Наталя Ніколаєва. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Наталя Ніколаєва

Без поцілунку на прощання

Без філософії
 - 97 питань з історії, немита голова, ні копійки грошей... і ти мені не потрібен. Потребувати    тебе - проявляти слабкість, а я вища... Я вища всіх і всього! Я сама собі всесвіт!..
Найголовніше - спілкування з людьми.
 - А про себе коли подумати?
 - А ти - це і є люди, з якими ти спілкуєшся.
 - Цікава думка.
 - Бач, я - філософ.
 - Ти п'яна!
 - Ні, я - філософ, я - пророк, я б могла вести за собою народи!
 - О, ти вже точно п'яна.
 - Знаєш, десь 2000 років тому стояв собі чоловік на майдані і говорив те, що мав говорити, і йому так само кричали:" Іди звідси, ти - п'яний!". "Ні, я - філософ!" - відказував він, а всі сміялися... А тепер ти йому молишся, вже 2000 років йому молиться людство.
 - Ти занадто молода, аби бути філософом.
 - Та, скажи ще, що занадто для того гарна...
 - Можливо.
 - Знаєш, тоді за ним йшла жінка, гарна, не така її врода була як моя. Ні, не здосконалого макіяжу, зачіски та одягу від Армані складалася її краса. Вона була просто гарна. Та йшла і кричала:"Не дивіться на мене! Зовні я - потвора! Загляніть мені в душу!" - та туду ніхто не заглядав, всі лише захоплено спостерігали її плоть. А знаєш, чому вона йшла за ним? Бо йому начхати було на її тіло, обличчя, одяг, він бачив її душу, бачив у ній людину.
 - Ти не вона.
 - Так, я не вона, я ніколи ні за ким не піду слідом.
 - Чому? Відданість не знищить твого "его".
 - Не знищить... Поб'є вщент! Я належу всім і ніколи нікому не належу. Я - пророк, я можу вести за собою народи, однак ніхто ніколи з того люду не відчує, що я з ним.
 - А любов?
 - Любов - слабкість, найбільша слабкість в світі.
 - І ти кажеш, що я тобі геть не потрібен?
 - 97 питань з історії, немита голова, ні копійки грошей, та й ще, ти кажеш, я - п'яна... Ні, ти мені не потрібен. Спитаєш, чому? Бо тобі не потрібна я. Ти лише енерційно намагаєшся щось зберегти. Певно, дійсно люди пішли від мавп - постійно за щось вхоплюються. Ти вже давно знаєш, що я для тебе не та, ким була раніше, відповідно, і ти - не той. Ти вже давно знаєш, що між нами самотня порожнеча. Ти просто боїшся позбутися звички, інертності, боїшся, що назміну не прийде нічого нового. Життя без мене - вже новизна. Спробуй - тобі сподобається.
 - А ти?
 - Я вже давно без тебе. Невже ти цього не помітив?
 - Ти занадто багато говориш.
 - Я - філософ.
 - Ні, ти - самотня втомлена дівчинка з порожнечею довколо, яка теж би, з радістю, вхопилася за що-небуть, проте, роздивляючись навкруги, не бачить жодних виступів, і запевняє себе:" Я - сама собі всесвіт..."!
 - Іди звідси, ти п'яний!
 - Ні, я - філософ!..

Без сенсу
 - На добраніч!
 - На добраніч!..
 - Ні... стривай! Скільки можна?
 - Що?
 - Отак байдуже розходитися щовечора? Скільки можна псувати папір, списуючи його власними почуттями? Ти ще пам'ятаєш сенс цієї праці?
 - Чесно кажучи, ні. Але в цім моя особистість, геніальність, моє самоствердження.
 - А сенс?
 - Сенсу нема. Мистецтво... я не пам'ятаю зміст цього слова. Воно замінилося купою інших іменників: кар'єризм, конкуренція, презентації, реципієнти, редактори, спілки.
 - А сенс?
 - Не питай мене про це. Ліпше назви мені сенс нашого з тобою співіснування? Ти не п'єш, не палиш, не снідаєш в кав'ярнях, випиваючи за ранок по три філіжанки кави, ти не любиш прози (а писати для тебе вірші нема ні натхнення, ні справжнього на те таланту), ти не любиш театру, каміння, музики, що люблю я... І єдине, що нас тримає разом - штамп у паспорті.
 - Я тебе...
 - Ні, ти цього ніколи не вимовиш, і ніколи не вимовляв! Ти завжди закінчував речення трьома крапками. Ти любив читати мою прозу коханкам, ти любив демонструвати мене своїм друзям, а мене... мене, ні, ти не любив ніколи.
 - Помиляєшся!
 - Ні, бо просто ліміт помилок вичерпано ( поповніть, будь ласка, рахунок)... Чому ти зі мною, скажи?
 - Ти - моя доля!
 - Не може такого бути! Я - лише крихта її необмежених можливостей. І не треба брехати, що я -  єдина. Перша в списку - вірю, однак мене це не влаштовує!
 -  ...
 - Ти здається й не помітив, як ми почали жити різним життям, як розбіглися тілами, думками, вчинками і тепер лише старанно намагаємось відшкребти одне від одного власні души. Зрозумій, як це дико: я закриваю очі на всіх твоїх жінок, і мені дійсно-таки байдуже, сама знайомлюся з чоловіками і стверджую впевнено, навіть не вагаючись: "Я - вільна! Я самотня, і це чудово! Я відкрита і вільна, беріть мене хоч тепер!".
 - Чого тут плакати - це реальність?
 - Це - зрив, це сублімація в повітря, мазохістичний оргазм моєї душі...
 - Не вживай більше кофеїну наніч у таких дозах... Взагалі не вживай кофеїну... Принаймні наніч.
 - Добре.
 - І покинь палити.
 - Гаразд.
 - Може, й пити покинеш?
 - А сенс? Поясни мені сенс? Хочеш сказати, що тоді я прирівняюся до тебе? Буду краще?.. Та ти не вартий і нігтя на мізинці моєї лівої руки!
 - Нехай... Лишаєшся писати?
 - Так, лишаюсь.Знов спитаєш, який у тому сенс? Такий самий як і у тому безглуздому штампі в паспорті, у тебе і в мене, який ще досі дає тобі право звертатися до мене на "ти" і знайомити зі своїми дебільними друзями, а мені - на риторичне вживання займенника "мій"... І більш нічого, більше ніякого сенсу.
 - Добраніч!
 - Добраніч!

