Мізантропія
Не варто думати, ніби я не знаю, що це слово і все, що з ним повязане, було особливо модним в епоху романтизму, а згодом ще наприкінці девятнадцятого століття. Так само не треба уявляти мене хирлявим, недомитим і прищуватим підлітком із якоїсь чергової модної тусівки готів чи емо, що своєю показною агресивністю намагається зацікавити молоденьких самичок і пришвидшити процес затягування їх до ліжка. Нічого подібного. Ба навіть навпаки. Я наділений доволі банальними, але правильними рисами: високий юнак міцної пропорційної тілобудови. Жіночкам моє обличчя видається мужнім і красивим. Через світле волосся і блакитні очі дехто з них називає мене білявим бестією. Ці жіночки!.. Вони так люблять власні ілюзії… І я зовсім не перешкоджаю їм їх вибудовувати.
Я не люблю людей. Так, я наповнюю оптимізмом перехожих, коли пружною легкою ходою крокую на роботу. На думку моїх колег, а працюю я за фахом кардіохірургом, я — невиправний оптиміст. Моє міцне й здорове тіло інколи навіть самого мене переконує у позитивному баченні подій, що відбуваються навколо мене. Та це все лише хвилинні настрої. Я ненавиджу цих двоногих істот, яким вимушений щодня рятувати їхні нікчемні життя і функціонування кожної клітиночки тіл, яких я досконало знаю.
Цієї ночі я блукав уві сні просторим палацом із дуже високими стелями. Блакитні стіни, біла готична ліпнина, стрільчасті вікна — і порожньо. Лише час від часу невідомо звідки з'являлася величезна руда кішка і намагалася вкусити мене за руку — саме за ту руку, яка мусить день у день впевнено тримати скальпеля. Кожного разу я відбивав кулаком її напади і врешті виштовхав ногами геть з того палацу, розлючено спустивши її з широких мармурових східців. На цьому й прокинувся.
І ось я йду, порипуючи взуттям, вдихаючи морозне повітря й легкий запах власних парфумів, змішаний із тонким ароматом шкіри від моєї м'якої дорогої дублянки. І знову я починаю обмірковувати свою нелюбов до людей. Ну, ось, наприклад, мама. Найближча людина. Хто і коли таке вигадав? Для мене це людина найдальша. Найбільшим її досягненням у житті було народження мене, але ще до мого народження вона ненавиділа це своє досягнення — тобто мене. Вона неймовірно пишається тим, що я виріс таким міцним, здоровим, красивим. Вона з найранішого мого дитинства призбирувала різні компліменти на мою адресу і тішилася ними, бо вбачала у тому всьому магічний вплив своєї утроби. Це ж вона народила мене таким гармонійним, розумним, позитивним. А я виявився таким невдячним.
Та ні, не треба уявляти собі, ніби я по-півнячому все життя конфліктую зі своєю мамою. Збоку все виглядає навіть навпаки — ми дуже ніжні мама й син. Але скільки в тому всьому ненависті! Вона живе і мріє захворіти якоюсь невиліковною хворобою. Щодня обслідує свої груди, запливаючий жиром живіт, повні стегна в пошуках якихось підозрілих утовщень, наростів, пухлин. Смерті знайомих ровесників дарують їй надію, що ось скоро і в неї виявлять якусь невиліковну хворобу, і я, невдячний син, вимушений буду нарешті повернути їй той неоплатний борг перед нею — вона ж мене народила! Блаженні ті, що мають надію…
Розпочалося ж це все із дуже схожого на мене чоловіка — мого батька. Він розбив їй серце у найпідліший спосіб, потрапивши після двох років їхнього подружнього життя на дванадцять років до в'язниці за нібито зґвалтування однієї доволі розбещеної особи, батьки якої свято вірили у безгрішність і чистоту своєї донечки. Вагітна мною мама у свої двадцять три роки не змогла дати лад емоціям і за тиждень до мого народження призвелася до страшної пожежі у домі своїх батьків: від найбільшої у селі деревяної, критої модною тоді по селах оцинкованою бляхою хати лишилися самі стіни. Щоправда, дідовими стараннями та людською поміччю дім було за тиждень відновлено, окрім деяких косметичних внутрішніх робіт. Врешті благополучно народився я, але мамині почуття так і не владналися.
