9 рота
Війна світів!
До біса пересуди!
Гіркіш полину
Віра і закон.
Вже всоте підірвалося на міні
Чиєсь життя,
Поставлене на кін.
Ще свіжий лист —
Від дівчини чи з дому —
Заляпав кровю
Рядовий солдат.
Він вже засвоїв
Істину відому:
Вперед йде рота —
Тільки не назад!
Чатує смерть
Зі скальпелем в кишені, —
Фальшивий лікар,
Пяниця-маньяк
Хрести малює
На роздертій рані,
Спихає трупи в бойовий літак.
Там буде пекло...
Мабуть, — цього! — мало.
В обличчя кровю!
Краще б плюнув хтось.
Він без ноги! —
Йому вже перепало.
Чого кричить?!
Нехай візьме в когось!
Лежить рука.
Самотня і кривава.
Хай забере!
Вона вже нічия!
Він думав, що війна —
Це лиш забава.
Який дурний!
Це наволоч, змія!
Іще живий! Ну, що ж,
Давай до бою!
Це є війна! Тут
Не без кулаків!
Їх ще лишилось
Семеро з тобою,
Таких же
Недоростків-юнаків.
У жменю сльози!
Чоловік, чи хто ти?
Убили друга...
Це для них не гріх!
Смерть ходить поруч,
Та вона й не проти
Цієї ночі зжерти вас усіх!
А дома мати,
Дома наречена
Іще чекає, а можливо, й ні.
А тут війна.
Мов яблука печені
Людські серця згорають у вогні!
Уліво. Вправо.
Крок. Іще півкроку.
І постріл в спини!
Він утратив всіх...
До раю
Залишалося півкроку.
Хто він тепер?
Та так, безногий псих...
Життя моє — розрадніша з розрад
Розплавлена, мов лава із вулкану,
Гаряча і терпка, як чорний чай.
Отак собі, заплакана й неждана,
Я завітаю в гості: зустрічай!
Душа в бинтах — приймеш її такою? —
Стомилася блукати навмання.
Як циркачі, не знаючи спокою,
Жонглюєм часом, порожнеча й я.
Хотіла б відігрітися потроху,
Аби дістав із сейфу співчуття.
Веди мене, неначе на голгофу,
Якщо не наплювати на життя!
Що в мене є? Лиш повні жмені світла...
Стомилася, та й нікуди іти.
То я колись була незграбно-світла,
Допоки щастя випив з мене ти.
Та я, повір, на те не нарікаю:
Твої гріхи — провина лиш моя.
Ідуть сніги — їм ні кінця, ні краю —
Ідуть в душі, де яблуня цвіла.
В твій дім похмурий увійду з прозрінням.
Я — миротворець, місія проста.
Та не за грішми я — за воскресінням
Прийшла до тебе, знята із хреста.
Давай з тобою назбираєм хмизу
З як світ старих дискусій і порад,
Підпалим зраду ізгори донизу,
Життя моє, розрадніша з розрад!
Полонянка
Так сталось: опинилась я в полоні.
Сидять стереотипи на плечах.
Щось хіромант читає по долоні.
А я віщую долю по очах.
Вода і хліб, нічого, якось буде:
Я в серці маю те, що не вмира!
Я лише хочу вибитись у люди
Із чорних шахт піднятись на-гора.
Щоб не втекла я — біль тепер на варті,
Та попрошу — і завихриться світ!
Хай стереже, та я уже на старті,
У емпіреї він мені не гід.
Кометою лечу в небесні сфери.
Безкрилий, безтілесний мій політ.
Так хижо троглодити-людожери
Вовками злими дивляться услід.
А може, попрохати в бога долі?
Ні! Я не хочу щастя без проблем!
Я не із тих, хто скорчившись від болю,
Міняє хрест розпяття на тотем.
Мабуть, вже час боротись за свободу
І вигребти з усіх кишень сміття.
Душа не хоче більше в переходах
Каліцтвом заробляти на життя.
Скрипаль
То ти скрипаль, дипломний віртуоз,
Бо так майстерно виграєш на нервах!
Овацій шквал і знов апофеоз!
Мені ж як завжди — місія Мінерви.
Ну і нехай надщерблені краї
У чаші мудрості моєї — це не вада.
Іще складає мозок рубаї,
Й складатиме, аби хто не завадив.
Хай мойри тчуть безжальне полотно.
Я бачу дірочок багато в ньому.
За дивний килим видатись рядно
Душі пустої може лиш сліпому...
Тобі не личить ця вуаль мінорна
Земля вся синя, ніби апельсин.
Оман уже нема, слова правдиві...
Поль Елюар
Заколисала совість — спи, дитино! —
Поки розхристана з гулянки віра йде.
Зачахла помста мітить ніж у спину —
Кортить їй крові випити з людей.
Розлускані плітки, мов чорне зерня,
Події, перетерті в жорнах снів.
Хтось буде ще, а хтось уже не верне,
Бо долю в жмені втримать не зумів.
Ще чаша слів наполовину повна
(Її Іуда випив не до дна!).
Тобі не личить ця вуаль мінорна
І під пахвою зімята весна.
Легку туніку скинула — і в рясу
Вдягнула душу, зболену до сліз.
Не грає ролі вік, ні навіть раса:
Її коса страшніш дівочих кіс.
Ти праведна чи відьма?! Чуєш, хто ти?!
Не стало сили: руки німб обпік.
Вищав годиник криком віщим доти,
Поки не втратила катам-секундам лік.
Ти зрозумій: не винен він, що стало
Його життя трофеєм смертних жнив.
Ненависті для воскресінь замало —
Люби його хоча б за те, що жив!
***
Життя стомилось від тортур і спраги,
За круглий стіл із болем тет-а-тет
Присіло, щоб розважитись, зіграти:
У них давно сформований дует.
***
Перевіяна попелом мудрості,
Розмальована квітами спогадів,
Візерунками натяків, здогадів
Память вдалеч вдивлялась, мов Сфінкс...
***
Тихенько спить минуле у труні
Із чорно-біло-сивих ниток звитій.
Сльоза віків застигла на струні
Старої кобзи на виду у світу.
***
Цвіла душа акацієвим цвітом,
Летіла, як метелик, на вогонь,
Прощалась на пероні з теплим літом,
Не випускаючи його руки з долонь.
***
Корисливість і зиск планету руха,
Ту, що з орбіти совісті сповзла.
В цей світ ніхто запрошувать не стане
Священних янголів боротись проти зла.
Немає коментарів:
Дописати коментар