в них до Загуби. Вони настільки звикли до його незмінної присутності, що іноді котрась навіть перевдягатися починала при ньому, та за мить обсмикувала себе, згадуючи, що Загуба, все ж, тут, і як не як – хлопець. Тоді йому пропонували вийти. Він ішов, але скоро повертався і вони жартували з нього, що в їхній кімнаті, певно, десь медом намащено, раз він так учащає сюди. Русалочка при цьому чомусь червоніла, пропонувала всім випити чаю і, скориставшись слушною нагодою, йшла з чайником на кухню.
Вона уникала таких розмов із Загубою, як і розмов про нього. Їй просто подобалося прогулюватися із ним містом за будь-якої погоди і розмовляти, бо було це так легко, як дихати. Іноді слухаючи його, вона якийсь час дивилася на нього, а далі опускала свої тремкі повіки, розглядала осінні калюжі, прибите дощем жовте листя, і їй ставало неймовірно сумно. Серце стискалося у якусь малу грудку, аж перехоплювало подих. І вона мріяла про великі відкриті водойми, про ріки і моря.
Вона ніколи не була на морі, але часто купалася в ньому уві сні. Вона пірнала у солоно-пекучу воду, довго плавала на глибині, перекидалася там, танцювала, виринала на поверхню і стрибала через хвилі. Над нею стояло гаряче сонце, а навкруги – хвилі, безмежний простір із хвиль, що, здавалося, зливався вдалині з небом. Та ці сни завжди однаково й неприємно закінчувалися. Якоїсь миті вона відчувала, що вже не пливе, а летить, все вище і вище. І море зникало, і небо захмарювалося, а навколо неї виростали якісь незнайомі гори. І тоді починалося її падіння у прірву. Це падіння щоразу наповнювало Русалочку таким жахом, що вона прокидалася в холодному поту, розбудивши себе власним криком.
Згадуючи ці сни, вона забувала про Загубу і ставала неуважною до його розповідей. Між ними наче виростала височенна гора, яку не перейти. Їй не раз хотілося розповісти йому про ці свої сни, та щоразу щось стримувало. І щоразу виростала між ними ця холодна гора.
На початку грудня в Загуби був день народження. Відзначати мали в кращих студентських традиціях: всією групою, спершу в гуртожитку, а звідти всім натовпом – на дискотеку. Русалочці того дня вже з самого ранку бракло свіжого повітря і води. Після занять замість того, щоб допомагати Загубі готуватися до прийому гостей, вона пішла прогулятися до міського парку, а звідти до річки. Там вона довго стояла на мосту, вдивлялася в тонкі крижини, з насолодою вдихала холодну вологу.
Ці студентські вечірки з їх типовими атрибутами викликали в неї змішаний з відразою страх. У ній з величезною силою озивалася русаляча сутність, і вона почувалася серед того гарячого веселого натовпу друзів по навчанню чужою. Тоді Русалочка десь усамітнювалася – найчастіше йшла на інший поверх у курилку, зачинялася там, і відчинивши вікно, дивилася в темряву. Темрява спочатку кошлатилась і наче ворушилася. У тій ворушкій темряві їй уявлялися морські хвилі, а посеред них човен. Вона любила спостерігати за мандрівкою цього порожнього човника. Змерзнувши, Русалочка поверталася до своїх. Наташа з Вірою, збуджено сміючись, повідомляли їй пікантні подробиці студентської гулянки, які вона пропустила. Що Загуба дуже швидко сп’янів і хлопці, буквально, віднесли його спати. Що якась солодка парочка невідь-чим займалася в одній з кабінок жіночого туалету. Що в одній з кімнат хлопці вигадали прикол зі світлом: спостерігши, що в кімнаті лишилося всього троє дівчат, вони вимкнули світло і, вже в темряві, замкнули зсередини двері. На її питання, що ж вони робили там у темній кімнаті, дівчата багатозначно сміялись. На ранок приходив зачмелений Загуба і просив напоїти його міцним чаєм. Його голос долинав до неї, наче з-за високої гори.
Сьогодні ще перед заняттями вона подарувала йому стильну чорнильну ручку і блокнот, щоб він не забував писати про своїх янголів. А от на час вечірки їй хотілося б кудись зникнути. Тому вона плаватиме в цьому вологому грудневому повітрі допізна, доки не розчиниться в ній зачаєна образа на Загубу, якого вона, напевно, вже не застане на ногах.
Віра з Наташею зустріли її жартівливими докорами, що вона, мовляв, покинула Загубу у його день, що він приходив, чекав на неї і просив, щоб вона, як прийде, прийшла до нього, бо він віддав друзям сумку з усякими лигумінами, які передали йому з дому, а сам нікуди з ними не захотів іти. І все це через неї, через Русалочку. Поки вони їй це розповідали, мала відчуття, що запірнула у прозору морську воду. У грудях щось піднялося й наче змахнуло крильми. Вона згадала Загубиних янголів, і скинувши з себе пальто, пішла на інший поверх до його кімнати.
На її стукіт у двері відповів незнайомий голос, і пекучий біль різонув кінчики її хвоста. Цей несподіваний біль мало не звалив її на підлогу, коли вона, прочинивши двері, побачила у півтемряві Загубиної кімнати якогось незнайомого вродливого хлопця. Він сидів біля увімкненої настільної лампи з великим словником. На його лиці вона прочитала велике здивування. Русалочка навіть злякалася, що в неї, може, від швидкої ходи підгарбалася  довга спідниця й оголилися кінчики русалячого хвоста, які вона тримала від усіх у таємниці. Вона зробила звичний рух, поправляючи одяг, і тут настав час дивуватися їй: на місці хвоста в неї були дві нормальні дівочі ноги, ненормальним було тільки те, що вона була боса. Широкоплечий незнайомець, що сидів із Загубиним словником у руках, чемно не помітив цієї обставини і, тепло посміхнувшись, сказав їй:
Привіт.
Так.
Так… Ти хто?
Я? Я – Русалочка.
Яка ти кумедна. Ні, ти – диво.
Чому?
Так. Диво.
Я прийшла до Загуби…
Загуба завжди був легкий на згадування. Так і тепер: варто було назвати його ім’я, а він уже тут як тут.
Привіт, Русалочко. Таки прийшла… Я вже хотів образитися на тебе. А це – мій друг, Володимир. Влад. Він вчиться у нас заочно. Я тобі якось розповідав про нього.
Вона туманно пригадала якусь історію зі скандальним відрахуванням зі стаціонару, академвідпусткою, переведенням на заочну форму навчання, і від ріжучого болю в ступнях їй захотілося сісти чи прилягти. Русалочка зробила крок до столу, щоб дістатися до найближчого стільця, та біль став сильнішим. Але їй не первина було стримувати свої почуття, то ніхто її болю не помітив, і вона сіла на стілець біля столу. Про що велася розмова, Русалочка майже не чула. Вона відпочивала від болю і не уявляла, як подолає частину коридору на цьому поверсі, два поверхи східцями і частину коридора на своєму поверсі. Щоб не затягувати ці страждання, вона вибачилася перед Загубою і зіславшись на втому, стала прощатися. Загубин друг чемно запитав дозволу провести її.
Кожний крок поруч з ним проймав її електричним струмом, її підошви, здавалося, перетворились у суцільні відкриті рани. Вона навіть кілька разів озирнулася, щоб пересвідчитись, чи не залишає раптом за собою кривавих слідів. На щастя, нічого такого не було. На східцях Володимир запропонував їй спертися на його руку. Від наростаючого з кожною сходинкою болю вона ледве не втратила свідомість, але зовні зберігала спокій і навіть намагалася посміхнутися йому на його прямий усміхнений погляд.
Мимо них промайнула струнка дівчина з коротко підстриженим яскраво-рудим волоссям. Раптом вона спинилася і повернулась, зробивши кілька кроків сходинками назад до них:
О, прівєт, Влад. Ета што у тєбя новая дєвочка? – і оглянувши Русалочку з ніг до голови, безцеремонно розсміялася. Це була п’ятикурсниця Тома, яка живе у кімнаті, що сусідить із кімнатою Загуби.
Володимир тільки криво посміхнувся у відповідь. Русалочка помітила, що його запопадливість щодо неї з появою Томи наче рукою зняло. Він поспішає до якогось свого знайомого, а їй бажає спокійної ночі і добре відпочити. Бажаючи їй цього всього, він промовисто глянув на її ноги.