Я майже боюся цієї жінки, коли вона спить. Як я був малим, вона любила гратися зі мною у своєрідну гру. Відпочиваючи в обідню пору після різних робіт по господарству, а жили ми в селі, у домі дідуся й бабусі, мама повідомляла мені, що вона зараз помре. Після цього вона заплющувала очі і стишувала дихання. Я повзав по ній, просив прокинутися, розтуляв очі руками, але мама лишалася невблаганною. Тільки після того, як гіркий клубок у моєму горлі починав витискати рясні сльози з очей і я вголос невтішно ридав, моя мама «воскресала», сміялася над моєю дитинячою дурістю і йшла далі працювати, зовсім не завдаючи собі клопоту тим, щоб хоч якось заспокоїти свою дитину.
Коли ми переїхали до Ж…, мене охоплювала страшна паніка кожного разу, як вона затримувалася десь на роботі, чи в гостях у котроїсь зі своїх численних подруг; я малював собі страшні картини маминої загибелі: ось її тендітне тіло збиває з ніг величезний КамАЗ; або при виході з автобуса їй защемило ногу і протягло кілька метрів по асфальту на наростаючій швидкості, аж поки хтось не помітив і не загукав водієві, що треба спинитися; або що вона посковзнулася на болотистій містечковій вулиці і лежить у темряві з поламаною ногою чи рукою і нікому їй допомогти; або ж їй відштампувало пальці чи цілу руку на якійсь страшній машині, яка була на її заводі і вона розповідала про кілька таких випадків, що траплялися із якимись її знайомими жінками та чоловіками. Коли я вже був школярем, бувало також кілька разів, що мама приходила з роботи, прилягала відпочити і ніби між іншим запитувала в мене, заплющивши очі: ну, поглянь, чи буду я гарною, як помру і лежатиму в труні?
І ось тепер у вихідні я іноді навмисно заходжу вдень до її кімнати, коли вона спить, й уважно розглядаю це вродливе й разом з тим страшне обличчя. Мене лякають її широкі ніздрі. З віком вони наче поширшали, углибині носа видніється темне грубе волосся. У неї буває дуже красива, дуже ніжна посмішка. Але за цією посмішкою мені часто привиджується страшний дикий оскал. Я боюсь заблукати у цій жінціь, як у страшному дрімучому лісі.
Як я був ще зовсім малим, вона полюбляла влаштовувати наді мною своєрідні судилища. Скажімо, відшукувала на подвір'ї якусь мою іграшку з випадково відламаною деталлю. Ті радянські іграшки напрочуд легко розбиралися, але далеко не так легко складалися потім докупи. Наприклад, у мене було кілька тракторців, від яких неймовірно легко відкручувалися, а то й просто відпадали колеса. У тих малих коліщатах при цьому ламалася якась перетинка і як не намагався я встановити їх на місце, мені це ніяк не вдавалося. І ось ці коліщата не раз ставали предметом неабияких серйозних (як мені тоді здавалося) розмов із моєю мамою. Починала вона, зазвичай, здалека, запитуючи про те, чи не знаю я, де в даний момент перебуває та чи інша моя іграшка, яку вона купила мені тоді-то і з такого-то приводу. Уже з першого запитання я розумів, як розгортатиметься наша розмова далі, але малодушно не показував їй цього і просто вказував на останнє місце перебування цієї іграшки. Тоді вона з деяким притиском запитувала мене, чому ця іграшка там, а не з усіма іншими і чому я давно вже нею не граюся. Я бачив, як у глибині її очей запалювалися лихі вогні, схожі на страшні нічні смолоскипи, такі, як я бачив одного разу по телевізору. Мені здавалося, що от-от з її носа піде дим, а в роті виростуть велетенські зуби і сам рот від цього стане великим-превеликим і проковтне мене як ота велетенська змія із казки про Івана, селянського сина, якій він до рота закидав мішки з сіллю і завдяки яким таки втік від тієї летючої змії. Я відказував їй щось на зразок «не хочу» чи «мені набридло». І тоді в моєї мами-змії відростав довжелезний хвіст, вона випростовувалася на цьому скрученому у товстелезні кільця хвості кудись під самі хмари, вивергаючи на мене згори лавини полум'я, диму й попелу. Тієї миті я відчував, як хтось хапає мене з усієї сили за сорочечку на грудях, так, що аж тріщали шви (що ставало предметом ще однієї окремої розмови наступного дня), якась могутня сила починала мене з усієї сили трусити, після чого в руках моєї мами з'являлася ота якась злополучна безколісна машинка чи тракторець, чи з відламаним ковзаном зайчик, чи розбита лялька і вона невтомно запитувала у мене, тицяючи цим предметом просто в обличчя: «А це що?! Га?!! Скажи-но мені, а що це таке?!! Скільки ти будеш пити мою кров?!! Неблагодарний!!!».