Без любові
 - Привіт, Суок!
 - Привіт, Маленький принце!
 - Дивно тут, у цьому забитому під'їзді, виглядає твоя сукня від Армані, і перекур між сходами - якось вбивче, особливо, якщо додати вираз твого змученого обличчя і спустошеність вдуші.
 - І все ти знаєш.
 - Певно, час тобі полишати столицю, що ти тут знайшла?
 - Нічого.
 - Так, нічого, окрім розпорошення власне себе.
 - А ти чому зник, чому не береш слухавки, не відповідаєш на message-і , листи?
 - Вирішив позбавити тебе від себе.
 - Чому?
 - Бо не можу дати тобі того, чого ти від мене чекаєш.
 - А як ти знаєш, чого я чекаю?
 -Бо чекаю того ж від тебе... Але ти не моя, і ніколи не будеш моєю.
 - І ти... Ти ніколи, навіть, не був моїм, окрім, може, однієї ночі... Чи то, радше, вечора... чи декількох хвилин того вечора.
 - Проте ми були разом аж чотири роки.
 - Так, за той час ми встигли пережити купу зрад, кохань, розчарувань... і я, навіть, вийшла заміж...
 - Вітаю!
 - Не варто, я від нього йду... Чи то вже пішла...
 - І?..
 - І від того життя не втратило ні сенсу, ні філософії, лише його трохи бракує - та й усе. Споржніли машини, вулиці, кафе, де тепер офіціантка наздачу відказує : " Ні, не приходив... давно вже не приходив...". Та все так само ненавидячи себе за вроду, щоранку інерційно встаю, підбираю макіяж, зачіску, прикраси, купую дорогий одяг...
 - І лишаєшся звичайною лялькою!.. І важко бути людиною без дитинства?
 - Неважко... Іноді прикро, іноді сумно, іноді хочеться померти, а вцілому неважко. Важко бути жінкою, що прагне турботи, а ніхто тобі її не дає... Хоча, може, лише той, русявий, зі снів. Але наранок він зникає  - і вдаряєшся боляче чолом в реальність.
 - То піди і знайди його. Якщо він є у снах, то в житті, може, теж існує. Можливо, щоранку він теж, прокидаючись, боїться змивати з обличчя сни і думає: " Вона любить мене, і я люблю її за це... Ні, навіть, не за це... За те, що вона є, вона - це вона!.. Але де ж вона?.. Це - всього лише сон... Прокидайся!..". Можливо... Якщо це, звісно, не проекція тебе самої у власні сни.
 - Дві мене в одній площині?
 - Авжеж. Одна - та, що прагне любові, інша - яка її дає. І тепер тобі лишається лише міцно поцілувати себе наостанок, можна, навіть, по-французьки, запхати  себе (ціною в два мільйони доларів) в столичне метро і піти шукати себе справжню. Піти від усього і всіх, аби тобою більше не гралися в ляльки.
 - Це ти дарма говориш. Весна скінчилася, поглянь.
 - Весна - не життя. Столиця - не всесвіт. Він - не єдиний!
 - ...
 - Я, може, піду?..
 - Йди.
 - Тоді бувай!
 - Бувай!.. І не дзвони більше.
 - Добре, ти також... Може тебе провести?
 - Ні, я лишаюся у цій весні.
 - Ну тоді точно бувай. Стережися товстунів з набитими гаманцями! Не цілую...
 - Ні, не треба... Не цілуй нікого і ніколи без любові!.. І стережися змій!