Тієї ночі їй наснилося, що в їхній з дівчатами кімнаті живе тільки вона сама. Що стіни і стеля в цій кімнаті пофарбовані в блакитний колір, а на вікнах легка біла завіса. Вона сиділа посеред кімнати на стільці спиною до вікна. А кімната була зовсім порожня. Раптом вікно стрімко відчинилося, завіса піднялася вітром кудись аж над її голову, вітер почав гуляти кімнатою, сильно тріпаючи ту завісу. Зрештою він підняв її саму разом зі стільцем і виніс із кімнати в блакить холодного весняного неба. А після цього вона, як завжди, довго падала у якусь темну й холодну прірву.
З того часу на заняття Русалочка ходила, терплячи великий біль. Вона перестала прогулюватися із Загубою і дівчатами, взагалі уникала довго бувати на ногах.
Із Владом вона випадково перетнулася перед першим іспитом своєї першої студентської сесії. Він підсів до неї у читальному залі. Від самої його появи їй чомусь нестерпно заболіли ноги, і вона з жахом помітила, як усе, що вона відкладала у своїй пам’яті протягом семестру і систематизувала протягом останніх трьох днів, безнадійно прощається з нею. Їй навіть не треба було дивитися на нього. Русалочка мала в пам’яті його обличчя, посмішку, лагідні світлячки в очах, впевнену, може, десь надто впевнену поставу, міцні красиві руки. Їй навіть здалося на мить, що вона його завжди знала, що ці риси обличчя і цю постать вона колись уже бачила, може, уві сні. Вона відчувала, що з якоїсь невідомої причини вона починає дуже дорожити цією людиною, кожним його рухом, голосом, кожною рисочкою лиця. Випитавши в Загуби все, що той про Володимира знав, вона жаліла його, що він такий кремезний, сильний і мужній, а такий, виявляється, безпорадний у житті; що він зовсім заплутався у навчальних проблемах, і має через це великі непорозуміння з батьком, який увесь час погрожує, що перестане залагоджувати хабарами його погані стосунки з викладачами, і що йому набридло, що Влад уже третій рік навчається на третьому курсі у той час, як його колишні одногрупники в цьому році вже стануть випускниками, і що йому соромно перед людьми за такого сина. Русалочка подумки виправдовувала Влада тим, що його збивають з толку погані друзі, і що йому траплялися не просто вимогливі викладачі, а такі, що всі їх знають як егоїстичних самодурів, тим, що він надто вразлива натура і важко оговтується від старих проблем і тому його наздоганяють нові, що йому потрібна якась надійна опора в житті, дружнє плече, любляче серце. Якось вона навіть спробувала викласти всі ці свої думки Загубі. Той лише іронічно пхекав у відповідь, і нарешті сказав, що вона, на його погляд, надто переймається Владовими проблемами, і що він, Загуба впевнений: той винен у всіх своїх проблемах сам. Але Русалочка подумки поставила поруч Загубу й Володимира і подумала, що Загуба йому невідь-чого заздрить, або ще недостатньо дорослий, щоб зрозуміти Влада і його складну душу, його внутрішню дитячу беззахисність і невпевненість у собі, бо Загубу, як і всіх інших, вводить в оману мужня зовнішність Влада: вольове підборіддя, різкі лінії губів,  кремезне тіло…
Повернувшись після останнього іспиту до своєї кімнати, Русалочка застала там небачений ажіотаж. Дівчата затіяли генеральне прибирання. На кухні у всіх трьох привезених з дому каструльках щось весело булькотіло. Наташа збивала вершковий крем, а Віра затіяла свої фірмові млинці зі згущеним молоком. Обидві перебували в якомусь збуджено-піднесеному настрої і так голосно про щось розмовляли й сміялися, що вони з Загубою вже здалека почули їхні голоси. Тому наддали ходи і так само весело ввалилися в охолодженому на морозі одязі до кімнати, з порога розпитуючи, що стало причиною їхньої такої піднесеної радості. Аж сяючи від передчуття близького щастя, Наташа повідомила, що до них увечері завітає сам Костя Скалозуб зі своєю гітарою. А ще буде Влад і кілька його колишніх одногрупників, що тепер навчаються на п’ятому курсі, а також деякі дівчата-першокурсниці з їхнього потоку. Вони відзначатимуть їхню успішно складену першу сесію.
Якби Загубі дали завдання описати переживання, які охопили тієї миті Русалочку, він би написав, що у її грудях несміло-радісно змахнув крильми рожевий янгол, але одразу чомусь принишк і опустив крила. Після цього янгол зник, а в грудях оселилася якась чимала, завбільшки з велике яблуко пустка. Русалочка фізично відчувала, як та пустка болить їй. Хвилями вона боліла так сильно, що Русалочка не помічала ріжучого болю в ступнях, який тепер ні на мить не залишав її.
Коли Влад без стуку увійшов до їхньої кімнати, вечірка була у розпалі. За загальним галайканням, яке панувало в кімнаті, його приходу ніхто не помітив. Та незабаром набігла хвиля тиші. Костик став звільна підбирати на гітарі перші акорди відомої пісні «Вона». За мить довірчо пролунали перші слова:
Завтра прийде до кімнати
Твоїх друзів небагато,
Вип’єте холодного вина...
Лише вона, Русалочка, помітила блакитне світіння, яке приніс із собою до кімнати Влад. У її підошви впилися жорстокі леза ножів, здавалося, ще мить, і вона не витримає цього болю, розполохавши всіх диким криком пораненої лані.
…Хтось принесе білі айстри,
Скаже хтось: «Життя прекрасне…».
Так, життя прекрасне, а вона…
Із ланню її порівняв був чомусь Влад під час однієї зі спільних ігор в порівняння, коли заходив якось до них разом із Загубою. Цю психологічну гру запропонувала Наташа, щоб краще познайомитися і дізнатися про враження, яке всі одне на одного справили. Це його порівняння видалося всім дуже смішним, а Наташа, то та розреготалася голосніше від усіх, навіть з якимись знущально-жорстокими нотками в голосі. Русалочка тоді від несподіванки уважно подивилася на подружку, наче не впізнаючи її. І ось тепер, осяяна блакитними променями його присутності, вона пригадала чомусь той злий Наташин сміх, і в її грудях ще сильнішим болем озвалася пустка.
Загуба вивільнив Владові трохи місця на ліжку і той сів між ним та Русалочкою. Сиділи вони так проте недовго. Дівчата зняли галас із тим, що час переходити до коридора і танцювати. Загуба весело знявся разом з усіма і так непомітно в кімнаті лишилися тільки Русалочка і Влад. Їй нестерпно боліли ступні і було зовсім не до танців, навіть не до розмови, яку завів було Влад. Він розповідав їй про якихось своїх друзів з п’ятого поверху. Що один із них переконаний сатаніст, який має за своїми плечима чимало східних духовних практик. Інший називає себе ніцшеанцем, але насправді він просто обчитався Достоєвського. Запитував, чи подобається їй «Nautilus Pompilius» і чи cлухає вона «Cranberrys». Русалочці було цікаво підтримувати цю розмову, але вона помітила, що коли він поруч, біль у ногах стає просто нестерпним. Їй не раз хотілося закричати йому про це і попросити, щоб він перестав мучити її своєю присутністю й цими розмовами і пішов кудись з хлопцями в курилку, чи танцювати, чи ще кудись, тільки якнайдалі від неї. Та він наче заповзявся не залишати її. Почувши, що в коридорі танцюють повільний танець, він запропонував їй приєднатися до всіх. Під час танцю вона ностальгійно згадувала ті недавні часи, коли замість ніг у неї був риб’ячий хвіст, а вона могла при бажанні невисоко злітати в повітря і легко пливти над землею, відчуваючи, як від цього руху легенько віється її волосся і ворушаться складки довгої сукні. Але то було вже в минулому. А тепер її впевнено обіймали його великі, міцні руки, їй приємно було відчувати їх тепло, та кожна приємна мить завершувалася приступами все сильнішого й сильнішого болю в ногах. Вона від болю заплющила очі і тут же злякалася, бо в її уяві постало вродливе лице Влада з якимсь нахабним виразом, якого вона в нього ніколи не бачила.
