***
Крізь чорне небо, мов крізь сито,
Стікає темінь до землі.
Безмежне небо так відкрито
Дарує блиск кришталь-зорі.
Спрямую погляд в даль глибоку
Й питання тихо прошепчу:
«Чи віднайду свою дорогу
В житті цім я?» Стою... Мовчу…
А скільки ще є на землі
Речей незвіданих, незнаних.
Чому життя бринить еросі,
Але в сльозах — печаль коханих?
Що нас примушує любить?
Що нас примушує кохати?
Цього не можемо змінить:
Ми завжди будем відчувати.
В той день, коли зоря життя
В когось спалахує нежданно,
Чиєсь — іде у небуття,
Раптово й зовсім безпідставно...
Та я щаслива, що живу,
Що все — сьогодні, все — для мене,
Що я сумую і люблю,
Нічого більш мені не треба.
Немає коментарів:
Дописати коментар