І тоді я своїми малими мізками намагався зрозуміти, що означає те її «пити мою кров». Я пригадував ті рідкісні випадки, коли вона себе ранила, і, наприклад, з її вказівного пальця йшла кров. Я уявляв, як припадаю губами до рани і висмоктую ту невеличку кількість крові. Мене дивувало, чому вона так каже, адже в дійсності я ніколи так не робив. Мені таке ніколи і в голову не прийшло б. Я змалку вже був гидливим, і загрубілі, часто з брудними нігтями руки дорослих викликали у мене відразу. Я міг висмоктувати кров хіба що зі свого порізаного пальця, що не раз бувало, коли необережно грався десь із хлопцями в осоці. Якось я навіть витягнув зубами бджолине жало зі свого пальця на нозі. Але щоб пити її кров…
У мовному арсеналі моєї мами щодо мене був також дуже промовистий і не менш загадковий для мене вислів «виссе кров, і дірочки не оставить». Ці її слова теж будили мою уяву. У моєму тодішньому життєвому досвіді іще не було фільмів жахів, історій про упирів та чогось подібного, не було також того, що я маю тепер — освіти медика, який спеціалізується на органі, що гонить кров. Деяке світло на це все пролила бабуся. Одного разу вона прийшла із курника й сказала, що якась наволоч позамучувала всіх курчат. На її думку, це був не щур, бо курчата всі були на місці. Проте з поперекушуваними горлами. Але хтось невідомий (може, куниця) повисмоктував із них кров. Ця історія чомусь тісно переплелася в моїй уяві з маминим висловом про висисання із неї крові, і я якимсь чуттям відгадав, що виссати кров означає забрати життя. Від цього розуміння було вже недалеко до того, що я можу легко призвестися до смерті найдорожчої мені людини. До того ж ця людина часто й охоче ту смерть імітувала.
Мені пощастило і не пощастило тим, що зовні я схожий на свого батька. Через це мама завжди чекала від мене якогось жахливого, низького злочину, якоїсь монструозної акції, котра образила б раз і на все її почуття, її жертовну особистість, її глибоку любов до мене. Коли я малим, може, трирічним хлопцем уранці, ще лежачи у ліжечку, грався своїми маленькими машинками (сам не знаю, чому мене так зворушували саме маленькі, з округлої форми кузовами і маленькими фарами), ховаючи руки по самі долоні під ковдру (в моїй кімнаті зранку завжди бувало прохолодно, а я малим дуже боявся холоду), — вона з перекривленим від ненависті обличчям підскакувала до ліжка, зривала з мене ковдру, задихалася від якихось незрозумілих мені тоді почуттів, але вже наступної миті наче розчаровано заспокоювалася і сказавши щось на зразок того, що вона хотіла подивитися, чи не час іще прати мою білизну (навіть якщо попереднього дня ввечері застеляла мені чисту), швидко йшла геть.