Вона розплющила очі, коли скінчилася повільна музика. Влад, не відпускаючи її руку, запропонував прогулятися. І вона, наче зачарована тим блакитним сяйвом, що він випромінював, слухняно пішла за ним, терплячи дедалі жорстокіший біль. Він привів її у якусь кімнату з блакитними стінами й білою завісою на вікні. У тій кімнаті було дуже яскраве блакитного кольору освітлення. Він нічого не казав, просто обхопив її долоні своїми і довго дивився їй у вічі. Її тілом пробігла тепла хвиля. Він сказав своє звичне:
Ти – диво... Так, ти – диво.
Вона хотіла сказати щось у відповідь, але тут її накрила така нестерпна лавина болю, що вона втратила здатність говорити. І Русалочка побачила море. Спочатку вона бігла довгою косою, а далі довго й поважно заходила у воду, пірнала у її сіро-блакитних блискітках, плавала. У воді її ноги знову стали риб’ячим хвостом. І біль пройшов. Вона розплющила очі. У кімнаті було темно, тільки він, з ким вона нарешті злилася у єдине ціле, випромінював блакитне світло. Таке ж світло вливалося до кімнати з вікна. Вона граційно повернула голівку у бік того зовнішнього світла й пошукала на небі місяць.
Владе, поглянь, якого кольору місячне світло?
Не знаю. Один мій друг, художник, каже, що воно рожеве, – Влад засміявся. – Іди до мене, дурненька. – Від його необережного руху щось під ліжком захиталося і з гуркотом упало на підлогу. Влад захихотів і провів легенько долонями вздовж її рук. Її пройняв легкий електричний розряд. Вона посміхнулася і впевнено стала босими ногами на підлогу. На її подив жодного болю вона вже не відчувала. Русалочка неквапом одягнулася.
Мені подобається, як ти рухаєшся. Ти дуже красива.
Я піду.
Чому ти не хочеш залишитися до ранку?
Ні, я піду.
Він продовжував лежати. Вона нахилилася над ним і легенько доторкнулася губами до його вуст. Його губи були м’які і, як їй здалося, довірливо-розслаблені. Вона здивувалася, що їх різкі і наче тверді контури приховують таку м’якість. Їй захотілося сказати йому про це, але Влад у цю мить знову засміявся і клацнув вимикачем бра.
Русалочка наче прокинулася. Вона упізнала давно неметену Загубину кімнату. Увесь простір вузького гуртожитського ліжка з несвіжою, сіруватого відтінку білизною займало оголене тіло широкоплечого незнайомця. Він грайливо змірював її своїми темними очима і нахабнувато-розв’язно посміхався. Її неприємно вразило його товсте самовдоволене підборіддя і надмір волосся на грудях. Влад узяв зі столу пачку з цигарками і став зосереджено запалювати. Вона побоялася чекати, коли він завершить цю справу, і мовчки, не прощаючись, пішла.
З самого ранку наступного дня дівчата жваво збиралися додому. Сесія успішно складена, вони познайомилися з найяскравішими хлопцями – зірками свого факультету, і попереду на них чекають веселі чотири з половиною роки безтурботного студентського життя. Автомобільний гудок першою викликав Наташу. По неї приїхав тато і вже за якусь хвилину вона по-розбишацьки виснула в нього на шиї просто посеред коридору. Незабаром наблизився час відправлення Віриного дизеля. Віра ніжно обійнялася з Русалочкою, жартома наказавши їй гарно поводитися під час канікул.
Русалочка відчувала в тілі дивне тремтіння. Ноги, руки, ота виболіла пустка у грудях – все хвилювалося і все чекало. От-от хтось застукає у двері, і в кімнату увіллється блакитне світло. І вона знову належатиме йому, як величному божеству. І справді, хоч Влад там у Загубиній кімнаті не вдягав на себе пір’я і буйволячих ріг, він здався їй не менш величним, аніж жрець Нектонав матері майбутнього Олександра Македонського, батьком якого міг бути тільки бог. Вона викреслила з пам’яті останні миті свого перебування в тій кімнаті, ту його неприємну посмішку і аж надто впадаючий у вічі бруд. Вона чекала, її голова була така гаряча, що митями здавалося, ніби на ній злегка піднімається волосся. Аж ось стукіт. Ні, це Костик, він забув у них вчора свою запальничку:
Ти чому не їдеш додому, красуне?
Чому ж, їду…
Ну, то бувай…
І чому не видно сьогодні Загуби? Теж іще мені друг.
Загуба з’явився аж у перший день нового семестру. Він убіг до їхньої кімнати зі стурбованим виразом на лиці і одразу ж кинувся до Русалочки з питанням:
Ну, як, ти жива?
Русалочка побачила перед собою розпечені асфальти зимових вулиць свого рідного містечка. Їй знову забракло води і повітря.
Дівчата ще не приїхали? Ага, приїдуть завтра? Це добре. Я тобі зараз щось розкажу…
Загуба, не треба мені нічого розказувати. Йди краще до себе.
Та ти ж навіть не знаєш, про що…
Мені байдуже…
До неї повернулося те болюче тремтіння, яке не покидало її протягом цілих канікул. Здавалося, що на її серці від болю і внутрішньої напруги лопаються судини. Чого він хоче цей Загуба? Невже він прийшов, щоб її добивати?
Загуба пішов до дверей і вона зраділа, думаючи, що він вирішив таки послухатися її. Аж ні, він лише замкнув зсередини двері. І почав свою розповідь.
Виявляється, що напередодні їхнього останнього іспиту Влад перед чималим гуртом хлопців, що жили в гуртожитку, посперечався з Костею Скалозубом про те, чи погодиться Русалочка залишитися з ним на цілу ніч. Він сказав, що вона його тип і він легко зможе її обкрутити. Костик наполягав, що вона надто екзальтована й романтична, і що для цієї мети йому треба буде створити якусь особливу ситуацію. Влад на це тільки зневажливо посміхався. Він, мовляв, бачив першокурсниць ще й не таких. Коли Влад із Русалочкою пішли до Загубиної кімнати, хлопці зібралися у якогось там Саши Корбута, що мешкає неподалік, і згаяли там час за пивом і грою в покер, аж поки не почули, як вона зачинила за собою двері Загубиної кімнати і пішла до себе. Після цього всі рушили до Влада в передчутті інформаційної полунички. Той був уже вдягнений, задоволено затягувався цигарковим димом і навіть не думав застеляти ліжко.
Да, пацани, б… Тяжолий случай. Тут море крові...
Хлопці просто вмерли від сміху, коли Влад розповідав, як з-під сітки Загубиного ліжка випало бильце, яке закладалося туди, щоб не так глибоко та сітка провалювалася.
Розпечений асфальт зимових вулиць її рідного містечка з солодкою назвою став ворушитися перед її очима, і Загуба покотився кудись вниз. Вона побачила білий пунктир дорожної розмітки на асфальті. Той пунктир у її очах став плавитися і розпливатись химерними плямами. Вона побачила брудну білизну і оте «море крові», про яке розповідав хлопцям Влад. І знову почула сміх Влада…
– Ти, Загуба… Ти…
Загуба стенув плечима.
– Та не переживай ти так. Він колись з Томкою ще не так…
Але вона не стала слухати про те, що сталося з Томкою. Оте тремтіння, яке назбирувалося в ній протягом трьох тижнів канікул, запрагло вирватися назовні, бо інакше зболена пустка у її грудях розірвалася б. Вона скочила з місця, метнулася коридором, промчала два поверхи східцями. І ось – ця кімната. Як завжди – гучна гулянка. Але вона нікого й нічого не помічає: ані двозначних поглядів, ані іронічних посмішок, ані п’яних спроб прокоментувати її дії. Вона підскакує до цього гидкого великого тіла і вже за мить перетворює у криваве місиво його товсту противну пику. Він навіть не встиг зрозуміти, що сталося, як вона пішла, кинувши йому оте, на її тверде переконання, непристойне «fuck you» і зробивши на прощання жест, який її завжди так обурював, і до якого, думала, ніколи у своєму житті не принизиться.
Вона перестала бути Русалочкою, що за довгими спідницями роками приховувала свого риб’ячого хвоста. Спідниці-міні, енергійна, тверда хода і завжди присутність тут і тепер стали її новою персоною, закривши назавжди роти усім бажаючим щось коментувати й обговорювати. Одногрупники тільки співчували якийсь час Загубі, бо він не лише перестав бути її «янголом-охоронцем», але й не писав більше своїх оповідань, перенаселених різнокольоровими янголами. У новому семестрі він пропустив багато занять і врешті взяв, за достойним взірцем свого старшого друга, академвідпустку. І так уже склалося, що ані Влад, ані Загуба жодного разу більше не перетнулися з Русалочкою ні під час зимових, ні під час літніх нашесть заочників.