Без співрозмовника
В очікуванні чогось...  Добра серед лиха, нового серед старого, світанку у темряві... В очікуванні кохання.
Ця весна мине безслідно, і з нею - те, що не варте продовження. Попрощатися на день, ніч, рік, вічність - нема різниці, коли йдеш, навіть, не торкнувшись руками. Ти можеш іти, йти і не прощатися взагалі, я, все рівно, філософ, все рівно, пророк. Я лише відступлю на два кроки, аби запам'ятати прозорість твоєї постаті, вдягну окуляри від сліпучого весняного сонця і піду геть у протилежний бік... в очікуванні чогось... чогось, що може ніколи й не з'явитися. І мене таки дві :
одна лишається у тій весні, разом з людьми, що не перейшли межу від 31-го травня до 1-го червня, разом з тим болем, звичками, прикрощами, а інша... інша зараз прямує під сонцем на потяг, в  брудній сукні від Армані, в розірваних панчохах і з однією золотою сережкою в усі (іншу згубила десь по дорозі), прямує і посміхається, бо чекає чогось. Ні, вона не забуде тебе, не забуде твоїх поцілунків, не забуде твоїх зрад, не забуде вашого з нею прощання, просто зараз вона проце не думає... Я про це не думаю. Не пиши мені листів, де будеш звинувачувати мене у всіх земних гріхах, ти сам обрав таке життя, ти сам обрав життя без мене. Ти йшов першим, я тільки лишилася споглядати!.. Взагалі не пиши, не дзвони, не шукай зустрічей.
А мені лише три години потягом, гаряча ванна, свіжий макіяж, чистий одяг, цілі панчохи, мешти на підборах  - і я нова. І та "нова" сяде в таксі, попрямує до кав'ярні,зайде, яскрава і сонячна, підсяде до молодого, русявого, самотнього і промовить:
 - День добрий! Я - Ваша доля.
 - Приємно! Замовити Вам кави?
 - Ні.
 - Чому?
 - Боюся прокинутись...

Наталя Ніколаєва. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 47-56.

Галина Ковальчук. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Галина Ковальчук. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 45-46.

Яніна Сафан. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Яніна Сафан

***
Я не живу, а так, існую.
Не бачу сонця — лише тіні,
Не усміхаюсь, бо не личить.
Не плачу, бо вже не дитина.
Не дихаю — брудне повітря,
Не їм — усюди концентрати,
Не чую вже, бо всюди “мати”,
Життя — мов затяжне похмілля.


***
Принишкне вітер за вікном,
І тихо припорошить сніг.
Я не звикаю до всього
І не приймаю злих утіх.
Залишу легкий спогад тут,
На аркуші мого життя.
Мене тут більше вже не ждуть —
Не озиратимусь назад.
Спливає час, біжать роки.
Я не жалкую, все пройшло.
Перегорну сторінки три:
Новий абзац, нове перо.

Яніна Сафан. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 44.

Галина Левченко. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Галина Левченко

***
Крізь банальну завісу
наших слів
і серпанкову свіжість
новорічного снігу
прочуваю за спинами
рух потяга,
що віддаляється,
руйнуючи гуркотом тишу,
забираючи з собою клубки чорного
диму,
відтягаючи у безвість
рештки
наших вчорашніх тіл,
сердець,
екзистенцій...

***
Не гаси
полумя
моєї свічі...
У мене є
багато гасових запальничок,
сухих сірників і...
свічка моя
стікає червоним воском
від тепла твоїх рук...
Я не знаю тебе,
але відчуваю цей подих
здвиження,
наближення,
близькість твою,
весно...

***
Світла тиша
мудро у вічі дивиться,
сон-травою
гоїть сумні проталини
на тілі чорному землі,
розбурханої березня веснянками...

***
Із дзеркала березня брунькуватого
повискакували зайчики сонячні —
просто під вії тремтячі
зими вмираючої —
і розтеклися струмочками
соку березового.

***
Хочу
подарувати тобі
довірливу ніжність
відьми, —
з барвним, пухнастим хвостиком, —
викритої, але
не спаленої і не втопленої.
Хочу
стати для тебе
невпійманим білим єдинорогом
із мрії,
не думати про тебе,
щоб зберегти для зустрічей
та розмов про зиму,
яка десь заблукала і забула
дорогою до Різдва
про сніг,
яким збиралася притрусити
твоє і моє минуле...

***
Летітиму
стрілою граційною,
зіркою-кометою хвостатою.
Втримаєш?

Притворюся
колодязем безводним,
хатою-пусткою покинутою.
Не відвернешся?

Не стану
озиратися, плакати, кликати,
мріяти про тебе незнаного.
Залишишся?

Кохатиму
себе майбутню,
даруючи тобі лише наївність дотику.
Не образишся?

***
У твоєму домі
живуть смішні мякотілі звірята,
їздять по колу іграшкові потяги,
у маленьких готичних кірхах
відправляють літургії фанатичні пастори.
У твоєму домі
протікає тонізуючий Стікс,
блукає у пошуках золотого руна
вічний Ясон
і розкручують колесо Фортуни
персонажі Таро.
У твоєму домі
живе хлопяча мрія
про подолану жорстокість
Снігової Королеви,
а маленький фюрер
мріє про важіль,
яким би підважити і перекинути світ...
Називаєш себе
розколотою вежею,
бачиш у снах живі дерева
і cподіваєшся,
що вежа твоя
насправді
небесною драбиною зветься.
(Contra spem spero..?)

