Ольга Занько. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #14 (2010)

Ольга ЗАНЬКО

***
У яму впала спантеличена душа.
Чужі боги прокляли твою долю,
А свій відрікся, кинув хробакам
Слабкі судини світлої неволі.

Тримає небо на руках своїх
Якийсь дивак, побитий божевіллям,
Маленькі ріки витекли з орбіт
Програмних схем затертого моління.

Коліна терпнуть, сіючи печаль.
Кричить сорока за вікном безодні.
Танцює в мороці здихаюча свіча.
Втікає тінь від зляканих мелодій.

Почути важко, але слух живе
Окремим світом схоплених симфоній.
Тому всміхнеться небо осяйне
Новому дню, що проросте крізь обрій.

Погляд
...Ловлю в очах заховану печаль,
А на губах бринить зрадливий сміх.
Мій вітер волю заховав у даль,
А ти пробити кригу не зумів.

Сумна мелодія шумить десь за вікном,
Палкий скрипаль завоювати хоче
Чиюсь любов, засмаглий жаль щоночі
Стікає символами зраджених основ.

Тріпоче пташка, ловлячи ключі
 Від пристрасті, що пестить груди.
Схрестилися в бою бажання два мечі.
Нехай нові тирани вас не судять...

***
Веселий сум лоскоче мої вени.
У полоні снів прокинулися ми.
За вікном, під сороміцьким небом,
Цілуються ранкові кольори.

Журба прийшла й побрила наші душі,
Зняла броню-щетину із лиця.
Кохати ти, звичайно, вже не мусиш,
Бо не для нас цвіте твоя весна.

Моє чекання попелом укрилось,
Гарячим воском випекло тавро.
Страждань у серці більше не лишилось,
Втекла з дощем уся твоя любов.

Тремтлива ніч малює візерунки,
Шепоче листю завчені пісні,
А люди носять слабкість в білих сумках,
Ховають біль в шухляди камяні.

Веселий сум лоскоче твої вени,
У ритмі сліз кричить моя душа.
Кохати вічно нам уже не треба,
Бо не для нас цвіте твоя весна.

***
Сіль кинеш в очі.
Ну що ж, прощай...
Обабіч долі
Лежить шосе.
Куди веде?
Мабуть у сни,
Де діви пахнуть
Сосо shanel.
Малюєш ніч,
А, може, день?
Зрадливий міст
Куди веде?
То є любов,
А не ганьба.
Ти не один,
Я не одна.
Сідає тінь
Серед пісень.
Чуже життя
Коле асфальт.
Міняє сон
Аспекти гри.
Банально, любий,
НАС СТАЛО ТРИ!!!
Чужа рука
Краде кулон.
Шаблони фраз
Метуть пісок.
Вогонь межі
Ще не погас,
А дощ іде...
ВМИКАЙ СВІЙ ДЖАЗ…

***
Енергія сонця
Вібрує.
В лахмітті
Почуттів
Ворушаться пявки
І майбутні
Метелики.

Ніч стала
Блондинкою —
Тобі час
Іти.
Зім'яті папери
Простирадл
Пахнуть вином і
Сексом.

Знову не той,
Знову не перший,
Знову не останній.
Весна...

***
Падаю вгору,
Піднімаючись вниз,
Щоб зачепити ногою
Куточок твого
Серця.

Сміюсь божевільно,
Лякаючи тебе
Антизмістом сумного
Реготу.

Знаю —
Буде втеча.
Я на прощання
Поставлю підніжку,
Щоб із насолодою познущатися
Над збитими колінами.

Ольга Занько. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.48-50.

Ольга Занько. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #12 (2009)

Ольга ЗАНЬКО

***
Я сьогодні віритиму
В твоє бажання
Змінити цей світ,
Виліпити з непотребу
Ідеал свого життя.
Рисунком власного его
Нам дозволено
Розпочати нову сторінку
Нової історії про…
Розвязок твоїх задач
Займатиме все менше часу.
Обридливим смородом
Сьогодні до тебе повернеться
Нова коханка
Зі старими тріщинами і дірками.
Сміхом обертатимусь
Навколо голів тих,
Хто потребує вічності.
Мрією мереживною
Милуватимусь.
Мірами молочними
Гратимусь,
Щоб джокером
Зникнути
Після зозулиного зойку,
Що золою золотою
Припорошить поріг
Порожнього приміщення,
Яке у вічності займатиме
міліметр
Твоєї памяті.