Казочка про Альоночку та про її сестрицю Альошечку
О.К.

«Не пий, Альошечко, водиці із того слідочка, ато кізочкою станеш», – запізніло подумала вона, відчуваючи під голими сідницями прохолодне болото і підгнившу за зиму траву березневої галявини. Було темно і холодно, перед очима мерехтіли якісь дрібнесенькі яскраві кружальця, а в голові було порожньо-порожньо, наче якимось вітром повидмухувало з тієї мудрої голови всі спогади.
Вона ніколи не читала Набокова і зовсім не була схожа на його Лоліту, проте інтерес у чоловіків викликала із найніжнішого віку. Можливо, тому, що у батьків їх було п’ятеро дітей, а улюбленим віршиком її мами, вчительки початкових класів був: «Восьме марта близько-близько, хай росте у тата п….а…». А може, тому, що в дитинстві її улюбленою звичкою було стромляти свою голівку в різні отвори. Ну, звісно ж, через один такий отвір вона народилася. А далі – пішло-поїхало: отвори між поручнями дитячого ліжечка, згодом між штахетами сусідського паркана, простір під пахвою у тата, старшого брата, отвір у стовбурі старої липи…
Підлітком вона набула неабиякого романтичного вигляду. Висока, тоненька, дуже гнучка, з округлими сідничками і нервовими, звабливої форми ручками та ніжками. Це миле личко з продовгуватими зеленувато-мерехтливими очима, отороченими пухнастими віями, з тонкими летючими брівками, трішечки піднесеним догори тонким носиком, пухкими бантикоподібної форми губками саме за себе говорило, як любила казати і його власниця, що вона – дитя любові. Коли вона посміхалася, оголювався разок рівненьких перлових намистинок, примружувалися красиві наївні оченята, злегка підіймалися під хвилясту чілочку брови, а родимка на лівій щічці ще в кілька разів побільшувала всю ту чарівність.
У школі вона була відмінницею, як і належало доньці вчительки, хоч молодим вчителям так званої сильної статі її присутність на уроках навіювала зовсім неналежні педагогам настрої і думки…
І ось вона лежить на землі, прислухаючись до нічного лісу. Звісно ж, вона все добре пам’ятає. Її привіз сюди Віталик. Якесь слизьке в нього ім’я. І сам він виявився слизьким. Вони сьогодні були свідками на весіллі у її старшого брата Вовки. Цей Віталик закадичний Вовчин друг. Він завжди здавався їй неприємним типом, і тепер сама собі дивувалася, як вона на нього повелася. Правду казала їй мама: «Альонка, запам’ятай: горілка в роті – п…а в роботі». Вони з самого початку весілля, від викупу нареченої намагалися триматися разом. Він поводився на диво галантно. Ще б пак, набрався добрих манер у Києві, навчаючись в академії лісового господарства. Він завжди загравав до неї, коли заходив по них з братом, щоб разом іти на дискотеку у дека. Їй це подобалося і дуже лестило, бо у свої чотирнадцять років її закомплексовані однокласниці могли тільки мріяти про те, щоб з’явитися в їхньому так званому домі культури з таким от широкоплечим і нівроку на лиці хлопцем, та ще й старшим і таким, що батько його належить до місцевого начальства, а сам він учиться в Києві.
А сьогодні її пишання цими всіма приємними обставинами дійшли до межової точки. Спочатку все обмежувалося звичайними обов’язками свідків на весіллі. Вони вставали удвох на вимогу гостей і під вигуки «горька» досить цнотливо цілувалися (вона давно вже вміла робити це по-справжньому і навіть здивувалася, що він такий старий, а ще такий скромний). У ній будився інстинкт мисливиці-звабниці, хотілося із цього скромного на вигляд хлопця витягти щось більше. Але він чомусь наче не піддавався її чарам, навіть танцював кілька разів з якимись старшими дівчатами, що їх вона обізвала про себе крокодилицями.
Після четвертого заходу за стіл він остаточно зосередився на ній. Спочатку запросив на мєдляк. Вони повільно хиталися у хвилях звуків гурту «Скорпіонс». Він прошепотів їй на вухо, що батько залишив йому автомобіль і що він тепер може її трохи покатати, поки ще не роздягають наречену і тому їхньої відсутності ніхто не помітить. Її аж розпирало від гордощів, коли вона побачила перед собою білу «Ладу», на якій їздив батько Віталика, їхній голова радгоспу. Хлопець чемно відчинив перед нею дверцята автівки й допоміг сісти на місце поруч із водієвим. У машині було тепло, звучала тиха музика, і навіть чимсь приємним пахло. Вони рушили. Віталик впевнено вів авто, вони залишили далеко позаду танцюючу юрбу весільних гостей, проїхали школу, сільський будинок культури, радгосп і заїхали в ліс. Вона напружено-уважно стежила своїми пухнастими очима за дорогою. Їй було відомо, що цей пожвавлений таємничою уважністю вираз на її обличчі просто наповал вражає чоловіків. Авто несподівано завернуло наліво (іронія долі!) і мало не вткнулося фарами у широчезного старого дуба.
Дуб виявився знайомим. Колись батько привозив її сюди з сестрою і меншими братами збирати жолуді для поросят. І малий Костик, що надумався був тих жолудів нарвати просто з дерева, не втримався на гілляці й упав. Він тоді зламав собі руку, але їм усім, включаючи й самого Костика, від цього стало дуже смішно. Вони весело реготали і, підстрибуючи навколо нього, вигукували: «Наш Костик з дуба впав! Наш Костик з дуба впав!.. Ти що, з дуба впав?»
Спогади перервало запитання: «Це в тебе пояс чи спідниця, б…?» – Віталикова рука роздирала на ній колготки. Її здивував його тон, здивували надто гарячі і прудкі у своєму нахабстві руки. Захотілося озирнутись, щоб пересвідчитися, чи справді поруч з нею цей вихолений Віталик, а чи, може, вона справді зайве хильнула і когось із ним переплутала? Та він її випередив: схопив однією рукою за шиворот, іншою відкрив дверцята і виштовхнув з автівки. Це сталося так несподівано, що вона мало не вдарилася головою в дерево, що росло поруч, на мить зберегла рівновагу, але не втрималася на високих підборах і полетіла сторч головою в якесь колюче гілляччя, болюче розпанахавши щоку. «Б…! Б…! Б…! Ти що, ох… зовсім?! Ти …». Після цієї експресивної репліки вона вперше у житті пошкодувала, що вирішила застосувати до цього хлопця свій коронний ультрасексуальний прийом із лайливими вигуками.
Хтось рванув її за волосся і відволік за дуба. Після випитого за чотири весільні заходи спиртного, танців, падіння в кущі, болю від подряпини і оцього останнього оніміння в голові вона майже нічого не відчувала і тільки фіксувала його дії, як покупець у магазині фіксує ціни. Він важко дихає, щось розриває на ній, щось холодне і товсте входить у неї, щось у ній чи на ній роздирається. Він раптом спиняється, вивільняє у ній якийсь простір, і дихаючи перегаром у самий її ніс, кричить: «А ти, сука, чиста? Чого мовчиш? Ти чиста?!! Чиста?!! Я ж знаю, що ти давно вже не целочка. Ану кажи, ти чиста? Ти чого мовчиш?!! Нє??? Ти не боліла якимсь там сіфілісом чи гонореєю?». Нарешті він витяг звідкись малесенького ліхтарика й почав уважно вивчати ту ділянку її тіла, якою так прискіпливо цікавляться хіба що лікарі-гінекологи.
Навкруги теж усе наче почало світлішати. Може, розхмарилося небо і стали виднішими зорі, чи це її очі призвичаїлися до темряви – але вона на мить побачила його лице. На тому лиці був страх. Задиханий, з широко розплющеними очима, з розщібнутою ширінкою штанів і висмикнутою сорочкою він стояв біля неї навколішки і щось кричав чи запитував. Вона вже давно не чула, про що він їй кричить. Їй нарапт стало смішно. Вона стисла губи, заплющила очі й німо зареготала. Її тіло забилось у конвульсіях. Стало байдуже, що її ясно-блакитна єдина курточка тепер набуде невідь-якого кольору, що колготи і спідниця перетворилися на шмаття, що її голі сідниці від ковзання по холодному березневому грунту втратили чутливість, а ноги й руки зовсім перестали її слухатися. Вона вдивлялася у зорі й бачила там затуманені світляні плями, до болю схожі на чиїсь невідомі сліди. Їй пригадалося, як колись у дитинстві мама читала двом своїм старшим – їм з Вовкою – казочку про сестрицю Альоночку та її братика Іванчика. Вона шкодувала тоді, що Вовка – старший брат, і вона не зможе давати йому поради, як дівчинка із казки, що мала однакове з нею ім’я: «Не пий, Іванчику, водиці…».