***
Спокій мені не сниться.
Споглядаю мерехтіння кадрів зрежисованого тобою кінофільму.
Байдужиш мене фалосом.
А я тобі — словоблудіє.
Серце твоє розкреслене пара-периметрами.
А мене приспав Той, що у скалі.
Гратися хочеш?
Грайся...
Моїм віночком із сухариків.
Він ніколи не зівяне.
Але не проси підсніжників.
Осінь надворі.

***
Хтось творить світ,
а я — проблеми.
Тобі подобається надвечіря?
А мені його тиша
і невидимі нитки
бабиного літа.
Заважаю бути?
Собою заважаю...
Павутина?
Я — жінка,
а ти —
мій ліричний настрій.
Чи павук?

Галина Левченко. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 39-43.

Віктор Мельниченко. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Віктор Мельниченко 

Ніч над селом
(Занесено вітром з мого рідного села Троковичі)
Вечоріє... Як кажуть у нас на селі: “На вечір благословляється.”
Потроху запалюються вікна в хатах вулицями; з поля, ген-ген з городу, долинають пахощі вечірньої печеної картоплі з димком... Димко, собака, зачинає співати “Оперу № 2” Вітаса. Співає місяцю, хоча місяця ще не видно, і лише де-не-де поодинокі зорі, рогаті, як Галчин Стецько, і вітер... В полі, там-таки, де кум на акації загубив штани і недопиту пляшку, вітер...
Вітер тихо, тишком-нишком, калину гойдає,
А в городі міський злодій картоплю копає...
Романтика... Що аж соловї замовкають. Біс з ними — соловями, головне — дружина твоя молода... замовкає... Благодать!
А там, біля яру, старий дід Улас бабиною спідницею солому до свого хліва тягає. Але ж не з свого городу тягає... — з кумового. Так то ж, щоби кумові менше носить було, щоби не перевтомився, щоб того — інхваркту міокардового — не було. Бо з ким же дід тоді буде самміти устраювать на їминини (свої, жінчині, кумові, коровячі, телячі, поросячі... — їминини).
...А в нас жнива, а в нас нічка-циганка, а в нас — вечеря. По хатах на столах усього того добра, що посадив, що поливав (водою, слізьми, горілкою, квасом та борщем...); усього того, що виростив. А що не виросло — в сусіда позичив чи з шинку за пазухою приволік... Варенички в сметані, грибочки в сметані, і вуха в парубка — в смета-а-ані. А того, що ота локшина, яку чіпляла Василю на вуха Оксана, була в смета-а-ані. (Казала, що вона незаймана.)
Ех, чи знаєте ви, як на Вкраїні вміють вечеряти? Е-ні, не знаєте. А я знаю...
У нас же як сядуть після косовиці за стіл, то так, щоб стіл засоромився, щоби стіни в жар кинуло од того запаху. Запах каші, аромат маминого хліба, батькових чобіт... Як згадаєш ту кирзову радість — очі сльозами заходять.
Ностальгія... Як казав Петро Хрінович: “Якщо переїде машина, то нехай це буде джип-черокі, а як втоплюсь, то хай вже в мисці з борщем-сметанником”.
Сядуть так, щоб всі собаки в селі той парфюм учуяли; щоб павукам за рушниками захотілось; щоб місяць в тарілку впав; щоб жінка відкопала за хлівом ще прабабиного бутля з варенухою; щоб ложка втомилась; щоб ніж упрів; щоб виделка захекалась... І щоб цілу ніч кохана тобі пісні співала. А ти лежав і думав: “Як то добре, що ще не все сало зїли...”
Тихо... Чуєте?.. Та які там перві півні? Це моя дружина кукурікає. Вкотре забуваю після весілля з клуні капкана забрати. Ні, біс її за косу не вхопить: або привикне, або охрипне.
А отам, десь далеко, де стиха запалюються вогні в хатах вулицями, справді перші півні. А первий мій, — прямо Сашко Пономарьов, — виводить... Особливо гарно виходить “Ой чий то кінь стоїть”.
Приїздіть до нас, у село. Ми вас підводою зустрінемо, сіна запашного ромашкового підстелимо, кваску, ковбаски домашньої, букетик з колосочків хліба. Ви лишень приїздіть. Дай вам Бог здоровя, довголіття. А про це у нас на селі кажуть так:
“Якщо хочеш дізнатись, скільки тобі літ на цім світі лишилось, не питай у зозулі — питай у дятла. І тоді точно на рідній землі років сто пятдесят стукне”.

Віктор Мельниченко. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 36-38.

Ольга Ілінська. Вірш з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Оля Ілінська 

Тихо
Тихий спомин,
Тихий вечір
Хтось наповнить
Чи шукає втечі,
Тихе слово,
Тиха нічка,
Й однаково,
Чи біжить та річка.
Тихо в серці,
Тихе биття.
Де ж береться
оте забуття?
Тихі кроки,
Тиха розмова,
Життя збоку,
Довге як промова.
Тихий спомин,
Тихий вечір:
Хтось працює,
Хтось збирає речі.