Хижачка
Я сьогодні зм на сніданок твоє серце,
Змастивши його запашною гірчицею.
Воно ще довго перебуватиме в твоєму тілі.
Розчавлене,
Покусане,
Спорохніле.

А ти думатимеш, що я поставила його
В рамочку, щоб милуватися,
Згадуючи твої
Пестощі,
Любощі,
Зізнання.

Ти ще довго плакатимеш
Під дверима, рекламуючи
Власні органи.
Потім думатимеш про самогубство,
Дізнавшись про нові особливості
Мого апетиту.

Коло
Міряєш дні ситом,
Яке він у дитинстві
Подарував тобі.
Мрія летить
Дистихом осені,
Щоб подивитися
В зимові очі мудрості,
Щоб знайти відповіді,
Яких не існує.
Пташечка у грудях чистить дзьобиком
Пірїнки під крильцями —
Лоскітно.
Але мусиш зберігати
Серйозність,
Бо сотні шуляків
чатують, чекаючи.
Чорна комашка ворушиться
Серед книг,
Перечитує параграфи болю.
В минулому вона була
Бджолою,
Що пила нектар з
Квітки віків.
Ти вчора вбила
Кліща самотності,
Який пригрівся
В затишному ліжку.
Завтра варто зробити
Генеральне прибирання
Гідності,
А потім
Підвести очі,
Щоб зловити поглядом
Наступну рожеву ілюзію.

***
Я постукаю в душу —
Тихо.
Ти сьогодні німий,
Мов скеля.
Я кохаю тебе
До крику,
Бо зламала до серця
двері.
Я сьогодні будила
Зорі.
Що неправильно спали
в небі.
Я з тобою була
Не поряд.
І ніколи не стану
Далебі.
Я приснюсь тобі
Рано-вранці,
Після зникну назавжди
В місті.
Захолоне чай
В філіжанці.
Ти заплачеш:
«Hasta la vista».

***
Божевілля малює графіті.
Місто чхає від купок попелу.
Алогічна гармонія Заходу
На базарах сьогодні в попиті.

Поцілунок сонечка схиблений
Пломеніє на щічках листячка,
Їх гойдає вітер нестримано
І краде насолоду з мисочки.

Танго долі ніким не бачене
Закарбується в мозку обраних,
Їхні думи щастям запаморочені
Обертаються в черепах зломлених.

Крик солодкий розірве будиночки
Цього міста, що дихає порохом.
І опустяться руки-напихачі,
Їхні мязи порвуться від холоду.

Мрії вянуть, надія піниться,
Поцілунки купуються грошами,
Але серце надією світиться
І не всі ще кутки розпорошені.

Божевілля малює графіті.
Місто чхає від купок попелу.
Алогічна гармонія Заходу
Ненадовго залишиться в попиті.

Ілюзія
Рожевою ілюзією ранку
Вросла весна
У свідомість.
Божевільні крики
Пташок
Лякають після зимову
Тишу.
Сірі асфальти
Вулиць
Задихаються від купи
Бруду,
Що забиває пори,
Перекриваючи кисень,
Паралізуючи.
Судини міста божевільно
Пульсують.
Печінка втомлена від
Пияцтва.
Вени понівечені
Наркотичними голками,
Мозок божеволіє
Від безкінечного галасу.
Легені отруєні
Газами, фреонами,
Запахами нечистот.
Це і є твій прогрес, людино?
Це і є той клятий
Розвиток,
Про який кричать
ЗМІ на
Кожному кутку?
А маленька дівчинка
Ніжними пальчиками
Пестить тендітні
Пелюсточки під сніжника.
А молода дівчина
Весело всміхається,
Дивлячись на танок
Голубів у небі.
А поважна пані в білому
Плаче від щастя, щойно
Дізнавшись про
Народження онука.
І всім наплювати
На твій прогрес,
Людино!
Ти сама його собі
Вигаджала,
Позолотила,
У рамочку поставила,
Звеличила,
Рекламу продумала,
Імідж створила,
Зморшки загримувала.
Можливо, ти ніколи
Не зрозумієш,
Що за надуманою
Мішурою прикрас
Хтось обовязково
Впізнає неминучий
Кінець.
Можливо, ти ніколи
Не дізнаєшся,
Що є у цьому
Світі щось
Глибше, краще, світліше.
Ти назвеш це
Старомодним сентименталізмом,
Архаїчним мотлохом,
Регресом.
Ти ніколи не зрозумієш,
Що поняття розвитку
Закамяніло
Від цифр, схем,
Алгоритмів,
Від коштовностей,
Кредиток, грошей.
Від шкіри, замші, шовку.
Від запрограмованого світу,
Створеного тобою,
Людино.

