Вибір?!
Ще вчора був першим, а сьогодні …потонув у минулому…. Інколи торба з несподіванками звалюється на голову так….несподівано ))) Хоча це не завжди смайлики. У дивну стрічку переплітаються усі ці події, відчуття, здогади. Ніколи не вгадаєш, цей пиріжок з кремом чи з капустою… Хтось просто міг і переплутати…
Ви вірите у магію??? А я так! Я вірю у магію випадку! Я не знаю, що буде завтра, через день, місяць, рік. Не знаю з ким я проведу вечір… З мамою, друзями, котом, чи просто вбиватиму час у компютері??? Чи може мені подзвонить людина, важлива і потрібна мені, і розділю з нею ці сутінки… І це прекрасно… Незнання…Можливість вибирати…Ранок…Схід сонця…Це початок мого життя сьогодні…
А раптом завтра я прокинуся, а світ перевернувся. Ніч стала днем, небо — землею. Чи , може, це вже сталося, просто ніхто не помічає? Та точно знаю:
Крок за кроком, вже ближче до Бога…
Міні-вибір — стояти чи йти?
Не стирається долі дорога,
А втрачається час для мети.
Не гублю ні секунди, ні миті.
Не ховаюсь від власних страхів.
Я будую себе в цьому світі
Серед сотень і тисяч світів.
**
Сколихнувся рожевий світанок…
І розтанув за обрієм снів.
Це не я розбудила, це ранок
Доторкнувся до твоїх губів.
Це не я розбудила, це вітер
Здув нічний пил із твоїх повік.
Доторкнувся повітрям зігрітим
До чола і за зіркою зник.
Сколихнувся рожевий світанок,
Захлиснувся у вирі думок.
Це не я розбудила. Це ранок
В поцілунку навіки замовк.
**
Водою я стечу по твоїх вікнах
І ніжно доторкнусь руками сну.
Ковтнеш мене, розчинену в повітрі,
Сягнеш мене — гірську височину.
Будильником ввірвусь до твого світу
І розбуджу від застарілих снів.
У спеку стану свіжим-свіжим вітром,
У прохолоду — сотнею шарфів.
Я буду поряд голосом всіх вулиць!
Я стану світлом твого ліхтаря!
Одного дня, у відповідь всміхнувшись,
Ти здогадаєшся на скільки близько я.
**
Хтось каже, що я божевільна.
Для когось така, як усі.
Говорять: така імпульсивна
І злючка, та добра в душі.
Хтось каже, що я нестандартна.
Для інших — занадто проста.
Для когось — нічого не варта.
Для когось — єдина зі ста.
Сховайте, шановні, мірила!
Не прагну похвал й визнання!
Я прагну вершини — «ЛЮДИНА» -
Найвищого в світі звання!
**
Володимиру Федоровичу Шинкаруку ,
моєму духовному наставнику, присвячується
Нарешті за півроку теплий вітер.
І ніби вже закінчилась зима.
Лише весна залишилась до літа…
Лише весна… Лише весна…
Змиває дощ з асфальту сліди снігу,
І пахне чимось істинно новим.
Залишивсь тільки шмат старої криги
І цілі океани ще води.
Ковтаю промені ожилої природи,
Впиваюсь барвами, виходжу мов зі сну.
Живу сповна, і вартий нагороди
Той, хто зумів збудити цю весну.
Записка Ангела
Мене нема. Та, що прийде, не буде тебе любити так, як я, але вона буде щирішою, вірнішою...
Ти хотів знати правду.
Я зустріла тебе тоді, коли мала зустріти. Бог подарував мені крила, і я стала твоїм ангелом.
Ранок. Защебетав соловейко, і мені здалося, що тепер не осінь, а весна. Перший промінчик сонця цього дня світив прямісінько на мене. Чи була я щасливою? Мені бракувало повітря. Відчинила вікно, вдихнула ковток небесного вітру. Щаслива. Мене сьогодні призначено твоїм Ангелом.
Як ти там? Розгортаю хмари руками... Спиш? Хай спить, солодко прицмокуючи губами і щось бурмочучи собі під ніс. Хай спить...
Ранок пришвидшував темп і поволі переходив у день. В ангелів багато справ. Хмари. Небо. Я часто бачу твої очі. Сумні. Заплакані. Щирі. Закохані. Секунда — і все — твій світ належить мені, а ти і є весь мій світ.