Ольга Ілінська. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 35.

Ольга Дунєва. Вірш з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Ольга Дунєва

***
Сумно мені без тебе,
Як сонцю без неба,
Як квітці без землі —
Сумно мені…
День пройде, настане ніч
Та сумно мені…
У вікно на твій дім дивитись
Сумно мені…
Сумно і вдень, і вночі,
Але не сумно тобі —
Без мене жити,
У вікно своє дивитись,
Й з іншою ходити,
Іншу любити…
Та сумно мені —
Без тебе жити,
Іншого любити…
Сумно мені…

Ольга Дунєва. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 34.

Ірина Іванчук. Вірш з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Ірина Іванчук 

Арена життя
Клоун по арені скаче,
Сльози котяться з очей.
Ніхто не думає, що, може, клоун плаче.
Бо клоун має веселить людей.

Людина, що застряла в сьогоденні,
Не має права на минуле і майбутнє.
Всі думають, що він “збирає перли”,
А кожний виступ стане незабутнім.

Фанфари, барабани, глядачі і сцена...
Усе для нього: він господар.
Завжди йому лиш світло тут зелене.
Чужих сердець і віри він володар.

Та плаче клоун, бо немає щастя.
Виймає з себе душу й роздає.
Ридає й водночас сміється;
Сміється й плаче, бо ще серце є.

На вулиці, коли іде додому,
Його ніхто не знає: він — людина.
Звичайний, “сірий” клоун. Їх мільйони.
І день як день. Звичайна сіра днина.

Ірина Іванчук. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 33.

Лев Правиця. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Лев Правиця

***
Свідоміть наклеює пропорцію слів
на безхребетну лінію рядка,
зосереджується на безвучних паузах,
поглиблюючи у підсвідомому самосвідоме.
Говорити не доводиться над втечею кіл,
що виникають і зникають
на перших етапах до безтурботності.
Шкутильгає харизма, йдучи до храму,
її там зустрічають з оплесками
і щасливими обличчами;
у тих зхибах вона готова
вивернути назовні зболену душу,
але душа зосереджена на лінії рядка,
яку тружно тягла з дому підсвідомість.
Пнуться руки до неба, як трава,
тріпочуть пальчиками...
Кому збагнути цей шепіт одкритих душ
на великій території ліній,
що звужуються у нерозбірливість змісту,
починаючи нагдувати мінливе креслення,
із натяком на присутність у тих лініях
схем-плану самодороги людей
від підсвідомого до Бога.

Течії
Мовчи колотнечо!
Сичать течії над втечею подій —
ворухають головами
розумними і дурними.
Але не такими вони їх бачать,
як здається тим розумникам і дурникам.

У головах парує вир хвиль,
у хвилях біль, у хвилях ще сіль
не перестала бути солоною,
тому ті голови — холодні до голоду,
чекають на час, коли почнеться сполох...
Мовчи колотнечо!

У ті голови вбито не ті цвяхи думок,
не тімям припнуті до дерева гріха —
вони хиляться на плаху
і плачуть від голоду,
тому що наділені вродою холоду...
А зойкнуть серця?..

...зойкнуть серця...
Чи зойкне по вінця сокира гостренька?
Цук!
         (Пауза)
Мовчи колотнечо!

Лев Правиця. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 31-32.

Наталя Косинська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Наталя Косинська

9 рота
Війна світів!
До біса пересуди!
Гіркіш полину
Віра і закон.
Вже всоте підірвалося на міні
Чиєсь життя,
Поставлене на кін.
Ще свіжий лист —
Від дівчини чи з дому —
Заляпав кровю
Рядовий солдат.
Він вже засвоїв
Істину відому:
Вперед йде рота —
Тільки не назад!
Чатує смерть
Зі скальпелем в кишені, —
Фальшивий лікар,
Пяниця-маньяк
Хрести малює
На роздертій рані,
Спихає трупи в бойовий літак.
Там буде пекло...
Мабуть, — цього! — мало.
В обличчя кровю!
Краще б плюнув хтось.
Він без ноги! —
Йому вже перепало.
Чого кричить?!
Нехай візьме в когось!
Лежить рука.
Самотня і кривава.
Хай забере!
Вона вже нічия!
Він думав, що війна —
Це лиш забава.
Який дурний!
Це наволоч, змія!
Іще живий! Ну, що ж,
Давай до бою!
Це є війна! Тут
Не без кулаків!
Їх ще лишилось
Семеро з тобою,
Таких же
Недоростків-юнаків.
У жменю сльози!
Чоловік, чи хто ти?
Убили друга...
Це для них не гріх!
Смерть ходить поруч,
Та вона й не проти
Цієї ночі зжерти вас усіх!
А дома мати,
Дома наречена
Іще чекає, а можливо, й ні.
А тут війна.
Мов яблука печені
Людські серця згорають у вогні!
Уліво. Вправо.
Крок. Іще півкроку.
І постріл в спини!
Він утратив всіх...
До раю
Залишалося півкроку.
Хто він тепер?
Та так, безногий псих...