Влітку після цієї весняної пригоди вона успішно склала вступні іспити до одного з коледжів в обласному центрі. Приїхавши восени на навчання, дівчина кардинально змінила зачіску: довге темно-каштанове волосся замінилося маленькою шапочкою із підголеною потилицею. Знайомлячись зі своїми однокурсниками, вона назвалася Альошкою, а одного листопадового дощового й вітряного вечора потішила гуртожитських подруг оповіданням про те, як перестала бути «целочкою». Та ця пригода у її житті виявилася не останньою.
Якось вона запізнилася в гуртожиток і вирішила поїхати переночувати у своєї тітоньки Марії. Тітки вдома не виявилося – поїхала на дачу. Але нагодився незнайомий дядечко міліціонер – як згодом виявилося, сусід згори, – і запропонував беззахисній дівчинці допомогу. Пам’ятаючи з радянських мультфільмів, що міліціонери для того й є, щоб повертати заблуклих дівчаток у їхні сім’ї, їй це аж ніяк не видалося підозрілим. Дядечко міліціонер завів дівчатко у відділення, а там вкупі з іще двома підпилими колегами її зґвалтували. Горілки у неї в роті того разу не було. Але тітці вона ні про що не розповіла. Її  привезли під гуртожиток міліцейським бобіком. Одному з тих підтоптаних міліціонерів неабияке задоволення приносило те, що він всю дорогу тримав свою руку у її трусах.
Подружок вона вибирала майже по-чоловічому, уважно вивчаючи якість статури кожної нової жертви. Бо ж одна красива дівчина – це добре, а ось дві – вже гарантія, що можна буде закадрити якихось двох жентмунів, котрі для хоробрості завжди тусуються по двоє-троє. З однією такою подружкою, майбутньою стюардесою Олечкою, що мала дуже жіночні вигини тіла, незрівнянні карі очі, жагуче чорне волосся до пояса і знання трьох іноземних мов, – полюбляли гуляти містом, забувши вдома бюстгальтери. Під час однієї такої прогулянки на них мало не наїхав лімузин з трьома молодими мажорами, тіла яких керувалися таким душевним станом, у якому вони майже забули, що така річ як душа існує взагалі. Кокосовий ликер і шампанське посприяли самозабуттю дівчат. На ранок вони прокинулися в неосяжному ліжку під широчезним атласним покривалом з п’ятьма незнайомими хлопцями, що спали мертвим сном. Кожен з присутніх у цьому ліжку мав дуже нечітке уявлення про те, як до нього потрапив.
Ця остання пригода безслідно вивітрилася б із пам’яті, та ось халепа – через місяць виявилося, що Альоша отримала в спадок від мами незрівнянний з погляду репродуктивних функцій організм. Вона піднімала в гуртожитку тумби з книжками, пила термоядерні настоянки з лаврового листя, перцю й оцту, стрибала зі столів – але так бажані місячні не прийшли. Вона прислухалася до свого організму і їй здавалося, що вона відчуває, як у ній плаває, наче у великому акваріумі, малесенький мальок, як він лоскоче стінки її матки, як намагається закріпитися там і дивувалася його живучості. Місячні так і не прийшли. На щастя, кароока Олечка мобілізувала знайомого майора, котрий проспонсорував платного лікаря і малесеньке непомітне вбивство, звісно ж, зі своєрідною післяплатою. Альоша не любила боргів, тому розраховувалася з ним сповна і не один раз.
Після цього у її життя прийшло велике кохання. Із самозабуттям і жертовністю проводилися тижні за тижнями в гостях у коханого – майбутнього прокурора. Безнадійно закинулося навчання. Увесь глузд життя зосередився в по-святковому прикрашеній надутими презервативами квартирі коханого. Альоша вперше мріяла про дитину і шість разів за півтора року повторила досвід із дитиновбивством – коханий ще не був готовий до батьківства. Але ось знову повторились знайомі симптоми. Вона ощасливила коханого своїм повідомленням і спонукала до думок про сім’ю. І, о диво, він погодився. А далі – як уві сні: знайомство з його батьками, новий рік у колі його сім’ї, розмови про весілля, ніжне прощання… І після цього раптовий злам, наче у її життя вдерлося зненацька якесь зло.
Закрутилося нове пекельне коло: нескладені іспити, проблеми зі здоров’ям, його приїзд. Він приїхав не для того, щоб провідати її та свою майбутню дитину, а щоб повідомити, що дитину від нього чекає ще одна жінка – старша, успішніша і головне – його колега, від котрої серйозно залежить його кар’єрний ріст. А вона – то було лише нетривале захоплення, так, по приколу, і її дитина йому не потрібна. Йому по фігу, на кого ця Альошина дитина буде схожою. Він взагалі сумнівається, що це його дитина. А якщо вона не хоче робити аборт – що ж, це її справа, вона ж сама так хотіла цю дитину зберегти – має. І хай дасть йому раз і назавжди спокій.
Її мама так любила в Шевченка оте «кохайтеся, чорнобриві, та не …». У мами були для цього серйозні підстави, бо була заміжня таки за москалем і не могла пробачити свекрусі-кацапці того, що та змусила її колись іти понад десять кілометрів пішки до райцентру, щоб народити там старшого Альошиного брата Вовку. І ось це «кохайтеся чорнобриві…» стукотіло тепер у її голові, коли він усе те їй говорив, наче горохом сипав. І навіщо він притяг їй до лікарні ці нестерпні білі троянди? Їй здавалося, що він жартує, чи якось випробовує її, і що так не буває. Пригадувалися його повні захоплення погляди на неї, його телефонні розмови з родичами і знайомими про майбутнє весілля. Невже він міг так дивитися на неї і водночас зробити дитину іншій?
Він залишив її в якомусь мареві. У цьому мареві вона пройшла до своєї палати, автоматично налила в трилітрову банку води, поставила туди квіти. Та коли переносила їх з підвіконня на свою тумбу, банка випала з рук, викликавши невдоволені окрики інших жінок, що лежали разом із нею на збереженні. Вона спочатку завмерла, та коли стала збирати побите скло й особливо, як помітила на своїх руках кров, їй захотілося наскрізь заквецяти своєю кров’ю ці такі стрункі у своїй досконалій білості, і водночас такі огидні квіти. Вона сіла на підлогу, у свіжо розлиту калюжу води зі склом, зривала голівки троянд, роздушувала їх закривавленими руками, розсипала кругом себе пелюстки. Після цього ламала тугі, вкриті твердими колючками стебла, відчуваючи особливий кайф, коли якісь колючки болюче роздирали шкіру. По лиці повзли повільними струмками сльози. Її руки кровоточили, обличчя розповзлося в якусь аморфну гримасу з багатьма чорними потоками, губи-бантики розпухли і безперестанку трусилися. Сусідки по палаті щось злостиво і роздратовано кричали їй, хтось заспокійливо гладив по голові, та вона була десь дуже далеко. Вона не бачила, не чула, майже не тямила себе. І раптом прокинулася – диким звірям метнулась з палати в кінець лікарняного коридора. Там – туалет і розчинене вікно, а отже, хоч якась ілюзія вільного вибору. Вона тихо зайшла в одну з кабінок, замкнулася, опустилася на плечі свого останнього, – як вона тоді іронічно подумала, коханця, – білого блондина-унітазу, і перерізала собі вени…
Вона тоді не померла, репродуктивні функції її організму, потужність кохання і любові до життя виявилися подиву гідними. Батькам свого безнадійно коханого майбутнього прокурора вона подарувала білявеньку крикливу лялечку, неймовірно схожу, як усі байстрята (вона завжди любила на цьому наголошувати), на їхнього сина, а сама повернулася до своїх студентських та інтимно-авантюрних буднів.
А про все це Альоша залюбки розповідала згодом подружкам у гуртожитку. Розповідала з веселою посмішкою, грайливим блиском в очах, пригодницьким запалом. Оповідачка іноді випростовувалася на весь зріст, іноді схилялася, чи ляскала себе по сідницях, іноді вдягала на лице гримасу, як вона сама казала, «п’яного метелика». Вона не цуралася лайливих слів, сороміцьких віршиків, інтимних подробиць. І була вона у цій своїй суєтній моногрі неймовірно привабливою. Настільки, що слухачки анітрохи не дивувалися, чому в тролейбусах саме до цієї «чи то дівчинки, чи то хлопчика» спрагло притулятися своїми геніталіями зовсім незнайомі хлопці, чому під час відпочинку в якомусь третьосортному санаторії понад сорокарічний лісничий, коли вона сиділа на стільці, полюбляв непомітно вкладати їй на плече своє чоловіче достоїнство і при цьому розмірковувати вголос про сенс життя, чому її зґвалтували незнайомі дядьки-міліціонери, а цнотливість свою вона втратила, як справжня кішка-самиця – на холодному весняному ґрунті.
А я при всіх цих оповідях щоразу був, мед-пиво пив, і хоч по бороді й вусах текло, та в рот не попало…



