Тільки далеко згодом, уже підлітком, я зрозумів, що означала та мамина поведінка. Я тоді саме починав бачити уві сні цілі гурти оголених, неймовірно грудастих жінок. Ті жіночки називали мене своїм синочком і все намагалися притулитися до мого тіла якоюсь звабливою частиною свого тіла. Мене особливо чарували різні лоскоти і притуляння грудьми. Я, бувало, так захоплювався цими іграми, що зі мною траплялася звична для хлопців мого віку прикрість. Я прокидався на ранок у зволожених трусах і вони мали при цьому специфічний терпкуватий запах. Моя уважна мама не пропустила цього важливого моменту мого особистого становлення, і вирішила взяти ситуацію під свій контроль. Почала вона з того, що взяла собі за звичку кожного ранку мало чи не досвітньої пори приходити до моєї кімнати, імітуючи щораз нову мету: то виявлялося, що вона, прибираючи вчора, забула позмітати пил із меблів, то вазони у мене давно неполивані (через її щедре поливання загинули всі мої кактуси), то вона надумала навести лад у моїй книжковій шафі. А вже прийшовши, вона метушилася біля мене до того часу, аж поки мені уривався терпець і я вставав, так і не подарувавши їй нагоди для розмови, яку вона виношувала не один тиждень.
Привід розпочати цю розмову несподівано прийшов із-зовні. У моєї мами була подружка — тітонька Віра. Мати трьох схожих між собою як російські матрьошки доньок, тітонька Віра була щирою католичкою. Худорлява й жилава, як усі її три доньки, вона по двічі щодня відвідувала костел і, за сімейною традицією, яка у їхній родині встановилася ще з діда-прадіда, не цуралася читати Святе Письмо. До цього читання, як і до спільних молитов вона не раз залучала таких собі сателітів віри, як моя мама. Після таких випадків залучення до вічного моя мама завжди бувала поважна, переповнена власною гідністю і ділилася зі мною, що ось, мовляв, сьогодні вона читала Біблію, а я взагалі невідомо якими книжками забиваю собі шафу і голову. Під час одного такого спільного благочестивого читання у моєї мами сталося просвітлення стосовно тієї непростої розмови, яка назрівала у неї зі мною. Вона вирішила обговорити мою поведінку, підвівши універсальний біблійний контекст під наш скромний індивідуальний життєвий випадок.
Отож, наступного (після читання Біблії з тіткою Вірою) ранку, моя мама, як завжди, впевненою ходою попрямувала до моєї кімнати. Як на те, цієї ночі мене знову лоскотали повногруді жіночки, і на ранок я прокинувся більше, ніж то бувало раніше, зволожений і пахнючий. І тут мама запитала мене точнісінько з такою ж підступною інтонацією, як запитувала у дитинстві про поламані іграшки: «Богданчику, а ти читав у біблійній книзі Буття тридцять восьмий розділ про Онана, сина Юди, і про те, за який гріх Бог убив його?». Окрім фантастичного тексту Апокаліпсису я на ту пору Святого Письма не читав і аж ніяк не орієнтувався в ньому настільки добре, щоб пам'ятати нумерацію розділів та імена персонажів. Мало того, я більше, ніж упевнений, що в ньому ніколи не орієнтувалася і не орієнтується дотепер моя мама. Але тоді, хоч і будучи, як і тепер, далеким від філології, я розпізнав в імені біблійного героя натяк на знайоме кожному підліткові життєве явище. Мама мене вразила і здивувала. Але зовсім не тим, що їй були відомі ті звичайні й трохи, як на мене, кумедні речі з чоловічого інтимного життя, а масштабністю й глибиною її віри у велич злого начала в мені.
Ця віра спонукала її кожного разу жадібно вивчати мої учнівські табелі в пошуках хоч однієї четвірочки. Я не знаходив собі місця, чекаючи на її повернення з останніх у навчальній четверті батьківських зборів, на яких батькам віддавали ті табелі. Я боявся, що вчитель щось переплутає і випадково поставить мені чиїсь чужі, занижені оцінки, мені страшно було навіть уявити її розправу наді мною, якщо так трапиться. І одного разу — сталося! Як добре я пам'ятаю той урочистий тріумф, яким світилося мамине лице, коли в сьомому класі замість звичного «відмінно» у графі «за поведінку» вона прочитала слово «добре». Вона повернулася тоді з батьківських зборів по-особливому урочиста, і не промовивши й слова до мене, зачинилася на кухні. Вона щось робила там години зо дві у той час, коли я від різних почуттів, що переповнювали мене, дерся на стіни у своїй кімнаті. По моєму тілу бігали мурахи. У тих мурах були такі холодні лапки, що мене від їхнього бігу всього трусило. Я дуже чітко уявляв собі свій табель із тією неймовірною для мене, трохи піддряпаною лезом оцінкою.