Життя моє — розрадніша з розрад
Розплавлена, мов лава із вулкану,
Гаряча і терпка, як чорний чай.
Отак собі, заплакана й неждана,
Я завітаю в гості: зустрічай!
Душа в бинтах — приймеш її такою? —
Стомилася блукати навмання.
Як циркачі, не знаючи спокою,
Жонглюєм часом, порожнеча й я.
Хотіла б відігрітися потроху,
Аби дістав із сейфу співчуття.
Веди мене, неначе на голгофу,
Якщо не наплювати на життя!
Що в мене є? Лиш повні жмені світла...
Стомилася, та й нікуди іти.
То я колись була незграбно-світла,
Допоки щастя випив з мене ти.
Та я, повір, на те не нарікаю:
Твої гріхи — провина лиш моя.
Ідуть сніги — їм ні кінця, ні краю —
Ідуть в душі, де яблуня цвіла.
В твій дім похмурий увійду з прозрінням.
Я — миротворець, місія проста.
Та не за грішми я — за воскресінням
Прийшла до тебе, знята із хреста.
Давай з тобою назбираєм хмизу
З як світ старих дискусій і порад,
Підпалим зраду ізгори донизу,
Життя моє, розрадніша з розрад!

Полонянка
Так сталось: опинилась я в полоні.
Сидять стереотипи на плечах.
Щось хіромант читає по долоні.
А я віщую долю по очах.
Вода і хліб, нічого, якось буде:
Я в серці маю те, що не вмира!
Я лише хочу вибитись у люди
Із чорних шахт піднятись на-гора.
Щоб не втекла я — біль тепер на варті,
Та попрошу — і завихриться світ!
Хай стереже, та я уже на старті,
У емпіреї він мені не гід.
Кометою лечу в небесні сфери.
Безкрилий, безтілесний мій політ.
Так хижо троглодити-людожери
Вовками злими дивляться услід.
А може, попрохати в бога долі?
Ні! Я не хочу щастя без проблем!
Я не із тих, хто скорчившись від болю,
Міняє хрест розпяття на тотем.
Мабуть, вже час боротись за свободу
І вигребти з усіх кишень сміття.
Душа не хоче більше в переходах
Каліцтвом заробляти на життя.

Скрипаль
То ти скрипаль, дипломний віртуоз,
Бо так майстерно виграєш на нервах!
Овацій шквал і знов апофеоз!
Мені ж як завжди — місія Мінерви.
Ну і нехай надщерблені краї
У чаші мудрості моєї — це не вада.
Іще складає мозок рубаї,
Й складатиме, аби хто не завадив.
Хай мойри тчуть безжальне полотно.
Я бачу дірочок багато в ньому.
За дивний килим видатись рядно
Душі пустої може лиш сліпому...

Тобі не личить ця вуаль мінорна
Земля вся синя, ніби апельсин.
Оман уже нема, слова правдиві...
Поль Елюар

Заколисала совість — спи, дитино! —
Поки розхристана з гулянки віра йде.
Зачахла помста мітить ніж у спину —
Кортить їй крові випити з людей.
Розлускані плітки, мов чорне зерня,
Події, перетерті в жорнах снів.
Хтось буде ще, а хтось уже не верне,
Бо долю в жмені втримать не зумів.
Ще чаша слів наполовину повна
(Її Іуда випив не до дна!).
Тобі не личить ця вуаль мінорна
І під пахвою зімята весна.
Легку туніку скинула — і в рясу
Вдягнула душу, зболену до сліз.
Не грає ролі вік, ні навіть раса:
Її коса страшніш дівочих кіс.
Ти праведна чи відьма?! Чуєш, хто ти?!
Не стало сили: руки німб обпік.
Вищав годиник криком віщим доти,
Поки не втратила катам-секундам лік.
Ти зрозумій: не винен він, що стало
Його життя трофеєм смертних жнив.
Ненависті для воскресінь замало —
Люби його хоча б за те, що жив!

***
Життя стомилось від тортур і спраги,
За круглий стіл із болем тет-а-тет
Присіло, щоб розважитись, зіграти:
У них давно сформований дует.

***
Перевіяна попелом мудрості,
Розмальована квітами спогадів,
Візерунками натяків, здогадів
Память вдалеч вдивлялась, мов Сфінкс...

***
Тихенько спить минуле у труні
Із чорно-біло-сивих ниток звитій.
Сльоза віків застигла на струні
Старої кобзи на виду у світу.

***
Цвіла душа акацієвим цвітом,
Летіла, як метелик, на вогонь,
Прощалась на пероні з теплим літом,
Не випускаючи його руки з долонь.

***
Корисливість і зиск планету руха,
Ту, що з орбіти совісті сповзла.
В цей світ ніхто запрошувать не стане
Священних янголів боротись проти зла.

Наталя Косинська. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 24-30.

Олександр Трохимчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Олександр Трохимчук 

Помаранчеві вогні
Світить помаранчем стомлена блакить —
Настає відваги історична мить.
Годі нам коритись, встаньмо із колін!
Ми сьогодні разом, ми — народ один.