Знову розгортаю хмари і бачу твій солодкий сон, який показує тобі мене, розказує про ту, якої ти ніколи не знав. Сонце високо. Тобі пора вже прокидатись. Найсолодший момент. Небо розтинається крилами. Зупиняється світ. Голосні удари годинника стають тихіші, тихіші, тихіші. І ось я тут. Обережно сідаю на твоє ліжко. Ніяк не наважуюся розбудити. Ще секунда — і я розвіюю сон ангельським цілунком. Ти розплющив очі і подивився так, ніби бачиш мене. Повітря застрягло в горлі. Не може бути. Потрібно зникати? Ні! Ти всього лишень подивився на сонце.
Ти хотів знати правду!
Часто я хотіла показатись тобі. Боялась. Боялась не того, що ти мене не впізнаєш. А ти б повірив? Страху було замало. Голос у твоїй голові — це тільки маленькі клаптики сьомого неба. Це тільки я.
Стати людиною? Скласти крила? Бути земним твоїм Ангелом?
Я тебе дуже любила. Люблю і досі. Але небо... Я — тільки Всесвіт. Без нього я не маю сенсу.
Мене нема. Щось бється об шибки. Це дощ чи сльози? Не плач. Я не люблю прощатись...
Ти хотів знати правду?
Я відповім на твоє запитання. Чому я більше не прилітаю до тебе? Ні, у мене не відібрали крила. Я просто перестала бути твоїм Ангелом.
Рожеві троянди
Ти пишеш, що одружений. Я так ніколи і не дізнаюся, чому тоді наші дороги розійшлися. Ти ніколи не говорив мені слова кохання. І вони були непотрібні. Я і так все знала. Знала, але не могла зробити крок тобі назустріч. Тепер вже не засинатиму поруч тебе…А ти так і ніколи не дізнаєшся, що був найбільшим чудом у моєму житті. Ти думаєш, я не пробувала тебе забути. Та сто разів. А, може, й тисячу… Не вийшло. Стільки хлопців пропонували мені зустрічатися. А я не можу. Я не можу забути тебе. Цілими днями розмовляю з тобою... Подумки. А ти знаєш скільки листів я тобі написала… і спалила одразу… Ти ніколи не телефонував перший. Та ти й взагалі ніколи не... А я завжди чекала. Та тепер бачу, що марно.
Ти пишеш, що одружений. Дурна штука інтернет. Заходжу на твою сторінку. Надіюся, що це просто безглуздий жарт. Нема… Якщо ти хотів провчити мене — вітаю, тобі це вдалося. Прямо я не зможу спитати тебе. Та й тепер — не відповіси . Це все дуже кумедно. Кожного разу, коли я припиняю на деякий час про тебе думати, здається, що я тебе забула. Нові люди. Нові хлопці. Нові пропозиції. Ура! Я тебе більше не …!!! Але чомусь, коли в мене починає налагоджуватись особисте життя, мені снишся ти. Я тебе цілую. Цілую, як востаннє . Поцілунок уві сні означає зраду. Так виходить, що це я тебе ще й зраджую…
Ти пишеш, що одружений. Хотіла би і я написати… хоча б що в мене є хлопець. Та нікого крім тебе я поруч з собою не бачу. Принаймі поки що. Я винних не шукаю. Це все обставини. Десятки сердець, які розбивала я. Твоє також у свій час було серед них. Бумерангом. Та тепер ми помінялися ролями. Мені не подобається такий розклад речей. Це все схоже на пісню. « Біда не в тім, що ти мене не любиш. Біда, що я тебе не можу розлюбити» . Вдало пожартувала, правда ж? Ні?! А мені смішно…СМІШНО… Коли ти захотів піти, я відпустила. Прошу у тебе того ж. В моєму житі зявилася людина, яку я дійсно хотіла би покохати. Просто дай мені спокій.
Ти пишеш, що одружений. У змісті мого життя ти вибрав розділ «Минуле». Залишайся в ньому. Не нагадуй про себе. Не приходь до мене в снах. Я не чекаю від тебе пояснень чи виправдань. Просто зникни раз і назавжди. З моїх…думок…снів, з моєї підсвідомості.
Ти пишеш, що одружений. А я ж досі…з тобою… Байдуже…Єдине — хочу правди. Може, вже й нема нічого. Нема почуттів. Нема поглядів. Дотиків. Може…вже й нема тебе… НЕМА...НЕ...МА...
Тепер ми вже точно не поговоримо… Та колись я зроблю те саме, що і ти… Стрімко, фанатично. Я вже з кожним днем наближаюся до цього… До нашої зустрічі…
Ти мені брехав, тим самим оберігаючи… Запалила свічку…Помолилася… Знаєш, краще б ти був й справді одружений…
Вчора. Червоні троянди — пристрасть. Завтра. Білі — вічність. Сьогодні… я принесла тобі рожеві…
Немає коментарів:
Дописати коментар