***
Бю кольором очей,
Намагаючись зрушити стіну байдужості,
Змінити позицію «кожен за себе»,
Але аморальність мого існування
Заважає повчати інших,
Достойніших,
Кращих,
Щиріших.

Скрегіт зубів стане болісною музикою
Для оточуючих.
Я сміятимусь.
Замість сліз
Видавлюватиму з себе
Маленькі скалки реготу,
Можливо, справжнього,
Можливо, надуманого,
Але мого, вистражданого, маскованого.

Далі буде ранок,
Шматок повітряної свіжості,
Солодке потягування,
Чашка гарячого чаю

Я втечу від байдужості,
Одягну на обличчя вуаль,
Загримую сліди самотності
І вийду на вулицю,
Щоб поглянути в безсоромні
Очі сонця.

Десь народжується нове життя,
Десь чиясь зірка знемагає від
Смертельної хвороби,
Не бажаючи вмирати,
А люди рухаються, скаляться, гризуться,
Одним словом — живуть.
Я ж лише існую,
Твердо знаючи,
Що ти вже ніколи не зявишся,
Щоб знести зміст в беззмістовне,
Логіку в алогічне.

Чому так часто
Ми не маємо взаємності?
Можливо, через власну скупість?

Ольга Занько. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2009 - #12. - 92 с. - С.35-41.

Ольга Занько. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Ольга Занько

Це лише життя
У цьому місті дихати не можна,
Душа моя розбита вщент.
Виходить, що я неспроможна
Із себе скинути оцей міський цемент.

Асфальт так давить на обличчя,
Дух забивають купи смердоти
І так набридло вулиць просторіччя.
А може, варто встати і піти?

Чомусь так марно дні мої проходять,
Чомусь себе не можу віднайти.
Чиїсь зірки народжуються, сходять.
Мені ж так хочеться сумної самоти.

Чи варт шукати сенс у тому, що так звично
Примушує здригатися мої чуття?
Чи просто намагатись памятати вічно,
Що це не ми, це лиш таке життя.

***
Красивих слів вже сказано чимало,
З усіх кутків кричать: „Я — патріот!”
І всім давно відомо й ясно стало,
Що тоннами не міряють чеснот.

Химерних фраз сплетіння випадкове,
Облудних пристрастей чаруючий вінок
Полонять нас, лиш вміння виняткове
Дасть сили завести із долею танок.

Енергія життя повільно йде в безодню,
Ми витрачаємось на сотні нащо? і куди?
Лиш уповаємо на доброту Господню,
На здатність вибачати грішника завжди.

Красивих слів перебираємо коралі,
Фальшиві ноти чуємо в освідченнях ясних
Слова, мов витончені, довгоногі кралі
Все ж не дають пояснень щирих і чітких.

Не варт кричати всім, що ти — людина,
І мчатися за тим, чого не повернуть.
Після шукань у серці лишиться незрима
Любові вірної незламна, вічна суть.

***
Вона жила самотньою тополею
Біля шосе змагань добра зі злом.
Дорожній пил вже став для неї долею,
А шепіт шин — незміряним добром.
Авто проносилось, мов посланці з майбутнього,
Частину вищих, досконаліших спільнот.
Їй обридли рухи програмовані,
Постійні сварки „королів їзди”,
Їх лайки бездушевні, неримовані —
Бридкі потоки цвілої води.
Вона жила самотньою тополею,
Німим створінням іншого буття.
Дорожній пил вже став для неї долею —
Назад нема й не буде вороття.

***
Шепіт, мовчання, зітхання, прощання,
Перон, вагон, поїзд, помах руки,
Листи, дзвінки, вороття чекання,
Ранки, вечори, ночі нудьги...

...Знаю, горю, борюсь, уповаю,
Чекаю, змагаюсь, долаю, іду,
Бюсь кидаю, лечу, залишаю,
Вірю, минаю, надіюсь, спішу...

...Шепіт, мовчання, зітхання, чекання,
Перон, вагон, поїзд, квиток,
Біг, падіння, підняття, цілування,
Син, синочок, синашка, синок!..

Ольга Занько. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.40-41.