Вороже наш лютий, бійся: ми ідем,
Нас не подолати, ми тебе знайдем —
Ти тоді відчуєш мозолі долонь,
І підеш горіти у палкий вогонь!

Знай же, нас багато, разом більше нас,
Радо зустрічаєм перемоги час,
Впевнено крокуєм, щоб усім сказать:
“Разом нас багато — нас не подолать!”

***
Я відчуваю порожнечу
В душі, у погляді, в словах, —
І знову думаю про втечу
Від болю. Нескінченний жах,
Тремтінням охопивши тіло,
Мене проймає до кісток:
Умить руйнуються надії,
Відлунням падають в пісок...
Й мене гнітить чужая втіха:
З очей не перли, а вода.
А на душі чомусь так тихо.
Та знов прозорості нема
В моїх думках. Я помираю?
Напевно ні — бо знову йду
Шукать того, чого немає,
Чого ніколи не знайду!

***
Коли сльоза врятує серце,
Тоді не буде більше сліз,
Тоді навіки обірветься
Надії промінь, що колись
Вертав із темної безодні
Розбите серце на шмаття
У тихий спомин безтурботний,
Де починалося життя;
Де тиха музика лунала,
Торкаючись до струн душі,
Що так жорстоко повстромляла
У серце гострії ножі...
Воно болить, воно ще плаче,
Тривожно згадуючи мить,
Та все надіється терпляче
На те, що знову буде жить.

Олександр Трохимчук . Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 22-23.

Світлана Єфимець. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Світлана Єфимець

Душа...
Поранена, немов та птиця,
В клітку потрапила —
Звільниться ніяк не може.
То душа...
Із світом цим їй не змириться,
Законів цих не зрозуміть,
Але й не можна їх змінить!
Вона ж жива...
Обмани, злість і сердець холод.
Людська байдужість до усього
Її оточують навколо —
Замкнуте коло...
Як босі янголи по склу —
Болить...
Як шум води по всій землі —
Кричить...
І хоче вона щось сказати,
Але примушують мовчати —
Так було б легше існувати!
Але не їй...
У мертвім світі цих подій,
Коли не вірять більше в диво,
Коли не вміють жить правдиво,
Не бачать справжньої краси...
Де ж можна щастя їй знайти?
І, взагалі, чи це можливо,
Зважаючи на всі події?
Душа нічого вже не має...
Лиш десь у ній, на глибині,
Засіялось зерно надії,
Істину й правду віднайти...
І ця надія буде жити,
І не покине ні на мить,
І душу буде веселити —
Надію мати — значить жить!

Маски
Мало ходить по світу людей —
Лише маски — усюди й ніде.
Вони непомітно блукають
І справжні обличчя ховають.
Ось маска, ніжна й красива,
Ховає душу зрадливу,
Інша маска радість несе,
А справжнє обличчя — сумне.
А ось маска настільки бідна.
Що й не має на кусень хліба,
А насправді — тисячі має,
Їх тихенько збирає й ховає.
Бачим маску спокійну і тиху.
Що не зможе зробить комусь лиха.
А насправді ще й як добре зробить —
Недогледиш — ножа в спину встромить.
А ось маска — сама добродушність —
Усіх любить і про всіх дбає,
Та ховає частенько ту душу,
Що за спиною всіх обмовляє.
А ось дуже чесна маска —
Сама чесність лише, як у казці,
А душа себе лиш кохає,
Через інших переступає.
Маска — щедрість і доброта —
Ділиться з усіма і всіх любить,
А насправді душа — скупа,
Задля вигоди всіх загубить...
Мало ходить по світу людей —
Лише маски — усюди й ніде.
Вони непомітно блукають
І справжні обличчя ховають.

Світлана Єфимець. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 19-21.

Тетяна Денисевич. Поезія з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #7 (2007)

Тетяна Денисевич

***
Намагаєшся зупинити час,
І мета твоя дуже близько.
Намагаєшся здивувати світ,
Щоб памятали довго.
Та світ — це лише клаптикова ковдра,
Яку кожен намагається загарбати собі.

***
Стрілки-вусики прямують
До своєї мети в тиші ночі.
“Ку-ку” — дванадцять пробило,
і маятник враз зупинився.
Закрий в морок серце і очі,
Щоб сон з реальністю не зустрівся.

***
Між заплутаних
Трамвайних ліній
Іде чоловік в капелюсі:
В кишені “Rondo” відпочиває,
Що ніби зі світом зближує —
Весняний вітер в обличчя
І перший у сльози дощ,
І парасолька вже закрита.
Зупинити на льоту трамвай,
Чи йти у вчора пішки?