Галина Левченко. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #11. - 76 с. - С.51-76.

середа, 25 вересня 2019 р.

Тетяна Клименко. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #11 (2009)

Тетяна КЛИМЕНКО

***
Тепло осіннє вабить щохвилини.
Мені б туди, де листя запашне,
Де кетяги червоної калини,
Де давні сни і щастя неземне.

***
З одного боку сонце ще голубить,
А з іншого вже темінь поглина.
Не вір йому: він згубить, хоча й любить.
Не вір собі: ти й так уже сама.

***
Розкрий обійми і поклич до себе.
Верни мене у ночі навесні,
Де плаче соловей і пахне небо,
Де я лечу в квітучім сні.

***
Листочком буду в осені на платті.
Яскравим буду, навіть запашним.
А потім стану непотрібним шматтям,
Згорю – і помандрую в дим.

***
Прийде, стривожить і покине –
До іншої піде весни.
А в серці й досі пісня лине
І сняться кольорові сни.

***
Ти розцвіла духмяно-білим цвітом
І так завмреш лише на кілька днів.
А потім роздягне тебе весняний вітер.
Він довго мріяв, так цього хотів.
Впаде до ніг земних тремтливо
Твоє цнотливе й зраджене життя.
Вернутися в минуле – неможливо,
Але не буде смути й каяття.

***
Для когось пишуться сонети,
Для когось сонце на морях.
Комусь даруються букети,
Комусь – перлини на разках.

Ранкові роси – для білявих.
Обідній клопіт – для простих.
Вечірній подих – для чорнявих.
Чого чекать їй серед них?

Обман і сльози – то для неї.
Квітучий сум – то їй одній.
І в’яне, сохне орхідея,
Хоч і росте в землі сирій.

Так і надія помирає,
Коли немає почуттів.
А з часом серце замовкає –
І лиш сама байдужість днів.

***
Зимове світло пада з ліхтарів
На білий біль зневаженої долі.
Я знов сама серед самотніх днів,
Знов граю тихі, непомітні ролі.