Наш класний керівник вигадав якийсь витончений педагогічний хід, змусивши нас усіх самостійно виставити собі оцінки в табелі, включно з оцінкою за поведінку, яка ставилася прописом. Виставивши всі свої п'ятірки за предмети, я, не чекаючи своєї черги за списком, вивів у графі «за поведінку» «відмінно». Коли класний керівник дійшов до мене в списку й оголосив оцінку, поставлену ним, я спочатку навіть не втямив, що трапилося. Мене наче узяв правець. Я цілком зримо побачив перед собою велетенські кільця чийогось блискучого тіла, згори залунав знервований жіночий голос і посипався попіл… Якась незнайома дівчинка (як виявилося трохи згодом, моя сусідка по парті) звідкись здалеку простягала мені лезо. Моєю першою думкою було застосувати цей гострий предмет до своїх венів, щось таке я бачив у якомусь фільмі, та мене наче розбудив голос тієї дівчинки, яку звали дуже відповідно до ситуації, що склалася — Тереза: «На, витреш, і напишеш по-новому». І я зробив так, як сказав той голос. І ось тепер я — подвійний злочинець, бо не лише поводився неналежним чином і маю в табелі ту ганебну оцінку за поведінку, але ще й начебто старався приховати це від неї, тієї, що мусить знати про все. Я блукав кімнатою у заробленій її кривавим потом квартирі (хоч я знаю і знав уже тоді, що левову частку грошей на ту квартиру дав мамі дід), ненавидів себе, а ще більше ненавидів її, бо знав, що своєю дурною поспішністю я дав їй привід для нових принижень мене, бо її хід думок у кожному разі рухатиметься найгіршим для мене шляхом. Вона навіть не припустить того варіанту, що я передчасно поставив собі оцінку, вона ж сидить там зараз на кухні і насолоджується моїм страхом перед нею, моєю малодушністю, моїм уявним намаганням приховати від неї свою негідну поведінку.
Проте того разу ані вогню, ані попелу не було. Я швидко заснув, і коли мама надумалася таки зайти до моєї кімнати для розмови, їй не лишалося нічого іншого, як вкрити мене сплячого пледом і поцілувати в щоку. Від цього поцілунку я прокинувся, але вдав, що сплю далі, і лише коли вона, вимкнувши світло, пішла, розплющив очі і довго ще міркував про те, що між нами сталося того вечора і як можна пояснити її таку незвичну ніжність по відношенню до мене. Той незрозумілий мамин рух на багато майбутніх років примирив мене з нею і спонукав до ненастанного самоаналізу. Бо саме тоді до моєї свідомості чи не вперше дійшло, що я ненавиджу її, найближчу і найріднішу людину у своєму житті. А таке ставлення до мами, зважаючи на її поведінку того вечора, здавалося мені неприпустимим.
Проте це почуття живе у мені й досі. Мені часом здається, що уся моя мізантропія розпочалася з того першого вибуху ненависті до цієї найближчої людини. Мало того, та людина, у найгіршому її вияві, поселилася в мені. Я переніс на своє ставлення до інших людей її недовіру, її ненависть, її жорстокість і підозріливість, які терпів у дитинстві. Звісно, з роками це почуття до мами зазнало багатьох метаморфоз. Змішана зі страхом ненависть переродилася в іронію. Так, мама не лякала, а вже смішила мене, коли в студентські роки обов'язково приїздила в день мого останнього іспиту до столиці і терпляче чекала на мене під аудиторією, щоб пересвідчитися, гортаючи мою залікову книжку, чи не обманюю я її щодо своєї успішності. А я, що переріс її на цілу голову, почувався, стоячи поруч із цією маленькою повнуватою жіночкою останнім дурнем, бо навіть словом не зважувався протестувати проти таких її дій.