Балада про день і ніч
Я сиділа одна на пероні,
Чекаючи на Потяг Життя.
Підходить до мене старий у короні,
Показує Книгу Буття:
“Чи знаєш, де сонце сідає, —
Запитує він мене. —
Чому весь наш світ не минає,
Чому аж ніяк не мине?
Місяць чом сходить ночами,
Розсіявши блідість навколо?
Чому він танцює з зірками,
Створивши у танці коло?”
“Не знаю, де сонце сідає...
І танців не бачила тих,
Де місяць мрійливо вітає
Мільйони зірок золотих...”
“А все починалося з того,
Що жив у палаці граф День.
Любили співці молодого,
Співали чарівних пісень.
От якось в палац завітала
Красуня Ранкова Зоря,
І Дню вона ніжно співала
Про гори й безмежні моря,
Про гарні незвідані далі.
Про вітер легкий, про струмки,
Про світ, де немає печалі,
Й цвітуть ароматні квітки...
І день загорівся бажанням
Заполонити цей світ,
Що сповнений вічним коханням,
Вдихнути трояндовий цвіт”.

“І що ж? Добився День слави?” —
Запитую я в дідуся.
“А що, тобі стало цікаво?
Історія далі уся!..
У другій частині світу
Жила королева Ніч.
Ніде не вдавалось зустріти
Прекрасніших чорних віч!
От Ніч захотіла почути
Співачку Ранкову Зорю
І теж поспішила збагнути
Все те, що заспівано Дню:
“Як же так? Ця краса без владарки?!
От цього я ніяк не збагну!
Усіх поберу я за барки,
Хто з вас не піде на війну!”
І Ніч вояків поскликала
У армію сильну одну.
Вона навіть гадки не мала,
Що День іде теж на війну.
По тому граф День зупинився
На лоні квітучих полів.
А табір Нічний опинився
На хвилях бурхливих морів...
Дві армії в горах зустрілись.
Вершини торкалися хмар...
І воїни довго дивились,
Підступних чекаючи чар...
І лиш прапори колихались:
Із сонцем, прозорий — один,
На іншому — зорі купались
Із місяцем ясним, тонким.
“Чи далеко прямуєш й куди? —
День у Ночі сердито питає. —
Зі шляху мого краще зійди,
Адже іншої стежки немає!
Я ж іду підкорити весь світ.
Щоб у ньому собі панувати,
Де прекрасний трояндовий цвіт
І дерев зачаровані шати,
Мирне небо і білі хмаринки,
І ласкавий, легкий вітерець,
У птахів — кольорові перинки,
І милуючий око чебрець”.
“Тоді нам по дорозі з тобою, —
Дала графові відповідь Ніч. —
Може, правити будем обоє?” —
Загорілися вогники віч.
“Цю красу я ділити не хочу!
Сам я випю ранкову росу.
А з тобою собі я морочу
Свою голову. Мало часу!”
“Тоді теж поступатись не стану,
Я хотіла все мирно зробить.
У війні ти зустрінеш останок!
Пожалкуєш за втрачену мить!”
Бій страшний розпочався у горах.
І дзвін шабель пригнічував спів.
Ох, не мало зазнає світ горя
У запеклій війні королів!”
Кров червона по небу лилася,
Пломенів помаранчевий стяг.
Ніч зі світу крізь гори неслася
Від сліпучого прапора Дня.
Ясне сонце яскраво засяло
У безмежній блакиті небес.
Уся армія дружно співала:
“Славим, мужній наш День, ми тебе!”
Ніч тим часом спокою не мала:
“Як же так? Я цього не збагну!
Я так довго на мить цю чекала
І не можу програти війну!”
І веліла всю зброю зібрати,
Підготовити коней в похід:
“Адже мушу я День покарати
За його необдуманий хід!”
Знову кров розлилася по небу
Від нежданого нападу Ночі.
І великих зусиль їй не треба...
День від жаху на мить прикрив очі...
Лава в небі рікою лилася,
Проганяючи сонце за море.
Ніч велично по світу неслася,
Залишаючи графові горе.
Прапор Ночі відразу ж піднявся —
Тихі зорі із місяцем повним.
Ну а День без упину старався
Розробити план нападу новий”.
“Але хто ж у війні переможе?” —
Мої губи спитали холодні.
“Угадати ніхто з нас не може,
Бо триває війна до сьогодні.
Сили рівні у Дня і у Ночі.
Хочуть влади над світом обоє,
Поступатись ніхто з них не хоче.
Ніхто першим не викине зброї.”

... Раптом стишився голос старого.
Тиша вкрила віддалений крок.
Я прокинулась: кликав в дорогу
Мого потяга довгий гудок...

... Захід сонця червоним палає,
Мов насправді проллялася кров.
Переможниця — Ніч? Я не знаю...
Але впевнена: прийде День знов.
А що завтра? Що далі? Чи зможе
Наступити кінець тій війні?
Хто із них у борні переможе,
От цього не дізнатись мені...
Я пройшла у вагон, тихо сіла,
Застелила знов очі мана...
Щось сорока вгорі стрекотіла,
І голубка знялася з вікна...

“То чи вільне тут місце, питаю?” —
Срібний голос згори долинав.
“Так, звичайно... напевно... не знаю...”
(... Мабуть, дід вже не раз запитав...)
“Про що так задумалась, доню?
Що аж змарніла уся!”
... І у мене спітніли долоні:
Я впізнала цього дідуся!..

Тетяна Денисевич. Поезія / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #7. - 56 с. - С. 13-18.