А поряд сміх краплинами летить,
Вражає молодість своєю простотою.
Моя душа вже непробудно спить:
Чи то стомилася, чи стала вже черствою.

Наповнюю чеканням свої дні,
Рожевим сяйвом вгортую надії,
Де хтось ув очі загляда мої
І здійснює мої таємні мрії.

***
Покірність погляду вражає –
Такого варто помічати.
І вже душа чогось бажає,
Але не може ще сказати.

Покірність погляду бентежить
І вже немає сил мовчати.
Та розум за душею стежить,
Щоб не зуміла покохати.

Покірність погляду вбирає
І забирає в свої сіті.
І сльози щастя проступають,
І тільки ти і я у світі.

***
Ти мене не пускаєш до себе.
Не пускаєш у душу ніяк.
Ніби кажеш: не хочу, не треба
Моє серце кохать абияк.

Ну а я все чекаю і вірю,
Що почую жадане “так”.
Для розваги кохати не вмію
І не хочу кохать абияк.

***
Я збайдужіла, стала геть черствою
До твого прагнення, бажання, відчуття.
Я не горджусь, не хвастаюсь тобою.
Залиш мене. Така вже я.

Ні радості, ні ніжності, ні ласки.
Один лиш крик, і з слів – сміття.
Нема кінця в цієї казки.
Залиш мене. Така вже я.
Я вже не здатна все прощати.
І не настане каяття.
Ти зрозумій – мене вже втратив.
Не повернеш. Така вже я.

***
Ти втратив час...
На роздуми, вагання
Пішли роки й немає вороття.

В житті лиш раз
Бувають сподівання
На вічний рай і неземне життя.

Час втратив нас...
Для чого намагання
Зростити те, що вже перецвіло:

Лікує час
Від зустрічей й прощання,
А ти і я хворіємо давно.

В житті лиш раз
Лікує час
Ти втратив час –
Час втратив нас...

***
Я в тебе закохана, чуєш?
Не можу без тебе, помру.
І хоч ти мене ігноруєш
Сьогодні до тебе прийду.

Я в тебе закохана. Боже,
Чи може прощатись мій гріх?
Чи ти мені допоможеш,
Чи виставиш людям на сміх?

Я в тебе закохана, хвора.
Я прагну свого визнання...
Твій погляд, усмішка, розмова –
Мій біль і розбите життя.

***
На мотив народної…
А я на тебе ще чекаю й досі,
Не зачиняю двері, хоч і ніч.
Все інші ходять, хліба й долі просять,
А я кажу їм: “Не топила піч”.

Чому ж немає, чому не йдеш коханий?
Чи, може, ніч холодна, чи, може, заблукав?
Ти на селі усім дівчатам знаний,
То, може, у якоїсь і зоставсь?

За що караєш мене ти, Боже?
За що стражданням мене куєш?
Вже серце більше кохать не зможе,
Для чого жити мені даєш?

Не зачиняю двері, хоча й ніч,
Та не чекаю вже на тебе зовсім.
Я відчайдушно розпалила піч,
Щоб хліба напекти усім удосталь.

Старість в автобусі
Як немічно спираєтесь на руку,
Що Вам допомагає увійти.
В очах читаю про життєву муку,
Про душу, що готова вже піти.

Везе автобус старість до вокзалу,
Щоб їхати до когось і кудись.
Так хочеться, щоб ще на Вас чекали.
Та Вас, напевно, вже давно зреклись.

Отак і їздите: від себе і в нікуди,
Чекаючи на свій останній шанс.
А поряд все чужі, байдужі люди.
Їм ніколи, їм зовсім не до Вас.






Тетяна Клименко. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #11. - 76 с. - С.46-50.

вівторок, 24 вересня 2019 р.

Людмила Суворова. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #11 (2009)

Людмила СУВОРОВА

Без тебе
Сумує в келиху вино,
І вітер за вікном співає.
Мені вже, знаєш, все одно,
Що поруч рук твоїх немає.

Тремтить від споминів душа,
Й слова непрошені зринають.
За вітром осінь поспіша
Шукати те, чого немає.

Піду за нею вслід і я
На сповідь, вимиту дощами.
Дороги чорна колія
Рікою стане поміж нами.

Колись, не зараз, як весна
Пробудить мого серця промінь…
Колись я буду тут одна,
А ти – залишишся, як спомин.

У пошуках «себе»
Зморено хвилі шукають небес,
Зорі вечірнюю тишу ковтають,
Місяць із полум’я літа воскрес,
Ніч мідний колос серпом вижинає.
Сонно колишеться мертва сосна,
Що поховала минуле в покорі.
Десь засинає примхлива весна
Під колискову, написану горем.
Північ долонями згорне мене
І позіхне ледь надломленим співом
Чорна завіса раптово пірне
Й, ранком поглинута, буде лінива.
Що принесе фіолетовий дзвін:
Докір, тривогу, занедбану славу.
День стихне кроком, а я – разом з ним
В хвилях чекання життєвого зламу.

«Я»
Я тверда, холодна, байдужа і вперта,
Знедолена, скривджена й часом відверта,
Замріяна й тиха, з прихованим болем,
Покарана щастям і покликом долі,
Незвична, буденна, хоч часом святкова,
То чорна, то біла, а то веселкова,
Я горда й проста, ще – печальна й співоча,
Незвідана, зверхня буваю й пророча,
Незламна я духом, правдива та сильна,
Омріяна щастям, відважна та вільна…

***
Кафе навпроти. Сонний цвіт каштанів.
Травневі коси вітер розпустив.
Раптова зустріч, море хвиль бажаних
І тепла кава – все, як ти любив.

Холодні руки і тривка розмова,
Блакитні очі й світла, дика тінь.
До повороту в часі не була готова,
Та доля наздогнала далечінь.

Та доля річкою розлого розлилася,
І гострі береги звела вона.
В житті – як і за столиком навпроти
За келихом червоного вина.

Люблю
Каменем біль впирається у груди,
Мерзлим мороком б’ється в пітьмі,
І снують в безликих масках люди,
І кричать їх муки, бо німі.

І ніхто тих слів глухих не чує,
Всередині тускло, лід шкребе…
Хтось радіє тихо, хтось сумує,
Я ж сама не чую вже себе.

Тротуаром погляди збираю
І закутуюсь сама в туман.
Серце заболіло, бо кохаю –
І це зовсім не моя вина.

***
Брехня і зрада мокрими руками
Загарбали народне полотно;
Знов плаче Україна під тинами,
А зверху скажуть: «Нам усе одно».

«Кобзар» у лихолітті загубився,
А «Заповіт» диктує монітор.
Шевченко, як завжди, не помилився
І передбачив ницості терор.

Багряне сонце спить в ядрі розпусти,
І правда ковиляє, мов крива,
В серцях і в душах – гармонійна пустка,
Розколена майданом голова.

Чи ж не пророчі є слова Тараса?
А він – воістину, благий пророк:
Його послання – це не гра-прикраса,
Це майбуття правдивого урок.

І ставши на коліна перед богом,
Складім подяку за святий «Кобзар»
Й помолимось за Україну вбогу,
Слізьми Тараса посланого в дар.




Людмила Суворова. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #11. - 76 с. - С.43-45.

понеділок, 23 вересня 2019 р.

Яніна Сафан. Вірші та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #11 (2009)

Яніна Сафан

***
Є сонце, літо, море…
Є друзі, знайомі, родичі…
Є колеги, цікаві люди, зустрічі…
Є все…
А однієї миті все зникає.
І залишається пара очей.

