***
Намагаєшся зупинити час,
І мета твоя дуже близько.
Намагаєшся здивувати світ,
Щоб памятали довго.
Та світ — це лише клаптикова ковдра,
Яку кожен намагається загарбати собі.
***
Стрілки-вусики прямують
До своєї мети в тиші ночі.
“Ку-ку” — дванадцять пробило,
і маятник враз зупинився.
Закрий в морок серце і очі,
Щоб сон з реальністю не зустрівся.
***
Між заплутаних
Трамвайних ліній
Іде чоловік в капелюсі:
В кишені “Rondo” відпочиває,
Що ніби зі світом зближує —
Весняний вітер в обличчя
І перший у сльози дощ,
І парасолька вже закрита.
Зупинити на льоту трамвай,
Чи йти у вчора пішки?
Балада про день і ніч
Я сиділа одна на пероні,
Чекаючи на Потяг Життя.
Підходить до мене старий у короні,
Показує Книгу Буття:
“Чи знаєш, де сонце сідає, —
Запитує він мене. —
Чому весь наш світ не минає,
Чому аж ніяк не мине?
Місяць чом сходить ночами,
Розсіявши блідість навколо?
Чому він танцює з зірками,
Створивши у танці коло?”
“Не знаю, де сонце сідає...
І танців не бачила тих,
Де місяць мрійливо вітає
Мільйони зірок золотих...”
“А все починалося з того,
Що жив у палаці граф День.
Любили співці молодого,
Співали чарівних пісень.
От якось в палац завітала
Красуня Ранкова Зоря,
І Дню вона ніжно співала
Про гори й безмежні моря,
Про гарні незвідані далі.
Про вітер легкий, про струмки,
Про світ, де немає печалі,
Й цвітуть ароматні квітки...
І день загорівся бажанням
Заполонити цей світ,
Що сповнений вічним коханням,
Вдихнути трояндовий цвіт”.
“І що ж? Добився День слави?” —
Запитую я в дідуся.
“А що, тобі стало цікаво?
Історія далі уся!..
У другій частині світу
Жила королева Ніч.
Ніде не вдавалось зустріти
Прекрасніших чорних віч!
От Ніч захотіла почути
Співачку Ранкову Зорю
І теж поспішила збагнути
Все те, що заспівано Дню:
“Як же так? Ця краса без владарки?!
От цього я ніяк не збагну!
Усіх поберу я за барки,
Хто з вас не піде на війну!”
І Ніч вояків поскликала
У армію сильну одну.
Вона навіть гадки не мала,
Що День іде теж на війну.
По тому граф День зупинився
На лоні квітучих полів.
А табір Нічний опинився
На хвилях бурхливих морів...
Дві армії в горах зустрілись.
Вершини торкалися хмар...
І воїни довго дивились,
Підступних чекаючи чар...
І лиш прапори колихались:
Із сонцем, прозорий — один,
На іншому — зорі купались
Із місяцем ясним, тонким.
“Чи далеко прямуєш й куди? —
День у Ночі сердито питає. —
Зі шляху мого краще зійди,
Адже іншої стежки немає!
Я ж іду підкорити весь світ.
Щоб у ньому собі панувати,
Де прекрасний трояндовий цвіт
І дерев зачаровані шати,
Мирне небо і білі хмаринки,
І ласкавий, легкий вітерець,
У птахів — кольорові перинки,
І милуючий око чебрець”.
“Тоді нам по дорозі з тобою, —
Дала графові відповідь Ніч. —
Може, правити будем обоє?” —
Загорілися вогники віч.
“Цю красу я ділити не хочу!
Сам я випю ранкову росу.
А з тобою собі я морочу
Свою голову. Мало часу!”
“Тоді теж поступатись не стану,
Я хотіла все мирно зробить.
У війні ти зустрінеш останок!
Пожалкуєш за втрачену мить!”
Бій страшний розпочався у горах.
І дзвін шабель пригнічував спів.
Ох, не мало зазнає світ горя
У запеклій війні королів!”
Кров червона по небу лилася,
Пломенів помаранчевий стяг.
Ніч зі світу крізь гори неслася
Від сліпучого прапора Дня.
Ясне сонце яскраво засяло
У безмежній блакиті небес.
Уся армія дружно співала:
“Славим, мужній наш День, ми тебе!”
Ніч тим часом спокою не мала:
“Як же так? Я цього не збагну!
Я так довго на мить цю чекала
І не можу програти війну!”
І веліла всю зброю зібрати,
Підготовити коней в похід:
“Адже мушу я День покарати
За його необдуманий хід!”
Знову кров розлилася по небу
Від нежданого нападу Ночі.
І великих зусиль їй не треба...
День від жаху на мить прикрив очі...
Лава в небі рікою лилася,
Проганяючи сонце за море.
Ніч велично по світу неслася,
Залишаючи графові горе.
Прапор Ночі відразу ж піднявся —
Тихі зорі із місяцем повним.
Ну а День без упину старався
Розробити план нападу новий”.
“Але хто ж у війні переможе?” —
Мої губи спитали холодні.
“Угадати ніхто з нас не може,
Бо триває війна до сьогодні.
Сили рівні у Дня і у Ночі.
Хочуть влади над світом обоє,
Поступатись ніхто з них не хоче.
Ніхто першим не викине зброї.”
... Раптом стишився голос старого.
Тиша вкрила віддалений крок.
Я прокинулась: кликав в дорогу
Мого потяга довгий гудок...
... Захід сонця червоним палає,
Мов насправді проллялася кров.
Переможниця — Ніч? Я не знаю...
Але впевнена: прийде День знов.
А що завтра? Що далі? Чи зможе
Наступити кінець тій війні?
Хто із них у борні переможе,
От цього не дізнатись мені...
Я пройшла у вагон, тихо сіла,
Застелила знов очі мана...
Щось сорока вгорі стрекотіла,
І голубка знялася з вікна...
“То чи вільне тут місце, питаю?” —
Срібний голос згори долинав.
“Так, звичайно... напевно... не знаю...”
(... Мабуть, дід вже не раз запитав...)
“Про що так задумалась, доню?
Що аж змарніла уся!”
... І у мене спітніли долоні:
Я впізнала цього дідуся!..
Немає коментарів:
Дописати коментар