Щоб подолати свій острах перед холодом, я з досить раннього віку узяв собі за звичку незалежно від погоди обливатися кожного ранку холодною водою (цю звичку я зберіг дотепер). Від міської колонки, де я це робив, я повертався збадьорений, із впорядкованими думками. Якось паралельно з острахом перед холодом проходило моє роздратування маминою поведінкою. Лише в дуже поодинокі миті мого із нею співжиття якийсь вираз її лиця, чи натяк на посмішку, чи гримаса уві сні нагадують мені про мої дитячі страхи. І я боюся її, боюся чути вночі крізь стіну дивно змінений уві сні тонкий і протяжний її голос, схожий на скавуління чи перерване виття. Я й тепер боюсь заблукати у цій жінці…
І я продовжую свій рух на роботу. Хоч у мене є власне авто і навіть гараж у дворі нашого будинку, проте я маю мазохістську звичку добиратися зранку до нашої клініки на метро. Зі станції метро я йду до автостоянки і вже звідти, щоб не дивувати своїх колег, підкочую до дверей клініки на своєму новенькому «Лексусі». Я люблю метро, його невивітрюваний мастильний аромат, його протяги, професійних жебраків, торгівців, і його заколисувальну дію на мою свідомість. Колись підлітком їздячи до школи, я відчував мимовільну ерекцію від ритмічного погойдування тролейбусного салону на вибоїнах вулиць рідного містечка. Це легеньке фізіологічне збудження малювало тоді в моїй уяві дивовижні картини. Я подумки роздягав пасажирів. Та ні, я проробляв це не лише зі струнконогими кралями, якими аж кишить моє рідне містечко Ж. Цікавіше було роздягати жінок старших, зі здеформованими пологами чи якимись важкими фізичними навантаженнями животами, з соляними наростами у верхніх частинах хребта, з обвислими грудьми, зі складками жиру, які похитувалися на їхніх спинах, зі спотвореними варикозом та надміру щедрим волосяним покривом ногами. Мені уявлялося тоді, що тут поруч зі мною у цьому винайденому в ХХ столітті тролейбусі спокійненько собі транспортується якесь первісне дике племя, ледь-ледь прикрите легким нальотом цивілізації.
Не менш цікаво було роздягати чоловіків, за статурами яких я любив вгадувати вид їхньої професійної діяльності та загальний спосіб життя. Вузькі плечі й запалі груди під шаблонними сірими чи коричневими костюмчиками виказували чиновників. Їх обвислі щоки й підборіддя потворно струшувалися при несподіваних гальмуваннях, а очі зберігали протягом всього часу якийсь каламутний сіро-блакитний вираз, доповнений іноді кров'янистими прожилками у білках. Надміру бравурні постави, округлі сідниці і пружні животики видавали ловеласів. Вони й тепер розкидають надміру уважні й водночас загадкові (як їм здається) погляди по жіночках і завжди неймовірно пишаються своєю чоловічою гідністю, яка вся до останньої краплі поміщається у їхніх штанах. Комічне враження завжди справляли на мене піднесені і з багатьма фантастичними кониками в головах працівники культури і педагоги. Чи не найприємніший для мене тип — худорляві, з грубуватими жартами технарі, у картатих сорочках, іноді з краватками і звичкою до постійного зосередження й уважної дисциплінованості. Я роздивлявся цих оголених гомосапієнсів, що разом зі мною вдихали збіднене киснем тролейбусне повітря, пригадував власне відображення у дзеркалі і дивувався, яка сила й навіщо закинула нас усіх, таких потворненьких і слабких до цієї металево-пластикової машини, яка нас підкидає, зіштовхує, збиває з ніг і везе кожного до його найближчої сьогоденної мети.
Схожий настрій навідується до мене в метро. Кожна така ранкова поїздка для мене як своєрідна свята меса для віруючого. Вона нагадує мені про мою власну малість і минущість. Тому сьогодні скальпель у моїй руці не схибнеться, і пам'ятаючи про свою мізантропію, я врятую за день життя іще двом-трьом гомосапієнсам, які завтра будуть хитатися поряд зі мною на поручнях у метро, можливо, так само як і я, думаючи про власну минущість і не забуваючи про свою неминаючу мізантропію.