***
Бути рабою кохання
Чи бути царівною волі?
Бути вірною дружиною
Чи самовпевненою феміністкою?
Бути пелюсткою троянди
Чи польовою ромашкою?
Бути чиєюсь…
Чи просто бути…

***
Одного дня я прокинусь у пустці,
І покотиться сіра сльоза,
А душа покриє сльотою
Уже неживі вуста,
А у серці не буде муки,
Бо засохне воно і вмре,
І не буде слова «розлука»,
Бо ніхто й не чекає мене.

***
Внесли букет квітів,
Заграли марш Мендельсона,
Одягнули обручки,
Заплющили очі,
І… кожен поцілував свою мрію.

***
У кошику – паперові квіти,
На свято – паперові листівки,
У кімнату – штучну ялинку,
У життя – фальшиву любов.

***
Розплющу очі,
Запах морозного повітря
Такий свіжий.
Омріяний дотик руки
Такий справжній.

***
Остання  осанна у слові,
І швидко розлука, прощання, печаль,
І все завершиться, і новий етап,
І сонце вже сяяти буде не так,
І осінь осіннішим вітром дихне,
І навіть у сні не впізнаєш мене.

***
Втікає тінь, я не змогла буть сильна,
Пливуть хвилини, крапає життя,
Страждання – милість?
Я не жебраківна,
Та виявилося, що й не царівна я.
Години, дні, тролейбуси, маршрутки,
«Я ВАС ЛЮБЛЮ», – співає десь FM.
Сьогодні все таке байдуже й нудне,
А завтра тихо так усе мине.

***
Я не буду ридати й кидатися в ноги,
Цілувати кінчики черевиків і бігти за тінню,
Я просто зберу речі і, голосно
Грюкнувши дверима, піду…
Щоб потім повернутися.


ЯКОСЬ ОПIВНОЧI…
«Відмінність між мною і тобою ще й у тому, що я ніколи не прагнула імені, як ти, що я – невідома, тому мене ніхто ніколи й не дістав. А ти завжди прагнула визнання. Коли позбудешся бажання визнання, то станеш схожою на мене. Бо ім‘я нічого не означає. Ми все одно залишимось перед людьми - невідомими»
Ніла Зборовська «Українська реконкіста»

Вступ
Життя – це очікування смерті. Якоюсь мірою – це пізнання непізнаваного, це шлях до вічності, до світла, до спокою. Прагнення самореалізації – це спроба зрозуміти причину свого буття. Думка про самогубство – це виклик розуму та власній свідомості. Власне  думка – це слово душі, а голос душі – це творчість, а коли душа починає співати, народжується мистецтво. Мистецтво – це вічність. А отже, душа, ВСЕ Ж, безсмертна!

Синдром набутого розумового дефіциту
Загалом, що дає людині розум – істерію, неврастенію, в кінцевому результаті самотність і помутніння. Не тому, що не розуміють інші, а тому, що від розуміння нічого не змінюється. Тролейбуси ламаються, дощ іде, панчохи рвуться. Лише в душі надломлюється прагнення до вищого. І це є ще однією з життєвих криз, яких є:…
- «Діда Мороза немає»
- «І я колись помру»
- «Щоб жити, треба гроші»
- «Для чого я живу»…безліч
Суїцидальні настрої здебільшого переслідують «розум», а точніше, завжди крокують поруч. Кожне нове відкриття, заперечує попередню ідеалізовану сутність і це саме відкриття ламає ще один замок на шляху до самоусвідомлення сутності. А що, якби існувала людина, у якої всі замки зламало відкриття істини? Тому, певно, і добре, що людина всього знати не може. Бо вже досить того, що вона здатна осягнути своїм розумом, щоб стати нещасливою.
 Спроба аналізу «today»
Побутова література, як відображення життя – так писали два століття тому. З‘ява психологічних текстів тоді – це було, все одно, що нецензурної лексики сьогодні. Писати для народу і про народ – такий лозунг, як данина часу і потребам тогочасного суспільства. Але сьогодні ситуація не змінилася, також суспільство потребує боротьби, патріотичного духу, інтелектуальних творів, а натомість все письмо зведено або глибоко в суб’єктивізм власної душі, або в минуле, як засіб переосмислення чужих помилок, які не виправиш, але, і не попередиш, бо навчання на власних помилках (традиційна дилема батьки - діти) дає більш позитивний результат, ніж намагання їхнього уникнення. Купа низькопробної літератури в крамницях в перемішку з вартісною в шухлядах авторів породило замкнутість. Кожний пише не для того, щоб стати письменником, а для того, щоб хоч якось «вимовити себе» [П.Білоус]. Чи, можливо, це результат занадто різкого зняття завіси…багатостолітня ізольованість від світу стала причиною того, що, коли врешті «двері відчинилися» - ринув усілякий бруд, і, наївшись відходів, почало нудити…І лише потім стало зрозуміло, щоб принаймні не нудило, потрібно дивитися на те, що їси. І кожний, тихцем від іншого, почав вибирати кращий кусень. Від такої шаленої кількості всього…відбулася логічна реакція організму «замкнутися» і заховатися у власний панцир до кращих часів.

Суб’єктивний ФЕмінізм…
Жінкам шкодить освіта, рівність і загалом все, що стосується їхнього, так званого, самоствердження. Вже від природи вони наділені колосальною інтуїтивною енергетикою сприйняття світу. А в той момент, коли це неусвідомлене відчуття високого підтверджується доведеними фактами, жінка, сама того не бажаючи, прозріває, подібно немовляті. Як результат, вся ця істина змушує на ще вчора гарні речі дивитися із скептичним засудженням, що, безумовно, шкодить, як і тим речам (вони просто викидаються), так і їхній власниці, бо знання породжують суперечність, а, отже, переосмислення тих чи інших істин, норм, догм.
Недарма приклад Єви довів, що істина для жінки (і, що прикро, лише для неї) згубна, бо врешті приводить її  до вигнання, самотності, страждань та внутрішньої дисгармонії.
Розуміючись суто в побуті – досягається гармонія як у побуті, бо чоловік впевнений у домашній стабільності, і є врівноваженим та спокійним, так і в світі, бо чоловік цю стабільність з родини переносить в суспільство. Та, коли жінка починає вникати у суспільно-світове життя, вона закидає побут, як щось догматичне і примітивне, тим самим руйнуючи фундамент стабільності. І автоматично цей хаос переноситься у космос, де, в силу своєї імпульсивності, не може навести ладу, адже в неї, на відміну від чоловіка, немає «домашнього вогнища з тихим поцокуванням годинника». Вона сама мала бути берегинею того вогнища, але... як вогонь, вирвалася назовні  і тим самим зруйнувала і чуже, і своє. А довівши чоловікам їхню незграбність та недалекість, позбавила їх і себе тієї життєдайної сили та захисту, які вони несли протягом віків самим своїм існуванням, тим самим, зробивши СЕБЕ самотньою і нещасливою. Жіноча емансипація стала пожежею для світу і самозгорянням для жінок власне.

The end
Якщо довго-довго дивитися на зоряне небо, можна відчути себе однією з сяючих світил. Якщо довго-довго дивитися на воду, можна відчути плин часу. Якщо довго-довго мріяти, можна навчитися літати. А якщо на мить посміхнутися… можна зустріти долю.






Яніна Сафан. Вірші та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #11. - 76 с. - С.38-42.

Людмила Золотюк, Галина Левченко. Коли «Бридкий» не бридкий (відгук на виставу). Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Коли «Бридкий» не бридкий Коли: 29 грудня 2010 року, о 18:00. Хто вчинив:  Молодіжний театр «1-а студія» . Ролі виконували: Світлана Полі...